***

Народився Йован Стерія-Попович (по-сербськи: Јован Стерија Поповић, Jovan Sterija Popović) 13 січня (першого  січня за юліанським календарем) в 1806 році в сім’ї торговця у воєводинському місті Вршац, яке тоді входило до складу Австрійської імперії. Навчався в початковій і середній школі в Вршаці, Тімішоарі та Пешті, а право студіював у Кежмароку. Ще малою дитиною, через слабку статуру та крихке здоров’я, не допускався до дитячих ігор, постійно перебував із матір’ю, вже тоді був напрочуд спостережливим. Їх будинок розташовувався на початку Площі вршацької, неподалік від Соборної (або ж Великої) церкви. Коли його мати раптово померла, Йован мусив виборювати у батька можливість продовження освіти. Батько його був чужинцем (найімовірніше греком з походження), але Йован Стерія-Попович не занотував, звідки саме той переселився до Вршаца. Написав лише біографію свого діда, художника Ніколи Нешковича. Є свідчення, що старшого Стерію у той час неусталених прізвищ записували не лише як Стефан Попович (як записано у Протоколі охрещених, з нагоди хрещення первістка Йована), але і Штерія Молеров. Коли одружився, пішов приймаком у дім свого тестя. Під час навчання в Пешті Йован Стерія-Попович мав змогу в одному німецькому театрі переглядати класичні вистави, бачити гру найкращих акторів Угорщини, а також і менш класичні драматичні постановки, у яких з’являлися комедійні типи, близькі його дотогочасному уявленню про бідермаєр. У Пешті зблизився із двома особами, родом із Вршаца: Джордже Станковичем, одним із пізніших засновників Матиці сербської, і Юліаною Віятович-Радивоєвич, дочкою вршацького сенатора, яка здобула освіту у Відні і вийшла заміж за модного кравця Радивоєвича, сама ж також була письменницею. Певний час Йован Стерія-Попович був приватним учителем і адвокатом у рідному місті, доки його не запросили до Крагуєвця на посаду професора тамтешнього Ліцею. Йован Стерія-Попович перебрався до Белграда, де став керівником Міністерства освіти (від 1842 року), і на цій посаді, упродовж шести років, був головним організатором сербської шкільної освіти, став одним із засновників Сербського вченого товариства. Був ініціатором створення Академії наук, Національної бібліотеки та Національного музею. Брав участь в організації першого белградського театру, який у 1841 році відкрився постановкою його трагедії «Смерть Стефана Дечанського» («Смрт Стефана Дечанског»). Від 1848 року жив у Вршаці, самотній і розчарований. Там  Йован Стерія-Попович і помер десятого березня (26 лютого за старим стилем) 1856 року.

Sterija

Як керівник Міністерства освіти (1842–1848) Йован Стерія-Попович багато зробив для організованого розвитку шкільної освіти. У 1844 році прийняв шкільний закон «Усталення офіційного шкільного викладання» («Устројеније јавног училишног наставленија»), у якому вперше в Сербії була узаконена гімнастика як шкільний предмет від першого до шостого класу гімназії, але ще не обов’язковий для всіх учнів. Особливо значними та важливими були його зусилля робити акцент на вивченні та збереженні культурної спадщини Сербії. Він запропонував Раді прийняти Указ про захист старовини, тож Сербія (завдяки заслугам Йована Стерії-Поповича) ухвалила  перший правовий акт про охорону пам’яток культури.

Йован Стерія-Попович свою літературну діяльність розпочав слабими віршиками, написаними на честь грецьких народних героїв. Його батько був греком (за іншими відомостями, арумуном, тобто влахом), тож у молодості співчував грецьким повстанцям. Це були незґрабні школярські спроби. Вже парубком, він потрапив під вплив Мілована Відаковича, тож за його зразком написав роман «Битва на Косові, або Мілан Топліца і Зоріада» («Бој на Косову или Милан Топлица и Зораида»). Це була незґрабна та наївна переробка одного роману французького письменника Флоріана з XVIII ст. Як і Відакович, який був його зразком, він намагався вставити той матеріал в рамки сербської минувшини. Роман переповнений алогічностями та невідповідностями всіх ґатунків. Пізніше, в одному зі своїх сатиричних творів («Роман без роману» – «Роман без романа») Йован Стерія-Попович висміяв такий тип роботи, гостро нападав на слізливі та фантастичні романи Мілована Відаковича та його епігонів, пропагував літературу, яка тверезіше та серйозніше розглядає життя. Таке розуміння стало плодом його зрілішого віку, і що глибше він входив у життя та літературу, то ставав більш реалістичним.

