***

Сербський поет Танасіє Младенович (по-сербськи: Танасиjе Младеновић, Tanasije Mladenović) народився 15 квітня 1913 року в селі Сараоці біля Смедерева. Закінчив гімназію у Смедереві, правничий факультет Белградського університету, працював помічником адвоката. Від 1941 року брав участь у народно-визвольній боротьбі проти німецьких окупантів, був політичним комісаром. Після визволення Белграда став редактором перших післявоєнних газет, а потім – тижневика «Райдуга» («Дуга») та «Літературної газети» («Књижевне новине»). Пізніше був головою Комітету кінематографії уряду Сербської соціалістичної республіки, депутатом федеративної та республіканської Скупщини, секретарем відділу освіти федеративної Скупщини. Танасіє Младеновичбув членом Об’єднання європейських письменників «COMES», членом Європейського товариства культури. Був і до кінця залишився «порядним комуністом», революціонером, ідеалістом, хоробрим і послідовним, із твердими переконаннями. Товаришував із Добрицею Чосичем і Бранком Мільковичем, організував повернення Мілоша Црнянського на батьківщину, дав можливість студентам у 1968 році відкрито висвітлити свої погляди на сторінках «Літературної газети», відверто критикував негативні явища соціалістичного суспільства. Отримав численні премії, зокрема премію «Сьомого  червня» та премію Белградського видавничо-поліграфічного об’єднання, став кавалером Ордена заслуг перед народом. Помер Танасіє Младенович 13 січня 2003 року в Белграді.

Танасіє Младенович був поетом, есеїстом, публіцистом. Дебютував спільною з Й. Джоновичем книжкою віршів «Дві ріки» («Двије ријеке», 1938). Потім Танасіє Младенович видав поетичні збірки «Поема для нас» («Поема за нас», 1947), «Вірші» («Песме», 1948), «Камінь і акорди» («Камен и акорди», 1955), «Під попелом зірка» («Под пепелом звезда», 1959), «Вітер часу» («Ветар времена», 1964), «Мертве море» («Мртво море», 1972), «Псалми по синові» («Псалми по сину», 1974), «33 сонети» («33 сонета», 1981), «Я є» («Сам», 1983), «Змішані карти» («Помешане карте», 1983), «Мис доброї надії» («Рт добре наде», 1986), «Дім на дорозі» («Кућа на друму», 2000) та інші. У 1993 році видав мемуарну книжку «Принагідні шкіци для портретів (Црнянський, Андрич, Мількович, др. Рашкович)» («Успутне скице за портрете (Црњански, Андрић, Миљковић, др. Рашковић)»).

Mladenovic

Залишився Танасіє Младенович у пам’яті саме завдяки своїм поезіям. Розвиток його поетичного мислення відбувався у напрямку від соціально анґажованої передвоєнної лірики до інтимної, закоханої у власне «я» лірики післявоєнних часів. За своє довге життя Танасіє Младенович був свідком багатьох подій, які відображені в книжці його мемуарів. Танасіє Младенович належав до тієї ґенерації сербських письменників, які, живучи у бурхливі часи, мусили пройти крізь різні мистецькі та життєві спокуси. Початок їхнього життєвого та мистецького шляху проходив під знаком упевненості, що вони можуть змінити світ і мистецтво, а їхній зрілий вік позначений розчаруванням у можливості зміни світу, тому їхні твори мають критичний характер і виражають вкрай меланхолійне сприйняття світу. Танасіє Младенович був одним із тих, хто в собі носив відчуття спротиву, тому йому було легше, ніж іншим представникам його ґенерації, пройти крізь великі спокуси.

Українською мовою окремі вірші Танасіє Младеновича переклали Юрій Чикирисов, М. Фоменко, Віль Гримич («Всесвіт», 1966, № 10; 1987, № 11).

Танасіє Младеновичу присвячена стаття Володимира Моторного й Алли Татаренко та її ж імпресивний спогад (Моторний В., Татаренко А. Поетичний світ Танасіє Младеновича // Проблеми слов’янознавства. – 1985. – Вип. 31; Татаренко А. Мої (не)зустрічі з Танасіє Младеновичем // Кораловий жмуток казусів від вельми цікавих людей. – Львів, 2005).

 

 

***

Сербський поет Стеван Раїчкович (по-сербськи: Стеван Раичковић, Stevan Raičković) народився п’ятого липня 1928 року в селі Нересніца біля Кучева. До гімназії ходив у містечках Сегеті, Крушевці, Смедереві та Суботиці, де й отримав атестат про середню освіту. Вчився на філологічному факультеті Белградського університету. Вже в сімнадцять років почав публікувати вірші в газетах «Књижевне новине» та «Политика», журналах «Књижевност» і «Младост». Від 1949 до 1959 року працював у літературній редакції радіо Белграда. До 1980 року Стеван Раїчкович працював редактором у видавництві «Просвета» в Белграді. У 1972 році обраний членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтва, у 1981 році – її дійсним членом. Помер Стеван Раїчкович шостого  травня 2007 року в Белграді.

Raickovic

Стеван Раїчкович опублікував більше двадцяти поетичних збірок, сім книжок для дітей, декілька збірок прози, мемуаристики й есеїстики. Першу збірку «Дитинство» («Детињство») видав у 1950 році, а вже наступна збірка «Пісня тиші» («Песма тишине», 1952) зробила його відомим. Згодом виходили, зокрема, такі збірки Стевана Раїчковича: «Балада про вечірні сутінки» («Балада о предвечерjу», 1955), «Пізнє літо» («Касно лето», 1958), «Тиса» («Тиса», 1961), «Кам’яна колискова» («Камена успаванка», 1963), «Вірші» («Стихови», 1964), «Пливе рікою човен» («Пролази реком лађа», 1967), «Облуди» («Варке», 1967), «Записи про чорного Володимира» («Записи о црном Владимиру», 1971), «Випадкові спогади» («Случаjни мемоари», 1978), «Колесо тортур» («Точак за мучење», 1981), «Паннонські оповідки» («Панонске приче», 1988), «Монолог на Тополі» («Монолог на Тополи», 1988), «Світ навколо мене» («Свет око мене», 1988), «Вірші зі щоденника» («Стихови из дневника», 1990), «Папка 1999/2000» («Фасцикла 1999/2000», 2001).

