***

Литовська поетка Саломея Неріс (по-литовськи: Salomėja Nėris; автонім: Саломея Бачинскайте-Бучене) народилася четвертого  листопада 1904 року у заможній селянській родині в селі Кіршай (тоді Вілкавішкського повіту в Литві, Російська імперія, тепер Маріямпольського повіту Литви). Її батько Симон Бачинскас був освіченою людиною, прихильною до соціалістичних ідей. Мати ж Уршуле Бачинскене-Жемайтіте була вельми побожною людиною. Саломея була найстаршою дитиною в родині, мала братів Броніуса та Віктора й сестру Онуту. Навчалася Саломея в середній школі в Альвіте, від 1918року – в маріямпольській гімназії, від 1919року – в гімназії у Вілкавішкісі. У 1924–1928 роках навчалася в каунаському Литовському університеті на факультеті теології та філософії, вивчала литовську літературу, німецьку мову та літературу,педагогіку та психологію. Після закінчення університету певний час викладала німецьку мову в гімназії в місті Лаздіяй. У 1929 році, навчаючись у Відні, Саломея Неріс закохалася в Броніуса Зубріцкаса – литовця, студента-медика, прихильника соціалістичної ідеології, й відтоді стала поділяти його погляди. Із 1931року жила в Каунасі, давала уроки, робила переклади й редагувала видання литовських казок («Наші казки» – «Mūsų pasakos», 1934). У19341936 роках Саломея Неріс вчителювала в жіночій гімназії в Паневежисі. У 1936 році вийшла заміж за архітектора та скульптора Бернардаса Бучаса і до1937 року жила в Парижі. Повернувшись на батьківщину, працювала в каунаській гімназії. Народила сина Саулюса (19372007). У 1940році разом із іншими депутатами Народного сейму – письменниками Л. Ґірою, Ю. Палецкісом, П. Цвіркою – належала до так званої  повноважної делегації, яка подала прохання до Верховної Ради СРСР про прийняття Литви в склад Радянського Союзу. У 1941 році стала депутатом ВР СРСР. Під час Другої світової війни  Саломея Неріс із сином перебувала в евакуації в Пензі, Уфі та Москві. У 1944 році повернулася до Литви, а сьомого  липня 1945року померла від раку печінки в московській лікарні.Дев’ятого  липня її поховали біля Каунаського історичного музею, а в1992 році перепоховали на Петрашунайському кладовищі в цьому ж місті.

Neris

Дебютувала поетка у 1921 році. Перші свої вірші вона підписувала псевдонімами Людіте або Юрайте. Лише від 1923 року почала використовувати псевдонім, під яким залишилася в історії літератури; він походить від назви річки Неріс (Няріс або Вілія). Перша поетична збірка «Рано-вранці» («Anks tirytą») вийшла в 1927 році. Друга збірка «Сліди на піску» («Pėdos smėly», 1931) свідчить про стик романтичного світосприйняття з глибокою духовною кризою. Відтоді Саломея Неріс почала друкуватись у прокомуністичній літературній газеті «Третій фронт» («Trečias frontas»), це вплинуло на те, що наступна її поетична збірка «По ламкій кризі» («Per lūžtantį ledą», 1935) була пройнята соціальними мотивами. Найкращою чи вершинною збіркою Саломеї Неріс вважається «Полином зацвіту» («Diemedži už ydėsiu», 1938), за неї вона отримала Державну літературну премію Литви у 1938 році. Саломея Неріс написала за фольклорними мотивами поеми-казки для дітей «Сирітка» й «Егле, королева вужів» (обидві 1940). У 1941 році вийшло її «Вибране» («Rinktinė»). Саломеї Неріс належать також поетичні збірки «Оспівуй, серце, життя!» («Dainuok, širdie, gyvenimą», 1943) і «Соловей не може не співати» («Lakštingala ne galinečiul bėti», 1945), в яких домінують мотиви туги за батьківщиною. У 1946 році вийшов двотомник поетичних творів Саломеї Неріс. Для поетики Саломеї Неріс характерною є лірична мініатюра «Як цвіт черешні»:

 

Дні наші – свято,

Як цвіт черешні, –

Їх небагато –

Пройдуть прийдешні.

