***

Сербський поет Мілан Ракич (по-сербськи: Милан Ракић, Milan Rakić) народився 18 вересня 1876 року у сербській столиці Белграді (Королівство Сербія). Його прадід Рака Тешич хоробро боровся в Першому та Другому сербських повстаннях, а за владарювання Мілоша Обреновича став спершу князем, а потім і міністром освіти (попечитељ просвештенија –министар просвете); батько Міта був державним діячем, зокрема у 1888 році був міністром фінансів, а мати Ана була дочкою академіка Мілана Мілічевича. Середню школу та гімназію Мілан Ракич закінчив у Белграді, а правничий факультет – в університеті в Парижі у 1901 році. Після повернення в Сербію від 1904 року працював писарем у Міністерстві закордонних справ. Від травня 1905 року працював на посаді писаря другого класу у консулаті в Приштині. Через п’ять місяців обійняв посаду віце-консула в Скоп’є, де залишався до жовтня 1906 року, тоді повернувся в сербський консулат у Приштині, де працював до середини наступного року. Від липня 1907 року Мілан Ракич був дипломатичним представником Сербії в Солуні (Тессалоніках). На Косово втретє вирушив у вересні 1908 року і в Приштині провів три наступні роки – спершу рік і три місяці на попередній посаді, а потім як шеф консулату. У жовтні 1911 року був переведений на службу в Міністерство закордонних справ у Белграді. Під час Першої світової війни був радником посольства в Бухаресті в 1915 році, у Стокгольмі в 1917 році, а під кінець війни у Копенгагені. Від 1921 року був послом у Софії, а від 1927 року в Римі. На дипломатичній службі перебував майже до кінця життя як посол Королівства Югославія. Мілан Ракичбув обраний членом-кореспондентом Сербської королівської академії 18 лютого 1922 року, а дійсним членом – 12 лютого 1934 року. Помер Мілан Ракич 30 червня 1938 року у хорватській столиці Загребі (Королівство Югославія).

Rakic

Перші вірші Мілан Ракич опублікував у 1902 році в часописі «Сербський літературний вісник» («Српски књижевни гласник»). Загалом написав лише коло 50 віршів і досить рано перестав писати. Видав поетичні збірки «Вірші» («Песме», 1903) та «Нові вірші» («Нове песме», 1912), які читацька публіка та критика зустріли із захопленням. У 1936 році видав майже повний корпус своїх поезії п. н. «Вірші». Займався і театральною критикою. Нечисленні вірші Мілана Ракича відрізняються найвищими мистецькими якостями, є вершинним досягненням тієї поетичної школи, яку заснував Воїслав Ілич. Поряд із Алексою Шантичем і Йованом Дучичем, Мілан Ракич є третім великим сербським поетом початку ХХ ст. І він поетичне мистецтво вивчав за французькими зразками, але не став епігоном, а залишився національним та індивідуальним. Він не оспівує ренесансних реалій і блідих принцес, а православні та народні святині: Єфімію, Симоніду, полишену церкву біля Печа, Газіместан тощо. Він не є фривольно дотепним; досконалість його слововислову є не сяйливим вербалізмом, а майстерністю, освоєною цілковито. Особливо сильний Милан Ракић як версифікатор. Він удосконалив одинадцятискладовий вірш багатими та звучними римами, надавши йому широкого оповідного тону, святкового та вишуканого, подеколи бурхливого, але найчастіше спокійного та виваженого. Його мова бездоганно чиста, речення кришталево прозорі, стиль без зайвого блиску, помірний і лапідарний. «Із погляду техніки, – писав Йован Скерлич, – це останнє слово мистецької досконалості в сербській поезії».

Разом із Алексою Шантичем, Мілан Ракич найвдаліше оновив сербську патріотичну поезію, цілком оригінальним способом, без пози та шовінізму. Його патріотизм вишуканий і шляхетний, просякнутий дискретністю та світоглядом модерного мислителя. Мілан Ракич співає не заради краси, як Йован Дучич, а заради думки; він не поклонник Ренесансу та Заходу, а болю й «насолоди у стражданні». Вплив французького символізму та декадансу відчувається в його ліриці лише на рівні виражальних засобів. І він користується символами для вираження своїх глибоких думок, як і користується символікою у своїх патріотичних віршах, але його філософія життя є виразом сербської самобутності. Його вдумливі вірші ясні та глибокі, прості та теплі, хоча й просякнуті песимізмом.

