***

Балкарський письменник Кайсин Кулієв (Кайсын Кулиев; карач.-балк. Къулийланы Шуўаныжашы Къайсын) народився першого  листопада 1917 року у високогірному аулі Верхній Чегем (тепер Чегемського району Кабардино-Балкарії) у родині скотаря та мисливця. У 1926 році пішов до школи в Нижньому Чегемі. Після закінчення школи навчався в педагогічному технікумі в Нальчику, заповнюючи грубі зошити своїми віршами. Перші віршовані спроби Кайсин Кулієв припадають на учнівські роки, а перші публікації – на 1933 рік. Від 1935 по 1939 рік навчався в Москві в Державному інституті театрального мистецтва імені А. Луначарського та Літературному інституті імені М. Горького. Віддаючи належне театральному інститутові, якому він зобов’язаний чудовою освітою, Кайсин Кулієв справжнім своїм покликанням вважав літературу. Закінчивши навчання в Москві, Кайсин Кулієв викладав літературу в Кабардино-Балкарському педагогічному інституті. Кайсин Кулієв повністю усвідомлює себе поетом, багато пише й друкується.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

У 1938 році Кайсин Кулієв був прийнятий до Спілки письменників СРСР. У 1939 році на конференції Спілки письменників Кабардино-Балкарії він виступив із доповіддю про проблеми розвитку балкарської літератури. У 1940 році в Нальчику виходить перша книжка його лірики рідною мовою «Привіт, ранок!» («Салам, эрттенлик!»). У цій збірці вже відчувається почерк майбутнього видатного поета. У червні 1940 року Кайсин Кулієв йде в армію, війна застала його в Прибалтиці. Із середини 1942 року вірші Кайсина Кулієва починають публікуватися в центральних виданнях у російських перекладах, звучать по радію, здобувають широку читацьку аудиторію. У листопаді 1942 року після поранення Кайсин Кулієв на запрошення Олександра Фадєєва приїздить до Москви, де був організований його творчий вечір, на який прийшло багато відомих письменників, зокрема Борис Пастернак, Микола Асєєв, Костянтин Симонов, Дмитро Кедрін. На фронті Кайсин Кулієв воював десантником, паралельно працював військовим кореспондентом. У березні 1944 року Кайсин Кулієв взнає про депортацію балкарського народу в Середню Азію. У квітні того ж року, виписавшись із шпиталю й побувавши в рідній Чегемській ущелині, Кайсин Кулієв вирушив у заслання вслід за своїм народом, добровільно розділивши з ним його трагічну долю. Більше десяти років прожив Кайсин Кулієв в Киргизії, брав активну участь в її літературному житті, але без права публікувати власні твори. У той час він створив, зокрема, цикл «Пісні ущелин» (1947–1951).

Кайсин Кулієв всотав у себе культуру Сходу, традиції світової класики. Борис Пастернак якось сказав йому: «Над Вашою головою зійшлися стрілки Заходу та Сходу»; а в одному з листів до нього писав: «Ось що я думаю про національні літератури. Для того, щоб явище в якійсь із них збуджувало увагу і викликало переклади, воно повинне володіти новизною та важливістю Омара Хайяма чи Рабіндраната Тагора, яких світова поезія потребувала і без яких була б не така повна». Близькими для себе за творчими прийомами та духом поетами Кайсин Кулієв вважав Нізамі, Фізулі, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Тараса Шевченка, Джорджа Байрона, Еміля Вергарна, Федеріко Ґарсію Лорку, Бориса Пастернака. «Світова поезія дала мені ту культуру, без якої та поза якою поетом неможливо стати», – казав він. У 1956 році Кайсин Кулієв повернувся в Кабардино-Балкарію. Закінчив Вищі літературні курси в Москві. Виходить чимало його книжок балкарською та російською мовами «Гори» (1957), «Хліб і троянда» (1957), «Я прийшов із гір» (1959) та інші.

Найбільш плідними у творчості Кайсина Кулієва були 1960-і та 1970-і роки, це пора найвищого розквіту його таланту. У цей період виходять його збірки віршів, кожна з яких стає явищем у літературі: «Вогонь на горі» (1962), «Поранений камінь» (1964), «Мир дому твоєму» (1966), «Книга землі» (1972), «Зіркам – горіти» (1973), «Вечір» (1974), «Колоски та зірки» (1979), «Краса зелена» (1980) та інші. У 1970 році вийшло двотомне видання творів Кайсина Кулієва, у 1976–1977 роках – зібрання творів у трьох томах, у 1975 році була видана збірка публіцистики «Так росте і дерево».