 

Треба спішиться!

Втіхи – тутешні!

Наш вік – як птиця,

Як цвіт черешні.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Головними рисами поезії Саломеї Неріс є глибока людяність, злиття романтичної мрії з реалістичною виразністю. На думку Донати Митайте, Саломея Неріс «витворила своєрідний ліризм, який і досі впливає на розвиток литовської поезії».

Посмертно Саломея Неріс стала народною поеткою Литви (1954).

Українською мовою окремі вірші Саломеї Неріс переклали Павло Тичина, Леонід Первомайський, Валентин Бичко, Микола Терещенко,Ігор Муратов,  Володимир Лучук та інші (Соловей не може не співати // Сузір’я. – Київ, 1985. – Вип. 22; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987). Окремими виданнями вийшли книжки «Поезії» (Київ, 1950) і «Могутні імена» (Київ, 1952).

 

 

***

Антанас Венцлова є класиком литовської літератури ХХ сторіччя. Либонь що заслужено. Проте за ним тягнеться шлейф угодовського, пристосуванського радянського письменника, якого комуністична банда увінчала всіма можливими лаврами і до лаврів. Про нього тепер якщо і згадують, то хіба як про батька Томаса Венцлови, поета світового рівня.

Народився Антанас Венцлова (по-литовськи: Antanas Venclova) сьомого  січня 1906 року на півдні Литви в Трямпіняї (тепер це село Калварійського самоврядування Маріямпольської округи Литви) в селянській родині. Літературою почав займатися в 1925 році. У 1932 році закінчив історико-філологічний факультет Каунаського університету. Працював учителем у середніх школах. Ще замолоду відзначався лівацькими поглядами. Брав участь у антифашистському літературному об’єднанні «Trečias frontas» («Третій фронт»), у 1930–1931 роках редагував однойменний журнал, був також редактором часопису «Prošvaistė» («Проблиск»). Після анексії Литви Радянським Союзом (1940) Антанас Венцлова був обраний депутатом Народного Сейму, тоді почалася його кар’єра радянського державно-політичного діяча. Антанас Венцлова став наркомом, а згодом міністром освіти Литовської Радянської Соціалістичної Республіки (1940–1943), у 1940–1962 роках був депутатом Верховної Ради СРСР (переобирався у 1946, 1950, 1954 та 1958 роках). Під час Другої світової війни Антанас Венцлова мешкав у Москві, працював у Литовському з’єднанні Червоної Армії. У 1949 році Антанас Венцлова був обраний членом-кореспондентом Академії наук Литовської РСР. Антанас Венцлова був головою правління Спілки письменників Литви (1954–1959), депутатом Верховної Ради Литовської РСР (1955–1959, 1963–1971). Помер Антанас Венцлова 28 червня 1971 року у Вільнюсі.

VenclovaA

                                                                                                                                       Антанас Венцлова

 

Venclova

                                                                                                                           Томас Венцлова

У ранній поезії Антанаса Венцлови відчуваються характерні емоційні юнацькі пориви, загалом його рання творчість відзначається антикапіталістичною налаштованістю. Роман «Дружба» («Draugystė», 1936) присвячений литовській інтеліґенції (властиво – студентському життю), збірка оповідань «Ніч» («Naktis», 1939) – селянському життю (критика відзначала, що в цих оповіданнях глибокий психологізм поєднується з поетичним алегоризмом). Вірші (збірки поезій «Клич Батьківщини», 1943; «Там, де яблуня висока», 1945) та оповідання (збірка «Дорога в Литву», 1942) воєнного періоду сповнені патріотичних почуттів, туги за рідним краєм. Післявоєнна творчість Антанаса Венцлови всуціль просякнута радянською ідеологією (поетичні збірки «Боротися, горіти, дерзати», 1953; «Земля добра», 1963; «Ти знаєш край», 1964; роман «День народження», 1959). У пізніх поетичних творах Антанас Венцлова підсилилися рефлективні настрої (поетична збірка «Вечірня зірка», 1971).

