Ервін Ґой (Ervín Goj або також Goy) народився шостого червня 1905 року в місті Фридек-Містек в Чехії,був дев’ятою дитиною в сім’ї шахтаря Юзефа Ґоя, який після важкої хвороби зайнявся садівництвом і квітникарством; його мати була ткалею. Багатонаціональне середовище рідного міста спричиняло національну невизначеність у родині, в якій розмовляли ляським діалектом. Ервін відвідував німецькі школи у Фридеку (початкову школу у 1916–1919 роках, гімназію – у 1921–1922 роках), в Богуміні (1921, навчався приватно), в Остраві (1922–1924). Щоправда, у 1918 році батько записав Ервіна до чеської реальної гімназії у Містеку, але він там провчився лише два роки (1919–1921). Під впливом гімназійного середовища Ервін почав писати вірші німецькою мовою (коло 1922 року). У 1924 році почав студіювати в німецькому університеті в Празі німецьку, французьку та чеську мови й літератури. У 1928 році захистив докторську дисертацію «Р. М. Рільке у рамках культурно-філософського розгляду» («R. M. Rilke im Rahmeneiner kulturphilosophischen Betrachtung»). У 1928–1929 роках вивчав славістику на філософському факультеті в Карловому (чеському) університеті в Празі. Після державних іспитів (1929) був декілька місяців без роботи, потім отримав піврічну стипендію для стажування в Італії. Наприкінці 1930 року влаштувався на роботу в словацькій реальній гімназії в Кремниці, але незабаром перейшов до німецької реальної гімназії в Братиславі, де викладав у 1931–1935 і 1937–1938 роках. У міжчасі в 1935–1936 роках працював у німецькій дівочій гімназії в Остраві та в 1936–1937 роках в словацькій реальній гімназії в Трнаві.

Із першою публікацією Ондра Лисогорський виступив у 1932 році під псевдонімом Dr. Johann Hall, надрукувавши статтю «Перегляд і перспектива» («Einsicht und Aussicht»), в якій писав про перспективи суспільного розвитку та схиляння молодої інтеліґенції на бік пролетаріату. Велике збурення викликав двома роками пізніше, коли в передмові до своєї першої поетичної збірки «Співаючий кулак» («Spjewajuco piaść», 1934) задекларував свою теорію про двомільйонний ляський народ, пригноблюваний німцями, а потім чехами та поляками. Вирішення цього питання він очікував після перемоги соціалізму, коли ляський люд отримає культурну автономію серед соціалістичної Європи. З метою пробудити національну свідомість ляського народу, Ондра Лисогорський створив ляську літературну мову на основі верхньоостравського (фридецького) говору, доповнивши її деякими елементами опавських говірок, в синтаксисі та лексиці також елементами чеської літературної мови, а частково і мови польської. Для ляської мови Ондра Лисогорський створив окрему правописну систему на основі чеської та польської. Теорія ляської нації наразилася на майже цілковите несприйняття; підтримало її лише декілька комуністичних публіцистів (Б. Вацлавек, К. Їржічек). Більша частина культурного середовища (від Ф. К. Шалди до Й. Гори) все ж визнавали поетове право творити своїм рідним діалектом.

У 1934 році Ондра Лисогорський приєднався до групи поетів з кола Б. Вацлавека, які намагалися творити нову пролетарську поезію, а в 1935 році був причетний до створення групи соціалістичних реалістів «Блок» («Blok»), до якої близьким стало товариство «Ляська перспектива»(«Lašsko perspektywa»), яке Ондра Лисогорський заснував у 1936 році в Остраві для підтримки своїх зусиль з витворення окремішньої соціалістичної ляської культури. Членами товариства були поети Ян Стунавський (Jan Stunavský; властиво – Jan Lisník), Юра Ганис (Jura Hanys; властиво –Bohumil Marek), прозаїк Йозеф Шіновський (Jozef Šinovský; властиво –Josef Bilan), автор єдиного ляського роману «Терикони в полі» («Hałdy na roli», 1945), та інші. Проте вони потім не залишилися вірними «ляській ідеї». Наприкінці 1938 року Ондра Лисогорський через свої антифашистські погляди був змушений звільнитися з німецької гімназії, короткий час працював у словацькій реальній гімназії в Братиславі, з якої був звільнений у травні 1939 року. Вирішив еміґрувати до Англії через Польщу, де його застав початок Другої світової війни.

