***

Мордовський народ складається з двох народностей – ерзя й мокша.

Мордовський (ерзянський) письменник Нікул Еркай (Никул Эркай) народився 22 травня 1906 року в селі Курилово Ромоданівського району в Мордовії в родині селянина Лазаря Іркаєва. Нікул Еркай закінчив Пензенську радпартшколу ІІ ступеня (1927), Всесоюзний комуністичний інститут журналістики (1930). Працював в науково-дослідному інституті мордовської культури, в редакціях газет «Червона зоря» («Якстере теште») й «Ерзянська комуна» («Эрзянь коммуна»), в журналі «Сурські вогні» («Сурань толт»). Друкуватися почав у 1929 році. У 1932 році вийшла його перша поетична збірка «Земля оновилася» («Модась окстомсь»). Потім вийшла збірка «Коріння зігнило» («Корёнтнэ наксадсть», 1933). У 1934 році Нікул Еркай був учасником І Всесоюзного з’їзду письменників. У 1936 році вийшла віршована повість про військові перемоги ерзянського народу та традиції середньовічного ерзянського війська «Пісня про Ратора» («Моро Ратордо»). Після цього Нікул Еркай випадає з літературного процесу, друкує окремі вірші лише під час Другої світової війни. У 1945 році після майже десятилітньої паузи вийшла «Вибрана лірика» («Кочказь лирика»). У 1952 році побачила світ збірка «Вірші та поеми» («Стихт ды поэмат»). Вийшли ще дві поетичні збірки Нікула Еркая: «Весняний сад» («Тундань сад», 1959) і «Життя» (1970). Помер Нікул Еркай 15 червня 1978 року в місті Саранськ. Посмертно вийшла збірка «Джерела душі» (1981). Для творчої манери Нікула Еркая характерним є вірш «Ранок»:

Erkaj

Я круто посолив окраєць

І в кухоль молока налив…

Над лугом в просторі безкраїм,

Як гуси, хмари пропливли.

 

Повзе білясто з улоговин

Імла на росяну траву.

Удосвіта

в зеленій повені

Стрічаю днину трудову.

 

Пасеться стадо над рікою,

Корови п’ють з трави росу.

Якою піснею дзвінкою

Прославити

оцю красу?!

 

Я посолив окраєць круто

І в кухоль молока налив…

А в серці вільно і розкуто

Народжується вже мотив.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Нікул Еркай написав віршовані повісті для дітей «Альошка» (1963), «Нова рідня» (1963), оповідання «Митяєві мрії» (1965).

У 1960-і роки Нікул Еркай взяв участь тяжкій публіцистичній війні на захист творчості видатного скульптора Степана Ерзі – тоді його праці зазнавали нищівної критики з боку архітектора Вучетича.

Популярність прийшла до Нікула Еркая в 1970-і роки, коли низку його книжок видали в перекладі російською мовою.

Нікул Еркай – заслужений поет Мордовії, лауреат Державної премії Мордовії.

З англійської Нікул Еркай перекладав твори Джорджа Байрона, з російської – Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя та Максима Горького, з татарської – Муси Джаліля, з бенгальської – Рабіндраната Тагора.

Нікул Еркай переклав окремі твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Корнійчука. Написав вірш «Україна» (1942), декілька віршів присвятив Шевченкові. Нікул Еркай був ентузіастом українсько-ерзянських літературних взаємин. Не раз приїздив в Україну, відвідував Київ, Львів, Вінницю, Донецьк. Підтримував дружні стосунки з Павлом Тичиною та іншими українськими письменниками.

Українською мовою окремі твори Нікула Еркая переклали Володимир Лучук, Арсен Іщук, Степан Литвин та інші (Над полями шум… // Сузір’я. – 1975. – Вип. 9; Ми довго були молодими // Сузір’я. – 1976. – Вип. 10; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987). Окремим виданням вийшла книжка «Альошка» (Київ, 1980).

 

 

***

Башкирський письменник Мустай Карім (Мостай Кәрим; автонім: Мустафа Карімов) народився 20 жовтня 1919 року селі Кляшево (тепер Чишминського району Башкортостану) в селянській родині. Закінчив факультет мови й літератури Башкирського державного педагогічного інституту (1941). Після інституту Мустая Каріма призвали до армії, він був скерований в Мурманське училище зв’язку. У травні 1942 року в званні молодшого лейтенанта відбув у 17-у мотострілкову бригаду начальником зв’язку артилерійського дивізіону. У серпні того ж року був важко поранений, майже півроку перебував у шпиталях. Після одужання повернувся на передову кореспондентом фронтових газет. Від  1951 до 1962 року Мустай Карім був головою правління Спілки письменників Башкирії, від  1962 до 1984 року – секретарем правління Спілки письменників Російської федерації. Мустай Карім обіймав багато різних офіційних посад, був кавалером багатьох радянських орденів. Народний поет Башкирії (1963), Герой соціалістичної праці (1979), Заслужений діяч мистецтв Російської федерації (1982), почесний академік Академії наук Башкирії (1992). Помер Мустай Карім 21 вересня 2005 року в Уфі.

KarimM

Друкуватися Мустай Карім почав у середині 1930-х років. У 1938 році вийшла його дебютна поетична збірка «Загін вирушив у дорогу». З того часу було опубліковано понад сотню його поетичних і прозових книжок, понад десяток драматичних творів. Твори Мустая Каріма перекладені десятками мов.

