***

Болгарський поет Димчо Дебелянов (по-болгарськи: Димчо Велев Дебелянов) народився 28 березня 1887 року в місті Копривштиця (тепер Софійської області), був останньою, шостою дитиною в сім’ї Веля Дебелянова та Цани Ілієвої-Стайчиної. Був охрещений на честь свого діда, що звався ДинчоДебелян. У 1896 році, після батькової смерті, родина переїхала у Пловдив до найстаршого брата Івана. Там Димчо Дебелянов навчався у т. зв. Жовтому училищі, пізніше в Пловдивській чоловічій гімназії (тепер це гімназія гуманітарного профілю імені святих Кирила і Методія), де почав писати свої перші вірші, які потім спалив. У 1904 році родина Дебелянових переселилися до Софії й винайняла квартиру на вулиці Обориште, 46. У 1906 році Димчо Дебелянов закінчив столичну гімназію, того ж року в часописі «Сучасність» («Съвременност») була надрукована його перша поетична добірка, до якої увійшли, зокрема, вірші «Тій, яка в мовчазні ночі» («На таз, която в нощи мълчаливи»), «Коли цвіли вишні» («Когато вишнитецъ фтяха») та інші. У той час кумиром дев’ятнадцятилітнього Димчо Дебелянова був Пенчо Славейков, пізніше – Пейо Яворов. Рання поезія Димчо Дебелянова позначена впливом символізму. Від 1907 року Димчо Дебелянов співпрацює з часописами «Болгарський збірник» («Българска сбирка»), «Сучасник» («Съвременник»), «Новий шлях» («Нов път»), «Оса» та іншими. У гумористичних виданнях Димчо Дебелянов публікує твори під такими псевдонімами: Аз, Амер, Тафт і Субалтьор. Восени 1907 року Димчо Дебелянов записався на юридичний факультет Софійського університету ім. св. Климента Охридського, наступного року перейшов на історико-філологічний факультет, але провчився там лише два роки. Допитливий від природи, Димчо Дебелянов вивчає французьку, російську й англійську мови, перекладає Шарля Бодлера, Поля Верлена, навіть Вільяма Шекспіра. Димчо Дебелянов працював на різних роботах, але на жодній не міг довго втриматися. Працював, зокрема, службовцем на метеорологічній станції, журналістом у різних виданнях. У 1910 році разом із Димитром Подвирачовим він упорядкував першу антологію болгарської поезії. Наприкінці жовтня 1912 року Димчо Дебелянов був мобілізований у 22-й піхотний фракійський полк в місті Самоков неподалік від Софії. Під час Балканської війни служив рядовим бійцем у Самокові. Від вересня 1913 року навчався в Школі офіцерів резерву в Кнежеві. Через два роки отримав чин підпоручика. У 1914 році на початку Першої світової війни Димчо Дебелянов звільнився з армії й став працювати конторським службовцем, але йому ця робота була настільки не до душі, що згодом сам наполіг на тому, щоб потрапити на фронт, хоч і не підлягав мобілізації. 29 січня 1916 року Димчо Дебелянов пішов добровольцем на Македонський фронт, де пробув близько восьми місяців. За цей час написав невеликий цикл віршів, які надсилав з фронту в листах до друзів. Донині в Болгарії вважають ці вірші найкращими з тих, що створено у воєнний час. Вони позначали не тільки поворот у творчості Димчо Дебелянова, але й початок нового струменю в болгарській поезії. Уночі проти 30 вересня 1916 року рота, командувати якою йому доручили декілька днів тому, вступила в бій з англійцями. Підпоручик Димчо Дебелянов був убитий 2 жовтня 1916 року коло десятої  години ранку в тому бою біля містечка Горно Караджово (нині Сидірокастро, Моноклісія, Греція) у віці 29 років. Наступного дня був похований на подвір’ї болгарської церкви у Валовішті (тепер – Демір-Хісар). У 1931 році з ініціативи літературного гуртка «Живе слово» його прах перепоховано в рідному місті Копривштиці.

Debelyanov

Після загибелі Димчо Дебелянова друзі видали двотомник його творів разом із листами. У повоєнній Болгарії ці вірші були дуже популярні. Характерні духом символізму, вони зосереджувалися переважно на темі безнадії та смерті. На думку Вікторії Захаржевської, віршам Димчо Дебелянова притаманне трагічне сприйняття суспільних суперечностей, розходження між ідеалом і дійсністю.