Перекладав Стеван Раїчкович російських поетів (Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва, Борис Пастернак, Йосиф Бродський), а в авторські антології «Сім російських поетів» («Седам руских песника», 1970; перше видання «Шість російських поетів» – «Шест руских песника») та «Слов’янські рими» («Славенске риме», 1976) включив і вірші сучасних російських поетів. Перекладав також любовні сонети Вільяма Шекспіра (1964) та Франческо Петрарки (1974); їхні сонетарії вплинули і на його власну творчість, адже до жанру сонета звертався досить часто. Одним із показових зразків сонетотворчості Стевана Раїчковича може слугувати сонет «Руки болю»:

 

Дай слово, мудріше од солі,

дай слово, мов кров, потрібне –

для спорожнілого болю

заломлених рук до півдня.

 

Дай слово найтяжче, що тоне

у сплячій плоті невинній,

хай груди вимолюють дзвоном

у неба останню краплину.

 

Дай слово м’язистого тіла,

де серце червоне в закутті, –

для всіх, хто чоло наболіле

 

поклав на всесвітнім розпутті,

дай слово, як меч-тополю,

рукам спорожнілого болю.

 

(Переклав Захар Гончарук).

 

Видав Стеван Раїчкович також книжки поетично-прозових нотаток: «Чари про Герцеґ-Нові» («Чаролиjа о Херцег-Новом», 1989), «Надмірний вірш» («Сувишна песма», 1991) та «Китайська оповідь» («Кинеска прича», 1995). Власне прозові вийшли дві збірки: «Інтимні мапи» («Интимне мапе», 1978) та «Золота гряда» («Златна греда», 1993). До есеїстичнихі мемуарних належать такі видання Стевана Раїчковича: «Нотатки про поезію» («Белешке о поезиjи», 1978), «Портрети поета» («Портрети песника», 1987), «Щоденник про поезію» («Дневник о поезиjи», 1990), «Щоденник про поезію, ІІ» («Дневник о поезиjи ІІ», 1997), «Нульовий цикл» («Нулти циклус», 1998), «У товаристві поетів» («У друштву песника», 2000), «Слова й бесіди» («Слова и беседе», 2000), «Лінія туману» («Линиjа магле», 2001), «Монолог про поезію» («Монолог о поезиjи», 2001). Видав Стеван Раїчкович також автобіографію «Одне можливе життя (Homopoeticus)» («Jедан могући живот (Homopoeticus)», 2002).

Для дітей Стеван Раїчкович видав такі книжки: «Великий двір» («Велико двориште», 1955), «Компанія під сонцем» («Дружина под. сунцем», 1960), «Крайцара й інші вірші» («Краjцара и друге песме», 1971), «Вітряк» («Ветрењача», 1974), «Малі казки» («Мале баjке», 1974), «Картини та зразки» («Слике и прилике», 1978). Для початкових шкіл колишньої Югославії та сучасної Сербії розроблено тематичні уроки за віршем Стевана Раїчковича «Малювання»:

 

Дай мені, малому,

дай листок з альбому,

а ще олівців

різних кольорів.

Дай оцей – спочатку

нарисую хатку.

Кольором червоним

намалюю комин,

мак і черепицю.

Жовтим – паляницю,

бджілку і віконце,

соняшник і сонце.

Голубого треба

на шматочок неба,

на ріку, щоб там

жив гіпопотам.

Ще зелений дай,

намалюю гай

і траву на лузі,

дуб на виднокрузі.

А рожевим – тітку

і садок улітку,

квітку для джмеля

і мале кроля.

Чорний дай ще – ним

домалюю дим,

розфарбую шапку

і поставлю крапку.

 

(Переклала Оксана Сенатович).

 

Стеван Раїчкович був лауреатом багатьох літературних премій, зокрема імені Йована Йовановича-Змая, Петра Петровича Нєґоша, Йована Дучича, Бранка Мільковича, Любиші Йоцича, Івана Ґорана Ковачича, Вука Караджича, Десанки Максимович, Васка Попи, Душана Василєва тощо. «Зібрані твори» Стевана Раїчковича були надруковані у 1998 році.

Вірші Стевана Раїчковича перекладені українською, російською, польською, чеською, словацькою, болгарською, угорською, албанською, словенською та македонською мовами.

Українською мовою окремі вірші Стевана Раїчковича переклали Марк Зісман, Захар Гончарук, Роман Лубківський, Оксана Сенатович (Мир // Всесвіт. – 1965. – № 2; [Вірші] //Всесвіт. – 1969. – № 1; [Вірші]// Слов’янська ліра. – Київ, 1983; [Вірші] // Ядран: Збірник. З мов народів Югославії. – Київ, 1986; [Вірші] // Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей в переспівах Оксани Сенатович. – Тернопіль, 2010).

