***

Сербський поет Бранко Радичевич (по-сербськи: Бранко Радичевић, Branko Radičević) був яскравим представником сербського національного відродження, найпослідовнішим (поряд із Джурою Даничичем) і найвідданішим послідовником реформи Вука Караджича правопису сербської мови та впровадження народної мови в літературу. Доробок Бранка Радичевича складають лише 54 ліричні вірші, сім поем (епічних віршів), дві незакінчені поеми, 28 листів і одна відповідь на критику. Бранко Радичевич, поряд із Йованом Йовановичем-Змаєм і Лазою Костичем, був найвизначнішим поетом сербського романтизму.

Radičević

Народився майбутній поет 18 березня 1824 року у Славонському Броді в родині Тодора та Ружі Радичевичів. Батько його був чиновником, але займався також і літературою, зокрема, переклав «Вільгельма Телля» Фрідріха Шіллера. Мати була дочкою багатого вуковарського торговця. Через те, що Бранко Радичевич народився в переддень святого Алексія, отримав хресне ім’я Алекса (лише перед виходом своєї першої поетичної збірки змінив ім’я на Бранко). Його родина у 1830 році переселилася в Земун, де він закінчив п’ять класів сербської (1830–1832) і німецької (1832–1835) середньої школи. До гімназії у Сремських Карловцях записався у 1836 році. Сремські Карловці та поближня гора Стражилово справили великий вплив на пізніші твори Бранка Радичевича, зокрема на поему «Учнівська розлука» («Ђачки растанак», 1847), або «Прощання зі шкільними друзями», у якій він висловив бажання бути там похованим. Після закінчення шести класів гімназії у Сремських Карловцях, сьомий і восьмий класи закінчив у гімназії в Темішварі, куди в 1841 році був переведений його батько. У 1843 році Бранко Радичевич записався на студії права до Віденського університету, але через три роки покинув навчання. Завдяки старій дружбі родини Радичевичів із Вуком Караджичем, він увійшов до кола його соратників і друзів. Особливо зблизився (побратався) з іншим молодим Вуковим послідовником Джурою Даничичем. Будучи послідовником ідей Вука Караджича, Бранко Радичевич свою першу поетичну збірку «Вірші» («Песме») написав сербською народною мовою. Бранко Радичевич писав любовні та патріотичні вірші, а коли захворів, почав писати тужливі вірші (елегії).

Перші вірші Бранко Радичевич написав ще в Карловацькій гімназії, а натхненний Вуковими реформами, почав інтенсивніше займатися літературною працею. Першу поетичну збірку «Вірші» видав у Відні в 1847 році, це були вірші в дусі актуальної європейської романтичної поезії. Того ж року вийшли переклад «Нового Заповіту» Караджича, «Війна за сербську мову та правопис» Даничича, «Гірський вінець» Петара Петровича-Нєґоша, тож цей рік вважається роком неофіційної Вукової перемоги. Через революцію, яка охопила Габсбурзьку монархію, Бранко Радичевич покинув Відень і жив і різних місцях у Сремі. Слава, яку принесли йому перші вірші, була великою і в Князівстві Сербії, куди він декілька разів приїздив. Зі страху, що його присутність викличе заворушення серед студентської молоді, влада його випровадила з Белграда. У той час він почав хворіти туберкульозом. Повернувшись у Відень у 1849 році, Бранко Радичевич записався на студії медицини, але продовжував займатися літературою, а в 1851 році видав ще одну поетичну збірку, знову п. н. «Вірші». Помер Бранко Радичевич першого  липня 1853 року у віденській лікарні на руках дружини Вука Караджича Анни Франк. Посмертну поетичну збірку (також п. н. «Вірші») видав його батько у 1862 році. Сербська студентська молодь виконала поетову волю і в 1883 році перепоховала його останки на Стражилові (на Фрушкій горі).