Написання багатьох патріотичних віршів спричинило перебування Мілана Ракича на Косові. Весь його патріотичний цикл (написаний, коли Мілан Ракич був консулом у Приштині) безпосередньо інспірований косовським стражданням, сповненим віри й національної гордості. Ставлячи собі питання: що є справжньою сутністю життя і як людина може утвердитися в цьому мінливому житті, Мілан Ракич в осердя своєї поезії поставив любов: до жінки, до життя, до вітчизни. Любовна поезія Мілана Ракича є чуттєва, а жінка оспівана як краса, як тілесне й еротичне створіння. Із зіткнення зі світом і людьми, із передчуття, що все, дане людині, є недосконалим і тимчасовим, виростає песимізм Мілана Ракича. До найкращих віршів Мілана Ракича належать такі: «Щирий вірш» («Искрена песма»), «Розпачливий вірш» («Очајна песма»), «Бажання» («Жеља»), «У колодках» («У квргама»), «Осина» («Јасика»), «Спадщина» («Наслеђе»), «Єфімія» («Јефимија»), «Симоніда» («Симонида»), «Думка» («Мисао»).

Мілан Ракич з’явився у сербській поезії тоді, коли романтизм вже зникав, а модерна, міська лірика набирала обертів. Поезія перестала бути сентиментальним романтичним зітханням, а все більше ставала вираженням інтелектуального ставлення до життя, у якому самотність ставала все виразнішою. Своїми віршами Милан Ракић підняв сербську поезію на рівень європейських поетичних тем, частково орієнтуючись на французьку поетичну школу, символістів і парнасців. Разом із Міланом Ракичем на початку ХХ ст. з’явилося ще декілька поетів (Йован Дучич, Сіма Пандурович, Владислав Петкович-Діс та інші), які творили нову поетичну школу, новий стиль – модернізм.

Ім’я Мілана Ракича носить поетична премія, яку щороку присуджує Спілка письменників Сербії.

Українською мовою окремі вірші Мілана Ракича переклав Дмитро Павличко ([Вірші] // Всесвіт. – 1988. – № 1).

 

 

***

Сербський поет Владислав Петкович-Діс (по-сербськи: Владислав Петковић Дис, Vladislav Petković Dis) народивсяв селі Заблачє біля міста Чачак у центральній Сербії 27 лютого 1880 року (десятого  березня за юліанським календарем). Владислав був дев’ятою з тринадцяти дитиною в родині Димитрія та Марії Петковичів, і єдиною, народженою в Заблачі, де його батько від 1861 року до смерті в 1893 році тримав корчму; родина Петровичів мешкала в Чачаку,  де народилися всі решта діти. У 1897 році закінчив початкову гімназію в Чачаку, а сьомий і восьмий класи провів у гімназії ім. Доситея Обрадовича в Заєчарі. Був посереднім учнем, але з непересічним поетичним талантом; вже в сьомому класі написав свого першого вірша «На підвіконні свічка горить», до того ж німецькою мовою, якою ледве володів. У 1900 і 1901 роках безуспішно намагався здати випускні іспити; коли вдруге не вдалося здати матуру, голову комісії запросив це відсвяткувати такими словами: «Дозвольте вас запросити на гальбу пива. Я не обурююся, ви поступили справедливо. Це не робить нас ворогами. Я пригощаю». За порадою друзів почав вчителювати у селі Прлити біля Заєчара; це протривало два роки. У 1903 році він перебрався до Белграда, де багато часу проводив у кав’ярнях, в яких збиралася мистецька богема. Високий і худий, з довгим волоссям і пишними вусами, він органічно увійшов у богемне середовище. Колишній провінційний учитель лише за допомогою Браніслава Нушича зміг отримати роботу. Він почав працювати в акцизному відомстві. За першу платню він виготовив візитну картку, на якій було написано лише Dis (скорочення від vlaDISlav); довший час цей псевдонім писався лише латиницею, як його використовував сам поет; лише пізніше він став писатися і кирилицею. Є припущення, що псевдонім походить від назви міста Діс (Діте) з «Пекла» Данте, а дехто стверджував, що це сербська середньовічна назва європейського заходу.

Petković_Dis

Першого вірша «Ідилія» («Идила») Владислав Петкович-Діс надрукував у «Сербському літературному віснику» («Српски књижевни гласник»), підписавши його псевдонімом Dis. У той час друкував вірші у часописах «Нова іскра» («Нова искра») у Белграді та «Бранкове коло» («Бранково коло») у Сремських Карловцях. Потім друкувався у виданнях «Діло» («Дело»), «Національне рев’ю» («Национална ревија»), «Зірка» («Звезда»), «Боснійська віла» («Босанска вила»). У 1904–1905 роках разом із своїм другом поетом Сімою Пандуровичем редагував видання «Літературний тиждень» («Књижевна недеља»). Певний час працював на митниці. У 1907 році разом із Сімою Пандуровичем поїхав у Валєво, де влаштувався на місце практиканта в суді, але довго там не затримався. У той час Владислав Петкович-Дісвів богемний спосіб життя разом із друзями Сімою Пандуровичем, Душаном Поповичем, Міланом Сімичем та іншими; тоді він виживав як міг, займався коректурою, співпрацював із щоденними газетами.