 

 

***

Сербський поет Бранко Мількович (по-сербськи: Бранко Миљковић, Branko Miljković) народився 29 січня 1934 року в місті Ніш на сході Сербії. У 1941–1945 роках ходив до середньої школи, у 1949–1953 роках навчався у гімназії імені Стевана Сремаца у Ніші, де його поетичний талант розкрився в літературному гуртку «Његош». Першого вірша опублікував у 1952 році у белградській газеті «Записи», мав тоді вісімнадцять років. У 1953–1957 роках студіював на філософському факультеті Белградського університету. Ще студентом (1956) входив до групи неосимволістів, які намагалися синтезувати поетичний досвід символістів і надреалістів (сюрреалістів). Щойно прибувши до Белграда, Бранко Мількович навідувався до редакцій багатьох часописів, та не знаходив там розуміння. Зате подружився з іншими сербськими поетами, особливо з Васком Попою та Іваном В. Лаличем. Перші його вірші у Белграді опублікував у 1955 році Оскар Давічо в часописі «Дело» і цим відкрив йому шлях до інших часописів. Незабаром вийшла й перша поетична збірка Бранка Мільковича «Марно її буджу» («Узалуд је будим», 1956), яка була тепло зустрінута публікою та критикою. Титульний вірш збірки «Марно її буджу» став одним із найвідоміших творів Бранка Мільковича:

Miljkovic

Буджу її через сонце що рослинам вістить про себе

через небо розіп’яте поміж пальців

буджу її через слова що горло обпікають

люблю її вухами

треба йти на край світу і знайти росу на траві

буджу її через далекі речі подібні на ці отут

через людей які без чіл та імен проходять вулицею

через анонімні слова

площі

буджу її через мануфактурні пейзажі громадських парків

буджу її через цю нашу планету яка можливо

є міною на закривавленому небі

через усміх у камені товаришів заснулих між

двома боями

коли небо не було більше кліткою для птахів

лише летовищем

моя любов повна іншими є частиною світання

буджу її через світання через любов через себе через

інших

буджу її хоча це марніше аніж кликати

птаху навік відлетілу

серйозно казала: нехай мене шукає і бачить що мене нема

та жінка з дитинними руками яку люблю

те дитя заснуле не витерши сліз які буджу

марно марномарно

марно її буджу

бо прокинеться іншою та новою

марно її буджу

бо уста її не зможуть їй промовити

марно її буджу

ти знаєш що вода тече але не каже нічого

марно її буджу

треба обіцяти загубленому імені чиєсь обличчя

у піску

якщо не так відрубайте мені руки

і перетворіть мене на камінь

 

(Переклав Іван Лучук).

 

За свідченням самого Бранка Мільковича, він ще гімназистом вдома в однієї своєї сусідки побачив на стіні фотографію її померлої дочки Ружі, яка загинула 1994 року під час бомбардувань, він сам бачив, як її відносять на ношах; він закохався у мертву дівчину, властиво – у ту фотографію з дівчиною, а тоді написав вірша «Марно її буджу» на її честь; про цей вірш пізніше казав, що він став його поетичним тріумфом.

Потім Бранко Мількович видав збірки «Смертю проти смерті» («Смрћу против смрти», 1959; спільна з Блажо Щепановичем), «Походження надії» («Порекло наде», 1960), «Вогонь і ніщо» («Ватра и ништа», 1960), «Кров, яка світить» («Крв која светли», 1961). Для поезії Бранка Мільковича властива й ускладнена метафоричність, і витончена пластика, і прозорість ліричного вислову, і заглиблення у філософські глибини життя. Як-от у «Вірші про квітку» («Песма о цвету»):

 

Квітка маленька-мала

ще й лепетати не вміла,

а вже усі тайни землі і сонця

вона розуміла.

 

Квітка маленька-мала

не ступила ще й кроку,

а повітрям, водою і світлом

вже кормила себе нівроку.

 

Квітка маленька-мала

читати-писати не вміє,

та що таке світ і життя – розуміє,

і пахтить-духм’яніє.

 

(Переклала Оксана Сенатович).

 

У Белграді Бранко Мількович часто відвідував кав’ярні, вів богемний і безтурботний спосіб життя. Унаслідок постійного вживання алкоголю виявлялася агресивна сторона його характеру, часто встрявав у бійки, які майже завжди програвав. Така поведінка часто призводила до неприємних ситуацій. На щастя, Бранко Мількович мав багато друзів серед письменників, які були близькими до режиму і які витягали його з неприємностей.

Літературна критика, незважаючи на молодий вік Бранка Мільковича, зарахувала його до чільних сербських поетів. Це було підтверджено однією із найпрестижніших тоді літературних нагород – Жовтневою премією (1960, за збірку «Вогонь і ніщо»). Після того Бранко Мількович став звертати увагу на свій одяг, ходив Белградом у сірому костюмі з вишневого кольору камізелькою, у капелюсі з широкими крисами. З богемного студента перетворився на статечного пана.

Ранні вірші Бранка Мільковича позначені впливом і французьких символістів, і Гераклітової філософії. У найвизначнішій збірці Бранка Мільковича «Вогонь і ніщо» поряд із античними мотивами присутні національні мотиви та легенди, які він уплітав у власну поетику, зокрема в циклі «Золотокрилий крижень» («Утва златокрила»). Окрім віршів, писав есеї та літературно-критичні статті, перекладав російських і французьких поетів.

Через особисті непорозуміння з деякими поетами та друзями і через любовні страждання восени 1960 року Бранко Мількович покинув Белград і став редактором літературної редакції радіо Загреба. Там, незадоволений власним життям, ще сильніше пристрастився до алкоголю. Трагічно відійшов у ніч з 11 на 12 лютого 1961 року. В останню ніч його життя, за свідченнями очевидців, пив у компанії декількох дівчат, був веселим, казав, що покінчив із зарозумілими редакторами, політичними лакизами та партією, що готує до друку нові добірки віршів. Незабаром після півночі покинув кав’ярню, сказавши, що має з кимось зустріч. Під ранок його знайшли повішеним на дереві на околиці Загреба. Найімовірнішою й офіційною причиною смерті є самогубство, хоча існують й інші версії. Якщо це було вбивство, то припускають, що спричинити його могло й те, що Бранко Мількович займався дослідженням етнічного походження маршала Тіто на основі його діалектної вимови.

Українською мовою окремі вірші Бранка Мільковича переклали Дмитро Павличко, Оксана Сенатович, Іван Лучук.