Свій життєвий досвід Антанас Венцлова виклав у трилогії белетризованих споминів «Весіння річка» («Pavasari oupė», 1964), «У пошуках молодості» («Jaunystės atradimas», 1966), «Буря опівдні» («Vidurdieni ovėtra», 1969). Видав АнтанасВенцлова також книжки подорожніх нарисів «Подорож по Китаю» (1955) та «Срібло півночі» (1962), писав публіцистичні та літературно-критичні статті тощо.

Від радянської влади Антанас Венцлова отримав за вірне служіння їй низку найвищих реґалій, був «обласканий» нею. У 1952 році Антанас Венцлова був відзначений найвищою радянською літературною нагородою – Сталінською премією за збірку «Вибране» («Rinktinė», 1950), у 1954 році отримав звання заслуженого діяча мистецтв Литви, у 1960 році був відзначений Державною премією Литви (за роман «День народження»), у 1965 році Антанас Венцлова отримав звання народного письменника Литви; був кавалером низки радянських орденів.

Антанас Венцлова познайомився із творчістю Тараса Шевченка ще в дитинстві, це були поезії, вміщені у «Віночку віршів Тараса Шевченка» (1912) в перекладах Людаса Ґіри. Антанас Венцлова переклав такі твори Шевченка: поеми «Кавказ», «Сон», «Катерина», поезії «Заповіт», «Лічу в неволі дні і ночі», «О люди! люди небораки!». Ці переклади згодом увійшли до литовських видань творів Шевченка «Поезії» (Вільнюс, 1951), «Вірші» (Вільнюс, 1955), «Кобзар» (Вільнюс, 1961). Антанас Венцлова написав статті про Шевченка: «Безсмертя поета», «Тарас Шевченко у Вільнюсі» (1953), «Тарас Шевченко» (1964). Перекладав Антанас Венцлова з української мови також вірші Павла Тичини та інших поетів. Крім українських поетів Антанас Венцлова перекладав також російських (йому належить, зокрема, переклад роману у віршах Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін»).

Українською мовою окремі твори Антанаса Венцлови переклали П. Тичина, В. Петровський, З. Біленко, В. Давиденко.

У перекладі українською мовою твори Антанаса Венцлови друкувалися у різних збірниках і альманахах, окремим виданням вийшла книжка «День народження» (Київ, 1965).

При цій нагоді згадаю ще раз про його сина Томаса Венцлову. Мені довелося з ним познайомитися у серпні 2006  року у Львові, куди він на запрошення Тараса Возняка приїхав, щоб… ну, словом, приїхав. Була з ним гарна та тривала зустріч у Королівській залі Львівського історичного музею (у глибині Італійського дворика, на другому поверсі, вхід з балкону). Української мови він не знав, англійську знали не всі, тож мовою спілкування обрали польську, яка виступила у ролі «лінґва франка». На буклеті-запрошенні на цю зустріч був надрукований один вірш Томаса Антанасовича у перекладі моєї мами Оксани Сенатович (його віднайшли без моєї участи, за що честь і хвала віднахідникам, в антології «Молода поезія Литви» ще з початку 1970-х років). Задавали йому багато питань, і я декілька поставив. Зокрема, знаючи, що він колєґував із Чеславом Мілошем, спитав у нього про французького поета Оскара-Венцеслава де Любич-Мілоша. Він виявився компетентним у цьому питанні, як і я, зрештою, бо не задавав би «порожняком» цього питання. Після зустрічі ще балакали з ним трохи (зокрема, про мою маму). От за цим нас і було сфоткано.