За життя Димчо Дебелянов не видав жодної поетичної збірки. Його поетичний доробок можна умовно поділити на збірки: «Посвята» («Посвещение»), «Жадання» («Копнежи»), «Напівзавмерлі звуки» («Замиращи звуци»), «Станси», «Крізь квітень» («През април»), «Спомини» («Спомени»), «Під темними небесами» («Под тъмни небеса»), «Під сурдинку» («Под сурдинка»), «Ранні вірші» («Ранни стихотворения»).

У доробку Димчо Дебелянова є гумористично-сатиричні, прозові твори, «Легенда про блудну царицю» («Легенда за разблудната царкиня»).

Українською мовою окремі твори Димчо Дебелянова переклали Дмитро Білоус, Дмитро Павличко, Роман Лубківський, Василь Моруга. Друкувалися вони у першому томі двотомної «Антології болгарської поезії» (Київ, 1974) і «Антології болгарської поезії в перекладах Дмитра Павличка» (Київ, 2006).

 

 

***

Болгарський поет Никола Вапцаров (по-болгарськи: Никола Йонков Вапцаров) народився сьомого  грудня (24 листопада за старим стилем) 1909 року в місті Банско, тоді ще в Османській імперії. Його батько Йонко був воєводою у Внутрішній македонській революційні організації, мати Єлена – протестантською вчителькою. Ще юнаком Никола підпав під сильний вплив Бориса Мейлера, білогвардійського емігранта (а насправді більшовицького агента), який певний час жив у їхньому домі. Їхня оселя була резиденцією царствених осіб, зокрема, царя Фердинанда та царя Бориса ІІІ, а також визначних інтелектуалів, таких як Пейо Яворов та Єлисавета Багряна. У свою чергу, родина Вапцарових мала вільний доступ до столичного царського двору. Навчався Никола Вапцаров в гімназії в місті Разлог (1924–1926), а потім у Морському технічному училищі у Варні (1926–1932). Спершу пройшов практику на судні «Сміливий» («Дръзки»), а в квітні-травні 1932 року на кораблі «Бургас» відвідав Стамбул, Александрію, Бейрут, Порт-Саїд, Хайфу. Після повернення з флоту Никола Вапцаров почав працювати на фабриці «Болгарська лісова промисловість» в селі Кочериново кочегаром, а згодом механіком. Там Никола Вапцаров був обраний головою профспілки, яка захищала права робітників. Одночасно Никола Вапцаров організував аматорський театр, для якого писав драматичні тексти, грав ролі у виставах. Був звільнений з фабрики в 1936 році внаслідок аварії на виробництві.

 

Vapcarov

Переїхав до Софії, де певний час залишався безробітним. У 1936–1938 роках працював техніком на фабриці братів Бугарчевих, потім кочегаром на Болгарській державній залізниці і на Софійській громадській сміттєспалювальній фабриці. Паралельно публікував вірші в різних періодичних виданнях, виграв літературний конкурс часопису «Літун» («Летец») за вірш «Романтика»:

 

Я написати хочу

нині

поему,

в якій заклекоче

часу нового

кров.

В ній тріпотітимуть

крила

гордого

демона,

світ облітаючи

впоперек,

вздовж.

Навіщо пхикати?

Зітхають нащо люди

за осоружною романтикою?

Та ж –

романтика в моторах,

що співають

у небі голубім.

І ви, пісень не зрозумівши гордих,

даремно

морщите чоло.

Одвічну нашу

людяну бадьорість

в зеніт

сталеве

піднесло крило.

Я бачу вже

майбутнього орлів,

що дощ зерна

розсіюють

на гони.

І пісня,

що летітиме згори,

прославить волю,

працю возвеличить.

Я бачу –

ескадрильї літаків

летять над морем

й спекою екватора,

над полем, де колоситься посів,

над білими снігами Арктики.

Оце — нова романтика,

яка

народжується,

плоттю обростає,

і, втілена в сталевих літаках,

весь світ

навколо облітає!

(Переклав Володимир Лучук).

 

Никола Вапцаров став членом і одним із головних активістів Македонського літературного гуртка в Софії. У 1939 році підготував свою першу (і єдину прижиттєву) поетичну збірку «Пісні мотора» («Моторни песни»), яка вийшла друком у 1940 році накладом 1500 примірників. Окрім віршів, Никола Вапцаров публікував оповідання та драми, які, проте, не набули такої популярності, як його поезія. Того ж року збирає в Піринській Македонії підписи на підтримку радянсько-болгарськогодоговору про дружбу і взаємодопомогу. За це був затриманий і ув’язнений, а згодом інтернований у місто Годеч. Після повернення з Годеча у вересні 1941 року зайнявся мінопідривними акціями проти німецьких військ, вже як керівник Центральної військової комісії при Центральному комітеті Болгарської комуністичної партії, яка займалася антифашистською діяльністю. Організовував нелегальне постачання зброї, вироблення фальшивих документів, винаймання явочних квартир, за що був заарештований четвертого  березня 1942 року, а 23 липня був засуджений до смертної кари за підготовку терористичних актів, увечері того ж дня був розстріляний на Гарнізонному стрільбищі в Софії. Клопотання Николи Вапцарова про помилування, подане царю Борисові ІІІ, було відхилене.

