***

Латиський письменник Яніс Райніс (по-латиськи: Jānis Rainis; автонім: Яніс Плієкшанс) народився 11 вересня 1865 року у родині орендаря фільварків Кріш’яніса Плієкшанса неподалік від міста Даугавпілс на хуторі Варславани (Курляндська губернія, Російська імперія). Дитинство провів у маєтках «Таденава» та «Рандене». Навчався у школі селища Ґріва під Даугавпілсом, у 1880–1884 роках – у даугавпілській міській німецькій гімназії. Цікавився латиським фольклором, вивчав світову літературу. У 1884–1888 роках навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Друкуватися почав у 1887 році, надсилаючи до газет статті про фольклор і літературу. Спільно з університетським товаришем Петерісом Стучкою видав у 1888 році збірку статей, сатиричних віршів та епіграм «Маленькі ґедзі» («Mazie dunduri»). У 1891–1895 роках був редактором газети «Dienas Lapa». Перші свої вірші опублікував у 1895 році.

Rainis

 

У червні 1897 року Яніса Райніса арештували; у тюрмі він завершив переклад «Фауста» Йоганн Вольфґанґа Ґете, написав низку віршів, зокрема «Синам отчизни»:

 

Не пропаде, хто любить рідний край,

Бо є куток, де б голову схилити.

Май в хаті спокій, в полі – урожай,

Дарма, що ніч кругом, куди піди ти.

 

Та горе тому, хто без мови й рай

З любові рад на пекло замінити, –

Судьба таких б’є без пощади, знай!

Без жалю в’язню в’яже руки варта,

Щоб знав, чого любов к отчизні варта.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

У грудні того ж 1897 року Яніса Райніса заслали у Псков, а в 1899 році – у Вятську губернію. На засланні Яніс Райніс створив і в 1902 році остаточно упорядкував поетичну збірку «Далекі відгуки у синій вечір» («Tālasnos kaņas zilā vakarā»), яка вийшла у червні 1903 року. На засланні Яніс Райніс написав свою першу п’єсу – комедію «Напівідеаліст» («Pusideālist», 1904). Після повернення з заслання у травні 1905 року на батьківщину Яніс Райніс пов’язав свою діяльність із боротьбою латиської соціал-демократії. У жовтні 1905 року вийшла друга поетична збірка «Посіви бурі» («Vētras sēja»), вона стала настільки популярною, що того ж року витримала друге видання. У 1905 році була створена й символічна драма «Вогонь і ніч» («Ugun sun nakts»), яка вийшла друком у 1907 році. Це – гімн боротьбі, життю, їх вічному розвитку. Наприкінці 1905 року Яніс Райніс разом зі своєю дружиною, відомою латиською поетесою Аспазією, нелегально еміґрував до Швейцарії; поселилися вони в селищі Кастаньйола в кантоні Луґано. Під час перебування на еміґрації в Швейцарії в 1907–1908 роках була створена найбільш політично гостра та революційна поетична збірка Яніса Райніса«Тиха книга» («Klusā grāmata»). Перше її видання вийшло в Петербурзі в 1909 році, а в 1910 році вона вийшла в Ризі (обидва видання відкривалися передмовою автора). Над збіркою «Ті, що не забувають» («Tie, kas ne aizmirst») ЯнісРайніс працював у 1907–1910 роках, а вийшла вона на початку 1911 року з передмовою автора. Поетична збірка «Кінець і початок» («Gals un sākums», 1912), за визнанням самого Яніса Райніса, була його найбільш інтимною книгою; вона складається з віршів, тема яких – подолання протиріч у собі самому, в природі та суспільстві. До збірки «Кінець і початок», окрім нових віршів, увійшло багато віршів, які Яніс Райніс написав раніше, але заново відредагував спеціально для цього видання. У поемі «Ave, sol!» (1910) Яніс Райніс співає славу сонцю як символу волі. У 1912 році Яніс Райніс переклав трагедію Ґотгольда Ефраїма Лессінґа «Натан Мудрий».

Яніс Райніс написав низку п’єс: «Золотий кінь» («Zelta zirgs», 1909, опубл. 1910), «Індуліс і Арія» («Indulis un Ārija», 1912), «Вій, вітерець!» («Pūt, vējiņi!», 1914), «Грав я, танцював» («Spēlēju, dancoju», 1915, опубл. 1919, поставлена в 1921 році). Найвідомішою стала п’єса «Вій, вітерець!». Написана в 1916 році драматична поема «Даугава» («Daugava. Sērdieņu dziesma») була видана в 1919 році (у театрі ж поставлена щойно в 1928 році). У трагедії «Йосип і його брати» («Jāzeps un viņabrāļi», 1919, поставлена у 1920 році) Яніса Райніса, який увів цей жанр у латиську літературу, на широкому історичному тлі вирішував проблеми любові й ненависті, прощення й помсти. Ось як, для прикладу, звертається Йосип до своїх братів:

 

Ви злі! І з цим не можу я змиритись.