 

 

***

Литовський поет ЕдуардасМежелайтіс (по-литовськи: Eduardas Mieželaitis) народився 3 жовтня 1919 року в селі Карейвішкяй (тепер Пакруойського району) в Литві. У 1923 році переїхав із батьками в Каунас. У 1939 році вступив на юридичний факультет Каунаського університету ім. Вітаутаса Великого, який узимку 1940 року був переведений до Вільнюса. У 1940 році працював у редакції газети «Комсомольська правда» («Komjaunimo tiesa»). Під час війни був евакуйований вглиб Радянського Союзу. Із 1943 року ЕдуардасМежелайтіс був військовим кореспондентом у складі16-ої Литовської дивізії. Повернувшись до Литви в 1944 році, працював секретарем ЦК Комсомолу Литви до 1946 року, тоді став редактором журналу «Ряди молоді» («Jaunimo gretos»). У 1954–1956 роках був секретарем, а в 1959–1970 роках – головою правління Спілки письменників Литви. Від 1959 року Едуардас Межелайтіс був секретарем Спілки письменників СРСР. У 1974 році Едуардас Межелайтіс став народним поетом Литви та Героєм соціалістичної праці. У 1969 році Едуардас Межелайтіс став лауреатом премії імені  Джавахарлара  Неру. Едуардас Межелайтіс був членом ЦК Литовської комуністичної партії (19601989), депутатом Верховної Ради СРСР(19621970), з1975 року– заступником голови Президії Верховної Ради Литовської РСР. Нагороджений багатьма радянськими орденами та медалями. Попри структурованість у партійні та держані органи, Едуардас Межелайтіс залишався самобутнім і вільнодумним поетом. Помер Едуардас Межелайтіс шостого  червня 1997 року у Вільнюсі.

Mezelaitis

Дебютував Едуардас  Межелайтіс ще в гімназійній газеті в 1935 році. Перша поетична збірка «Лірика» («Lyrika») вийшла в 1943 році в Москві. Тему людини й суспільства Едуардас Межелайтіс піднімав у збірках «Вітер батьківщини» («Tėviškės vėjas»,1946), «Воскресла земля» («Pakilusi žemė», 1951) і «Витчу килим із пісень» («Dainų šausium ar gąraštą», 1952), а також в епічній «Братській поемі» («Broliška poema», 1955). Збірка «Мій соловей» («Mano lakštingala», 1956) позначена психологізмом. Важливою в творчій еволюції Едуардаса Межелайтіса стала його збірка «Біля підніжжя зір» («Žvaigždžių papėdė», 1959), до якої увійшов ліричний цикл «Людина» («Žmogus»), який вийшов потім окремою книжкою (1961) і здобув авторові широку популярність, був перекладений багатьма мовами. У «Людині» Едуардас Межелайтіс виразив ліричну проекцію людини на Всесвіт.

Враження від пізнання світу, зокрема від зарубіжних поїздок, відобразилися в збірках віршів і поетичної публіцистики «Чужі камені» («Svetimia kmenys», 1957), «Льон» («Lineliai», 1960), «Сонце в бурштині» («Saulėgintare», 1961), «Автопортрет. Авіаескізи» («Autoportretas. Aviaeskizai», 1962), «Південна панорама» («Atogrąžos panorama», 1963).Взаємодія літератури та мистецтва, здобутий життєвий досвід відображені в збірках «Ліричні етюди» («Lyriniai etiudai», 1964), «Нічні метелики» («Naktiniai drugiai», 1966), «Тут Литва» («Čia Lietuva», 1968), «Монтажі» («Montažai», 1969), «Горизонти» («Horizontai», 1970), «Бароко Антакальніса» («Antakalnio barokas», 1971), «Янтарний птах» («Gintaro paukštė», 1972), «Вежа ілюзії» («Iliuzijos bokštas», 1973). Для пізніх поетичних збірок Едуардаса Межелайтіса «Пантоміма» («Pantomima», 1976), «Моя ліра» («Mano lyra», 1979), «Казка» («Pasaka», 1980), «Муза і форель» («Mūza ir upėtakis», 1984),«Постскриптум» («Postskriptumai», 1986), «Гноми» («Gnomos», 1987) – характерні афористичність і медитативність, у них все більше використовувалися класичні віршові форми.