Поетичну збірку Николи Вапцарова «Пісні мотора» перекладено понад тридцятьма мовами світу; загалом його поезії перекладалися доброю сотнею мов народів світу, але більшість із цих перекладів стимулювалася державними субсидіями післявоєнної комуністичної Болгарії.

На острові Лівінґстона в Антарктиді є пік Вапцарова, названий на його честь. У 1949 році Болгарській морській академії було надано  ім’я Николи Вапцарова.

Український поет Платон Воронько присвятив Николі Вапцврову поему «Поєдинок». Всю поетичну спадщину Николи Вапцарова українською мовою переклав Дмитро Павличко (зб. «Пісня про людину»), окремі його вірші переклали Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Платон Воронько, Марія Пригара, Захар Гончарук, Володимир Лучук, Василь Колодій та інші ([Вірші] // Світло над Болгарією. – Київ,, 1954; [Вірші] // Антологія болгарської поезії. – Київ,, 1974. – Т. 2; Гімн // Колодій В. Поезії. – Львів, 1982; Сон // Колодій В. Братерство. – Львів, 1985).

Окремими виданнями вийшли книжки Николи Вапцарова «Пісні про людину» (Львів, 1961) та «Пісня про людину» (Київ, 1981).

Постаті НиколиВапцарова присвячено низку статей Вікторії Захаржевської (Болгарський Прометей // Захаржевська В. Болгарська революційна поезія 30-х – початку 40-х років ХХ ст. – Київ,, 1971; Захаржевська В. Никола Вапцаров і Україна // Слов’янське літературознавство і фольклористика. – 1987. – Вип. 16).

 

 

***

Болгарський письменник Божидар Божилов (по-болгарськи: Божидар Борисов Божилов) народився п’ятого  квітня 1923 року у Варні, гімназію закінчив у своєму рідному місті, а правничий факультет у Софійському університеті ім. св. Климента Охридського. Спершу працював редактором у періодичних виданнях, а від 1944 року – у літературному відділі «Радіо Софія». У 1962–1984 роках був членом правління Спілки болгарських письменників, від 1976 до 1989 року – заступником голови Спілки болгарських перекладачів. У 1966–1970 роках  Божидар Божилов був головним редактором часопису «Вогник» («Пламък»), у 1972–1973 роках – головним редактором часопису «Радіо-огляд» і вісника «Літературний фронт» («Литературен фронт»), у 1973–1980 роках – редактором відділу поезії у видавництві «Болгарський письменник» («Български писател») і директором видавництва «Народна культура» («Народна култура»), у 1980–1984 роках – головним редактором газети «Пульс» («Пулс»), у 1984–1996 роках – головним редактором часопису «Смолоскип» («Факел»). Помер Божидар Божилов 13 січня 2006 року у Софії.

Bozhylov

Божидар Божилов є автором понад п’ятдесяти книжок віршів, прози, п’єс і перекладів. Лауреат Димитровської премії (1951), народний діяч мистецтва й культури (1975), почесний доктор Айовського університету в США (1976). Твори Божидара Божилова перекладені багатьма мовами, окремі книжки вийшли російською, англійською, італійською, гінді, арабською та іншими мовами.

Дебютував Божидар Божилов збіркою віршів і поем «Третій клас» («Трета класа», 1939), вірші разом із поемами увійшли також до збірки «Стадіон» («Стадион», 1955). Далі Божидар Божилов видав такі поетичні збірки: «Вірші» («Стихотворения», 1948), «Агітатор» («Агитатор», 1950), «Любов і ненависть» («Любов и омраза», 1951), «Вінок перед саркофагом Сталіна» («Венец пред саркофага на Сталин», 1953), «Під знаменом» («Под знамето», 1954), «За правду та свободу» («За правда и свобода», 1955), «Ямбічні новели» («Ямбически новели», 1955), «Лірика» («Лирика», 1957), «Південні вірші» («Южни стихове», 1959), «Солдатська кров» («Войнишка кръв», 1959), «Варненське повітря» («Варненски въздух», 1961), «Четвертий вимір» («Четвъртото измерение», 1961), «Поезії» («Стихове», 1962), «Каталог почуттів» («Каталог на чувствата», 1963), «Мужній ритм» («Мъжествен ритъм», 1964), «Свято» («Празник», 1966), «Весняна поезія» («Пролетна поезия», 1965), «Ліричний роман» («Лиричен роман», 1967, вибрані вірші), «Образи й почуття» («Образи и чувства», 1968), «Поезія: книжка з віршами» («Поезия: книга съ стихове», 1968), «Горді оди» («Горди оди», 1969), «Море: морська лірика» («Море: морска лирика», 1970), «Американський зошит» («Американска тетрадка», 1976), «Любовна лірика» («Любовна лирика», 1981, 1987), «Єдине, що можу» («Едничкото, което мога», 1991).