Бранко Радичевич першим увів в сербську національну літературу вірші з яскраво вираженими ліричними мотивами та настроями. Спершу ті вірші оспівували радість і приваби молодості. Все ж більшість віршів Бранка Радичевича, як, наприклад, вірш «Коли надумав померти» («Кад млидија’ умрети»), є елегіями (тужливими віршами). У розпал Вукової полеміки з противниками реформи сербської мови перша збірка Бранка Радичевича довела, що народною мовою можна творити справді мистецькі вірші. Найвідомішим твором Бранка Радичевича є поема «Учнівська розлука», в якій він оспівав Фрушку гору, школярські ігри та забави. У поемі Бранк Радичевич висловив ідею югослов’янства. Елегія «Коли надумав померти», в якій поет передчув близьку смерть, опублікована вже після його смерті, є однією з найкращих елегій у сербській поезії. Бранко Радичевич довів до досконалості поетику сербських народних пісень у ліричних мініатюрах «Бідна любка» («Jадна драга») і «Дівчина біля криниці» («Девоjка на студенцу»), а також у вірші «Ой ріко Мораво…» («Оj рекоМораво…):

 

Ой ріко Мораво, ріко сербська,

що, ріко, робила б ти без серба,

а що серб – без серця без геройського,

що герой – без вправної десниці,

що рука-десниця – та без рук ковальських,

що коваль – без кузні і заліза,

що залізо – без гори крутої,

що гора – без лісу без густого,

а що вартий ліс без дерева,

а що варте дерево без листя,

а що листя – без птахів у ньому,

що птахи – без пісні голосистої,

а що пісня – як не йде вона від серця,

а що серце – як немає молодості,

а що молодість – та без кохання,

що кохання – як немає дівчини,

а що варта дівчинонька без вінка,

що вінок без квітів запахущих,

а що квіти – без роси іскристої,

що роса – без зірки ранішньої,

що та зірка – без сонечка-брата,

а що сонцю без неба робити? –

як нам бути, моя пісне – моя мріє?!

Генде чисте небо даленіє!

 

(Переклала Оксана Сенатович).

 

Любов до народної поезії спонукала Бранка Радичевича написати і низку поем, дві з яких і склали його другу поетичну збірку, а решта увійшли до посмертного видання 1862 року. Свої сім поем Бранко Радичевич створив у 1847–1849 роках, найзначнішими з яких є «Ґойко» («Гоjко»), «Стоян» («Стоjан») і «Гайдукова могила» («Хаjдуков гроб»). Як прихильник реформи Вука Караджича, Бранко Радичевич написав алегорично-сатиричну поему «Шлях» («Пут», 1847), спрямовану проти псевдокласицистичної поезії та старої літературної мови. У першій частині поеми Бранко Радичевич висміює найбільшого Вукового супротивника Йована Хаджича, а в другій частині возвеличує реформи Караджича. Незакінчена поема «Шалений Бранко» («Луди Бранко») показує, що Бранко Радичевич намагався перебороти творчу кризу. Взорувався Бранко Радичевич на народні пісні, складені десятискладовим віршем, і на поеми Джорджа Байрона, але йому не вдалося створити в жанрі поеми чогось дуже видатного й оригінального, тож його поеми не досягли слави його ліричних віршів.

Українською мовою окремі вірші Бранка Радичевича переклали Роман Лубківський, Оксана Сенатович.

z_Branko_grob

Могила Бранка Радичевича на Фрушкій горі. Світлина автора статті, 2007

z_Branko_bust

Пам’ятник Бранку Радичевичу в Сремських Карловцях. Світлина авьтора статті, 2007

***

Сербський поет Йован Йованович-Змай (по-сербськи: Јован Jовановић Змај, Jovan Jovanović Zmaj) народився шостого  грудня 1833 року у столиці Воєводини Новому Саді у поважній родині міщан. До середньої школи ходив у Новому Саді, а до гімназії – в Новому Саді та Пожоні (тепер Братислава). Після гімназії записався на студії права в Пешті, студіював теж у Празі та Відні. Для його літературної та політично освіти особливу роль відіграло перебування у Відні, де познайомився із поетом-романтиком Бранком Радичевичем, який був для нього найбільшим поетичним взірцем. У Відні познайомився теж із письменником Джурою Якшичем. Після закінчення правничих студій Йован Йованович-Змайу 1860 році повернувся в Новий Сад, де став службовцем маґістрату. Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ружею Личанин. Кохання та щасливе родинне життя надихнули поета на написання збірки «Троянди» («Ђулићи», 1864, від турецького слова «gül», що означає «троянда, ружа»). Служба у маґістраті не підходила поетові, він її облишив і присвятив себе літературній праці. Тоді він заснував літературний часопис «Явір» («Јавор») і сатиричну газету «Комар» («Комарац»). У 1863 році переселився у Пешт, де працював у Матиці сербській. У 1864 році розпочав видавати часопис «Змій» («Змај», у назві гра слів і чисел, адже «3 мај», третє травня за юліанським календарем було днем заснування Травневої скупщини 1848 року), назва журналу стала літературним псевдонімом письменника. Окрім «Змія» редагував сатиричні газети «Фокус» («Жижа») та «Карлик» («Стармали»). 1870 року Йован Йованович-Змай закінчив медичні студії, повернувся в Новий Сад, де розпочав лікарську практику. Незабаром відбулися трагічні події в його житті: померли його діти, а згодом і дружина. Із цієї родинної трагедії проросла збірка елегійних поезій «Зів’ялі троянди» («Ђулићи увеоци», 1882). Як і український поет, теж лікар за фахом, Степан Руданський, Йован Йованович-Змай убогих людей лікував безкоштовно. Помер Йован Йованович-Змай 14 червня 1904 року у Сремській Камениці у Воєводині.