У 1911 році Владислав Петкович-Діс повернувся до Белграда, цей рік став переломним у його житті. Його кав’ярняний богемний спосіб життя сильно змінився після вінчання з Христиною-Тінкою Павлович, молодою та красивою поштовою працівницею; шлюб вони взяли сьомого  вересня у церкві Святого Марка в Белграді. Того ж року видав свою першу поетичну збірку «Утоплені душі» («Утопљене душе») власним коштом, бо не знайшлося видавця, який ризикнув би видати вірші, які гостро критикував Йован Скерлич, найвпливовіша фігура тодішньої сербської літературної критики. Поезія «Утоплених душ» є негаторська, жаліслива, болісна, чорна. Він увів у неї бодлерівські мотиви. Владислав Петкович-Дісє поетом ірраціонального, він картини знаходить у підсвідомому; він є поетом похмурих настроїв і навіть відчаю. Йован Скерлич негативно оцінив збірку, бо Владислав Петкович-Діс не вкладався в його ідеал прогресивного поета. Це викликало низку апологій поезії Владислава Петковича-Діса; на його захист стали Светислав Стефанович, Ісидора Секулич, Тін Уєвич та інші.

У 1912 році народилася донька Гордана, згодом народився син Мутимир (точний рік народження невідомий). У 1913 році Владислав Петкович-Діс вирушив на сербсько-турецьку війну; через слабку тілобудову був призначений військовим кореспондентом. Натхненний перемогами Сербії в балканських війнах, Владислав Петкович-Діспісля повернення з війни у 1913 році видав другу поетичну збірку «Ми чекаємо царя» («Ми чекамо цара»). Збірка з 16 віршів присвячена престолонасліднику Александару Караджорджевичу. Його кав’ярняні товариші казали, що краще було б назвати збірку «Ми чекаємо грошей» («Ми чекамо пара»). Наступного 1914 року збірка була перевидана. У цій збірці поет намагався висловити славу своєї батьківщини. Зробив він це без надмірної патетики, як деякі інші поети, а «тужливо блукав згарищами». Вірші цієї збірки є даниною імперативу історії, вони не мають високої художньої вартості.

Початок Першої світової війни застав Владислава Петковича-Діса у Белграді. На особисте прохання Владислава Петковича-Діса, верховне командування призначило його в жовтні 1914 року військовим кореспондентом у Браничевському окрузі, де він залишався до жовтня 1915 року. Тоді він із дружиною та дітьми поїхав у Чачак, але пробув там лише одну ніч, а вже наступного ранку вирушив із залишком сербської армії через південь Сербії та Албанію на грецький острів Корфу. У січні 1916 року Владислав Петкович-Діс з Корфу вирушив у Францію, де жив у колоніях біженців у Парижі, Ніцці, Марселі. Там створив свою останню поетичну збірку «Незавершені вірші» («Недовршене песме»). У деяких із цих віршів (наприклад, «Між своїми» – «Међу своjима») була виражена певна родинна тепла ніжність, якої не було у попередніх віршах. І форма їхня інша, до краю проста, елементарна, безпосередня; мова розмовна, майже непоетична; ритм розбурханий, близький до вільно вірша. У травні 1917 року Владислав Петкович-Діс вирушив із Марселя знову на Корфу. На світанні 16 травня корабель «Італія», на якому він перебував, був торпедований в Іонічному морі німецьким підводним човном. Владислав Петкович-Дістрагічно загинув у «блакитній гробниці» (за назвою вірша Мілутина Боїча «Плава гробница» про води біля Корфу, де ховали загиблих сербських вояків, коли на суші вже не було місця). Свою смерть Владислав Петкович-Діс наче передбачив у вірші «Утоплені душі».