Видав Божидар Божилов поеми «Поза часом» («Извън времето»,1942), «Розповідь про кохання» («Разказ за любовта», 1942), «Димитров» (1950), збірку «Історичні поеми» («Исторически поеми», 1960).

Божидар Божилов є автором книжок віршів для дітей «Суворовець і нахімовець» («Суворовец и нахимовец», 1956), «Добрі та веселі друзі» («Добри и весели другари», 1958), «Лісові пісні» («Лесни песни», 1973).

Видав Божидар Божилов науково-фантастичний роман для дітей та молоді «Ракетою “LZ” на Місяць» («С ракета “LZ” на луната», 1956), репортажний роман «Спеціальний кореспондент» («Специален кореспондент», 1966), повість «І запах бензину» («И дъх на бензин», 1962), інші прозові книжки – «Пастки» («Клопки», 1984), «Мандрівники із Сірої хортиці» («Пътниците от Сивата хрътка», 1987), «Веселі оповідки про письменників» («Весели разкази за писатели», 1996), «Чарівний пагорб» («Вълшебният хълм», 2000).

Божидар Божилов написав також п’єси «Пробний шлюб Ані» («Пробният брак на Ани», 1964), «Відвідини минулого» («Посещение в миналото», 1964), «Доктор Донкін» («Доктор Донкин», 1964), «Береги любові» («Бреговете на любовта», 1966), «Без обличчя» («Без лице», 1969), «Зателефонуйте мені» («Звънете ми на телефон», 1970). Видав Божидар Божилов також книжку есеїв і статей «Поети зблизька» («Поети отблизо», 1976).

Перекладав Божидар Божилов переважно з грецької мови, зокрема твори М. Анагностакіса, К. Варналіса, К. Кавафіса, К. Паламаса, Н. Папаса, К. Янопулоса.

Коли влітку 1979 року ми з мамою (Оксаною Сенатович) і братом Тарасом були місяць у Будинку відпочинку письменників у Піцунді, був там тоді і Божидар Божилов. Він був доволі високим, худим, довготелесим, часто ходив у парі ще з одним болгарським письменником, приземкуватим і значно повнішим. Я їх обох на жарт охрестив Дон Кіхотом і Санчо Пансою. Тим приземкуватим був, здається Камен Калчев. Але не факт, бо у цьому я можу помилятися.

 

 

***

Болгарський письменник Іван Давидков (по-болгарськи: Иван Иванов Давидков) народився п’ятого  березня 1926 року в селі Живовці (область Монтана на північному заході Болгарії), вчився в містах Берковці та Фердинанд (тепер місто Монтана). Закінчив відділення слов’янської філології Софійського університету ім. Св. Климента Охридського (1951). Був членом Спілки болгарських письменників від 1949 року. Працював у газеті «Вереснятко» («Септемврийче»), в кінематографії, у дитячо-юнацькій редакції радіо Софії. У 1958–1959 роках перебував за програмою культурного обміну в Україні та Білорусії, де вивчав українську та білоруську мови, познайомився з багатьма українськими та білоруськими письменниками. Останні вісімнадцять років життя був головним редактором видавництва «Болгарський письменник» («Български писател»). Помер Іван Давидков шостого  серпня 1990 року в Софії.