Jovanovic_Zmaj (1)

Йован Йованович-Змай вважається одним із найкращих ліриків сербського романтизму. Хоча Йован Йованович-Змай видав низку поетичних збірок: «Східний бісер» («Источни бисери», 1861), «Співи» («Певанија», 1882), «Сновидіння» («Снохватице», 1895), «Двосил» («Девесиље», 1900) тощо, проте найкращими в його поетичному доробку заслужено вважаються збірки «Троянди» та «Зів’ялі троянди». Ось характерний приклад його лірики:

 

Люблю тебе… чи просто наяву

Омана ти, якою лиш живу,

Те марево, в якім душа моя

Весь час тайком з тобою розмовля?

 

Люблю тебе… чи то від самоти

Я вже осліп, оглух до німоти?

Люблю тебе, чи любощі твої –

Обійми лиш лестивої змії?

 

Люблю тебе… чи то – мене нема,

Або тебе – чи нас обох нема?

Люблю тебе… чи то – химерний сон:

Нема ні сонця, ні роси, ні крон,

 

Лиш темрява, лиш пекло клекотить, –

А в темряві кружлянесамовить,

А навіженство спать лягло у схов –

І в сні вигадує любов!

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

Окрім ліричних, Йован Йованович-Змай писав теж сатиричні та політичні вірші. Від 1880 року аж до самої смерті видавав дитячу газету «Нагідки» («Невен»), яка була найкращою сербською лектурою для дітей того часу. Йован Йованович-Змай є зачинателем сербської поезії для дітей. Багато віршів увійшло в збірку «Дядечко Йова сербським дітям» («Чика Jова српскоj деци», 1899). До найхарактерніших дитячих віршів Йована Йовановича-Змая належить «Малий велетень» («Мали див»):

 

Ось який я велетень! –

як же не радіти,

що мені, високому,

всі годяться в діти.

 

Зараз навіть тато мій

(ось як вийде з хати)

тільки до колін мені

буде досягати.

 

Ясна річ, ви знаєте:

весь секрет у тому –

виліз я на дерево

і сиджу на ньому.

 

Та шкода, що з дерева

доведеться злізти,

бо гуляти хочеться,

а ще дужче – їсти.

 

(Тут і далі переклала Оксана Сенатович).

 

Вірші Йована Йовановича-Змая для дітей відзначаються щирістю, дотепністю, розумінням дитячої психології. Це підтверджує хоча б його вірш «Чому військо втихомирилось» («Зашт’ jе воjска ућутала»): «У війну хлоп’ята грались; / вояки-солдати / стали з криком наступати / ворогам на п’яти. // Узяли фортецю штурмом, / вороги здалися. / У повітря, як салюти, / вигуки знялися. // Військо браве, переможне, / розпашіле з бою, / повернулося додому / з піснею дзвінкою. // Ледь поріг переступило, / як замовкло в хаті; / наче в рот води набрали / вояки завзяті. // Стало чути, як в повітрі / муха пролітала. / А чому вони замовкли? / Бо сестричка спала».

