***

Словацький поет Мирослав Валек (по-словацьки: Miroslav Válek) народився 17 липня 1927 року в Трнаві, де закінчив середню школу, а 1939 року продовжив навчання в місцевій єпископській гімназії, звідки перейшов до економічної академії, яку закінчив 1947 року, тоді ж вступив до Вищої економічної школи в Братиславі, у якій провчився до 1949 року, але навчання не закінчив за станом здоров’я (туберкульоз). Працював редактором у часописах «Slovenský roľník», «Týždeň», «Družstevný obzor», у видавництві «Mladéletá», був головним редактором часопису «Mladá tvorba»(1963–1966). У 1966–1967 роках працював у часописі «Romboid». У 1967–1968 роках був головою Спілки словацьких письменників. У 1969–1988 роках був міністром культури Словацької соціалістичної республіки. Був громадським діячем, займався політикою, від якої відійшов 1989 року. Помер Мирослав Валек 27 січня 1991 року у Братиславі.

Valek

Дебютував Мирослав Валек 1942 року, вірші друкував тоді переважно в католицьки зорієнтованих часописах «Plameň», «Rozvoj»,«Rozhľady», «Jas»,«Nová práca». Для початкового періоду творчості Мирослава Валека властиве використання силабо-тоніки, вільний вірш у нього починає домінувати від другої половини 1950-х років. Від 1951 до 1956 року у Мирослава Валека був період мовчання, який закінчився із настанням відносного покращення політичної ситуації. Тоді Мирослав Валек опублікував вірш «Лінчований» («Lynčovaný»), у якому було зображене лінчування негрів в Америці, однак метафорично це асоціювалося із ситуацією з інакомислячими в рідній країні. Мирослав Валек видав поетичні збірки «Дотики» («Dotyky», 1959), «Тяжіння» («Príťažlivosť», 1961), «Неспокій» («Nepokoj», 1963), «Любов до холодного дрожу» («Milovanie v husej koži», 1965), «З води» («Z vody», 1977), «Заборонене кохання» («Zakázaná láska»,1977), вибрані «Поезії» («Básne», 1983), поему «Слово» («Slovo», 1976).

«Дотики» складаються з двох частин, у першій автор використовує поєднання римованого силабо-тонічного вірша з вільним, у другій вживає лише вільний вірш. «Тяжіння» розширює простір поезії Мирослава Валека. У збірці «Неспокій» відчувається зміна поетового світобачення: уявлення про перевагу людини над природою змінюється впевненістю в домінуванні природи над людиною. Збіркою «Любов до холодного дрожу» Мирослав Валек переходить до екзистенціалістської поезії, висвітлює конфронтацію людини з порожнечею буття. Наступним збіркам Мирослава Валека все більше стає притаманною інтертекстуальність. На думку Галини Сиваченко, Мирослав Валек у своїй поезії «вдається до асоціативно-метафоричної мови». Прикладом такого підходу може слугувати вірш «Дощ»:

 

То він о злото бань на вежах бубонить,

то зашумить у вухах, наче річка.

Над містом надокучливо плющить

і сіє мжичка.

 

– Про що ти думаєш в оцю хвилину?

 

– Я думаю про те лиш без упину,

чому на шубочці твоїй рукав потертий?

Чи ліктем на чиєсь плече спираєшся й тепер ти?

І в сумнівах тяжких я думаю про нас:

чи й наші почуття так вичовгає час?

 

Дощ в бубни б’є і ллє, немов з відра,

ті бубни на деревах, бубни на дахах.

Тому-то у душі – ця туга, як мара,

тому-то у душі – дурний цей страх.

 

То він о злото бань на вежах бубонить,

а то шумить у вухах, наче річка.

Над містом надокучливо плющить

і сіє мжичка.

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Писав Мирослав Валек також для дітей, видав збірки есеїв «Про літературу й культуру» («O literatúre a kultúre», 1979) та «Інспірації» («Inšpirácie», 1999).

Перекладав Мирослав Валек з різних мов. Окремими виданнями вийшли збірки Юліана Тувіма (1961), Вітезслава Незвала (1962), Андрія Вознесенського (1964, 1980), Геннадія Айгі (1967), Поля Верлена (1969, 1977), Райнера Марії Рільке (1968, у співпраці з П. Гривнаком), Ґреґорі Корсо (1968, у співпраці з Й. Віліковським). У перекладі Мирослава Валека були опубліковані вірші українських поетів Миколи Бажана, Платона Воронька, Тереня Масенка, Ростислава Братуня.

Окремими виданнями твори Мирослава Валека виходили болгарською, італійською, німецькою, польською, російською, угорською, українською, фінською, чеською мовами.