Йован Стерія-Попович перш за все драматург, перший сербський письменник, який у цьому літературному жанрі створив щось якісне та тривкіше. Письменники, які до нього працювали над історичними драмами та драмами із сучасного життя, не мали літературного успіху. Він став першим сербським письменником, який серйозно поставився до цієї праці, віддав усього себе театрові, творив на ширшій основі і з глибоким розумінням. Він працював над історичними драмами та комедіями, але історичні драми йому менш вдавалися. На літературу дивився очима освітянина, педагога та раціоналіста.

Перші спроби Йована Стерії-Поповича у драматургії були невправними, переобтяженими романтичною драматизацією народних пісень: «Невинність, або Светислав і Мілева» («Невиност или Светислав и Милева»), «Мілош Обилич» («Милош Обилић») і «Знайдух Симеон» («Наход Симеон»). Пізніше він створив кращі та сильніші історичні драми, не високої літературної якості, але відповідні розумінню тодішньої патріотичної сербської публіки. Такими були трагедії «Смерть Стефана Дечанського», «Владислав», «Скендербеґ», «Лахан» (на матеріалі болгарської історії), а також п’єса «Гайдуки» («Ајдуци»), яка користувалася чималою популярністю, ще кілька принагідних п’єс.

Хоча Йован Стерія-Попович вважається засновником сербської драми, він набагато важливіший як комедіограф, адже саме в комедіях виявився його справжній літературний талант. Першою його комедією була «Брехун і підбрехач» («Лажа и паралажа»), потім були написані комедії «Жмикрут» («Тврдица»), «Бундючна пришелепа» («Покондирена тиква») та «Зла жінка» («Зла жена»), все це були комедії характерів. Із комедій вдач найкращими є «Оженіння та заміжжя» («Женидба и удадба»), «Кир Яня» («Кир Јања»), «Патріоти» («Родољупци») та «Белград у давнину й тепер» («Београд некад и сад»). Крім того, він написав кілька другорядних, менш значних театральних п’єс, гумористичного або сатиричного змісту. Як драматург, Йован Стерія-Попович належить до сентименталістів, а творив під впливом Семюела Річардсона, відомого автора міщанських романів. У його творах значне місце займають такі риси, як культ почуттів, природа, ідеалізація життя, дружба та любов.

Тверезий і раціональний дух, Йован Стерія-Попович не був поетом високого духовного розмаху та багатої уяви, тому його драми, хоча вартісніші та грамотніші в літературному плані від схожих спроб до нього, все ж вони не мають справжньої мистецької вартості. У них мало життєвої правди, мало поезії та мало історичної правди, натомість багато показної риторики, неприродності та вимушеності. Дуже грамотний і дуже освічений письменник, він своїми історичними драмами скромно задовольняв потреби свого часу в патріотичному репертуарі, тож мав чималий успіх. Визнані свого часу, ці драми тепер цілком забуті; трохи довше в історичному репертуарі затрималася хіба драма «Смерть Стефана Дечанського».

У комедії Йован Стерія-Попович перевершив все, що було створено в сербській літературі перед ним, і до сьогочас він залишається найкращим сербським комедіографом. Він є письменником великої літературної культури; він знає класичні зразки із зарубіжної літератури, і першим почав розумно, об’єктивно та критично змальовувати сучасне (стосовно нього) життя сербського суспільства. За своєю природою він був призначений тільки для чисто інтелектуального творення, тому лише в комедії він виявив себе повною мірою. Але й комедії його не бездоганні. Перш за все, в жодній комедії йому не вдалося виразити гумор, цей найвищий показник комічного. Його комедії, як правило, є гострою сатирою на збочені характери та вдачі.

Йован Стерія-Попович є занадто моралізаторським і тенденційним письменником: характеризує героїв і розвиває дію заради повчального завершення. Та й він не цілком оригінальний письменник: у нього часто трапляються запозичення з інших письменників, з Мольєра найбільше. Усі його комедії характерів нагадують Мольєрові комедії, і композицією, і комічним обрамленням окремих персонажів. Та й, зрештою, це не дивно, адже Йован Стерія-Попович перекладав Мольєра (його «Витівки Скапена»).

