Латиська письменниця Візма Белшевіца (по-латиськи: Vizma Belševica) народилася 30 травня 1931 року у столиці Латвії Ризі в робітничій родині, її батько мав проблеми з алкоголізмом. Дитинство Візми Белшевіци пройшло в Ризі та на фермі родичів в Курземе. Заочно закінчила Ризький технікум культури і просвітницької роботи (1948). Поетичний дебют у пресі припадає на 1947 рік, перша поетична збірка вийшла 1955 році. У 1955–1961 роках навчалася в Літературному інституті ім. Максима Горького в Москві. Вірші Візми Белшевіци в радянський час жорстко цензурувалися, проте таки книжки виходили. Візма Белшевіца видала поетичні збірки «Тепло земне» («Zemes siltums», 1959), «Море горить» («Jūra deg», 1966), «Річні кільця» («Gadu gredzeni», 1969), «Буркун-зілля» («Madarās», 1976), «Мотальниця клубка» («Kamo lātinēja», 1981), «Пора жовтіння» («Dzeltu laiks», 1987); принаймні двічі виходили її вибрані поезії (1988, 1996). За визначенням Анатолія Шпиталя, вірші Візми Белшевіци «відзначаються філософською глибиною, історизмом мислення, народнопоетичним баченням природи і людини в навколишньому світі».

Belsevica (1)

 

Характерним прикладом поетики Візми Белшевіци є вірш «Білий олень»:

 

Заєць петлі робить на снігу зумисне –

Хитро слід заплутує; німіє раптом дрізд

І нишкне жайворон, коли шуліка звисне,

І перепел перекидом відманює від гнізд.

 

Так повелося вже. Рудавими боками

Мигають горді олені у лісових кущах,

Маскуючись. Скрізь ходить страх стежками.

І гнана скрізь краса принишкла по кутках.

 

Але в глухому лісі білий-білий олень

Ходив один не криючись у присмерку лісів.

Світився білий лунь. У мряці улоговин

Він видавав, бо білизною чистою яснів.

 

Не маскувавсь проте. Своїх слідів не плутав,

Зі стада вигнаний. Як біла та стріла –

Востаннє олень біг. Тремтіло птаство в дуплах,

Бо вовча зграя гордий біг перетяла.

 

І в білого – така ж червона кров. Ночами

Із іклів місяця шкамаття хмар звиса –

Вовки голодні виють до нестями

На оленя… що лине в небеса.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Візма Белшевіца зазвичай цуралася публічного літературного життя, проте не була зовсім поза літературним процесом Латвії радянського часу. Серед творів, які привели до повної конфронтації письменниці з владою, була поема «Нотатки Індрика Латиша на полях Лівонської хроніки» («Indriķa Latvieša piezīmes uz Livonijas hronikas malām», 1969), в якій образ латиша-хроніста, вимушеного співчутливо описувати завоювання чужого йому режиму, використаний поетесою, як вважається, щоб виразити своє ставлення до радянського режиму в Латвії. За кордоном Візма Белшевіца була найвідомішою латиською поетесою, її книжки виходили в Швеції, Фінляндії, Великобританії, Франції, США та інших країнах, загалом вони перекладені понад сорока мовами світу. За безкомпромісність і незламність характеру Візма Белшевіца здобула велику повагу на батьківщині. Попри нехіть до громадської та публічної діяльності, Візма Белшевіца після здобуття Латвією незалежності в 1988–1990 роках очолювала Ризьке відділення Латвійського ПЕН-клубу. Померла Візма Белшевіца шостого  серпня 2005 року в Ризі після тривалої хвороби. Обидва її сини Клавс (1959–1987; загинув у Юрмалі за нез’ясованих обставин) і Яніс (народився 1969 року) (за прізвищем чоловіка – Елсберґси) також увійшли в літературу (їхня спільна книжка «Елсберґси. Вибрані вірші» (Рига, 2001) вийшла українською мовою в перекладі Юрія Садловського).

Зверталася Візма Белшевіца і до прози. Вийшли збірки її оповідань «Оповідання Кікураґа» («Ķikurag astāsti», 1965), «Біда в дім» («Nelaime mājās», 1979), «Розбите серце на дошці пошани» («Lauzta sirdsu zgodadēļa», 1997). У 1990-і роки опублікувала романну автобіографічну трилогію «Білле. Трилогія» («Bille. Triloģija»): «Білле» («Bille», 1992, 1995), «Білле живе далі» («Bille un karš», 1996), «Прекрасна молодість Білле» («Billes skaistā jaunība», 1999). Візма Белшевіца написала також п’єсу для дітей «Дорога в казку» («Ceļreizceļ šuz pasaciņu», 1985).