Українською мовою окремі вірші Мирослава Валека переклали Григорій Кочур, Володимир Лучук, Іван Драч, Роман Лубківський, Василь Струтинський, Володимир Житник, Петро Марусик ([Вірші] // Словацька поезія: Антологія. – Київ, 1964; [Вірші] // Слов’янське небо. – Львів, 1972; [Вірші] // Слов’янська ліра. – Київ, 1983; [Вірші] // Поклик. – Київ, 1984; Слово // Лубківський Р. Словацьке літо. – Київ, 1986). Окремим виданням вийшла книжка «Мудреці з Трамтарії» (Київ, 1982).

 

***

Словацький письменник Мілан Руфус (по-словацьки: Milan Rúfus) народився десятого  грудня 1928 року в селі Заважна Поруба в родині муляра. Початкову освіту здобув у народній школі в рідному селі, у 1948 році закінчив гімназію в Ліптовському Мікулаші. У 1948–1952 роках студіював словацьку філологію й історію на філософському факультеті Університету імені  Коменського в Братиславі. Після здобуття вищої освіти залишився працювати викладачем на рідному факультеті. Викладав історію словацької та чеської літератур. У 1971–1972 роках викладав словацьку мову й літературу в університеті (Instituto Universitario) в Неаполі. Від 1990 року до самої смерті жив як пенсіонер у Братиславі. Помер Мілан Руфус 11 січня 2009 року в Братиславі.

Rufus

Перші вірші Мілан Руфус публікував у часописах «Джерело» («Prameň»), «Новий рід» («Nový rod»), «Молода творчість» («Mladá tvorba») і «Боротьба» («Borba»). Дебютував поетичною збіркою «Коли дозріємо» («Až dozrieme», 1956), що знаменувала значний поступ у сучасному розумінні поезії. На творчість Мілана Руфуса вплинув символізм, він мав сильне соціальне чуття, надихався словацькою народною словесністю, творами багатьох словацьких художників, роботами фотографа М. Мартінчека. Мілан Руфус заявив про себе як поет із власним поглядом на життєві та моральні цінності людського буття, на любов, істину, красу, страждання та трагедію людини та світу другої половини ХХ ст. Дуже чутливо й ніжно сприймав сенс і сутність людського життя. Поезія Мілана Руфуса є виявом високих ідейних і моральних цінностей, закорінена в багатовимірному просторі людського світу.

Видав Мілан Руфус цілу низку поетичних збірок, зокрема такі: «Хлопець» («Chlapec», 1966),«Дзвони» («Zvony», 1968),«Триптих» («Triptych», 1969),«Люди в горах» («Ľudia v horách», 1969),«Стіл бідних» («Stôl chudobných», 1972),«Колиска» («Kolíska», 1972),«Пошук образу» («Hľadanie obrazu», 1973),«Хлопчик малює веселку» («Chlapec maľuje dúhu», 1974),«Колиска співає дітям» («Kolíska spieva deťom», 1974),«Музика облич» («Hudba tvarov», 1977),«Гора» («Hora», 1978),«Ода до радості» («Óda na radosť», 1982),«Суворий хліб» («Prísny chlieb», 1987),«Пізній автопортрет» («Neskorý autoportrét», 1992),«Читання з долі» («Čítanie z údelu», 1996),«Псалми про невинну» («Žalmy o nevinnej», 1997), «Бабка» («Vážka», 1998), «Проста аж до корінчиків волосся» («Jednoduchá až pokorienky vlasov», 2000), «Час полохливих питань» («Čas plachých otázok», 2001), «Петрові батоги» («Čakanka», 2003), «Вірш і час» («Báseň a čas», 2005),«Вірність» («Vernosť», 2007),«Як сліди на снігу» («Ako stopy v snehu», 2009).

Мілан Руфус видав такі есеїстичні книжки: «Людина, час і творчість» («Človek, čas a tvorba», 1968),«Чотири послання до людей» («Štyri epištoly k ľuďom», 1969), «Про літературу» («O literatúre», 1974), «Що таке вірш» («A čoje báseň», 1978), «Послання старі й нові» («Epištoly staré a nové», 1996), «Розмови зі собою і з тобою» («Rozhovory so sebou a s tebou», 1998).

Мілан Руфус видав також цілу низку книжок для дітей та молоді, зокрема, «Суботні вечори» («Sobotné večery», 1980), «Оповідочко весела, ще залишся з нами» («Rozprávočka veselá, zostaňešte s name», 1985),«Криничка» («Studnička», 1986),«Тиха папороть» («Tiché papradie», 1990),«Молитвочки» («Modlitbičky», 1990),«Міхурик-Кощурик із друзями» («Mechúrik Koščúrik s kamarátmi», 1991),«Пелюстки яблуні» («Lupienky z jabloní», 1993), «Альбомчик» («Pamätníček», 1994), «Молитвочки для дитини» («Modlitbičky za dieťa», 1995), «Нові молитвочки» («Nové modlitbičky», 1996).