Початок 1980-х років – лише п’ять років, відпущених Кайсину Кулієву для життя, незважаючи на важку хворобу, були для нього плідними. У 1985 році вийшла збірка віршів «Кажу людям» – останнє прижиттєве видання поета. Він встиг підготувати до виходу в світ книжки, які з’явилися вже посмертно, це – поетичні збірки «Людина. Птаха. Дерево» (1985), «Жити!» (1986), повість «Скачи, мій ослику!» (1986), роман «Була зима» (1987). Останні роки життя Кайсин Кулієв провів у своєму домі в місті Чегем, де за заповітом і похований. Помер Кайсин Кулієв четвертого червня 1985 року в місті Чегем поблизу Нальчика.

Кайсин Кулієв став народним поетом Кабардино-Балкарії у 1967 році.

Кайсин Кулієв є кавалером низки орденів, отримав багато відзнак і нагород, зокрема Державну премію РРФСР ім. Максима Горького (1966, за книжку «Поранений камінь»), Державну премію СРСР (1974, за «Книгу землі»), нагрудний знак «За заслуги перед польською культурою» (1977), Державну нагороду Монголії «Халхын голин ялалт» (1979), премію ім. Бориса Полєвого (1986, за повість «Скачи, мій ослику!»; посмертно).

Твори Кайсина Кулієва перекладені багатьма мовами.

Під впливом поезій Тараса Шевченка Кайсин Кулієв написав твори «Зухра», «Вершники в Чегемі», «Стара пісня», «Вогонь»; переклав деякі вірші Шевченка, присвятив йому вірш «Поет народу» (1939). Кайсин Кулієв не раз бував в Україні, підтримував особисті контакти з деякими українськими письменниками.

Українською мовою окремі вірші Кайсина Кулієвап ереклали Микола Бажан, Петро Дорошко, Борис Олійник, Іван Драч, Володимир Коломієць, Петро Осадчук, Микола Сингаївський, Борислав Степанюк, Степан Тельнюк, Світлана Жолоб, Світлана Йовенко та інші ([Вірші] // Сузір’я. – К., 1967. – Вип. 1; [Вірші] // Сузір’я. – К., 1975. – Вип. 9; Поету майбутнього // З вогняних літ. – К., 1975; Поезії. – К., 1977; Щастя жити на землі // Сузір’я. – К., 1983. – Вип. 18; [Вірші] // Дніпро. – 1988. – № 6).

Влітку 1978 року ми були цілий місяць із мамою та братом в Піцунді в Будинку відпочинку письменників (дев’ятиповерховий ґмах між такими ж пансіонатами студії «Мосфільм» і газети «Правда»). Було там чимало розмаїтих письменників, зокрема і Кайсин Кулієв. Тато в одному з листів спитав – хто там зараз відпочиває з таких відоміших письменників? Взнавши, що є там і Кулієв, тато бандероллю надіслав якусь його книжку в російському перекладі. Я мав завдання підійти до Кайсина Кулієва і взяти для тата автограф на тій книжці. Що я і зробив десь на широкому коридорі перед їдальнею. Тож Кулієва я вже ідентифікував. І от їдемо ми якось разом у ліфті, біля нього якийсь також «кавказець» чи «азіят», шварґотять між собою «нє па-рускі» і зиркають на ще одного типа із зовнішністю Ріші Капура. Коли вийшли з ліфта, то я почув, як Кулієв своєму співбесідникові кинув слово «ґяур» (стосовно Ріші Капура, я так зрозумів). А ви любите Байрона?

 

***

Аварський письменник Расул Гамзатов (по-аварськи: Расул Хамзатов) народився восьмого  вересня 1923 року в аулі Цада Хунзахського району Дагестану в родині народного поета Дагестану Гамзата Цадаси (1877–1951). Сам Расул Гамзатов також згодом став народним поетом Дагестану (1959). Навчався в Аранинській середній школі, закінчив Аварське педагогічне училище (1939). До 1941 року працював шкільним учителем, згодом – помічником режисера в театрі, журналістом в газетах і на радіо. У 1945–1950 роках навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві. Від 1951 року і до кінця життя очолював Спілку письменників Дагестану. Обирався депутатом Верховної Ради Дагестанської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, заступником голови ВР ДАРСР, депутатом і членом президії Верховної Ради СРСР. Декілька десятиліть був делегатом письменницьких з’їздів Дагестану, Російської Федерації та СРСР. Був членом бюро солідарності письменників Азії й Африки, членом правління Радянського комітету захисту миру, заступником голови Радянського комітету солідарності народів Азії й Африки. Помер третього листопада 2003 року у Москві, похований на старому мусульманському кладовищі в Таркі біля підніжжя гори Таркі-Тау, поряд із могилою дружини.

Світлина від Леоніда Ґольберґ.