Візма Белшевіца займалася перекладами з англійської (Вільям Шекспір, Томас Стернз Еліот), італійської (Данте), російської (Олександр Пушкін) та української мов (зокрема, в її перекладі вийшли поетичні збірки Миколи Вінграновського та  Івана Драча).

За новелою Візми  Белшевіци було знято фільм «Через дурепу Пауліну» (1979), який набув великої популярності в Латвії. У 1990 році Візма Белшевіца була обрана почесним членом Академії наук Латвії. Неодноразово отримувала в Латвії та за кордоном престижні літературні премії. Кавалер Ордена Трьох Зірок (1994).

Українською мовою окремі твори Візми Белшевіци переклали Володимир Лучук, Іван Драч, Віталій Коротич, Олекса Новицький, Анатолій Шпиталь ([Вірші] // Сузір’я. – К., 1967. – Вип. 1; [Вірші] // Сузір’я. – К., 1971. – Вип. 5; Через дурепу Пауліну // Латиське радянське оповідання. – К., 1982; Біда в дім // Сузір’я. – К., 1983. – Вип. 19; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987).

Коли ми з Ромком Садловським (і ще двома «пасажирками») у кінці жовтня 1982 року їздили до Прибалтики (саме так тоді казали, а не «до країн Балтії»), то відвідали Ригу і Вільнюс. У литовській столиці (на зворотній дорозі) затрималися недовго (один день всього), а от у латвійській столиці провели кілька днів (ночували в колишньої дружини Імантса Зієдоніса та її сина Рімантса, але то окрема історія). Зайшли ми з Ромком (а кобіти в той час пішли десь по крамницях) в гості і до Візми Белшевіци. Був там тоді її старший син Клавс, заклопотаний якимись сімейними справами, купанням дітей, якщо не зраджує пам’ять, тож ми з ним балакали не довго. А з Візмою Белшевіцою трохи довше побалакали, почаювали. Коли я сказав їй, що оце я вперше в Ризі, то вона посміхнулася і сказала, що я вже тут вдруге. Та пояснила: коли моя мама Оксана Сенатович була вагітна мною, то приїздила до Риги, вони довше та ближче спілкувалися. І переповіла історію, яку я туманно вже наче і знав до того. Моя мама тоді в Ризі потрапила під трамвай і дивом врятувалася. Так що я народився у сорочці і з «ризькою вишивкою».

 

 

***

Латиський письменник Імантс Зієдоніс (по-латиськи: Imants Ziedonis) народився третього  травня 1933 року в селі Раґаціємс у Слокському рибальському районі в Ризькому окрузі. Закінчив філологічний факультет Латвійського університету (1959) та Вищі літературні курси при Літературному інституті імені Максима Горького в Москві (1964). Молодою людиною Імантс Зієдоніс працював на різних роботах – від шляховика до літературного редактора. Потім став професійним письменником. Помер Імантс Зієдоніс 27 лютого 2013 року в Ризі.

Ziedonis

Імантс Зієдоніс видав чимало поетичних збірок, зокрема «Пісок землі і мрії» («Zemes un sapņus milts», 1961), «Динаміт серця» («Sirds dinamīts», 1963), «Мотоцикл» («Motocikls», 1965), «Входжу в себе» («Esiee ju sevī», 1968), «Протяг» («Caurvējš», 1975), «Напад метеликів» («Taureņu uz brukums», 1988), «Тріолети» («Trioletas», 2003). Імантс Зієдоніс – автор ліро-епічної «Поеми про молоко» («Poēma par pienu», 1977), поеми «Колос-двійчатка» («Re, kā», 1981). В. Звайґзне відзначає полемічну гостроту поетичних творів Імантса Зієдоніса, визначає, що основним їх змістом є моральна чистота людини, становлення особистості. Імантс Зієдоніс часто замислюється над секретами поетичної творчості, зокрема у вірші «Мої чорти»:

 

Ти простягнув за огорожу

Безмежний простір, світку мій!

Здається часом: все я можу,

Як може тільки чародій.

 

За синім лісом – нетрі чорні,

Туди не кожному пройти.

Отам живуть, незрадні й горді,

Шалених мрій моїх чорти.