Найвідомішими та мистецьки найціннішими віршами Владислава Петковича-Діса є «Темниця» («Тамница»), «Може, спить» («Мож да спава») та «Нірвана» («Нирвана»). На відміну від логічного та раціонального Сіми Пандуровича, Владислав Петкович-Діс є мрійником, який заходить глибоко в області сновидінь, передчуттів, ірраціональних візій. Бракувало йому поетичної культури, знання іноземних мов, чим могла похвалитися більшість тодішніх сербських поетів. Все ж він глибше і лірично суґестивніше від них виразив спільну стурбованість: переживання екзистенційної затемненості, вмирання любові, згасання почуттів і життя. Його головний і певним чином програмний вірш «Темниця», надрукований як «пролог» збірки «Утоплені душі», від віршів інших поетів того часу на подібні теми відрізняється своїми міфічними та метафізичним натяками. Він подає, як підмітив Міодраг Павлович, цілу малу космогонію, подібну до тієї, яку дав Петар Петрович Нєґош у поемі «Промінь мікрокосму», але без її релігійних імплікацій, цілком дилетантську, індивідуальну та ліричну. Вона побудована на трьох основних його символах: темниці, зорях та очах, з яких два останні контрастують із першим. Зорі належать до людського передіснування. Народження є відділенням від зірок і початком темниці життя. Очі носять відсвіт того туманного передіснування, тож вони наповнені красою речей, що нас оточують. Поет носить світло у своїх очах, коли себе відчуває в «погляді трав і ночей, і води». Цими переплетеними поглядами промовляє таїна світу, виявляється глибокий зв’язок і єдність усіх речей і живих істот. І любов, як і зірки, знаходиться за межами безпосереднього існування. У багатьох віршах Владислав Петкович-Діс співає про давню, вже забуту любов. Образ коханої виринає з минулого й осяває «це життя грубе». У його найкращому вірші «Може, спить» кохана приходить із таємничих просторів сну. Цей вірш скомпонований у баладному тоні, його сенс важко вловний, він має в основі ту ж структуру, що й «Темниця». І в одному, і в іншому вірші (в «Темниці» перед народженням, а в «Може, спить» перед пробудженням) існує якийсь інший стан, який поет неясно носить у пам’яті: у першому вірші це зоряні «невинні далі», а в другому – сон, із глибин якого як мелодія забутої пісні приходить образ коханої. Той образ залишається до кінця неясним, ефірним, у ньому поет бачить лише очі, а все решта губиться в тумані сну. Ліричне навіювання та невизначеність підсилюються і особливою мелодією вірша, яка цей вірш, написаний у повільному ритмі тринадцятискладовими рядками, зробила «шедевром кантилени» Владислава Петковича-Діса. Те світло – яке приходить завжди ззовні, з передіснування, з минулого, зі снів – поступово цілком згасає. Зникає сяйво зірок у очах і стара любов із пам’яті, згасає бажання чогось ліпшого та світлішого. Сон без сновидінь, зникнення бажання, перехід від буття до небуття – це мотиви цілої низки віршів, які за назвою вірша «Нірвана» можна назвати «нірваністичними». У деяких віршах це відчуття пов’язане з похмурими осінніми картинами, які стали постійною темою сербської поезії після Воїслава Ілича, в інших віршах воно випливає з усвідомлення минущості часу. Поет почувається безсилим протистояти силі часу («не маю сили, щоб боротися з часом»), помічає речі, які переходять із життя у смерть, тонучи у часі. Мертві речі залишаються навіки втраченими та розкиданими в часі, бо його пам’ять не має більше сили знову їх скласти в цілісну картину. У вірші «Нірвана» зникають всі ознаки життя. Поет більше не пам’ятає того, щ обуло, а мертві речі самі виходять перед нього, він нерухомий перед натиском небуття, перед його поглядом.

Насправді, парнаський ідеал поезії, якому Владислав Петкович-Діс залишався вірним до кінця, суперечив його поетичному духу. Його ліричні емоції спотикалися об тісну форму вірша та розбивалися. Як Борисав Станкович у прозі, Владислав Петкович-Діс у поезії наче застряг між традицією та модерною добою; із традицією був пов’язаний нерозривними нитями, а нове більш відчував, ніж розумів. У слововислові Владислава Петковича-Діса, часто плутаному, незграбному, недоробленому, відчуваються все ж темні глибини його розуміння буття.

Від 1964 року у Чачаку проходить поетичний фестиваль пам’яті Владислава Петковича-Діса – «Дісова весна» («Дисово пролеће»), який розпочинається на його день народження десятого  березня, а закінчується наприкінці травня врученням Дісової премії (Дисова награда) за найкращий рукопис першої поетичної збірки. Бібліотека в Чачаку від 1998 року носить ім’я Владислава Петковича-Діса.

 

 