Із відступаючим чехословацьким леґіоном Ондра Лисогорський потрапив до Радянського Союзу, де дев’ять місяців перебував у таборі для інтернованих. У 1940–1946 роках Ондра Лисогорський викладав у Московському державному педагогічному інституті іноземних мов німецьку та чеську мови (від 1944 року на посаді доцента); в евакуації (жовтень 1941 – січень 1943) працював в Педагогічному інституті в Ташкенті. У 1944–1946 роках паралельно очолював кафедру чеської мови у Військовому інституті іноземних мов Червоної армії в Москві. У 1942 році був прийнятий до Спілки письменників СРСР, був учасником її антифашистських акцій. Від 1941 року працював також у Всеслов’янському комітеті як один із трьох представників Чехословаччини. Соціальна й антифашистська поезія Ондри Лисогорського у Радянському Союзі під час війни здобула значний розголос і визнання, проте концепція пригнобленого ляського народу довела до конфлікту з чеською політичною еміґрацією, адже ставила під сумнів чеськість північно-східної Моравії та суміжних областей Сілезії. Ондра Лисогорський потрапив у певну ізоляцію, йому навіть відмовляли перекладати партійні пропагандистські тексти. Зі страху перед можливими репресіями Ондра Лисогорський звернувся з особистим листом до Сталіна, тож після вказівки ЦК КПРС «ляським питанням» почала займатися Академія наук СРСР. Наслідки цього вплинули на становище Ондри Лисогорського після повернення до Братислави у травні 1946 року, коли він, зокрема, не отримав обіцяного місця в університеті. Спочатку Ондра Лисогорський викладав у гімназії (1947–1950), пізніше працював в університетській бібліотеці референтом радянської та іноземної літератури. Тоді ж був звинувачений у буржуазному націоналізмі. У 1955 році очолив кафедру мовознавства на філософському факультеті Університету ім. Коменського, у 1960 році був іменований доцентом німецької мови, того ж року позбавлений посади завідувача кафедри. Тоді отримав сердечний напад (інфаркт), після чого вийшов на пенсію в 1961 році.

У 1930-і роки Ондра Лисогорський публікував свої вірші переважно у виданнях «Панорама» («Panoráma»), «Творчість» («Tvorba»), «У» («U»), «Червоне право» («Rudé právo»), «Народна газета» («Lidové noviny»). У своїй дебютній поетичній збірці «Співаючий кулак» Ондра Лисогорський проголосив себе спадкоємцем Петра Безруча. Свій псевдонім, який стояв на титулі цієї збірки, Ондра Лисогорський взяв від легендарного розбійника Ондраша, який промишляв колись в околицях Лисої Гори на його батьківщині. Строгі, інколи аж ледь не примітивні вірші, в баладах зводилися до лаконічної констатації фактів і типових випадків, пристрасних інвектив проти владарюючого режиму (уособленого в столичному місті Прага та чеських підприємцях). Простоту дебютної збірки Ондра Лисогорський подолав у наступній збірці «Голос землі» («Hłos hrudy», 1935) багатством використання поетичних засобів і розширенням спектру мелодійних образів, описів природи, інтимних мотивів. Потім вийшли його поетичні збірки «Вибрані вірші» («Wybrane wérše», 1936) і «Ляська поезія 1931–1937» («Lašsko poezyja 1931–1937», 1937). Більшість віршів Ондри Лисогорського, написаних в цей час ляською мовою, залишилися в рукописах, зокрема і збірки «Крильми крізь сітку» («Skřydłami přes mřeže») і «Остравський спів» («Ostrawsky spěw»). Характерною для цього періоду творчості Ондри Лисогорського є «Балада про балади»:

 

Мене в Бескиди кликав голос глини,

Що здавна ждала на умілі руки.

Мене чужі не залякали кпини,

Я тихо постаті ліпив з розпуки.

 

Он рудокопи, роки без роботи,

Жінки, щорічним вбиті недородом.

У чорний відчай згусла мла скорботи.