 

Нехай вони, як тільки хочуть,

Стають на голови сторчма,

Навідліг б’ються, і регочуть,

Неначе їм усе дарма.

 

Усе їм вільно, як не дивно,

Тим віршам – тим бешкетникам!

Тут дійство діє імпульсивно

З сумлінням власним сам на сам.

 

І назагал – ті дідьки добрі:

Лиш свисну – зіб’ються із ніг,

А прибіжать, червоні й чорні,

І ждуть, щоб загнуздати їх.

 

Я їх жену наосліп чвалом:

Шукайте рим! – свистить нагай.

Несуть мені таких метафор

І рим таких, що лиш встигай!..

 

Я добре зжився з ними, бачу,

По суті, що не говори!

Чи все це ти збагнеш, читачу?

Чи приймуть се редактори?

 

Та завжди мрію у тривозі,

Щоб скільки часу не пройшло,

Але на мрій моїх дорозі

Скрізь людно й людяно було.

 

Щоб рвали вилами запекло

Чорти облогу куцих строф,

Щоб гнали встекло душі в пекло,

У рай мій, гнали знов і знов!

 

Он там чекає ж серед ночі

Бентежний пломінь Сатани…

Он пекло мрій моїх гогоче.

І боязко. І жаль втекти.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

У цьому вірші відображено і процес поетичної творчості, і механізми, які його спонукають, і ліричне йменування віршів і віршотворчості (нехай і доволі іронічне), і спрямованість на реципієнта (читачі й редактори), і сутність поезії загалом.

Перу Імантса Зієдоніса належать також книги нарисів «Щоденник поета» («Dzejnieka dienas grāmata», 1965), «Пінистим шляхом» («Paputu ceļu», 1967), «Курземіте» («Kurzemīte», кн. 1 – 1970, кн. 2 – 1974), «Як би там не було» («Tikuntā», 1985).

Імантс Зієдоніс уславився як автор коротких прозових творів «Епіфанії» («Epifānijas»; три частини: 1971, 1974, 1994). Джеймс Джойс ще раніше вживав поняття «епіфанії» (у церковній лексиці «богоявлення»), у його витлумаченні – це моменти пізнання, найвищий ступінь сприйняття; це прозріння, яке допомагає визначити місце того чи іншого явища в усій складності його взаємозв’язків із довкіллям; «епіфанія» – це водночас і необхідна умова осягнення прекрасного, заключний етап в осягненні краси (три етапи, які відповідають трьом основним властивостям краси: цільність, гармонія, ясність (прозріння), за Томою Аквінським: integritas, consonanta, claritas). Всі ці властивості джойсівських «епіфаній» притаманні й однойменним творам Імантса Зієдоніса.

Імантс Зієдоніс багато писав для дітей, видав збірки «Кольорові казки» («Krāsainās pasakas», 1973; український переклад Михайла Григоріва, 1988), «Що таке колгосп?» («Kasta sir–kolhozs?», 1984).

Творче кредо Імантса Зієдоніса: «Жити – це бачити неповторність кожного вечірнього присмерку і чути, що в кожної криниці своя луна».

За сценаріями Імантса Зієдоніса на Ризькій кіностудії знято дві стрічки: «Повівай, вітрику!» (1973) і «Хлопчик» (1977).

Імантс Зієдоніс – Народний поет Латвії (1977), почесний академік Латвійської академії наук (1990), кавалер найвищої нагороди Латвії – Ордена Трьох Зірок (1995). Імантс Зієдоніс – один із організаторів «Співочої революції», яка призвела до відновлення державної самостійності Латвії.

Імантс Зієдоніс написав вірш «До підніжжя пам’ятника Тарасу Шевченкові». Спільно з українським письменником Віталієм Коротичем Імантс Зієдоніс написав публіцистичну книжку «Перпендикулярна ложка» («Perpendikulārā karote», 1972). Окремі твори Імантса Зієдоніса перекладали українською мовою В. Лучук, І. Драч, В. Струтинський, С. Зінчук, Ю. Петренко, П. Мовчан, Л. Копилова, І. Липовецька, А. Шпиталь ([Вірші] // Сузір’я. – К., 1971. – Вип. 5; Про В’єтнам, поштову скриньку та про ворота свого будинку // Сузір’я. – К., 1972. – Вип. 6; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987; Жовта казка // Прапор. – 1987. – № 2; [Твори] // Вітрила-87. – К., 1987).Окремими виданнями вийшли українською мовою книжки Імантса Зієдоніса «Морський хліб»(Київ, 1965)і «Кольорові казки»(Київ, 1988).