***

Сербський письменник Сіма Пандурович (по-сербськи: Сима Пандуровић, Sima Pandurović) народився 14 квітня 1883 року в сербській столиці Белграді (тоді – Королівство Сербія) в родині Єфти Пандуровича та Юліани, уродженої Бечаревич. Закінчив Другу чоловічу гімназію в Белграді та філософський факультет Белградського університету. Ще студентом із групою літературних однодумців заснував часопис «Політ» («Полет»), потім із Владиславом Петковичем-Дісом редагував «Літературний тиждень» («Књижевна недеља»). У 1907 році почав працювати викладачем Валєвської гімназії. У січні 1909 року заручився, а потім і одружився з Браниславою (1887–1975), дочкою адвоката Трифуна Мілошевича (1847–1912) з Валєва. Вони мали двох дітей, першим був син Воїслав, народжений у 1912 році у Валєві. На власне прохання та з допомогою Йована Скерлича 11 жовтня 1910 року отримав посаду викладача щойно відкритої Четвертої чоловічої гімназії в Белграді. Брав участь у Першій світовій війні, але через хворобу був відпущений додому. Під час окупації жив у Валєві з дружиною та двома малими дітьми в її родинному будинку. Через промову, виголошену на зборах у 1917 році, був інтернований у таборі в Болдогасоні, а потім у Нежидері, де залишався до кінця війни. Після Першої світової війни заснував часопис «Думка» («Мисао»), який редагував разом із Велимиром Живоїновичем-Масукою, був секретарем Міністерства освіти та помічником керівника Народної бібліотеки. Після Другої світової війни був арештований, його судив Суд честі, винісши вирок: п’ять років позбавлення сербської національної честі через публікування текстів під час окупації. Помер Сіма Пандурович 27 серпня 1960 року в рідному місті (тоді – Федеративна Народна Республіка Югославія).

Pandurovic

Писати вірші Сіма Пандурович почав рано, перші їх публікації припадають на початок ХХ ст. Спершу видав дві поетичні збірки: у Мостарі «Посмертні почесті» («Посмртне почасти», 1908) і в Белграді «Дні та ночі» («Дани и ноћи», 1912). Під час Першої світової війни у 1918 році Товариство хорватських письменників видало його зібрані вірші п. н. «Заковані склади» («Оковани слогови»); після війни ця збірка була доповнена й видана в Белграді п. н. «Вірші» («Стихови», 1921). Вибрані вірші Сіми Пандуровича п. н. «Зала молодості» («Двора на младости») вийшли в 1955 році в Суботиці. Остання його збірка «Поезії» («Песме», 1959), видана в Новому Саді, включає 109 віршів, які він сам відібрав, заявивши, що все решта, написане ним віршами, він відкидає так, наче воно й не було написане.

Після Першої світової війни Сіма Пандурович майже припинив писати вірші, займався літературною критикою, естетикою, іншими літературними справами. У галузі літературної критики й естетики видав книжки «Нариси з естетики» («Огледи из естетике», 1920), «Розмови про літературу» («Разговори о књижевности», 1927) і «Богдан Попович» («Богдан Поповић», 1931).

У 1910 році в Народному театрі в Белграді відбулася прем’єра п’єси «На згарищі» («На згаришту»), написаної спільно з Костою Петровичем. Для театру Сіма Пандурович переклав «Тартюфа» Мольєра, п’єси Вільяма Шекспіра «Гамлет», «Річард ІІІ», «Генріх IV», «Маґбет» і «Король Лір», всі спільно з Живоїном Симичем.

«Твори» («Дела») Сіми Пандуровича у п’яти томах вийшли в Белграді в 1935–1937 роках.

Поетичні збірки Сіми Пандуровича «Посмертні почесті» та «Дні та ночі» є крайнім вираженням песимізму епохи. Як поет, Сіма Пандурович розвивався під впливом Шарля Бодлера та французьких символістів. Знав і німецьку песимістичну філософію (особливо Артура Шопенгауера), яка впливала як на його песимізм, так і на його схильність до раціоналістичного способу мислення. Ознаками песимізму Сіми Пандуровича є раціональність та інтелектуальність, логіка та прозорість. «Демон вдумливості в цього особливого лірика є більш логістом, ніж метафізиком», – відзначила Ісидора Секулич. Тверезий і холодний, без затьмареності, без ірраціональних мерехтінь і прагнень, Сіма Пандурович виразив раціональний страх перед злом у світі. Зло є всемогутнім і необмеженим, воно охоплює все і продирається до всього, до любові, до суспільства, до цілого життя. Темниця, як одна з основних картин епохи, набула в нього чуттєвої намацальності, з її стін стікає волога пліснява і змішується з його сльозами, а в нього немає жодного бажання вийти назовні, між люди, в життя. І у своєму поколінні він знаходить те саме: «похмурі думки», «затуманений погляд», «відповіді німі», «пристрасть, що палахкотіла та зникла». Цей світовий біль можна втамувати лише ціною гасіння відчуттів, нищення всього, що відбулося в повному забутті («Потрясіння» – «Потрес») чи в божевіллі («Святкування» – «Светковина»).

 

Глибокий морок западає. Виють труби

Про перемогу смерті та її трофеї:

Надії в’януть, світ цей грубий,

Марніють мрії всі на цій алеї,

 

Життя тут під землею. Виють труби

І грають похоронний марш буттю усьому,

Усім стражденним, усім, хто любить,

Життя жеброті в світі цьому.