Все ж Йован Стерія-Попович є вправним літератором і вельми плідним письменником, який тверезо та реалістично зображав сучасне йому життя, змальовуючи сильно та рельєфно комічні типи та громадські сцени. Наприкінці життя Стерія-Попович повернувся до поезії, якою займався ще юнаком. У 1854 році вийшла його збірка віршів «Співаник» («Даворје»). Літературним курйозом є той факт, що свій «Співаник» Йован Стерія-Попович надрукував старими церковними літерами, які сам же ж рекомендував замінити новою «гражданською» буквицею. Це вдумлива лірика, зболена, доволі песимістична, лірика досвідченого та зрілого чоловіка, інтимна філософія про велич болю, страждань і смерті, про непоправну біду людську.

Комедії Йована Стерії-Поповича були багатократно екранізовані, за ними знято чимало телефільмів.

У Сербії присуджують літературну премію імені ЙованаСтерії-Поповича за найкращу виставу, режисуру, акторську діяльність, найкращий драматичний текст, сценографію, театральний костюм, музику для театру.

Українською мовою комедію Йована  Стерії-Поповича «Белград у давнину й тепер: Весела вистава у двох діях» переклав М. Пилинський; вона була надрукована в репертуарному збірнику «Райдуга» (Київ, 1989).

 

 

***

Сербський письменник Браніслав Нушич (по-сербськи: Бранислав Нушић, Branislav Nušić) народився 20 жовтня (восьмого жовтня за юліанським календарем) 1864 року в Белграді, на вулиці Короля Петра, в будинку, на місці якого зараз розташований Народний банк Сербії, як Алківіад Нуша (Alchiviadial Nuşa) у родині тракійських валахів (т. зв. цінцарів, або арумунів). Його батько Джордже був поважним торговцем збіжжям, але незабаром після народження Алківіада втратив свої статки. Родина переселилася до Смедерева, де він провів своє дитинство і ходив до початкової школи та два роки – до гімназії. Матуру отримав вже в Белграді. Коли Алківіадові Нуші виповнилося 18 років, офіційно змінив ім’я та прізвище на Браніслав Нушич. Рік провчився в університеті в Ґраці, здобув правничу освіту в Белградському університеті, який закінчив у 1885 році. Браніслав Нушич брав участь у сербсько-болгарській війні 1885 року, яка його застала на відбуванні військової служби. Враження від участі у бойових діях відобразилися в «Оповіданнях капрала» («Приповетке једног каплара»). У 1887 році за сатиричну пісню «Два раби» («Два раба»), у якій Браніслав Нушич висміював сербське королівство й особливо короля Мілана Обреновича, був на два роки ув’язнений. У тюрмі Браніслав Нушич створив «Записки» («Листићи») та комедію «Протекція» («Протекција»). Браніслав Нушич був амністований через рік. На державну службу Браніслав Нушич вступив у 1889 році. Як чиновник Міністерства закордонних справ, Браніслав Нушич отримав посаду писаря в консулаті в Бітолі (тепер у Македонії), де в 1893 році одружився з Даринкою, дочкою торговця Божидара Джорджевича, чий брат Димитрій Боді був у той час консулом у Бітолі. На півдні Сербії та в Македонії провів загалом ціле десятиліття. Останньою посадою Браніслава Нушичатого періоду було місце віце-консула в Приштині. Під час служби в Приштині Браніслав Нушич став свідком страждань сербського населення, що й описав у своїх «Листах консула» («Писма конзула»). У 1900 році Браніслав Нушич став секретарем Міністерства освіти, а незабаром після того – драматургом Народного театру в Белграді та редактором «Театральної газети» («Позоришни лист»). У 1902 році став поштово-телеграфним комісаром першого розряду в Поштово-телеграфному відомстві Міністерства будівництва. У 1904 році Браніслав Нушич став директором Сербського народного театру в Новому Саді, у 1905 році облишив цю функцію та переселився у Белград, де займався журналістикою. У ці роки ледь не щодня з’являються фейлетони Браніслава Нушича в газеті «Политика» під псевдонімом Бен Акіба. У 1908 році після анексії Австрією Боснії та Герцеґовини Браніслав Нушич взяв участь у патріотичному русі, який охопив цілу Сербію. У 1912 році знову прибув до Бітоли як державний службовець, у 1913 році заснував театр у Скоп’є, де жив до 1915 року. Під час Першої світової війни разом із армією відступив звідти й емігрував, жив в Італії, Швейцарії та Франції до кінця війни. Синові, який загинув під час Першої світової війни, Браніслав Нушич присвятив книжку «Тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий» («Деветсто петнаеста»), у якій звучить протест проти війни, біль і гнів патріота. По закінченні війни, після створення Королівства сербів, хорватів і словенців Браніслава Нушича призначили першим керівником мистецького відділу Міністерства освіти. На цій посаді залишався до 1923 року. Після того став керівником Народного театру в Сараєво, а 1927 року повернувся до Белграда. У 1930-і роки Браніслав Нушич співпрацював із журналом «Наші дійсність» («Наша стварност»). Браніслав  Нушич був обраний дійсним членом Сербської королівської академії 10 лютого 1933 року. Помер Браніслав Нушич 19 січня 1938 року, того дня фасад будівлі белградського Народного театру був покритий чорною тканиною.