Я сохну, мов той випас без росини,

Зарано визрів, мов ота пшениця,

З якої зерна падають дарма.

Коли ви вже, брати, такі нерідні,

Кому ж тоді любов свою віддати?

Так хоче простягтись, немов моріг.

Моя любов до вас йде від усього:

Від тих німих тварин, комах і птаства,

І випасів, і золотої ниви,

Й пісків пустельних, ще й вітрів і неба, –

До душ живих силкується прийти,

До вас, мої брати такі рідненькі,

Бо з вами світ почався і скінчиться.

 

(Переклав Юрій Садловський).

 

У 1920 році Яніс Райніс повернувся на батьківщину, того ж року був обраний у Конституційні збри Латвійської Республіки; став одним із авторів латвійської конституції. Брав участь у політичному житті Латвії, балотувався на пост президента, проте програв вибори. У 1921–1925 роках Яніс Райніс був директором Національного театру, у 1926–1928 роках – міністром освіти Латвії. 28 лютого 1925 року Яніс Райніс першим із діячів культури нагороджений вищою нагородою Латвії – орденом Трьох Зірок I ступеня.

Яніс Райніс створив розлогу книжку «Ескізні зошити Даґди», яка складається з п’яти збірок: «Прощавай, прекрасна!» («Addio bella!», 1920), «Віщування змії» («Čūsku vārdi», 1920), «Додому» («Uzmājām», 1920), «Срібне світло» («Sudrabota gaisma», 1921) і «Дочка місяця» («Mēnes smeitiņa», 1925). У 1925 році Яніс Райніс об’єднав ці збірки в одну книжку п. н. «П’ять ескізних зошитів Даґди» («Dagdas piecas skiču burtnīcas»), назвавши її романом у віршах.

П’єса «Крауклітіс» («Krauklītis», 1920, поставлена в 1921 році), написана з використанням народних ритмів, імітує народну стилістику. Трагедія «Ілля Муромець» («Iļja Muromietis», 1923, поставлена в 1928 році) створена за мотивами билин. Філософським змістом наповнена трагедія «Любов сильніша смерті» («Mīlasti prāka parnāvi», видана й поставлена в 1927 році).

Яніс Райніс написав також декілька поетичних збірок для дітей, які стали класикою латиської дитячої літератури: «Золоте ситечко» («Zeltasietiņš», 1920), «Віконце у квітках» («Puķulo dziņš»), «Літо принців і принцес» («Vasaras princīši un princītes»), «Лялечка Лоліта» («Lellīte Lollīte», всі три – 1924), «Пташка на гілці» («Putniņš uz zara», 1925), «Сонячна лікарня» («Saulītes limnīcā», 1928). Для дітей призначені п’єси Яніса Райніса «Мушиний король» («Mušu ķēniņš», видана й поставлена в 1923 році) і «Пес і кіт» («Suns un kaķe», видана й поставлена в 1928 році).

Написав Яніс Райніс і книжку спогадів «Кастаньйола» («Kastaņola», 1928) про життя у Швейцарії.

Помер Яніс Райніс12 вересня 1929 року в районі Майорі в Юрмалі, похований у Ризі. Посмертно вийшло декілька збірок, які він не встиг закінчити.

П’єса «Вій, вітерець!» (у перекладі Максима Рильського) була поставлена в 1950-х роках у львівському театрі ім. Марії Заньковецької (режисер Віктор Івченко), виставу зіграли понад півтисячі разів; у 2014 році була підготована нова постановка п’єси в цьому ж театрі. Свого часу пісня «Вій, вітерець!» стала неофіційним гімном театру ім. Заньковецької; її виконував також вокально-інструментальний ансамбль «Ватра».

Твори Яніса Райніса перекладено багатьма мовами світу.

Українською мовою окремі твори Яніса Райніса переклали Максим Рильський, Микола Бажан, Леонід Первомайський, Микола Терещенко, Іван Вирган, Григорій Кочур, Марк Зісман, Василь Швець, Феофан Скляр, Олекса Ющенко, Олесь Жолдак, Олекса Новицький, Марія Пригара, Сава Голованівський, Ігор Муратов, Петро Дорошко, Абрам Кацнельсон, Євген Дроб’язко, Степан Крижанівський, Наум Тихий, Захар Гончарук, Іван Нехода, Іван Цитович, Ярослав Шпорта, Дмитро Білоус, Дмитро Павличко, Володимир Лучук, РаульЧілачава, Юрій Садловський та інші.

Окремим виданням вийшла книжка Яніса Райніса «Лірика» (Київ, 1965). Переклади Володимира Лучука були надруковані у його збірці «Друзі: Переклади» (Львів, 1987). Вийшла також спільна збірка Яніса Райніса та його дружини «Райніс та Аспазія. Трикольорове сонце»(Рига, 2007).