 

(«Мізерере» – «Мизерере»,

тут і далі переклав Іван Лучук).

 

На думку Йована Деретича, подібно до першого сербського письменника-раціоналіста Йована Стерії-Поповича, і Сіма Пандурович пише про благотворність божевілля. Це звільняє нас від кайданів, у які людина закована вже від самого народження. Ця похмура, хвороблива настанова охопила й любовну лірику Сіми Пандуровича. Любов у його віршах завжди пов’язана зі смертю: як і все інше вартісне – вона належить минулому, отому по той бік існування. Якщо Мілан Ракич є «скептиком любові», Сіма Пандурович є «гробарем любові». Сама назва його головної збірки «Посмертні почесті» наштовхує на щось зникле, вмерле, відспіване. У ній поет ховає все підряд, навіть і кохану жінку. Візія могильного мороку подана у прозорих, прецизійних, виважених і холодних віршах, які викликають жах, зокрема у «Сліді часу» («Траг времена»):

 

Поховав я свою милу любаску,

У дні, що зникли були, як тумани,

В саркофазі темнім скрив її маску,

Без любові й весняної омани;

Поховав я свою милу любаску.

 

Все ж Сіма Пандурович вмів співати й іншим голосом. Як і інші поети з його покоління, він був захоплений потужною патріотичною хвилею. Як і Мілан Ракич, він є чудовим патріотичним поетом. Деякі його патріотичні вірші належать до найкращого, що він написав. Його класичний, антологійний вірш «Рідна земля» («Родна груда») є глибоким, вдумливим, простим, справді ліричним. Подих життя, віри й надії відчувається і в інших віршах колективного натхнення, написаних під враженням тих доленосних подій, які переживала його батьківщина.

З нагоди виходу першої поетичної збірки Сіми Пандуровича «Посмертні почесті» Йован Скерлич написав статтю п. н. «Одна літературна зараза», у якій, визнаючи поетів талант, не визнавав песимізму та деструктивного сенсу його поезії. Цілком іншим було ставлення молодих до Сіми Пандуровича. Вони в ньому бачили свого поета. У модерністському русі напередодні Першої світової війни і безпосередньо після неї він був одним із «зразкових поетів». Під його впливом перебували, зокрема, Іво Андрич і Тін Уєвич. Цінність його поезії була передусім у відкритті нових горизонтів, у нових темах і відчуттях, хоча вона формально залишалася в рамках сербського парнасизму.

 

 

***

Сербський поет і драматург Мілутин Боїч (по-сербськи: Милутин Бојић, Milutin Bojić) народився 19 травня 1892 року в столиці Королівства Сербії Белграді. У 1898–1902 роках ходив до Теразійської середньої школи, після закінчення якої вступив до Другої белградської гімназії (т. зв. «Реалка»), яку закінчив 1910 році. У старших класах почав писати вірші й публікувати їх у літературних журналах. У 1910 році вступив на філософський факультет Белградського університету. Вивчав Біблію, твори Віктора Гюґо, Шарля Бодлера, Едмона Ростана, Льва Толстого, Генріка Ібсена, Оскара Вайлда, Зиґмунда Фройда. Брав участь у Балканських війнах 1912 і 1913 років. Мандрував визволеними південними землями, писав подорожні нариси, нотатки й епіграми, літературні та театральні рецензії. У 1913 році в Національному театрі в Белграді («Народно позориште») відбулася прем’єра віршованої драми МілутинаБоїча «Королівська осінь» («Краљева јесен»). Була прийнята також його друга драма «Пані Ольга» («Госпођа Олга»). Двадцятиоднолітній поет отримав шалений успіх. Того ж року зустрів дівчину Радмилу, яку щиро покохав. Співпрацював Мілутин Боїч із часописами «Пjемонт», «Дневник», «Српски књижевни гласник». На початку 1914 року вийшла перша поетична збірка Мілутина Боїча «Вірші» («Песме»).