 

 

***

Сербський письменник Джьоко  Стоїчич (по-сербськи: Ђоко Стоjичић, Đoko Stojičić )народився 12 лютого 1936 року в мальовничому сербському селі Медна (община Мрконич-Град, Боснія і Герцеґовина, Королівство Югославія). Його батько Нікола займався сільським господарством, а мати Мілка була домогосподаркою. Родина у березні 1946 року переселилася в село Нове Козарце. Початкову освіту здобував у Нових Козарцях і Сербській Црні, гімназію закінчив у Кікінді. Вивчав югославську та світову літературу на філологічному факультеті в Белградському університеті, який закінчив у 1962 році. Маґістратуру там закінчив у 1966 році. Під час студій певний час був редактором газети «Студент», після чого був призначений секретарем Студентського комітету Белградського університету. Потім був головою Центрального комітету Союзі молоді Сербії (Савез омладине Србије), директором Інституту міжнародної наукової, освітньої, культурної та технічної співпраці (Завод за међународну научну, просвјетну, културну и техничку сарадњу) Республіки Сербії. Від 24 січня 1988 року до 30 квітня 1989 року був головним і відповідальним редактором тижневика «НИН» (Недељне інформативне новине). Працював також редактором загальноосвітніх програм Телебачення Белграда. Від десятого  лютого 1993 року до 18 березня 1994 року був міністром культури Республіки Сербії. Від 1994 до 2001 року був послом Федеративної Республіки Югославії (тоді ще з такою назвою) в Чеській Республіці. Джьоко Стоїчич є членом Спілки письменників Сербії (Удружење књижевника Србије), почесним членом Унії чеських письменників, заступником президента Європейської унії мистецтва (з осідком у Празі). Джьоко Стоїчич є автором першого проекту «Історія сербської культури» («Историја српске културе», 1993). Тепер мешкає в Белграді.

Stojicic

Джьоко Стоїчич видав до двох десятків поетичних збірок, сім книжок вибраного, шість збірок літературно-критичних (головно про поезію) статей, есеїв і розвідок, три книжки подорожніх нарисів, дві книжки прози та дві п’єси. Серед його виданих книжок ватро згадати хоча б такі: «Поеми народної революції» («Поеме народне револуције», 1968), «Святі дощі» («Свете кише», 1975), «Норвезький щоденник» («Норвешки дневник», 1982), «Наріжний камінь» («Камен темељац», 1987), «Точка опори» («Тачка ослонца», 1988), «Бичування слів: вимріяні вірші» («Бичевање речи: сазане песме», 1990), «Сізіф із каменем у серці» («Сизиф с акаменом у срцу», 1993), «Серп зі змії» («Срп од змије», 1995), «Хатній поріг» («Кућни праг», 1996), «Добірні слова» («Биране речи», 1997), «Вогнища» («Огњишта», 2000), «Безсилля відповіді» («Немоћ одгонетке», 2003), «Пастка для барвистих птахів» («Замка за шаропере птице», 2004), «Квітка на камені» («Цвет на камену», 2004), «Еллінські боги» («Хеленски богови», 2008).

За словами Радомира Мічуновича, Джьоко Стоїчич є «безсумнівно добрим і особливим поетом; його начитаність і висока освіченість визначають рівень його творів».

Джьоко Стоїчич є упорядником видання «Люди без зброї: Антологія югославської антивоєнної поезії (1945–1985)» («Људи без оружја: Антологија југословенске анти ратне поезије (1945–1985)», 1985). Ціле своє життя він збирав і класифікував сербські народні приказки та прислів’я, наслідком чого стали видання «Розкіш розмови: Лексикон сербських народних приказок» («Сјај разговора: Лексикон српских народних изрека», 1992) і «Сербські народні приказки» («Српске народне изреке», 2006, у двох томах).

Вірші Джьоко Стоїчича перекладені на понад двадцять іноземних мов, включені до понад шістдесяти югославських і сербських, майже двох десятків іноземних антологій і збірників. На найбільшу кількість мов перекладений вірш Джьоко Стоїчича «Ластовине гніздо на фресці Хіландару» («Ластавичjе гнездо на фресци Хиландара»), який вважається його «вершинним віршем»:

 

Невже я нарешті потрапив до осідку мрії,

До краю, де тиша й слова суголосні?

Пізнав таїну про закохані трави гірськії

Та про навіки утрачені радості млосні.

Каміння і роси новими хрещу іменами,

Щедротного серця отримавши дар з високості.

Усе це могло б залишатись для мене незнаним!

Новим олтарем відтепер нарікаю цей простір!

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзкасвятцевої кості!

 

Ластовине гніздо є на фресці у Хіландарі!

Зорі та іскри вогненні стрічаються посеред дому!

Пишу на долоні ім’я та життя будівничого, в парі

Із ранішнім променем, що розсікає нічну паполому.

Сюди мандрував я ночами крізь довгі століття,

Снив я захмарними вежами та чудоцвітом.

Тепер для пташок споглядаю поліття,

Яке їх заумним приманює світом.

Всевишній, прости велемудро мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзкасвятцевої кості!

 

Стократ безутішно я плакав над чудами світу,

Шукав те правдиве слівце, щоб для власної крові відкрити

Невимовну таїн таїну. Але все без відвіту –

Звукобарвачувального сну ще не здатна мене роздробити.

Чи були ми такими, якими належиться бути?

І хіба каяття – запорука лиш наша прощальна,

Чи було до снаги нам із чаші дурману ковтнути,

Що манив нас, немовби безодня провальна.

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзкасвятцевої кості!

 

Утратити царство в бою – не вартує нічого!

Вартісним є полиск сльози на лиці у дитятка,

Обрис коханої в місячнім плесі джерельця нічного,

Вартісно – бачити фреску, на ній – ластів’ятка!

Тільки жага незборима спроможна таке сотворити диво

Любови, сну і яви. Калатає дзвін, дзеленькоче дзвіночок

На цілий-цілісінький світ. Сяйво блистить мерехтливо –

Охоплює цей неспалимого всесвіту дивний куточок.