Йован Йованович-Змай дуже багато перекладав з угорської, зокрема твори Шандора Петефі, також перекладав з німецької («Герман і Доротея» та «Іфігенія в Тавриді» Йоганна Вольфґанґа Ґете, любовна лірика Гайнріха Гайне, епіграми й орієнтальна поезія Фрідріха Боденштедта), російської («Демон» Михайла Лермонтова), англійської («Енох Арден» Альфреда Теннісона).

Прозова поема Йована Йовановича-Змая «Видосава Бранкович» була надрукована в 1902 році у Львові в «Народній часописі» (перекладач не зазначений). Українською мовою вірші Йована Йовановича-Змая для дорослих переклали Павло Грабовський, Роман Лубківський, Володимир Лучук, вірші для дітей – Оксана Сенатович («Як на світ прийшов я, кажуть…» // Слов’янське небо. – Львів, 1972; [Вірші] // Передчуття: Із світової поезії другої половини ХІХ – початку ХХ сторіччя. – Київ, 1979; [Вірші] // Грабовський П. Вибрані твори: В 2 т. – Київ, 1985. – Т. 1; [Вірші] // Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей в переспівах Оксани Сенатович. – Тернопіль, 2010). Окремим виданням вийшла книжка віршів для дітей «Малий велетень»(Київ, 1986) у перекладі Оксани Сенатович.

Zmaj_Novi_Sad

Пам’ятник Йовану Йовановичу-Змаю у Новому Саді, біля місця, де він народився (тепер там розташована гімназія). Світлина автора , 2007

 

***

Сербський письменник Лаза Костич (по-сербськи: ЛазаКостић, Laza Kostić) народився 31 січня 1841 року в місті Ковиль в області Бачка у Воєводині, тоді в Угорському королівстві Австрійської імперії, у родині військового. До середньої школи ходив у рідному містечку, гімназії відвідував у Новому Саді, Панчеві та Буді. Студіював право в Пештському університеті, де здобув докторат права (1864). Спершу працював гімназійним вихователем у Новому Саді, потім став адвокатом, нотаріусом і головою суду. Це тривало приблизно вісім років, а потім, аж до самої смерті, Лаза Костич займався винятково літературою, журналістикою, політикою й публічними національними справами. Двічі був заарештований у Пешті: вперше за фальшивим звинуваченням в участі в убивстві князя Михаїла, а вдруге – за палку антиавстрійську промову в Белграді з нагоди проголошення повноліття князя Мілана. Коли Лазу Костича звільнили з ув’язнення, він був обраний посланцем до Угорського собору, де відстоював сербські інтереси. Потім жив у Белграді, де редагував «Сербську незалежність» («Српска независност»), але під тиском реакційної влади був змушений покинути Сербію. На запрошення князя Николи вирушив у Чорногорію та пробув там п’ять років, працюючи редактором офіційної чорногорської газети і політичним радником. Але й там виникли непорозуміння, тому він повернувся в Бачку. У Сомборі провів залишок життя у відносному спокої. Помер Лаза Костич 26 листопада 1910 року у Відні, похований на Великому православному цвинтарі в Сомборі. Лазу Костича пам’ятають як одного з найвизначніших письменників сербського романтизму.

Kostic

Лаза Костич був обраний членом Сербського наукового товариства 27 лютого 1883 року, а дійсним членом Сербської королівської академії – 26 січня 1909 року. На честь Лази Костича заснована премія його імені. Як політик та офіційна постать Лаза Костич справляв значний вплив на сербське суспільство свого часу. Він був одним із засновників і керівників товариства «Омладина» («Об’єднана молодь» – «Уједињена омладина»), брав найактивнішу участь у його діяльності в 1866–1872 роках, був ініціатором і редактором багатьох літературних і політичних газет. В Австрії він боровся проти клерикалізму та реакції, а в Сербії – проти бюрократичного тиску. Вже в літах полишив своє вільнодумство та бійцівський запал, що стало причиною недооцінки його літературної творчості.