Bojic

Із початком Першої світової війни навчання перервалося, Мілутин Боїч покинув Белград, щоб більше до нього не повернутися. Мілутин Боїч був скерований військовим цензором у Ніш. Там редагував щоденну газету «Гласник», в якій опублікував велику кількість статей. У Ніші видав також епос «Каїн» («Каин»), тираж якого болгарське військо конфіскувало та знищило. У 1915–1916 роках разом із групою цивільних біженців Мілутин Боїч переходить через гори Чорногорії й Албанії. Тоді виникають проблеми зі здоров’ям. Після лікування Мілутина Боїча призначили військовим цензором в Салоніки, де він завершив драму «Весілля Уроша» («Урошева женидба»), яку переніс через Албанію й надрукував у 1916 році на острові Корфу. На початку осені 1916 року Мілутин Боїч місяць провів у Франції, побував у Лозанні та Женеві. У січні 1917 року з острова Корфу знову переміщений як чиновник Міністерства внутрішніх справ у Салоніки. В Салоніках у червні 1917 року вийшла поетична збірка Мілутина Боїча «Вірші болю й гордості» («Песме бола и поноса»). Вірш «Блакитна гробниця» («Плава  гробница») із цієї збірки присвячений стражданню сербських вояків. Сам поет бачив, як союзницькі кораблі вивозять гори трупів, які під звуки військових фанфар скидають в море. У серпні 1917 року в Салоніках була велика пожежа, яка знищила половину міста; згоріла і друкарня «Акваріоне», в якій була надрукована збірка Мілутина Боїча. Стан його здоров’я все погіршувався, а восьмого  листопада 1917 року Мілутин Боїч помер у військовому шпиталі в Салоніках. Похований він був на солдатському цвинтарі «Зейтінлік» в Салоніках (прощальне слово над могилою виголосив сербський письменник Іво Чіпіко), в 1922 році перепохований на Новому цвинтарі в Белграді.

Хоча Мілутин Боїч прожив лише двадцять п’ять років, він залишив незгладимий слід у сербській літературі. За своє коротке життя все ж встиг оспівати надії та страждання сербського народу, описавши трагічний похід через Албанію (атмосфера схожого переходу колоритно змальована в повісті українського письменника Осипа Турянського «Поза межами болю»). Але не встиг описати визволення, якого так палко прагнув. Смерть його настигла на піку його поетичного розвитку.

 

 

***

Сербський письменник Момчило  Настасієвич (по-сербськи: Момчило Настасијевић, Momčilo Nastasijević) народився 23 вересня 1894 року у місті Горні Мілановац у центральній Сербії (Королівство Сербія) у родині, з якої вийшло декілька мистців. До середньої школи ходив у рідному містечку, потім у Чачаку, а закінчив школу в Белграді, де пізніше студіював французьку мову й літературу в університеті. У час Першої світової війни повернувся до рідного міста. Після війни ціла родина переселилася до Белграда, а Момчило продовжив студії, перебуваючи в колі поетів і друзів, близьких до мистецтва. У 1923 році літо провів у Парижі завдяки федеральній стипендії. Після закінчення студій почав працювати у Белграді викладачем гімназії, на цій роботі й залишався до кінця життя. Публікувати свої твори Момчило Настасієвич почав пізніше, ніж друзі-поети з його ґенерації, такі як Растко Петрович, Мілош Црнянський, Десанка Максимович та інші. Писав Момчило Настасієвич поволі, розвиваючись дуже поступово, багато експериментував. Відійшов від публічного життя, з роками все більше усамітнювався. У 1932 році опублікував свою першу (і єдину прижиттєву) поетичну збірку «П’ять ліричних кіл» («Пет лирских кругова»), яка зустріла відгук у вузьких зацікавлених читацьких колах, а в поетичних антологіях того часу був представлений зазвичай якимось одним віршем. Маючи тендітну статуру та слабке здоров’я, Момчило Настасієвич захворів на туберкульоз і помер у віці 44-х років 13 лютого 1938 року в Белграді (Королівство Югославія).

Nastasijevic

Рік після смерті Момчила Настасієвича друзі видали весь його доробок: «Вірші» («Песме»), «Ранні вірші та варіанти» («Ране песме и варијанте»), «Хроніка мого містечка» («Хроника моје вароши»), «Із темного вілаєту» («Из тамног вилајета»), «Ранні оповідання» («Ране приче»), «Драми» («Драме»). Але й ця публікація не утвердила імені Момчила Настасієвича в літературі. Хоча по цей час вряди-годи згадують про Момчила Настасієвича, але ще до кінця не розкриті його велич і значення в літературі.

Момчило Настасієвич є поетом, який з’явився, розвинувся й помер у період між двома війнами. У своєму розумінні поезії Момчило Настасієвич є спадкоємцем символістів. Основне поняття його поетики, «рідна» або «материнська» мелодія, походить від символістського сприйняття музики як сутності поезії. У пошуках тієї мелодії поет проникає по той бік яви, стикається з невимовним, таємничим, містичним. Материнська мелодія є перш за все звуком первісної, архаїчної мови, а в поетиці Момчила Настасієвича це, з одного боку, мелодія мови народної пісні, а з іншого – середньовічних текстів. У цьому пункті в Момчила Настасієвича неосимволістське захоплення музикою та невимовним перехрещується з експресіоністичним стримінням до безпосереднього та предковічного. Яскравим прикладом такого підходу може слугувати вірш Момчила Настасієвича«Трембіта» («Труба»):

 

Що поможе блакитне небо,

І гіацинт, і дівчина, й політ ластівок…

Десь заспівала трембіта.