Збірка Едуардаса Межелайтіса «Контрапункт» («Kontrapunktas», 1975) присвячена творчості видатного литовського художника та композитора Мікалоюса Чюрльоніса.

Писав Едуардас Межелайтіс і вірші для дітей, видав, зокрема, збірки «Ким бути?» («Kuo būti?», 1947) і «Що сказала яблунька» («Kąsa kė obelėlė», 1951).

У 1974–1984 роках вийшли зібрані твори Едуардаса Межелайтіса в одинадцяти томах, у 1982–1985 роках – у восьми томах.

Одним із останніх прижиттєвих видань Едуардаса Межелайтіса була поема «Міфи» («Mitai», 1996).

На думку Надії Непорожньої, Едуардас Межелайтіс «поєднує лірично-пісенні традиції литовської поезії та фольклору з новітніми досягненнями світової лірики, вдається як до класичних розмірів, так і вільного вірша, експериментує в жанрі ліричної прози та публіцистики».

Едуардас Межелайтіс написав статтю «У Вільні, городі преславнім» (1964) про перебування у Вільнюсі Тараса Шевченка, переклав низку його поезій. З української Едуардас Межелайтіс переклав також окремі твори Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Андрія Малишка, роман «Злата Прага» Олеся Гончара (1950), збірку «Українські народні казки» (1949).

Українською мовою окремі твори Едуардаса Межелайтіса переклали Микола Бажан, Андрій Малишко, Валентин Бичко, Платон Воронько, Борислав Степанюк, Дмитро Чередниченко, Володимир Лучук, Володимир Коломієць, Олександр Мокровольський, Петро Марусик, Роман Кудликта інші ([Вірші] // Подарунок з Німану. – Київ, 1963; Дигресія // Жовтень. – 1967. – № 5; Світ Чюрльоніса // Жовтень. – 1975. – № 10; [Вірші] // Ми серцем єдині: Вірші поетів братніх республік. – Львів, 1977; [Вірші] // Голоси Литви. – Київ, 1981; [Вірші] // Литовська радянська поезія: Антологія. – Київ, 1985; Дигресія // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987).

Окремими виданнями вийшли українською мовою книжки Едуардаса Межелайтіса «Братерська поема» (Київ, 1958),«Людина»(Київ, 1963), «Поезії»(Київ, 1981).

 

 

***

Литовський письменник Юстінас Марцінкявічюс (по-литовськи: Justinas Marcinkevičius) народився десятого березня 1930 року в селі Важаткеміс (тепер Пренайського району). У 1949 році закінчив школу в рідному селі. Закінчив історико-філологічний факультет Вільнюського університету у 1954 році. Працював у редакціях журналів «Дятел» («Ґеніс») і «Перемога» («Пярґале»). Юстінас Марцінкявічюс– народний поет Литви (1978). Із кінця 1980-х років Юстінас Марцінкявічюс брав активну участь у політичний боротьбі за відновлення державної самостійності Литви, був одним із керівників руху «Саюдіс». Юстінас Марцінкявічюс – автор преамбули до Конституції Литви після звільнення від радянської окупації. За громадську діяльність Юстінаса Марцінкявічюса було нагороджено Литовською премією злагоди (1994). Він – кавалер орденів Великого князя литовського Гедимінаса I і III ступеня, ордена Вітаутаса Великого. За творчість його було двічі нагороджено державною премією Литовської РСР (1957, 1968), Національною премією (2001), міжнародними преміями Й. Ґ. Гердера (1998) і Балтійської Асамблеї (2001). Помер ЮстінасМарцінкявічюс16 лютого 2011 року у Вільнюсі.