 

Творчість Браніслава Нушича поділяють на три періоди.

Перший період (1883–1903). У 1883 році Браніслав Нушич виступив зі своєю першою комедією «Народний депутат» («Народни посланик»), дозволеною до постановки лише в 1896 році, а надрукованою щойно 1924 року. У цей період створені також сатиричні комедії «Підозріла особа» («Сумњиво лице»), «Протекція» та «Звичайна людина» («Обичан човек», 1899). У них Браніслав Нушич висміює сербський парламентаризм, фальш виборів депутатів, поліційний бюрократизм і корупцію властей. У книжках «Біля берегів Охридського озера» («Крај обала Охридског језера») та «Косово» («Косово. Опис земље и народа», 1902–1903) Браніслав Нушич виступив як публіцист, етнограф та історик. Екзотиці Сходу присвячена збірка оповідань «Рамазанські вечори» («Рамазанске вечери», 1898) і повість «Ташула» (1902).

Другий період (1903–1914). У творчості Браніслава Нушича намітився спад гостро критичних мотивів. У Белградському театрі в великим успіхом йшла героїчна драма «Хаджі Лоя» («Хаџи-Лоја», 1908), яка була відгуком на загарбницькі дії Австрії. У цей час написані комедії «Світ» («Свет», 1906) і «Навколосвітня подорож» («Пут око света», 1910), драми «Данина кров’ю» («Данак у крви»), «За Божою спиною» («Иза Божјих леђа») та інші.

Третій період (1914–1938). У цей час із новою силою розкрився драматургічний талант Браніслава Нушича. У 1924 році він видав гумористичну повість «Автобіографія» («Аутобиографија»), сповнену сатиричними натяками на політичні порядки та суспільну ситуацію тодішньої Югославії. Від кінця 1920-х і в 1930-і роках Браніслав Нушич створив низку комедій, які захопили сучасників сатиричним розмахом, калейдоскопічним розмаїттям, національним колоритом: «Пані міністрова» («Госпођа министарка», 1929), «Містер Долар» («Мистер Долар», 1932), «Жалобна родина» («Ожалошћена породица», 1935), «Д-р» («Др.», 1936), «Небіжчик» («Покојник», 1937).

Протягом більш ніж п’ятдесяти років творчості Браніслав Нушич написав численні сатиричні комедії, що відіграли значну роль у розвитку сербської драматургії та театру. Він був перш за все гумористом, талановитим імпровізатором комічних ситуацій, проте комічні ефекти у кращих його творах мали глибокі корені в реальній дійсності. Дотепність, жарт, анекдот, карикатура були для Браніслава Нушича формами політичної сатири. Талант Браніслава Нушича формувався під впливом сербської народної творчості, тенденцій попередньої сербської драматургії, а особливо – під впливом Миколи Гоголя. Драматургія Браніслава Нушича перейшла національні кордони, увійшла у фонд світової літератури.

Письменникові належить авторство підручника-дослідження «Реторика». Займався Браніслав Нушич також фотографією, був одним із перших сербських стереофотографів. Залишив декілька праць про історію сербської фотографії, про деякі нові на той час техніки (наприклад, про рентґенівську фотографію). Власними світлинами проілюстрував три книжки своїх подорожніх нотаток. Браніслав Нушич – учасник Першої виставки фотоаматорів у Белграді (1901). Фотороботи Браніслава Нушича зберігаються в Музеї міста Белграда.