Свою літературну творчість Лаза Костич почав у період розквіту сербського романтизму, коли творили також Йован Йованович-Змай, Джура Якшич та інші видатні письменники. За неповних десять років Лаза Костич увійшов у ряд визначних поетів і став найвідомішим представником сербського романтизму. Написав коло 150 ліричних і понад 20 епічних віршів і поем, писав також балади та романси. Специфіку епічної поеми Лази Костича «Самсон і Даліла» («Самсон и Далила») влучно відмітила Олена Дзюба:«…епічний біблійний сюжет інтерпретовано в романтичному дусі і використано для розгортання складних психологічних колізій. І Самсон, і Даліла у Лази Костича, на відміну від своїх біблійних прототипів, постаті неоднозначні, з напруженим і суперечливим внутрішнім життям, з багатою мотивацією поведінки. Лаза Костич сповна скористався правом романтичного поета на верховенство уяви, на вільну інтерпретацію усталених світових образів. Канонічний біблійний сюжет він використав для заглиблення у таємниці людської душі, її непердбачуваних порухів, її спонтанного життя, – знову-таки, цілком у романтичному дусі. Етичне поле напруги Костичевої поеми так само відрізняється від пафосу “Книги суддів”, як рефлексована романтична людина 19 століття – від цілісної патріархальної людини біблійних часів. Проте сама можливість такої глибоко індивідуалізованої творчої переробки канонічного сюжету і канонічних образів Біблії засвідчує невичерпність змісту “Вічної книги” та імпульсів, які вона дає». Найвідомішим, либонь, віршем Лази Костича є «Santa Maria della Salute». Із ним конкурує хіба його ж вірш «Між явою і між сном» («Међу јавом и мед сном»):

 

Серце моє самостанне,

ти відкіль таке прийшло?

неустанна плетавице,

що життя плетеш на спицях

між явою і між сном.

 

Серце моє божевільне,

що ж тобі те плетиво?

мов карга мені на горе

день плете, а нічку поре

між явою і між сном.

 

Серце моє осоружне,

гнав би я тебе притьмом!

чом розплестися живому

не даси в плетінні тому

між явою і між сном.

 

(Переклав Іван Лучук).

 

Перу Лази Костича належать три драми: «Максим Црноєвич» («Максим Црнојевић», написана 1863, видана 1868), «Пера Сегединець» («Пера Сегединац», 1882), «Ускокова люба, або Гордана» («Ускокова љуба или Гордана», 1890). Лаза Костич написав теж естетичну розвідку «Основа краси у світі, особливо з огляду на сербські народні пісні» («Основа лепоте у свету с особеним обзиром на српске народне песме», 1880), філософський трактат «Головне начало: Критичний вступ до загальної філософії» («Основно начело:Критички увод у општу философију»,1884), велику монографію «Про Йована Йовановича Змая, його поезію, мислення та писання, і про його час» («О Јовану Јовановићу Змају (Змајови), његовом певању, мишљењу и писању, и његовом добу», 1902). Лаза Костич створив чималу кількість полемічних статей, доповідей, шкіців і фейлетонів. Із прози залишив декілька оповідань: «Дитя віли» («Чедо вилино»), «Магараджа» («Махараџа»), «Мучениця» («Мученица»). Із перекладацького доробку виділяються переклади з Вільяма нашого Шекспіра («Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Король Лір», «Річард ІІІ»). Перекладав Лаза Костич також «Іліаду» й «Одіссею» Гомера.

За словами Любомира Сімовича, стосовно Лази Костича «все бентежить: і біографія, і поезія… Це й велетенський обсяг його знань, помножений на вражаючу активність, і багатограння його таланту та його зацікавлень».

 

***

Сербський поет Воїслав Ілич є найвидатнішим представником письменницької родини Іличів, сином Йована, братом Драгутина, Мілутина й Жарка.

Ilic

Народився Воїслав Ілич (по-сербськи: Војислав Илић, Vojislav Ilić) 14 квітня 1862 року в столиці Сербії Белграді. Із раннього дитинства був хворобливим, через погану успішність покинув навчання після третього класу гімназії. Пізніше був вільним слухачем у белградській Великій школі, брав активну участь у літературному та політичному житті студентської молоді, але іспитів не складав. Його освіті більше сприяло те, що родинний дім Іличів був своєрідним літературним салоном. Тут він познайомився з відомим поетом Джурою Якшичем і незабаром одружився з його дочкою Тіяною. І перша дружина, і діти від цього шлюбу рано померли. У другому шлюбі із Зоркою (уродженою Філіпович) мав одну дочку. Як доброволець брав участь у сербсько-болгарській війні 1885 року, 1887 року поступив на службу коректором Державної друкарні, а 1892 році працював учителем сербської школи в Турну-Северині в Румунії, цього ж року став писарем Міністерства внутрішніх справ, а 1893 року віце-консулом у Приштині в Косово, яке було тоді під турками, але стан здоров’я змусив його повернутися до Белграда, де він незабаром і помер 21 січня 1894 року.