Всевишній, прости велемудро мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзкасвятцевої кості!

 

Ластовине гніздо є на фресці у Хіландарі!

Чи є то відгадка глибин дня і ночі,

Що злились у жаркій і вогнистій примарі,

Чи є то рука рятівна для жертв корабельної трощі?

А десь у нічому, в безмірних безкраїх безмежжях

Хтось кожен ударчик нашого серця рахує,

І наші тривають слова у вселенських хрипких безбережжях,

І причина гнізда ластовиного десь та й існує.

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзкасвятцевої кості!

 

Закликаю світло – світити серед життя,

У супряжі зла і любові, світити й мені многогрішному,

Допоки Голготу трояндами ще обсипає буття,

Мені, мандрівцю в позачассі й щасливцю невтішному.

Бачу Бога, дивують його злодіяння дітей його дорогих,

Бачу засліплену братію, що сходить у сяєвний жах,

Цілу процесію подорожніх убогих, царів і святих,

Мандрують вони під сонцем по кривавих шляхах і стежках.

Всевишній, прости велемудро мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзкасвятцевої кості!

 

Ластовине гніздо є на фресці у Хіландарі!

Воно і гімну гідне, й золотої достойне слави!

Найдальший куточок землі не вдасться покрити хмарі,

Бо сяйво Христового німбу розганяє небесні купави.

Спасибі тобі за острів спасенний, за зірку провідну,

За сузір’я надії, за тепло, що лине з-під стріх.

Напишу неспалимий літопис про долю рідну

І пізнаю істинну правду про добро і гріх.

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзкасвятцевої кості!

 

(Переклав Іван Лучук).

 

Джьоко Стоїчич отримав велику кількість літературних відзнак, премій і нагород, зокрема такі: премія імені  Вука Караджича (Вукова награда), «Золотий значок» Культурно-освітнього об’єднання Сербії («Златна значка» Културно-просвјетне заједнице Србије), «Золотий перстень» («Златни прстен»), премія імені  Срболюба Митича, премія імені Раде Драїнаца, премія імені Масарика, премія імені  Рудольфа Другого, премія імені  Карела Гінека Махи, премія імені  Франца Кафки, премія «Iskia» (італійський «Оскар» культури), «Золотий ретязь» (Златни беочуг), премія імені Мілана Ракича. Четвертого  лютого 2010 року Джьоко Стоїчич отримав посвідчення почесного громадянина Мрконич-Града.

У перекладі іншими мовами вийшло сім поетичних книжок Джьоко Стоїчича і одна книжка прози.

Місту Кікінді, де ДжьокоСтоїчич закінчив гімназію, він заповів 20 тисяч книжок (двома десятками мов) зі своєї бібліотеки.

Українською мовою окремі вірші Джьоко Стоїчича переклав Іван Лучук.

 

 

***

По-сербськи слово «приjатељ» означає друг, натомість сербське слово «друг» це – товариш (наприклад, «товариш Тіто» – то «друг Тіто»; пригадуєте з фільму Еміра Кустуріци пісню «Друже Тито ми ти се кунемо», тобто «Товаришу Тіто, ми тобі клянемось»). Александар Петров не так, щоб вже аж став моїм другом, а приятелем таки став. Він сам запропонував бути приятелями (зрозуміло, що в діалозі це й випадає робити старшому за віком, а не молодшому). Але про все за порядком. Спершу ж про наше із ним знайомство та «заприятелювання».beograd 035 (1)Александар Петров. Світлина Івана Лучука, 2007.

Коли я у 2007 році був гостем 44-ї Міжнародної зустрічі письменників у Белграді, якогось чергового дня, а саме в неділю, 30 вересня, була екскурсія до розкопаного римського міста Вінумінаціум над берегом Дунаю, десь до сотні кілометрів від Белграда на південний схід. Ми навіть сходили в підземелля до гробниць; хоча зовсім поруч розташована одна з найбільших у Сербії електростанцій, лампочки там не світили (була відсутня «струя», тобто електрика), тому підсвічували шлях у вузьких і низеньких проходах свічками та ліхтариками, я навіть декілька разів черкав своєю запальничкою. Бачили також «терми», тобто лазні, будівлі й укріплення. Дванадцятеро поетів із різних країн (включно зі мною) виступили в будинку культури електриків у поближньому містечку Костолац (давня римська назва – Castellum). Гомеричний обід відбули в шикарному ресторані над самісіньким Дунаєм. Я пив там міцну сливовицю під назвою «препеченіца» й нарешті скуштував дунайської риби. Коли вийшов під кінець забави на берег Дунаю «освіжитися», помилуватися краєвидами, покурити тощо, мене там наздогнав один дядечко, який захотів зі мною познайомитися, бо знає, що я українець, а в його жилах також тече трохи української крові. Цим дядечком виявився Александар Петров.

Першого жовтневого дня, в понеділок, невелика група у складі трьох італійців (тобто двох італійців, Пепіно П’яченте й Енріко Баньято, та одної італійки, Анджели де Лео), двох ізраїльтянок (Орни Рав-Гон і Леі Таран), одного американця, Адама Сьоркіна, й мене вирушила до Воєводини. У славному містечку Сремські Карловці до нас приєдналися ще французький поет Філіп Транселен та сербська поетеса Емілія Церович. Француз прибув туди, щоб наступного дня отримати премію імені Бранка Радичевича за свою збірку «Шепіт між викриками», яку на сербську переклала вже згадана Емілія, поетка й поліглотка. Ми мали виступ у найдавнішій сербській гімназії, попередницею якої в Карловцях була академія, до розквіту якої спричинився зокрема й українець Мануїл Козачинський, автор першої сербської драми. Після втомливого обіду в карловацькому ресторані «Боем» з яблучною ракією під назвою «ябуковача» ми вирушили неподалік до Бранковини, місцевості, названої так на честь видатного сербського поета епохи романтизму Бранка Радичевича. Властиво, це чималий пагорб, славна «Фрушка гора», де був перепохований Бранко. Інша, давніша назва цієї місцевості – Стражилово, а ще інша – Сербський Парнас. Сербськими ж Афінами називають воєводинську столицю Новий Сад, куди ми вирушили після ще втомливішого від обіду сходження на Бранковину. Друга найстаріша (після карловацької) сербська новосадська гімназія теж стала свідком нашого виступу. До слова, ліве крило цієї гімназії споруджене на місці будинку, в якому народився ще однин видатний сербський поет-романтик Йован Йованович-Змай.