Про бурхливе життя Браніслава Нушича знято телевізійну драму «Несерйозний Браніслав Нушич» («Неозбиљни Бранислав Нушић», 1986).

Ще за життя Браніслава Нушича його твори друкувалися у вигляді коміксів у найтиражніших газетах в оформленні найвідоміших художників того часу: «Навколосвітня подорож» (сатирична адаптація Бранка Видича, малюнки Джуки Янковича та Міки Міша, 1937), «Гайдуки» («Хајдуци», адаптація та малюнки Алексія Рахнера та Міки Міша, 1938). Твори Браніслава Нушича від 1950 року адаптовані у понад п’ятдесяти кіно- та телефільмах.

Українською мовою повість Браніслава Нушича «Гайдуки» переклали О. Іванов і П. Сіпачов, комедію «Д-р» – М. Рильський і Д. Бобир, комедію «Звичайна людина» – А. Лисенко, «Вибрані твори» й «Автобіографію» – С. Сакидон, гумореску «Комірне» – А. Боремович (Д-р (Доктор філософії): Комедія на 4 дії. – Київ, 1958; Гайдуки: Повість. – Київ, 1959, 1969; Комірне: Гумореска // Всесвіт. – 1959. – № 10; Звичайна людина: Комедія на 3 дії. – Київ, 1965; Міністерське порося: Вибрані твори. – Київ, 1969; Автобіографія: [Повість]. – Київ, 1980).

Наприкінці свого шкільного навчання я зачитувався «Автобіографією» Браніслава Нушича, знав її напам’ять, фігурально кажучи. І зараз вона відлунює у засіках моєї пам’яті як один із найвеселіших творів, які мені довелося прочитати.

 

 

***

Сербський письменник Петар Кочич (по-сербськи: Петар Кочић, Petar Kočić) народився 26 червня 1877 року в селі Стричичі на горі Маняча (Боснія і Герцеґовина, Османська імперія) в області Зміянє між містами Баня-Лука, Яйце та Ключ (тепер у Республіці Сербській в Боснії та Герцеґовині) над ріками Рибник і Сана. В його батька Йована та рано померлої матері Мари (якої Петар навіть на пам’ятав) були ще син Ілія і дочка Мілиця. У нотатках Петар Кочич зберігся запис одного переказу про походження прізвища Кочич: У Павичах над Градиною жила колись удова з сімома чи вісьмома дітьми, якими дуже піклувалася; через те її прозвали квочкою, а від квочки і її потомство отримало прізвище К(в)очич. У 1887 році почав ходити до початкової школи в монастирі Гоміониця, де його батько (який, овдовівши, став монахом) був ігуменом. У 1891 році закінчив середню школу в Баня-Луці, почав ходити до гімназії в Сараєві, але через свою просербську орієнтацію був вигнаний із четвертого класу, тож перебрався до Белграда, де продовжив навчання в Першій гімназії. У 1889 році Петар Кочич опублікував першого вірша «Опівнічні звуки» («Поноћни звуци»). У червні 1899 року здав випускні іспити, літо провів у батька, а восени записався на філософський факультет Віденського університету, де вивчав славістику. У 1901 році Петар Кочич опублікував перші оповідання в часописах. У 1904 році закінчив університет, прибув до Королівства Сербії. У 1905 році викладав мову та літературу в учительській школі та гімназії в Скоп’є, але через суперечки з властями його перевели у Бітоль. Покинув службу й приїхав до Белграда. У 1906 році переселився в Сараєво, працював секретарем у сербському культурному товаристві «Просвіта» («Просвјета»), але його швидко звільнили через участь у робітничому страйку і під кінець року відправили в Баня-Луку. Того року він побував у Будапешті на запрошення сербської молоді, а також у Софії на конгресі південнослов’янських письменників і журналістів. У 1907 році напередодні анексії Боснії та Герцеґовини (у 1908 році) Австро-Угорщиною, Петар Кочич заснував газету «Вітчизна» («Отаџбина») в Баня-Луці та створив свою політичну групу, яка пропагувала боротьбу проти Австрії і напрочуд нещадну боротьбу проти залишків феодального рабства. Як національний і соціальний революціонер, Петар Кочич користувався великою популярністю в народних масах, був улюбленцем молоді. Вбачаючи в ньому ворога держави, державні органи часто його арештовували й усіляко переслідували. У 1908 році він був ув’язнений в Баня-Луці та Тузлі. Петар Кочич мав опінію одного із найсміливіших пропагандистів сербської національної гордості і проповідників суспільної справедливості. У 1910 році заснував у Баня-Луці часопис «Розвиток» («Развитак»), був обраний депутатом австро-угорського провінційного Боснійського сабору (парламенту) в Сараєві, куди й переїхав. У 1911 році організував сараєвське видання газети «Вітчизна». Він опублікував чимало суспільно-політичних і літературно-критичних статей в різних виданнях. Петар Кочич є одним із тих сербських письменників та інтелектуалів, яким боротьба за справедливість і свободу забирала більшість життєвих сил. Під кінець 1912 року в нього виявилися ознаки душевного розладу. На початку 1914 року переїхав до Сербії, де був поміщений у белградську психіатричну лікарню, де й помер під час окупації 27 серпня 1916 року.