 

То з-за гори, з-за долини

Селянське смутне нарікання.

 

Усі ми рідні.

Коли помирає людина,

І в мене серце засмучене.

 

Відкинь гіацинт із грудей,

Обернися,

Там вояка закопати мають,

А скільки ж у нім вирувало життя.

 

Що поможе піп з молитвами,

Та хрест на могилі, та напис…

Нема воякові в село вороття,

Нема, щоб любив він, котру вподобає.

 

Відкинь гіацинт із грудей,

Обернися.

Десь заспівала трембіта.

 

(Переклав Григорій Кочур,

Кочур Г. Друге відлуння: Переклади. – Київ, 1991).

 

Момчило Настасієвич наполегливою працею досягнув до своїх ліричних кіл, випробувавши всі можливі співзвуччя між словами сербської мови, всі переливи смислу та розмаїті зв’язки вербальних знаків. Його поетична досконалість заперечує ті помилки, в які впадають ті, хто пише вірші легко й поверхово.

Поетичний доробок Момчила Настасієвича складається наче із семи ліричних кіл єдиної збірки вірші: «Ранішні» («Јутарње»), «Вечірні» («Вечерње»), «Чування» («Бдења»), «Глухоти» («Глухоте»), «Слова в камені» («Речи у камену»), «Миті» («Магновења»), «Відлуння» («Одјеци»). Перший цикл «Ранішні» виражає те, чим поет пов’язаний із зовнішнім світом, і те, що він у ньому любить: запахи, голоси села та життя природи. Це дуже «ароматна» поезія, ніжна, насичена рідними звуками та кольорами, схильна до традиційності, навіть архаїчності. «Вечірні» є продовженням ранішніх картин, які в сутінках стають сумнішими, менш намацальними, реальність не зовсім чітко окреслена та провіщає смерть. У «Чуваннях» перенасиченість декором і сентиментом із попередніх циклів поступається місцем великим поетовим темам. Його уява визріла для того, щоб сформулювати ідеї підвалин світобудови. Вислів стає густішим, слів стає менше, вірші стають абстрактнішими, проте й безпосереднішими. Поетів метафізичний досвід отримує прозорі формулювання та виражає жаль стосовно жорстокості реальної екзистенції. «Глухоти» є циклом із десяти віршів, у яких редукція експлікативних елементів призводить до семантичної напруженості, до вірша, який виявляє схематичну оголеність задуму. «Слова в камені» є циклом із чотирнадцяти віршів, які виявляють візію поєднання села з містом, тут присутні апокаліптична дрож і показ тих періодів долі, коли одна людина залежна від іншої. У циклі «Миті» зібрані поодинокі вірші, у ньому кожен вірш дечим перегукується зі структурою попереднього циклу. Останній цикл «Відлуння» сповнений ремінісценцій, знову відчувається чар дотику до навколишніх речей, атмосфера пейзажу та споглядання старовинних інтер’єрів.

Окрім віршів, Момчило Настасієвич писав і драми, які увійшли у дві книжки: «Драми» та «Музичні драми» («Музичке драме»). Музичні драми написані віршем із прицілом бути покладеними на музику, але вони перенасичені поетичними вартостями, щоб бути лише оперними лібрето: «Меджулузький скарб» («Међулушко благо») є компіляцією тем із народних казок, «Джурадж Бранкович» («Ђурађ Бранковић») має історичний сюжет, там витає дух середньовіччя. Решта три драми написані прозою: «Біля вічного крану» («Код вечите славине») тяжіє до легенди й насичена внутрішньою музикою, «Дочка Господаря Младена» («Господар Младеновакћи») є п’єсою про містечкове життя за часів Першої світової війни, дія драми «Непокликаний» («Недозвани») вібувається на Топчидерському пагорбі в Белграді в авторові часи. Із усіх цих драматичних творів на сцені були поставлені «Непокликаний» і «Дочка Господаря Младена», а теж опера «Джурадж Бранкович» на музику його брата Светомира. Драми Момчила Настасієвича не зовсім надаються до постановки, хоча в них і трапляються ефектні діалоги. На думку критиків, Момчило Настасієвич не виявив справжнього драматичного таланту, а свої драми писав виключно як поет.

Прозові твори Момчила Настасієвича «Із темного вілаєту» та «Хроніка мого містечка» перегукуються з народними оповідками й меншою мірою – з оповіданнями Борисава Станковича. Мова прози Момчила Настасієвича є густою, ідіоматичною, яскраво забарвленою, ритмізованою, та все ж має всі властиві риси прози й відрізняється від мови його віршів.

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”