 

 

***

Латиський письменник Оярс Вацієтіс (по-латиськи: Ojārs Vācietis) народився 13 грудня 1933 року на хуторі Думп’ї Трапенської волості (тепер – Апський край) у селянській родині. Навчався в школі в Трапені, потім в Гауієні. У 1949 році, ще школярем, опублікував першого вірша («Тракторист»). У 1957 році закінчив факультет латиської філології Латвійського державного університету. Працював у редакціях журналів «Полум’я» («Liesma»), «Дитинство» («Bērnība»), «Друг» («Draugs»), на Ризькій кіностудії.

завантаження

 

Дебютна поетична збірка Оярса Вацієтіса «Вітер далеких доріг» («Tālu ceļu vējš») вийшла в 1956 році, того ж року був прийнятий до Спілки письменників Латвії. Потім вийшло ще понад два десятки книжок віршів (із них шість  поетичних збірок для дітей) і дві книжки прози. Широта та свіжість поетичної картини світу, етичний пафос відчутні в поетичних збірках Оярса Вацієтіса «У вогні» («Ugunīs», 1958), «Дихання» («Elpa», 1966), «Гама» («Gamma», 1976), «Антрацит» («Antracīts», 1978), «Правопис блискавки» («Zibensparei zrakstība», 1980). За поетичну збірку «Дихання» Оярс Вацієтіс був удостоєний Державної премії Латвії (1967). У 1977 році Оярс Вацієтіс отримав звання Народного поета Латвії. Про це влучно написав Юрій Завгородній: «Тодішня влада змушена була визнати його величезну популярність серед народу, хоча поет був більше відданий загальнолюдським ідеалам, ніж провладній ідеології». Помер Оярс Вацієтіс 28 листопада 1983 року в Ризі.

Для поетики Оярса Вацієтіса характерним є хоча б такий вірш без назви:

 

Я люблю тебе,

смішна і бешкетна вулице,

випадково знайдена

зеленава ущелино,

з твоїм вигаданим спокоєм,

з твоїм небагатим щастям,

з усім,

що через вінця ллється.

Люблю тебе в антрацитовій ночі

із вікнами у щасливих сльозинках дощу.

Люблю не першим коханням –

останнім,

за яким вже немає нічого.

Тим коханням,

коли викінчується побутове повітря,

коли все викінчується

і починається Космос,

якщо він і справді має початок…

Звідки знати мені?

Але ж, може статись таке, що дізнаюсь.

Люблю тебе.

Все життя у тобі полюбив.

Всі вітри – у твоєму подиху є.

Всі квіти – у твоїх кульбабах.

Я не знав, що так можна любити.

Не знав, що буває біль і від щастя.

Гадав, що будь-який біль – злісний.

Гадав, що будь-який біль – чужий.

Життя, я люблю тебе.

Боляче?

Так, мені, зрештою, боляче.

 

(Переклав Юрій Завгородній).

 

За словами критика Л. Аннінського, «…великим є той, хто ставить прокляті питання, впирається в позбавлені вирішення питання, розпинається на непоєднуваних кінцях реальності. Велич поета – у величі його душі. Оярс Вацієтіс якраз і зазирає у вічі питанням, завідома позбавленим вирішення. Поет, який присягнув Розуму, знає його приреченість. Він не може відкинути того, що приречено. Тому зо вмістилище його Розуму – Серце».

Оярс Вацієтіс писав також літературно-критичні та літературознавчі статті, питання екології відображені в його книжці «З пером сови»(1983).

Десятитомне зібрання творів Оярса Вацієтіса друкувалося з 1989 по 2003 рік.

Ім’ям Оярса Вацієтіса названа вулиця в Ризі (колишня Велика Алтонавас), на якій у 1993 році відкрито меморіальний музей поета.

Займався Оярс Вацієтіс також перекладацькою працею. Переклав, зокрема, роман Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита».

Українською мовою окремі вірші Оярса Вацієтіса переклали Іван Драч, Юрій Завгородній, Петро Марусик ([Вірші] // Сузір’я. – К., 1967. – Вип. 1;Фортепіанний концерт // Сузір’я. – К., 1988. – Вип. 27). Окремими виданнями вийшли книжки «Відземське шосе»(Київ, 1965) і «Бурштиновий оберіг»(Київ, 1981).

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»