Писав Расул Гамзатов аварською мовою. Перші віршові спроби припадають на 1932 рік, друкуватися почав у 1937 році. Перша збірка віршів «Полум’яна любов і пекуча ненависть» вийшла у 1943 році. Потім виходили наступні поетичні збірки: «Відголоски війни» (1945), «Пісні гір» (1949), «Рік мого народження» (1950), «Дагестанська весна» (1955), «В горах моє серце» (1959), «Високі зорі» (1962), «Письмена» (1963), «Мулатка» (1966), «Вірші та поеми» (1974), «Книга кохання» (1975), «Сказання» (1976), «Острів жінок» (1980), «Двадцятий вік» (1983).

Расул Гамзатов написав поеми «Розмова з батьком» (1953), «Горянка» (1958), «Остання ціна» (1976), «Бережіть матерів» (1978) та інші.

Під час навчання в Літературному інституті Расул Гамзатов познайомився і подружився з молодими російськими поетами Наумом Гребньовим, Яковом Козловським, Оленою Ніколаєвською, Володимиром Солоухіним, які стали перекладати його вірші російською мовою. Поеми та вірші Расула Гамзатова російською мовою перекладали також Ілья Сельвінський, Сергій Городецький, Семен Ліпкін, Яків Хелемський, Юлія Нейман, Роберт Рождественський, Андрєй Вознесенський, Юнна Моріц, Сергій Соколкін. Завдяки цим перекладам твори Расула Гамзатова стали відомими у цілому СРСР. Популярність Расулові Гамзатову принесли пісні на його слова, які написали композитори Дмитро Кабалевський, Ян Френкель, Раймонд Паулс, Юрій Антонов, Олександра Пахмутова та інші. Серед виконавців його пісень були Анна Герман, Муслім Магомаєв, Йосиф Кобзон, Валерій Леонтьєв, Софія Ротару, Вахтанг Кікабідзе, Марк Бернес. Це теж вельми сприяло популяризації його імені.

Із прозового доробку Расула Гамзатова найвідомішою є лірична повість «Мій Дагестан» (1967, 1971). Це своєрідна художньо-публіцистична енциклопедія народної мудрості, історії та культури, духовних скарбів гірських народів Кавказу. Ця повість не втрачає актуальності і в наш час, зокрема такі авторові слова з неї:«Для мене мови народів – як зорі на небі. Я не хотів би, щоб усі зорі злилися в одну величезну, на півнеба зірку. На те є сонце. Але нехай сяють і зорі. Нехай в кожного народу буде своя зірка.Я люблю свою зірку – мою рідну аварську мову. Я вірю тим геологам, котрі кажуть, що і в маленькій горі може виявитися багато золота…» (Переклав Діодор Бобир). У повісті є вірш «Рідна мова», який закінчується рядками:

 

О Магомете! Я люблю всю землю,

Країну нашу я люблю, та все ж

Аварський край інакше я приємлю,

Маленький він – моя любов без меж!

Ці гори, де я ріс, вбирався в силу,

Інакше я люблю, вони – в мені.

Не знаю, де помру, але могилу

Я хочу мати в рідній стороні.

Можливо, хтось у будень, а чи в свято,

Йдучи повз неї, спиниться на мить,

І скаже по-аварськи: «Тут Гамзатов,

Расул Гамзатов, наш поет, лежить!».

 

(Переклав Дмитро Павличко).

 

Расул Гамзатов видав також низку книжок для дітей, літературно-критичних статей, оглядів, перекладів.

Десятки поетичних, прозових і публіцистичних книжок Расула Гамзатова перекладено багатьма мовами народів світу.

Расул Гамзатов часто відвідував Україну, брав участь в урочистостях з нагоди ювілеїв Тараса Шевченка, Лесі Українки. Дружні стосунки пов’язували РасулаГамзатова з українськими письменниками Олесем Гончаром, Дмитром Павличком, Борисом Олійником.

Українською мовою окремі твори Расула Гамзатова переклали Павло Тичина, Аандрій Малишко, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Діодор Бобир, Олекса Новицький, Петро Засенко, Володимир Коломієць, Володимир Підпалий, Петро Осадчук, Володимир Мордань, Анатолій Таран, Микита Шумило.

Окремими виданнями українською мовою вийшли такі книжки Расула Гамзатова: «Високі зорі» (Київ, 1968), «Мій Дагестан» (Київ, 1978), «Сонети, вірші» (Київ, 1979), «Пісні гір» (Київ, 1986).

Ще школярем я зачитувався повістю Расула Гамзатова «Мій Дагестан». Сливе нічого не пригадую з неї, залишився лиш ледь вловимий аромат прянощів і враження, наче то я сам випасаю кіз на гірському вигоні. Чи якихось муфлонів або інших парнокопитних порожнисторогих.

Іван ЛУЧУК