Після цієї екскурсії пізно ввечері в аперитив-барі мого готелю «Брістоль» на мене вже довший час чекав Александар Петров, з яким ми домовилися були на конкретну годину, але наша група припізнилася з воєводинського вояжу на добру годину. Александар, якого всі лагідно називали Саша (і саме так він підписав мені декілька своїх збірок), запропонував мені бути приятелями і називати його Саша, на що я радо пристав (але він до мене звертався «на Іване», а не Ваня). Ми випили по малому пиву, а він до того випив їх вже два, поки чекав на мене (сам так сказав). Він дуже хотів розповісти мені про своє українське коріння. Він є дитиною російських емігрантів, але вельми наголошує на тому, що має також українське коріння. Він все мені докладно пояснив. Так от, його дід, генерал Іполит Каратеєв, у другому шлюбі був одружений із українкою Марією Апришко зі славного шляхетського роду. У них було п’ятеро дітей, наймолодшою ж була Ірина, мати Александара-Саші, майбутнього видатного поета. До слова, 1989 року, будучи головою Товариства сербських письменників, Александар Петров єдиний мав сміливість виступити проти політики Слободана Мілошевича, через що був змушений покинути батьківщину. Спершу рік прожив у Японії, а тоді перебрався до США, в Пітсбурґ, де й мешкає дотепер наполовину, а наполовину в Белграді. Хоча й багато мандрує, адже його вірші радо перекладають на десятки мов. Українською мовою його вірші довелося перекласти мені.

По обіді другого  жовтня я мав лекцію для студентів-україністів філологічного факультету Белградського університету. Позаяк більшість слухачів були першачками, які щойно почали вивчати українську, то мене попросили лекцію прочитати по-сербськи, що для мене було досить цікаво, бо моя сербська розповідь значно відрізнялася від тієї, яку я мав намір виголосити по-українськи. І ось чому. У залі славістичної бібліотеки, де я виступав, висів зокрема й портрет Льва Толстого, а мені пригадався один сюжет із його «Севастопольських оповідань», коли в години перемир’я російські офіцери безпечно виходили на лінії, де нещодавно точилася боротьба, і розмовляли там із французами по-французьки, але говорили не обов’язково про те, що хотіли, а про те, для чого мали достатній словниковий запас. Так отож, і я розповів юним сербам перш за все про те головне, на що мені вистачало сербської лексики. Хоча те найголовніше, що мав би розповісти по-українськи, мені таки вдалося донести до їхніх вух та умів, і не лише юних, бо на мою лекцію прийшли також Александар Петров і Міодраг Сібінович, поет і перекладач української поезії. Катедра української мови та літератури існує там завдяки старанням Людмили Попович; походить вона з Куликова на Львівщині. Людмила, ефектна красуня та крупний науковець, щороку запрошує лекторів зі Львова і з Києва, тож україністика там процвітає. Так отож. Окрім всього я прочитав там і свій гекзаметричний вірш «Математична лінгвістика» (у якому є шість рядків «плюсів» і сім – «мінусів», я так і задумував, написавши його ще у 1988 році). Саша у довшій балачці після зустрічі-лекції звернув увагу, зокрема, на те, що цей вірш написано гекзаметром. Те, що гекзаметр вгадав – дурниці, то «кОню пОнятно», а от що зауважив, що мінусів на один рядок більше від плюсів, то треба мати справді добре «поетичне вухо».

Пардон за довгеньку преамбулу, яку все ж хочу доповнити ще одним нюансиком; гадаю, він також невипадковий і показовий. Другого  жовтня під обід на пішохідній, променадній (можна сказати, найпопулярнішій у Белграді) Кнез-Михайловій вулиці був дитячий парад, на якому різні белградські школи представляли різні країни. Україну на тому параді презентувала середня школа імені Ольги Петрової (напис на транспаранті: Украjина, ОШ (основна школа) «Олга Петров»), рідної сестри Саші.

А тепер зовсім-таки трішки з енциклопедичним ухилом – вже строго про нього.

Александар Петров (по-сербськи можна ще й латиницею: Aleksandar Petrov) є не лише поетом, це тільки одне з його амплуа. Він таки письменник у широкому розумінні слова, літератор у кращому розумінні цього слова.