Лірика Мустая Каріма відзначається самобутністю поетичних образів, високою напругою почуттів, глибиною філософського мислення. Його вірші «Квіти на камені», «Мій край улюблений навіки», «Здрастуй, завтра!», «Береги залишаються», «Про березовий листок», «Карусель», цикл «Європа – Азія» стали вершинними здобутками башкирської поезії. Мустай Карім видав цілу низку збірок віршів, зокрема такі: «Весняні голоси» (1941), «Мій кінь» (1943), «Вірші» (1945), «Повернення» (1947), «Весняна земля» (1951), «Ріки розмовляють» (1961), «Коли прилетіли журавлі» (1964), «Рокам услід» (1971), «Чотири пори кохання» (1978). Показовим для Мустая Каріма є такий вірш без назви:

 

Білий кінь, як ті літа булані,

Мчить учвал шляхом обледенілим.

Сани ходять затоки, мов п’яні,

З-під полоззя сніг куриться білий.

 

Ну й погонич! Скинув рукавиці,

Віжки намотав собі на руку…

Нарозпашку груди! То дрібниці –

Холодінь і вітер… Руху! Руху!

 

Кінь у піні. Сани мчать стрілою.

Машталіре, годі! (Він не чує).

Буркою закритий з головою,

За плечима пасажир чаклує –

 

Лік секундам він веде хапливо,

На вибоях підкида небогу.

Він під ніс бурмоче, і не диво,

Що клене в душі свою дорогу.

 

Він про себе шепче: – Се – як пекло,

Се – жорстокі муки, та дорога.

Тільки ж все на світі, безперечно,

Промине – і радість, і тривога.

 

Кінь летить, як ті літа булані,

Мчить учвал шляхом обледенілим.

Сани ходять затоки, мов п’яні,

З-під полоззя сніг куриться білий.

 

Ні, не всім мандрівникам до серця

Те, що мчиться час, мов кінь – стрілою,

В даль з чиєюсь славою несеться,

Чи й ганьбу ховає під полою…

 

Хай мені в обличчя віє вітер,

Час, мій кінь, несеться без упину;

Я радію, що живу на світі,

І не плачу, що колись загину…

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Перу Мустая Каріма належать поеми «Груднева пісня» (1942), «Ульмас бай» (1942–1944), «Чорні води» (1961) та інші.

Мустай Карім від перших прозових творів для дітей і юнацтва, повістей «Радість нашого дому» (1951) і «Таганок» (1966), до широковідомої автобіографічної повісті «Довге-довге дитинство» (1976) оспівував добро, честь і жертовність в ім’я торжества розуму, в ім’я справедливості на землі. Повість «Помилування» (1986) розповідає про коротку романтичну історію двох закоханих, яка закінчилася трагедією під час війни. Питання відповідальності перед власною совістю Мустай Карім порушив у повісті «Сільські адвокати» (1988).

У книжці «Притча про трьох братів» (1988) Мустай Карім об’єднав статті, спогади, бесіди, роздуми про власну творчість, про твори інших письменників, про драматургію, про літературу для дітей тощо.

Мустай Карім написав драми «Весілля продовжується» (1947), «Одинока береза» (1950), «Країна Айгуль» (1967) і «Піший Махмут» (1981), трагедії «В ніч місячного затемнення» (1963), «Салават. Сім сновидінь крізь яву» (1971) і «Не кидай вогню, Прометею» (1975), комедію «Викрадення дівчини» (1958). П’єси «В ніч місячного затемнення» та «Країна Айгуль» були в репертуарах українських театрів.

У 1967 році за п’єсу «В ніч місячного затемнення» Мустай Карім отримав премію імені К. Станіславського, того ж року за перший том «Вибраних творів» – Республіканську премію Башкирії імені Салавата Юлаєва, у 1972 році за книжку «Рокам услід» став лауреатом Державної премії СРСР, у 1978 році був удостоєний Почесного диплому міжнародного журі імені  Г. К. Андерсена, у 1984 році за трагедію «Не кидай вогню, Прометею» та повість «Довге-довге дитинство» отримав Ленінську премію.

Мустай Карім написав статтю про Тараса Шевченка «Той, що став символом нації…» («Світова велич Шевченка», 1964, т. 2), переклав окремі його вірші («Утоптала стежку», «Мені однаково, чи буду», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море»). Також Мустай Карім написав статтю про Максима Рильського, переклав деякі його вірші.

Українською мовою окремі твори Мустая Каріма переклали Дмитро Павличко, Абрам Кацнельсон, Володимир Лучук, Петро Перебийніс, Борислав Степанюк, Микола Сингаївський, Роман Лубківський, Віталій Коротич, Павло Мовчан та інші ([Вірші] // Сузір’я. – К., 1979. – Вип. 13; «Білий кінь, немов літа булані…» // Вітчизна. – 1982. – № 12; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987). Окремими виданнями українською мовою вийшли такі книжки Мустая Каріма: «Радість нашого дому» (Київ, 1953), «Друзі Шавкатова» (Київ, 1954), «В ніч місячного затемнення» (Київ, 1970), «Країна Айгуль» (Київ, 1971), «Таганок» (Київ, 1979), «Мої коні: Поезії» (Київ, 1981), «Довге-довге дитинство» (Київ, 1985), «Коли дід Мороз був маленький» (Київ, 1989), «Помилування» (Київ, 1989).