Marcinkevicius

Перші вірші Юстінас Марцінкявічюс надрукував у 1953 році, а в 1955 році вийшла його дебютна поетична збірка «Прошу слова» («Prašau žodžio»). Потім вийшли поетичні збірки «Руки, які ділять хліб» («Duonąrai kanči os rankos», 1963), «Неопалима купина» («Liepsnojantis krūmas», 1968), «Стара абетка» («Sena abėcėlė», 1969, вибрані вірші), «Життя ніжний доторк» («Gyvenimo švelnu sprisig laudimas», 1978), «Єдина земля» («Vienintelė žemė», 1984), «За живих і мертвих» («Užgyvus ir mirusius», 1988), «Крок» («Žingsnis», 1998) тощо. Показовим для поетики Юстінаса Марцінкявічюса є вірш «Дві жінки»:

 

Дві жінки щиро мені говорили,

мовлячи мені – «єдиний мій»,

«мій милий».

 

Дві жінки ніжно мені докоряли

і головами, сварячи, хитали.

 

Дві жінки всі гріхи мої

прощали.

 

Дві жінки завжди були горді

з мене.

Була моєю матір’ю одна,

а друга – матір’ю моїх дітей була.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Вибрані поезії Юстінаса Марцінкявічюса у двох томах вийшли у 2000 році. Над секретами поетичної творчості Юстінас Марцінкявічюс замислюється у сонеті «Натхнення»:

 

Немов розп’яття час, надходить творчий надих,

навалюється хрест – хвилин святих тягар.

Беру його й несу, як найдорожчий дар,

і падаю під ним на гостряках нещадних.

 

Готовий вмерти я за синяву без хмар,

за птицю й звірину, за вишню на левадах,

за людський дух, за честь, за світ, що гине в звадах,

за радісне дитя і за його буквар.

 

Голгофа творчості стражданням величава!

Я падаю, встаю, а зір мій стереже

зірницю, що ряхтить – висока і яскрава!

 

Невже вона давно погасла? О, невже,

де палахтів огонь, там тільки крига й мрява?

Невже ця жертва й кров – то їй усе чуже?

 

(Переклав Дмитро Павличко).

 

Юстінас Марцінкявічюс написав низку поем, які відзначаються глибиною філософського бачення світу, історичного минулого та сучасності: «Дванадцята весна» («Dvidešimtas pavasaris», 1956), «Кров і попіл» («Kraujas ir pelenai», 1960), «Публіцистична поема» («Publicistinė poema», 1961), «Донелайтіс» («Donelaitis», 1964), «Стіна» («Siena», 1965), «Балада про Єву» («Baladė apie Ievą», 1965), «Дерево пізнання» («Pažinimo medis», 1979), «Carmina minora» (2000), «Дев’ять братів» («Devyni broliai», 2000) та інші. Двотомне видання «Поем» («Poemos») вийшло у 1972 році, а в 1973 році вийшла збірка «Шість поем» («Šešios poemos»). Деякі поеми Юстінаса Марцінкявічюса було інсценізовано.

У доробку Юстінаса Марцінкявічюса є низка поетичних драм: «Міндаугас» («Mindaugas», 1968), «Кафедральний собор» («Katedra», 1971), «Чічінскас» («Čičinskas», 1976), «Мажвідас» («Mažvydas», 1977), «Даукантас» («Daukantas», 1997). Трилогію творять драми «Міндаугас», «Кафедральний собор» і «Мажвідас»; це своєрідний національний епос, у ньому відтворено зародження литовської державності, писемності й духовності.

У повісті «Сосна сміялась» («Pušis, kurijuokėsi», 1961) Юстінас Марцінкявічюс порушив проблеми становлення творчої молоді.

Для дітей Юстінас Марцінкявічюс написав збірки віршів «Швидка допомога» («Greitoji pagalba», 1968), «Ой-ой-ой, холодно» («U-ti-ti-ti, šalta», 1969), «Парад машин» («Mašinų paradas», 1988), віршовану казку «Війна грибів» («Grybų karas», 1958), поеми «Дика груша» («Laukinė kriaušė», 1960) і «Павукове весілля» («Voroves tuvės», 1980).