Переклав Мілан Руфус «Псалтир» і «Плач Єремії» (зі староєврейської), твори Генрика Ібсена (з норвезької), Хосе Марті (з іспанської), Франтішека Грубіна (з чеської), Михайла Лермонтова та Сергія Єсеніна (з російської).

У 2002 році і в наступні роки вийшло зібрання творів Мілана Руфуса у 14 томах.

Мілан Руфус став лауреатом Державної премії Чехословаччини з літератури (1970), міжнародної премії «Золотий ключ» (1990), премії ім. Йозефа Ціґера Гронського (1996), премії фестивалю в Струзі (2001, Македонія), премії міністра культури Словаччини (2005), премії Літературного фонду за найкращу збірку 2005 року «Вірш і час» (2006), премії за поезію «Crane Summit» (2008, Тайвань). Мілан Руфус є кавалером орденів Томаша Ґарріґа Масарика Третього ступеня (1991) і Людовита Штура Першого  ступеня (1995). У 1998 році Мілан Руфус отримав почесний докторат з літератури, наданий Світовою академією мистецтва та культури (США).

Від 1991 року Мілан Руфус тричі висувався кандидатом на Нобелівську премію з літератури.

Вірші Мілана Руфуса перекладені багатьма мовами  народів світу; книжки вийшли в перекладі англійською, болгарською, чеською, французькою, угорською, німецькою, норвезькою, польською, румунською, російською, італійською мовами.

Українською мовою окремі вірші Мілана Руфуса переклали Григорій Кочур, Дмитро Павличко, Микола Рябчук, Петро Марусик (Поет // Всесвіт. – 1962. – № 11; [Вірші] // Всесвіт. – 1979. – № 9; 1998. – № 9).

 

 

***

Словацька письменниця Гана Кошкова (по-словацьки: Hana Košková; Гана Ґрешова, у заміжжі – Кошкова) народилася сьомого  червня 1942 року в селі Тугар на півдні центральної Словаччини, в Бансько-Бистрицькому краї, в окрузі Лученець. Після закінчення Середньої школи охорони здоров’я в місті Лученець (1960) працювала медсестрою в Окружному закладі народного здоров’я в Лученці(1960–1978). Від 1978 до 1990 року була редактором окружної газети «Іпель» («Ipeľ»; це назва річки, лівосторонньої притоки Дунаю), пізніше – регіонального тижневика «Новоград» («Novohrad»; це історична назва округу Лученець) в Лученці. Від 1992 року – на творчій роботі, поетка за покликанням. Гана Кошкова живе і творить у Лученці, регулярно проводить творчі зустрічі з читачами, виступає з доповідями про словацьку та світову літературу, займається питаннями теорії літератури. За довгорічну літературну творчість Гана Кошкова отримала Премію міста Лученець (2000).

Koskova

Перші вірші, в дусі тогочасних соціалістичних ідеалів, Гана Кошкова почала друкували на початку 1970-х років в часописах «Ромбоїд» («Romboid»), «Словацькі погляди» («Slovenské pohľady»), «Нове слово» («Nové slovo») та інших. Тоді ж її твори друкувалися в збірниках молодої поезії та прози «Разом тепло» («Dychtivo spolu», 1974), «Право на пісню» («Právo na pieseň», 1976), «Сонети пір року» («Sonety ročných období», 1977).

Першою поетичною збіркою Гани Кошкової стала «Під теплом крові» («Pod teplom krvi», 1976), за яку вона отримала премію імені Івана Краска. У цій збірці домінує інтимна лірика, є чимало віршів про почуття материнства. Традиційні мотиви сім’ї, навколишнього середовища, спадкоємності поколінь на тлі вражень із власного дитинства – стали основою другої поетичної збірки Гани Кошкової «Неперервність» («Spojitosť», 1978), яку вона присвятила своєму батькові. Критичний погляд на негаразди сучасного суспільства Гана Кошкова виразила в поетичній збірці «Зворотне дзеркало» («Spätné zrkadlo», 1982), за яку отримала премію видавництва «Словацький письменник». Вірші на громадянські теми, лірика з акцентом на етичний та екзистенційний виміри у сфері міжлюдської комунікації увійшли до поетичної збірки «Обличчям в обличчя» («Tvár pri tvári», 1988). Проблематика життєвих перипетій сучасної жінки стала центральною в інтровертно забарвленій збірці ліричних мініатюр «Середина країни» («Vnútro zemie», 1989). Потім вийшла збірка інтимної лірики «Сад, тварина в мені» («Záhrada, zviera vo mne», 2000), за яку Гана Кошкова отримала премію Спілки словацьких письменників. Репрезентативною загалом для творчості Гани Кошкової стала поетична збірка «Намисто з горлиць» («Náhrdelník z hrdličiek», 2001). Потім вийшла збірка «Родичі зі сну» («Súrodenci zo sna», 2006). Останньою наразі поетичною збіркою Гани Кошкової є «Працівниця в останню хвилину» («Robotnica na poslednú chvíľu», 2012).