Народився Александар Петровв місті Ніш; він є дитиною російських емігрантів, але вельми наголошує на тому, що має також українське коріння, про що ми вже знаємо. Закінчив Александар Петров Сьому белградську гімназію, потім – філософський факультет Белградського університету (1961), де студіював югославську та світову літературу. У 1967 році в Белграді захистив маґістерську працю «Поетичне в прозі Іво Андрича» («Поетско у Андрићевој прози»), а в 1971 році в Загребі захистив докторську дисертацію «Поезія Мілоша Црнянського в еволюції сербської поезії» («Поезија Милоша Црњанског у еволуцији српског песништва»). Працював у 1964–1990 роках в Інституті літератури та мистецтва (Институт за књижевност и уметност) у Белграді науковим радником, був засновником і багатолітнім керівником (1971–1988) наукового проекту «Історія сербської літературної періодики» («Историjа српске књижевне периодике»). Александар Петров був у 1965–1967 роках членом редакції «Літературної газети» («Књижевне новине»), засновником і в 1968–1972 роках головним редактором наукового часопису «Літературна історія» («Књижевна историја»), у 1972–1980 роках упорядником наукової та есеїстичної серії «Аргус» у видавництві «Вук Караджич», у 1975–1980 роках постійним критиком газети «Політика» («Политика»). Александар Петров став членом Товариства письменників Сербії у 1964 році, був головою Товариства письменників Сербії (1986–1988) і виконувачем обов’язків голови Спілки письменників Югославії (1987). Член ПЕН-клубу з 1966 року. Викладав у більш ніж десяти університетах на всіх континентах; найчастіше в університетах США. Александар Петров є почесним професором Університету Айови з 1973 року, був запрошеним професором Університету північної Кароліни (1980), Канзаського університету (1981), Державного університету Огайо (1981–1982), Університету Хокайдо (Японія, 1990–1991). Від 1993 року працював у Пітсбурзькому університеті на катедрі славістики, де викладав сербську культуру та сербську мову, від того ж року є головним редактором сербської частини найстарішої (з 1906 року) сербської газети «Американски Србобран / TheAmerican Srbobran». На початку нового тисячоліття перейшов працювати в Центр російських і східноєвропейських студій Пітсбурзького університету. Александар Петров є членом академічного Американського товариства славістичних, східноєвропейських і євроазіатських студій (ASEEES); на щорічній конференції того товариства у Вашинґтоні у 2011 році організував секцію, присвячену творчості Васка Попи з нагоди річниць його народження та смерті. Дружиною Александара Петрова є Кринка Відакович-Петров, колишній посол Сербії в Ізраїлі, спеціаліст із культури сефардських євреїв.

Перші свої «зібрані твори», вірші й оповідання, Александар Петров ще гімназистом видав у середині 1950-х років самвидавом. В офіційній періодиці перші вірші були надруковані в той же час у «Газеті молодих» («Лист младих»). Перші вірші першої поетичної збірки Александара Петрова «Витвір» («Сазданац», 1971) були написані, коли він служив у війську в місті Кичево в Македонії, після землетрусу у Скоп’є 26 липня 1963 року. Вірші, що увійшли до другої його поетичної збірки «Точило» («Брус», 1978), були написані в Америці, тій не схожій на сучасну, під знаком студентських і мистецьких бунтів проти війни у В’єтнамі, під знаком багатьох інших рухів, або ж революцій у ширшому сенсі, громадських, сексуальних, поетичних. Потім Александар Петров видав ще поетичні збірки «Слов’янська школа» («Словенска школа», 1985), «Останнє Косово» («Последње Косово», 1988), «Східна долоня» («Источни длан», 1992), «Камінь і дзвін / TheStone and the Bell» (Пітсбурґ, «Камен и звоно», 2001, двомовна – сербською й англійською), «Вогневик» («Ватрар», 2003) і «Ах» (Смедерево, 2006, двомовна – сербською та російською мовами; включає оригінальні вірші російською мовою). Титульний вірш збірки «Вогневик» загалом відображає основні риси поетики Александара Петрова:

 

Гора йменована

чудесним деревом.

Удень сосна зелена,

а вночі

леґінь золотий.

І доля в нього така.

На сонці горить,

у мороці світиться.

Друга,

сусідня,

носить ім’я ремісника.

Він гартує золото

у чистому джерелі

вогню.

Коли немає золота,

руки свої золоті

кладе

на грань від ватри.

Стає вогневиком.

На мапах

тієї третьої гори

нема.

Ані того слова

у словниках.

 

(Тут і далі переклад мій).

 

Своєрідним підсумком поетичної творчості Александара Петрова стало обширне видання «П’ята сторона світу: Зібрані, нові та російські вірші» («Пета страна света: Сабране, нове и руске песме», 2013). Титульний вірш цієї збірки, попри свою лапідарність, є об’ємним відображенням світогляду автора: «Усі ці Балкани, / каже, / то п’ята сторона світу. / А ми її / будь-куди відійшлі, / під будь-чиїм прапором вижилі». Вірші Александара Петрова присутні в багатьох антологіях світової, європейської, сербської та російської поезії, перекладені більш ніж тридцятьма мовами. Окремими виданнями його поетичні збірки вийшли в Сполучених Штатах Америки, Великобританії, Франції, Швеції, Іспанії, Польщі, Румунії, Ізраїлі, Китаї, Тайвані, Гонґ-Конзі: «Lamuela» (1979, Нью-Йорк, іспанською мовою), «La dama del vestido vacio» (1988, Мадрид, іспанською мовою; з післямовою Йосифа Бродського),«Lady in an Empty Dress» (1990, Лондон, англійською мовою), «Descent Down a Ladder of Light» (1992, Тайбей, Тайвань, китайською мовою), «Sochi, Eroticism, Siberia» (1992, Чаттануґа, штат Теннессі, англійською мовою), «Descent Down a Ladder of Light» (1993, Пекін, китайською мовою), «Himelsk Pafagel» (1998, Стегаґ, шведською мовою), «Gold and Fire:Selected Verses by AleksandarPetrov» (2001, Гонґ-Конґ, англійською та китайською мовами), «Bound by Red» (2003, Белград – Пітсбурґ, англійською мовою), «Priviera de aur» (2004, Бухарест, румунською мовою), «Złoto w ogniu/ Goldin Fire» (2005, Варшава, польською й англійською мовами), «Home into the Darkness» (2005, Єрусалим, івритом), «Le cinquieme point cardinal» (2010, Париж, французькою мовою).