Видав Юстінас Марцінкявічюсзбірки есеїв «Щоденник без дат» («Dienoraštis bedatų», 1981) і «Зростання течії» («Tekančios upėsvienybė», 1994).

На думку Надії Непорожньої, у творчості Юстінаса Марцінкявічюса «домінує філософське начало, драматична напруженість, сучасні реалії набувають значимості національних поетичних символів».

У 1975–1978 роках вийшли «Твори» Юстінаса Марцінкявічюса у чотирьох томах, у 1982–1983 роках – у п’яти томах. Твори Юстінаса Марцінкявічюса перекладені багатьма мовами. У його доробку є майже тисяча віршів, близько 200 з яких покладені на музику.

Переклав Юстінас Марцінкявічюс поему «Дзяди» та любовні сонети Адама Міцкевича, лірику Сергія Єсеніна, карело-фінський епос «Калевала», естонський епос «Калевіпоег». З української Юстінас Марцінкявічюс переклав окремі твори Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Платона Воронька, Дмитра Павличка. Вірш Юстінаса Марцінкявічюса «Народження поета» (1954) присвячений Тарасові Шевченкові.

У Київському театрі поезії у 1984 році було поставлено поему Юстінаса Марцінкявічюса «Кров і попіл».

Українською мовою окремі твори Юстінаса Марцінкявічюса переклали Дмитро Чередниченко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Лучук, Павло Мовчан, Роман Лубківський, Володимир Коломієць, Олександр Мокровольський, Віктор Кордун, Степан Литвин, Володимир Затуливітер, Петро Марусик, Олесь Лупій, Борислав Степанюк та інші. Валентин Бичко переклав епічний твір Юстінаса Марцінкявічюса «Міндаугас» (1977).

Українською мовою вийшли книжки Юстінаса Марцінкявічюса «Сосна сміялась» (Київ, 1963) і «Поезії» (Київ, 1981). Окремі твори друкувалися у різноманітних виданнях, зокрема таких: «Сузір’я» (Київ, 1971, вип. 5),«З поезії народів СРСР»(Київ, 1972, вип. 1), «Хвилі Німану: Молода поезія Литви»(Київ, 1974), «Світовий сонет»(Київ, 1983),«Литовська радянська поезія: Антологія»(Київ, 1985), «Антологія радянської одноактної драматургії»(Київ, 1987, вип. 3).

 

 

***

Литовська письменниця Юдита Вайчюнайте (по-литовськи: Judita Vaičiūnaitė) народилася 12 липня 1937 року в Каунасі в родині лікаря-психіатра. У 1959 році закінчила історико-філологічний факультет Вільнюського університету. Паралельно з навчанням в університеті відвідувала музичну школу. Друкуватися почала в 1956 році. Працювала в редакції щотижневої газети Спілки письменників Литви «Література і мистецтво» («Literatūra ir menas»), в редакціях тижневиків «Говорить Вільнюс» («Kalba Vilnius») і «Новини опівдні» («Naujasis dienovidis»). Померла Юдита Вайчюнайте 11 лютого 2001 року у Вільнюсі.

Vaičiūnaitė

Юдита Вайчюнайте видала низку поетичних збірок, серед них такі: «Весняні акварелі» («Pavasario akvarelės», 1960), «Мов зелене вино» («Kaip žalias vynas», 1962), «За сонячним глобусом» («Per saulėtą gaublį», 1964), «Флюґери» («Vėtrungės», 1966), «Під північними гербами» («Po šiaurės herbais», 1968), «Кольорові малюнки» («Spalvo tipiešiniai», 1971), «Повторення» («Pakartojimai», 1971), «Сонце-мандрівник» («Klajoklė saulė», 1974), «У місяці незабудок» («Neužmirštuo liųmėnesį», 1977), «Кульбаби тротуару» («Šaligatvio pienės», 1980), «Скрипка» («Smuikas», 1984), «Зимовий дощ» («Žiemos lietus», 1987), «Тінь години» («Šešėliųlai krodis», 1990), «Вулиця човна» («Gatvės laivas», 1991), «Сірий північний будинок» («Pilkas šiaurės namas», 1994), «Вінки континенту» («Žemynosvainikai», 1995), «Дзеркало дитинства» («Vaikystės veidrody», 1996), «Коли розгортається папірус: Орієнтальні вірші» («Kai skleidžiasi papirusas: Orientalistini aieilėraščiai», 1997).