Kocic

Творчий доробок Петара Кочича невеликий за обсягом: три книги оповідань «З гір і з передгір’я» («С планине и испод планине», 1902–1905), збірка оповідань «Зойки із Зміяня» («Јауци са Змијања», 1910), сатирична п’єса «Борсук перед судом» («Јазавац пред судом», 1904) і діалог (сатирична повість) «Судилище» («Суданија», 1912). Петар Кочич починав віршами, але в історію літератури увійшов як видатний новеліст і сатирик, став класиком сербської літератури. Обсяг написаного про нього значно перевершує написане ним самим.

Петар Кочич надихався простотою сербської народної мови і народним життям. Він став поетом пейзажів рідних країв, малярем синіх гір і темних старих лісів, співцем сільського здоров’я, примітивної сили, «дебелих дівок і жорстоких парубків». Могутній дух природи та міцного, натурального та примітивного життя відчувається в його оповіданнях. Як і Борисав Станкович і Іво Чіпіко, Петар Кочич сприймає любов як основний інстинкт, нездоланний і фатальний одночасно.

Велика популярність Петара Кочича пов’язана з його дієвим сербським патріотизмом і великою любов’ю до простих сербських селян його рідних країв. Він був хоробрим бунтівником не тільки проти чужинецького гніту, але й проти економічного рабства. Частково у своїх оповіданнях, а особливо в своїх політично-соціальних сатирах К. виступив як проповідник свободи та соціальної справедливості, захисник убогого сербського селянства.

В образі головного героя п’єси «Борсук перед судом» Давида Штрбаца психологічно сильно втілено тип хитрого й забитого сербського боснійського селянина, якого обдурює та грабує і чужинецька влада, і місцеві лихварі. Ця драматизована сатира («Борсук перед судом») витримала кільканадцять видань і після анексійної кризи була найпопулярнішим твором сербської літератури. Повість «Судилище» є найвідомішою сатирою з часу сутінків його таланту, але «Борсук перед судом» є не лише політичною сатирою місцевого значення, а має глибший соціальний вимір і переходить межі часопростору, в якому відбувається дія. Давид Штрбац є не лише сербським боснійським селянином, а селянином взагалі, вічно обдурюваним і вічно використовуваним, який свідомий свого становища і вимагає справедливості. Хоча він представлений у комічному вимірі, однак викликає глибоке співчуття – сльози крізь сміх. На такий гумор був здатен лише справжній поет, який глибоко співпереживав зі своїм героєм. І публіка, і літературна критика сприймають п’єсу «Борсук перед судом» з огляду на політичні алюзії колишнього австро-угорського владарювання, які вже давно не актуальні. Попри те п’єса вільно сприймається в ширшому загальнолюдському вимірі.

_sp-knjiga-jazavac-pred-sudom

Тематично оповідання Петара Кочича близькі до творів Василя Стефаника про селянську недолю.

Написав Петар Кочич також низку віршів у прозі, зокрема такі: «Молитва», «Свободі» («Слободи»), «Селяни» («Кмети»), «Ялини й сосни» («Јелике и оморике»), «Крізь туман» («Кроз маглу»), «Крізь світло» («Кроз свјетлост»), «У тумані» («У магли»), «Пісня молодості» («Пјесма младости»).

У 1988 році був знятий художній фільм «Борсук перед судом».

 

Іван ЛУЧУК– для «Майдану»