У доробку Александара Петрова є три романи: «Як золото у вогні» («Као злато у варти», 1998), «Турецький Відень» («Турски Беч», 2000) і «Львина печера» («Лавља пећина», 2004). Всі три романи під загальною назвою «Трикнижжя п’ятивір’я» («Трокњижје петоверја») вийшли в 2009 році трьома томами. Найуспішнішим став роман «Львина печера», заснований на автобіографічному матеріалі. Власним походженням і життєвим досвідом автор поєднав Сербію та Росію, Єрусалим і Палестину, написавши складний, але ретельно скомпонований твір, який стремить до Логосу, а не ентропії, хаосу. «Комбінуючи об’єктивну й особистісну оповідь, цей роман має елементи класичного епосу, а також подорожніх нотаток, роману-пізнання. Автор драматично сповідається під час паломництва, в якому переплелися духовні ниті Ізраїлю, старої Палестини, християнської та візантійської історії, а також і інтелектуальність сучасного світу», – сказав про «Львину печеру» критик Предраг Палавестра. Сам Александар Петров цей свій твір назвав романом таїни, признавшись, що під час писання його найбільше надихала музика Ґустава Малєра. Знаходячись серед різних наративних струменів роману – свого паломництва у Святу землю, оживлення біблійних легенд і власних спогадів – його герой, Сергій Яконич, колишній футболіст і емігрант, а тепер літній паризький професор славістики й письменник, у проміжку між двома ненаписаними романами намагається переглянути своє попереднє життя,щоб визначити місцезнаходження основних емоційних координат свого буття.

Александар Петров видав такі книжки літературно-критичних статей, есеїв і студій: «Розмови з поезією» («Разговори с поезијом», 1963; есеї та студії), «У просторі прози» («У простору прозе», 1968; есеї та студії), «Поезія Црнянського і сербська поезія» («Поезија Црњанског и српско песништво», 1971, 1988, 1997; монографія), «Поезія сьогодні» («Поезија данас», 1980; літературно-критичні статті), «Крила й повітря» («Крила и ваздух», 1983; есеї та студії), «Поетів простір і час» («The Poet’s Space and Time», 1994; лекції в університеті Тамканґ, Тайбей, Тайвань, англійською та китайською мовами), «Сербський модернізм» («Српски модернизам», 1997; студії), «Канон: Сербські поети ХХ століття» («Канон:Српски песници XX века», 2008; студії й есеї), «Перед минулим І: Сербська література і літературне життя 1959–2011» («Пре прошлости I:Српска књижевност и књижевни живот 1959–2011», 2011; літературно-критичні статті, есеї, студії) і «Перед минулим ІІ: Літературна теорія, критика та література світу 1959–2011» («Пре прошлости II:Књижевна теорија, критика и књижевност света 1959–2011», 2011; літературно-критичні статті, есеї, студії). Наукові дослідження й есеї Александар Петров друкував, окрім Сербії та Югославії, в Англії, Німеччині, Іспанії, Італії, Греції, Угорщині, США, Гонґ-Конзі, Японії, в міжнародних електронних виданнях. Чи не найвідомішою стала книжка «Канон: Сербські поети ХХ століття», яка складається із дванадцяти студій і есеїв про чотирьох великих сербських поетів: Йована Дучича, Десанку Максимович, Васка Попу й Івана В. Лалича. Як чотири священні книги, чотири сторони й кути квадрата, чотири пори року і чотири стовпи будинку, їхні духовні творіння, у єдності з творами інших великих і визначних поетів, складають канон сербської поезії ХХ ст. З висоти їхніх віршів для Александара Петрова відкрилися широкі простори світової та сербської поезії.

Александар Петров є упорядником книжок «Поетика російського формалізму» («Поетика  руског формализма», 1970), «Нові критичні визначення десятка сербських критиків (метакритика та критика)» («Нова критичка опредељења десеторице српских критичара (метакритика и критика)», 1973), «Народження модерної літератури: Роман» («Рађање модерне књижевности: Роман», 1975), «Антологія російської поезії XVII–XX століть» («Антологија руске поезије XVII–XX века», 1977, два томи, двомовне видання – російською та сербською мовами), «Поезія молодих югославських поетів» («Поезија млађих југословенских песника», 1978, пізніше багато перевидань для школи), «Книга для Бхопала: 13 поетів з Белграда» («A Book for Bhopal: 13 Poets from Belgrade», 1985, англійською мовою), «Менш відомий Дучич» («Мање познати Дучић / A Less Known Dučić», 1994, 2000, двомовне видання – сербською й англійською мовами) і «Антологія російської поезії XVII–XXI століть» («Антологија руске поезије XVII–XXI века», 2011, вступна студія та післямова сербською та російською мовами). У часописі «Дело» Александар Петров опублікував антологію «Поезія югославських народів 1945–1975» («Поезија југословенских народа 1945–1975», 1975), а в часописі «Relations» – антологію «Нова сербська поезія» («New Serbian Poetry / La nouvelle Poesie Serbe», 1978, англійською та французькою мовами).

Александар Петров був головою журі із вручення поетичної премії Золотий ключ Смедерева (Златни кључ Смедерева, 1986–1989), почесним учасником і одним із головних доповідачів на світових поетичних конгресах у Південній Кореї (1990),  Греції (1991), Японії (1992) і на поетичному фестивалі в Єрусалимі (2003), учасником поетичних і наукових конференцій у Мурсії в Іспанії (1996, 1997), Борхесової наукової та поетичної конференції в Арґентині (1997) і світового конгресу поетів в Австралії (2002). Александар Петров є кавалером ордена Вука Караджича ІІ ступеня (2006), лауреатом премії імені Ісидори Секулич (1972), Ґран-прі за видатні досягнення в літературній творчості (Grandprize foro utstanding literary work, 1995, Чикаґо), Великої премії за поезію імені  Лучіана Блаґи (2004, Румунія), російської премії за поезію, писану російською мовою поза Росією (2007). У 2006 році Александар Петров отримав Золотий перстень Товариства журналістів Сербії (Златни прстен Удружења новинара Србије).

beograd 035

Іван Лучук і Александар Петров. 30 вересня 2007 року, Костолац над Дунаєм.

beograd 082

Александар Петров, Міодраг Сібінович, Іван Лучук. Другого  жовтня 2007 року, Белградський університет, філологічний факультет.

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»