Лірика Юдити Вайчюнайте побудована на складних переживаннях; тема кохання, яка домінує в її віршах, сповнена внутрішньої гармонії та протиріч. Не цуралася Юдита Вайчюнайтеі соціальних тем, що відображено, зокрема в її вірші «З розділу “Єдиному місту”» (епіграфом до якого слугує напис на меморіальній таблиці на одній із центральних площ Вільнюса: «Тут були страчені ватажки селянського повстання 1863 року, борці за свободу литовського народу»):

 

Ланцюг розгойдався. Дзвенить, брязкотить…

Присилуй мовчать його пісню трикляту!

Сягнути б рукою у небо на мить,

віки, що проходять, вітати…

 

Не вдарить кулак, бо закутий кулак.

Нехай хоч тернове підніметься чоло!

Хай вчує лице, грізне, зболене, як –

світає навколо.

 

Лиш банди жандармів… Кривава імла

холоне на Лукиській площі…

Та вирвалась воля з рук ката. Несла

свій клич понад світом урочо!

 

Їй тісно за дротом. Із камер вона

до сонця відважно злетіла.

Не вбито її. Ні петля навісна,

ні куля її не згубила.

 

Знамена свободи повстанці несли,

за неї вмирати готові…

А роки спливали, а роки ішли.

Свобода сюди повернулася знову.

 

(Переклала Оксана Сенатович).

 

П’єса для дітей «Казка провулку» («Skersgatvio pasaka») була поставлена вільнюським Молодіжним театром у 1972 році, у тому ж році була поставлена також п’єса «Плащ» («Apsiaustas») Каунаським драматичним театром. Перу Юдити Вайчюнайте належить також п’єса «Весняна флейта» («Pavasario fleita», 1980).

Для дітей Юдита Вайчюнайте видала збірки віршів «Балкон на п’ятому поверсі» («Balkonas penktame aukšte», 1975) і «Карусельний олень» («Karuselės elnias», 1981) та одноактну п’єсу-казку для молодшого шкільного віку «Місячна квітка» («Mėnuli ogėlė», 1979). Юдита Вайчюнайте написала книжку спогадів про свої дитячі роки «У дзеркалі дитинства» («Vaikystės veidrody», 1996).

Юдита Вайчюнайте є лауреатом «Весни поезії» (1978), Державної премії Литви (1986), премії Балтійської асамблеї (1996), премії Спілки письменників Литви (2000). Отримала офіцерський хрест Ордену Великого князя Литовського Гедимінаса (1997).

Юдита Вайчюнайте переклала віршовані тексти для литовського видання «Аліси в Задзеркаллі» Льюїса Керрола.

Українські враження Юдити Вайчюнайте відображені в її поетичному циклі «Карпатські сніги». Юдита Вайчюнайте переклала з української вірші Богдана Ігоря Антонича, Миколи Вінграновського, Тамари Коломієць.

Українською мовою окремі вірші Юдити Вайчюнайте переклали Платон Воронько, Любов Забашта, Оксана Сенатович, Володимир Затуливітер, Станіслав Зінчук та інші ([Вірші] // Подарунок з Німану. – Київ, 1963; [Вірші] // Хвилі Німану: Молода поезія Литви. – Київ, 1974; [Вірші] // Литовська радянська поезія: Антологія. – Київ, 1985). Переспів вірша ЮдитаВайчюнайте «Орфей і Евридіка» здійснив Володимир Лучук.

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»