У житті Воїслава Ілича багато в чому поділяв долю інших письменників того часу: часто міняв помешкання в Белграді та на провінції, жив у злиднях, багато часу проводив у кав’ярнях, невпорядкованим і богемним життям погіршував своє і без того слабке здоров’я, через політичні погляди був переслідуваний владою, і помер молодим. Хоча творив заледве п’ятнадцять років, залишив об’ємну та різносторонню спадщину. За життя Воїслав Ілич видав свої вірші почергово трьома томами «Поезії» («Песме», 1887, 1889, 1892), окрім того чимало віршів було друковано в часописах, а також багато віршів залишилося у рукописах. Декілька слабих прозових спроб вказують на те, що Воїслав Ілич, як і Бранко Радичевич чи Йован Йованович-Змай, перш за все був поетом, добре писати вмів лише віршем. Характерним прикладом поетичного письма Воїслава Ілича може слугувати вірш «Ангел тиші» («Анђео мира»):

 

Спить усе тихенько, ніч кругом панує;

На старій дзвіниці бамкання ночує.

 

В опівнічну пору, з квіткою лілеї,

Ангел прилітає до країни сеї.

 

З райських високостей ангел прилітає;

Сон людей і звірів мирно колихає.

 

Ті його не бачать, сплять собі тихенько;

Лиш в гілляччі вітрик – відчува легенько.

 

Крізь пітьму до храму Ангел Тиші лине –

Стане перед вíвтар, спокій з нього плине.

 

Перехрестить руки, піднесе очиці

Вгору, в наднебесся, і чека зірниці…

 

(Переклав Іван Лучук).

Ilic1

За Йованом Деретичем, Воїслав Ілич в сербській поезії здійснив те, до чого десяток років перед тим прагнув Светозар Маркович: вирішальний розрив з романтизмом. Проте його літературні стремління лише частково співпадають із програмою Марковича та реалістичною поетикою. У деяких поезіях ВоїславІлич був вістуном поступових ідей свого часу, гострим критиком громадських і політичних спотворень. Але його поезія, якщо поглянути на неї в цілості, суперечить духові тенденційної, прагматичної літератури реалізму. Своїм естетизмом і формалізмом Воїслав Ілич відкрив шлях іншій поезії, якій рівною мірою чужа і орієнтація реалістів на звичайну дійсність, і вимоги ідеологів включати літературу в громадську та політичну боротьбу. Характерною рисою його поезії є відстороненість як реакція на патетичну та ультрапатріотичну творчість сербських романтиків.

У сербській літературі того часу, за словами його брата Драгутина, «переворот викликало молоде покоління поетів з 80-х років, з котрого вийшов і знаний ліричний поет Воїслав». У сербську поезію Воїслав Ілич увів мотиви з античності та середньовіччя, орієнтальної культури, слов’янської міфології («Корінфська гетера», «Пастушка і Лель», «Лада» тощо). ВоїславІличтакож був автором сатиричних віршів («Маскарад у Руднику», «Елегія однієї свині», «Король Річард» тощо). Чимало віршів Воїслав Ілич створив для дітей, як-от вірш «Ластівки» («Ластавице»):

 

– Ластівочко легкокрила,

ти куди зібралась, мила?

 

Ти від зимоньки тікаєш

і у вирій відлітаєш?

 

– Так, зібралась я летіти

в край, де завжди квітнуть квіти.

 

Там за горами-лісами

тужить сонце за птахáми.

 

Хуртовин там не буває,

цілий рік весна буяє.

 

Та сюди – під рідне сонце –

ми повернемось доконче.

 

(Переклала Оксана Сенатович).

 

Воїслав Ілич запровадив у сербському віршуванні ямб і гекзаметр. У його останніх творах відчуваються елементи символізму. Найповніше доробок Воїслава Ілича представлений у чотиритомнику, який упорядкував Мілорад Павич.

z_Ilic_Vojislav (1)

Пам’ятник Воїславу Іличу на Калемегдані в Белграді. Світлина автора , 2007