 

 

***

Латиська письменниця Аспазія (по-латиськи: Aspazija; це її псевдонім) відома не лише тим, що була дружиною великого латиського поета Яніса Райніса.

Aspazija

Йоганна Емілія Лізете Розенберґа (Ельза Розенберґа-Плієкшане) народилася 16 березня 1868 року на хуторі Даушкас у Зеленієкській волості в Латвії. У 1884 році закінчила жіночу гімназію в Ризі. У 1890-х роках працювала вчителькою, пізніше знайшла роботу в одному з російських театрів. У 1897 році одружилася з латиським поетом Янісом Райнісом. Разом із чоловіком у 1897–1903 роках перебувала на засланні в Росії. Від 1905 до 1920 року мешкала у Швейцарії, звідки повернулася до Латвії. Після повернення на батьківщину, Аспазія була кількаразовим депутатом латвійського парламенту, представляючи в ньому соціал-демократів. Померла Аспазія 5 листопада 1943 року в селищі Дубулти в Юрмалі, де жила від 1933 року.

Перші вірші Аспазія писала німецькою мовою, а з 1887 року перейшла на латиську. Початково творчість Аспазії була наближеною до реалізму, проте пізніше вона щораз більше заглиблювалася в тьмяний світ неоромантизму, шукаючи натхнення в давнішій історії Латвії. Таким чином Аспазія стала яскравою представницею неоромантизму в латиській поезії, а її символістична лірика відзначається соціальними й інтимними акцентами. Поєднанням таких акцентів в одному творі може слугувати вірш «Одно-єдине»:

 

На ніч хоч одну-єдину

Ясну зіроньку б мені!

Хоч живе єдине слово

Пролунало б вдалині!

 

Хай тоді, що є на світі,

До останку відберуть! –

Тільки б серце хоч єдине,

Котре вірить у майбуть!

 

(Тут і далі переклав Володимир Лучук).

 

У своїх ранніх творах, у поетичній збірці «Червоні квіти» («Sarkanā spuķes», 1897), п’єсах «Жриця» («Vaidelote», 1894) і «Срібне покривало» («Sidraba šķidrauts», 1904) Аспазія втілила філософські й естетичні принципи романтизму. У п’єсах «Втрачені права» («Zaudētās tiesības»,1894), «Недосягнута мета» («Neaizsniegt smērķis», 1895), «Зелеіте» («Zeltīte», 1901) Аспазія виступала на захист прав жінок. Аспазія не лише публічно виступала за емансипацію, але й підтримувала соціал-демократичні ідеї свого чоловіка.

Якщо до збірки «Червоні квіти» увійшли вірші, в яких Аспазія пропагувала ідеї «Нової течії», своєрідного демократичного напряму в латиській літературі кінця ХІХ ст., то після розгрому цього напряму в її поезії зазвучали песимістичні ноти (збірка «Сутінки душі» – «Dvēseles krēsla», 1904).

Після 1905 року відійшла від питань суспільної боротьби, лише як парламентар частково повернулася до політики. Відхід від соціальної тематики відчутний у поетичних збірках Аспазії «Сонячний куточок» («Saulainais stūrītis», 1910), «Оберемок квітів» («Ziedu klēpis», 1911), «Простягнуті крила» («Izplesti spārni», 1920), «Час цвітіння айстр» («Asteru laikā», 1928).

Коли Аспазія з Райнісом у 1920 році повернулися на батьківщину, їх прийняли з відкритими обіймами, на їхню честь були перейменовані найкрасивіші ризькі бульвари.

Вибрані твори Аспазії вперше вийшли в 1904 році (друге видання у 1910 році). Повне (на той час) зібрання творів Аспазії у десяти томах вийшло у 1920–1924 роках. Шеститомна серія творів під назвою «Моє життя і праця» виходила упродовж 1931–1940 років. Пізніше виходили зібрані твори у п’яти томах (1963–1971) і шести томах (1985–1988).

Латиською мовою Аспазія переклала твори Йоганна Вольфґанґа Ґете, роман «Quo vadis» Генрика Сенкевича; німецькою мовою – п’єсу Яніса Райніса «Йосиф і його брати».

Аспазія є автором тексту пісні «За пічкою співа цвіркун», що звучала у популярному фільмі «Довга дорога в дюнах».

Аспазія жила поезію, ціле своє життя вважала нею:

 

Над виром глибинним

Я бурею стала –

Над полум’ям ватри

Злетіла зорею –

Життя проминуло

Поезією –

 

Українською мовою окремі вірші Аспазії переклав Володимир Лучук, вони були надруковані у його збірці «Друзі: Переклади» (Львів, 1987). Вірші Аспазії для збірки «Райніс та Аспазія. Трикольорове сонце»(Рига, 2007) переклав РаульЧілачава.

 

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»