Гана Кошкова часто культивує вільний вірш. В її поезії переважають вірші на громадянську тематику з елементами сатири, сарказму та іронії. Авторка замислюється над етичними життєво важливими екзистенційними питаннями сучасності. Прикладом такого підходу може слугувати вірш «Ми вже навчилися»:

 

Ми вже навчилися

повертатись до себе

спиною.

Боїмось узяти в руки

жорстку матерію,

зіткану з правди.

 

Кожному вже під силу

розібрати майдан

до останнього

камінчика.

Тільки сміливості нам бракує

узяти його в руку

і поцілити

в точку.

 

(Переклала Оксана Сенатович).

 

Поезія Гани Кошкової високо оцінена словацькою літературною критикою, про що свідчить безперервна увага до її творчості, велика кількість відгуків і рецензій на її книжки. «Гана Кошкова вміє поетично прикрасити, здавалося б, звичайні й нецікаві життєві реалії. Її лірика заснована на власному чуттєвому досвіді. Вона ефектно використовує ритмічні та римові співзвуччя слів і рядків» (Йозеф Хвіщ). «Головна вартість поезії Гани Кошкової полягає в неілюзорному і непатетичному вираженні стосунків між людьми, загрожених частими конфліктами. Еротичні стосунки чоловіка й жінки вона подає в новій якості. Кошкова використовує автентичність власних почуттів і переживань, щоразу сильніше намагається перебороти комплекс відкритого вираження найсокровенніших почуттів, узагальнених поетичним пізнанням» (Здено Касач). «Інтровертність Кошкової ані не випливає з сентименталізму, ані є джерелом емоційних сплесків та надмірного вербалізму. Завдяки особистісному сприйняттю дійсності та різноманітних її проявів, авторка насичує свої вірші контрастними образами й думками афористичного характеру. Таке поєднання поетичних образів полягає не в пародіїзації чи іронізації почуттів, а радше у втіленні дійсних переживань і вражень жінки. Делікатність і жіноча ніжність забезпечують Гані Кошковій не лише ліричну монолітність, але й комунікативний ефект» (Тібор Жілка). «Гана Кошкова майстерно володіє всіма тонкощами поетичного ремесла, вміє грати з читачем, з темами та привабами кожного окремого слова. Її вірш є спортивним майданчиком, де не роблять фолів, де не кивають докірливо пальцем, а проблеми вирішуються весело та грайливо» (Штефан Моравчик). «У задушливій атмосфері постіндустріального суспільства, в якому процвітають лише ті галузі, які щоденно промислово продукують тони медійних відходів і культурного браку, згубного псевдомистецтва й інтелектуальної вбогості, існують кришталево чисті вірші Гани Кошкової, як оздоровлюючі ковтки свіжого повітря» (Павол Янік).

Гана Кошкова видала низку книжок для дітей і молоді: «Мара Ведмедя» («Mara Medvedia», 2007), «Історії з Людожерської вулиці» («Príbehy z Ľudožrútskej ulice», 2007), «Ласкаво просимо в Кркагаї» («Vitajte v Krkaháji», 2009), «Полуденниця з Черепешу: Міфи й легенди з Новограду» («Poludnica z Čerepeša: Povesti a legendy z Novohradu», 2010), «Уля-Фуля приборкує кольори» («Uľa-Fuľa krotí farby», 2012) та інші.

Перекладає Гана Кошкова з болгарської й української мов, переважно поезію.

Виступає Гана Кошкова також із рецензіями та літературно-критичними статтями в періодиці, часто друкує їх у виданні «Літературний тижневик» («Literárny týždenník»).

Українською мовою окремі вірші Гани Кошкової переклала Оксана Сенатович ([Вірші] // Веселка Татр. – Київ, 1982; [Вірші] // Поезія–91: Збірник. – Київ, 1991).

Коли влітку 1989 року ми з моєю мамою Оксаною Сенатович були місяць на курсах «Studia Academia Slovaca» у Братиславі, то Гана Кошкова приїздила туди зі свого Лученця спеціально, щоб зустрітися з моєю мамою. Наступного, 1990 року вона приїздила до Львова, була у нас вдома в гостях, про що навіть написала вірша. Я зустрів її у готелі «Дністер», звідки вирушили до нас, а потім її туди ж і відпровадив.

08_VL_3_foto_1990_1_Koskova

Гана Кошкова, Володимир Лучук, Оксана Сенатович. Львів, 1990 рік, світлина автора статті

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”