У творчому доробку Івана Давидкова ціла низка поетичних і прозових книжок: «Трамвай» (1950), «Українець з білою гармонією» («Украинецът с бялата хармоника», 1951), «Вдома» («У дома», 1956), «Світло від інею» («Светлина от скрежа», 1957), «Намисто» («Огърлица», 1959), «Сузір’я світлячків» («Съзвездието на светулките», 1961), «Крила і корені» («Крила и корени», 1963), «День з жайворонковими крилами» («Ден с чучулигови криле», 1967), «Мости хмар» («Мостове от облаци», 1969), «Шляхи вранішньої зірки» («Пътеките на зорницата», 1972), «Фракійські могили» («Тракийски могили», 1968), «Осяяння» («Озарение», 1970), «Каменоломня» («Каменоломна», 1972), «Танок кипарисів» («Танц на кипариси», 1975), «Молитви про різець і камінь» («Молитви за длетото и камъка», 1977), «Володар нічних сонць» («Владетелят на нощните слънца», 1981), «Око птахи» («Око на птица», 1982), «Корида» («Корида», 1984), «Відліт шпаків» («Отлитането на скорците», 1987), «Море» («Морето», 1988), «Купання німф» («Къпането на нимфите», 1990), «Може, попрощатись» («Може би сбогом», 1992), «Кусень хліба для мандрівника» («Къшей хляб за пътника», 1971), «Вечірня розмова з дощем» («Вечерен разговор с дъжда», 1973), «Білий кінь біля вікна» («Бялкон до прозореца», 1975), «Рифи далеких зірок» («Рифовете на далечните звезди», 1981), «Зимові мрії левів» («Зимните сънища на лъвовете», 1983), Посмертно вийшла поетична збірка «Кав’ярня блазнів» («Кафенето на клоуните», 1995). Характерним для творчої манери є вірш Івана Давидкова «Аритмія»:

 

Що чуєш ти в снігів таємній мові?

Метелиця гуляє у дворі,

а на деревах, як плоди зимові,

тремтливо дозрівають снігурі.

 

Свої багатства оглядаєш ти – не видно їх з темнот –

тьма безміру закрита тишиною.

Лиш дружби давньої забутий вже клейнод

палає щирістю сяйною.

 

Напевно, ти з того мудрішим став,

що свій найкращий день, свій ранок з пахощами трав,

оддав за мокру ніч, де навіть зірка не проблисне…

 

Але до мудрості звикати маєш ти,

її з собою брати у світи,

як те взуття, що тисне…

 

(Переклав Дмитро Павличко).

Davydkov

Іван Давидков є автором романів і повістей «Далекі броди» («Далечните бродове», 1967), «Прощай, Акрополю!» («Сбогом, Акрополис!», 1976), «Квиток до Бретані» («Билет за Бретан», 1977), «Балада про самотніх мореплавців» («Балада за самотнице мореплаватели», 1979) і «Човен Харона» («Лодката на Харон», 1987), видав книжки нотаток і есеїв «Політ стріли» («Полетът на стрелата», 1985) і «Нічна віолончель» («Нощно виолончело», 1989).

Окремими виданнями книжки Івана Давидкова виходили українською (1960, 1983), білоруською («Крокi вернасцi», 1970), словацькою (1974), російською («Прощай, Акрополь!», 1978), польською (1982), чеською (1986), англійською («Fires of the sunflower», 1988), французькою («Les ques lointains», 1989) та іншими мовами.

Іван Давидков став лауреатом літературної премії ім. Петко Славейкова (1988).

Іван Давидков був також талановитим живописцем. Його полотна виставлялися у Варні, Монтані та Софії.

Іван Давидков кілька разів відвідував Україну, написав вірші «Шевченко в Кос-Аралі» та «Сорочка Шевченка», перекладав з української твори Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Платона Воронька, Дмитра Павличка, Івана Драча та інших.

Українською мовою окремі твори Івана Давидкова переклали Дмитро Павличко, Платон Воронько, Дмитро Білоус, Володимир Лучук, Роман Лубківський, Микола Сингаївський, Всеволод Ткаченко, Ростислав Братунь, Олександр Кетков, Іван Білик, Федір Неборячок, Іван Луць та інші.

Окремими виданнями вийшли книжки Івана Давидкова «Лірика» (Київ, 1960) і «Квиток до Бретані» (Львів, 1983). Чимало творів друкувалося в періодиці та збірниках, зокрема такі: «Був собі художник…» («Жовтень», 1966, № 8), «Кусень хліба для Мандрівника» («Всесвіт», 1972, № 6), «Був собі художник…» («Всесвіт», 1975, № 9/10), «Прощай, Акрополю!» («Сучасна болгарська повість», Київ, 1981), «[Сонети]» («Світовий сонет», Київ, 1983), «Зимові сни левів» («Всесвіт», 1984. – № 2), «Човен Харона» («Всесвіт», 1988, № 5).

Пригадую, мій тато Володимир Лучук якось розповідав, що коли щойно вийшла його перша поетична збірка «Довір’я» (1959), то він одразу її «обмив» у львівському ресторані «Москва» у компанії з Іваном Давидковим і Дмитром Павличком. Потім, певно, «обмивав» і з іншими колегами по перу.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”