Заплакані гроби під небозводом.

 

Балада – голос із віків глибоких

В похмуро чеснім своїм ритмі й римі.

Із ляської землі широким кроком

Балади йдуть шляхами світовими.

 

За непідкупним творені велінням

Ростуть під хмари постаті й потому

Лягають в надвечірнім сонці тінню

Безмежної землі в гріху страшному.

 

Моєю то рукою – знаю – водить

Судьба, її – свідомість надихає.

З-під рук моїх подоба людська сходить

Чи світова? Різниці вже немає.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Переклади віршів Ондри Лисогорського на німецьку мову (які виконали Р. Фуше, П. Айснер, Ф. К. Вафскопф, В. Гарт) публікувалися в 1930-х роках в німецьких виданнях в Чехії та за кордоном. У 1942–1946 роках вийшло чотири книжки Ондри Лисогорського в російських перекладах, зокрема Марини Цвєтаєвої, Бориса Пастернака та інших. Окремі вірші друкувалися в перекладі на інші мови. Після війни Ондра Лисогорський не мав змоги публікувати свої нові ляські вірші. У кінці 1950-х років знову починають з’являтися публікації. Книжка Ондри Лисогорського «І ляські річки течуть до моря» («Aj lašske řéky płynu do mořa», 1958) стала вибраним з виданих і невиданих збірок. До неї входять балади, спричинені нацистською аґресією, вірші, написані під враженням перебування на радянському Сході (зокрема «Ташкентські сонети» – «Taškéntske sónety»), любовні та медитативні поезії. Окремим виданням вийшла поема «Моя відповідь» («Moja odpowědź», 1960), присвячена Роменові Ролланові, це роздуми про сенс власної творчості та поезії взагалі, про буттєвий зв’язок поета з усіма поколіннями та народами, що були на планеті. Більше збірки Ондри Лисогорського ляською мовою в Чехословаччині не виходили. Збірки Ондри Лисогорського вийшли в словацьких перекладах («Борозною з космосу» – «Brázdou z vesmíru», 1960), а потім – і в чеських («Єдиний келих» – «Jediný pohár», 1964). Майже повне зібрання ляських віршів Ондри Лисогорського вийшло мовою оригіналу п. н. «Ляська поезія 1931–1977» («Lašsko poezyja 1931–1977», 1988) в Кельні в Німеччині.

Відсутність можливості публікувати свої вірші ляською мовою призвела до того, що Ондра Лисогорський повернувся до віршування німецькою мовою. Вийшли такі його збірки німецькою мовою: «Ляські вірші» («Lachische Gedichte», Берлін, 1960), «Подяка» («Danksagung», Ляйпціґ, 1961), «Я дозріваю у своєму часі» («Ich reif in meiner Zeit:Gedichte», Берлін, 1978). Окрім великої кількості публікацій в закордонних літературних часописах, збірки Ондри Лисогорського з’явилися у Франції, Англії, Швейцарії, Греції, Норвегії. У 1970 році міжнародна асоціація «Poesie vivante» з осідком у Женеві номінувала Ондру Лисогорського на Нобелівську премію з літератури. Помер Ондра Лисогорський 19 грудня 1989 року у Братиславі(Словаччина).

Українською мовою окремі вірші Ондри Лисогорського переклали Микола Терещенко, Григорій Кочур, Володимир Лучук ([Вірші] // Чеська поезія: Антологія. – К., 1964; [Вірші] // Жовтень. – 1966. – № 12; Дівчина з гір // Літературна Україна. – 1966. – 7 жовтня; Дівчина з гір // Лучук В. Вагомість: Поезії. – Львів, 1967).

Ім’я  Лисогорського – Ондра – деколи передають на письмі як Ундра.

Коли я влітку 1989 року був місяць на Studia Academia Slovaca у словацькій столиці, то Ярослав Павуляк, який тоді мешкав у Братиславі, кілька разів «тягнув» мене провідати хворого Ондру Лисогорського в лікарні. Ми з ним кілька разів вже збиралися до лікарні, та за пивом чи сливовицею це щоразу переносилося, тож ми так і не здійснили разом цього чину. Не можу «відшкодувати» за цим, як і ще багато за чим.

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»