***
Сербський письменник Драган Драгойлович (по-сербськи: Драган Драгоjловић, Dragan Dragojlović) народився 11 жовтня 1941 року в селі Піліца біля міста Боїна Башта в окрузі Шумадія (Західна Сербія). Середню школу закінчив в місті Ужіце. Закінчив економічний факультет і післядипломні студії в Белградському університеті. Публікував праці з питань економічного розвитку та релігії. Драган Драгойлович був політиком маґістральної лінії епохи Мілошевича. У коментарях політичних аналітиків він був відомий під прізвиськом Незламний. За освітою економіст, за покликанням письменник, за переконаннями соціаліст, за посадою міністр релігійних справ. Як поет, піднімав найважливіші теми епох Тіто та Мілошевича. У колишній Югославії – про війну та революцію, а в мілошевичівській Сербії – про небесну Сербію. Його збірка «Небесна Сербія» («Небеска Србиjа», 1990) відображає ідеологічний злам двох епох. Йован Деретич у своїй відомій «Історії сербської літератури» відзначив у поезії Драгана Драгойловича виразне відчуття історичної перспективи. Драган Драгойлович завжди відзначався надзвичайним відчуттям політичних віянь. Своїми небесними поетичними темами він здобував пост міністра релігійних справ при різних урядах. З особливою увагою Драган Драгойлович ставився до сербської діаспори, деякий час навіть виконував функції міністра з питань діаспори. У 1997 році став послом Сербії в Австралії, на цій посаді пробув до 2001 року. Падіння режиму Мілошевича застав в Олімпійському селищі в Сіднеї, де опікувався сербськими спортсменами. Після повернення на батьківщину обійняв посаду управителя Фундації Іво Андрича (Задужбина Иве Андрића). Драган Драгойлович є заступником голови Спілки письменників Сербії. Живе в Белграді, часто подорожує по світу, переважно в літературних справах.
Драган Драгойлович видав чимало поетичних збірок, зокрема «Дім на небесному годиннику» («Кућа на сатунебеском», 1974), «Дефіляди» («Мимоходи», 1976), «Третє обличчя війни» («Треће лице рата», 1978), «Стоянки» («Станишта», 1983), «Стовбур невидимого року» («Стабло невидљиве године», 1986), «Друга сторона неба» («Друга страна неба», 1986), «Календар снів» («Календар снова», 1987), «Сонце над Шумарицями» («Сунце изнад Шумарица»,1987), «Книга любові» («Књига љубави», 1992; 2-е вид. 1995), «Батьківщина смерті» («Завичаj смрти», 1994), «Виклик Бога» («Дозивање Бога», 1995–1997, чотири видання), «За сьомою горою» («Изаседме горе», 1997), «Вибрані вірші» («Изабране песме», 1997, 2006), «На астральних брамах» («На астралним капиjама», 1998), «Усна повість забуття» («Усмена повест за борава», 2001), «Голоси далини» («Гласови даљине», 2005) та інші. Характерним для поетики Драгана Драгойловича є вірш «Коли життя почне нас ламати»:
Коли життя почне нас ламати,
коли світ почне скидатися на те,
чим він є насправді,
а не на те, що ми собі вимріювали,
коли на нашій вежі розтрощаться
і своїми уламками завалять
надію,
я твоє ім’я випишу
на оманливому небі,
де бачитиму його
і заплющивши очі.
(Тут і далі переклав Іван Лучук).
Багатьом віршам Драгана Драгойловича притаманна любовна домінанта. Прикладом може слугувати вірш «Уписане твоє ім’я»: «Уписане твоє ім’я / там, де життя ховало таємниці, / де його ніхто не може стерти. // Уписане по моєму тілі, / по радості, / на краплинах дощу, на вітрі, / якого осідлаю, як найкращого коня, / коли вирушу туди, де є твої / сади. // Уписане в моїх очах, / на день і ніч, / на грані сну, щоб незабудь / його оновлювала і плекала. // Уписане в моєму серці, / тут і смерть над ним не владна, / його удари тут оновлюють / і з вічністю поєднують». Для поета ім’я коханої є моделлю світобудови.
Після успіху першого роману «Під Південним хрестом» («Под Jужним крстом», 2002, 2-е видання 2003) Драган Драгойлович знову взявся за прозу й написав новий роман «Докторова любов» («Докторова љубав», 2009). Це роман урбаністичної тематики, у ньому тонко проаналізовано психологію головного героя, соціальні й психологічні трансформації якого висвітлені вельми переконливо.
Драган Драгойлович видав також збірку «Оповідання з Австралії» («Приче из Аустралиjе», 2004).
Для дітей Драган Драгойлович видав збірку оповідань «Женихання білкуна» («Веверанова женидба», 1985), друге видання якої вийшло під назвою «Син берези» («Брезин син», 2005),і написав роман «Велика, мала школа» («Велика, мала школа», 1986).
Драган Драгойлович є лауреатом літературних премій імені Мілана Ракича, імені Раде Драїнця, імені ВукаКараджича.
Поетичні збірки Драгана Драгойловича виходили в перекладі на багато мов. Збірка «Дефіляди» вийшла албанською мовою (1983); вибір із книжок «Стовбур невидимого року» та «Друга сторона неба» вийшов македонською мовою (1988); «Книга любові» вийшла румунською (Темішоара, 1996), німецькою (Берлін, 1997), італійською (Барі, 1997), англійською (Мельбурн, Австралія, 2000) мовами; збірка «Виклик Бога» вийшла італійською (1996), німецькою (Цюріх, Швейцарія, 1997), англійською (Чикаґо, США, 1998), румунською (1999) мовами. Збірка Драгана Драгойловича «Батьківщина смерті» вийшла англійською мовою у 1997 році в Белграді, а в 2013 році у СШАу видавництві «Curbstone Press» у штаті Коннектикут («Death’s Homeland»).
Українською мовою окремі вірші Драгана Драгойловича переклав Іван Лучук ([Вірші] // Кур’єрКривбасу. – 2011. – № 258/259. – Травень-червень; [Вірші] // Лучук І. Позичена дримба: Переклади, версії, переспіви, варіації. – Тернопіль, 2012 [Електронний ресурс]).
***
Сербський поет Радомир Андрич (по-сербськи: Радомир Андрић, Radomir Andrić) народився третього березня 1944 року в селі Любанє біля міста Ужіце. Батько його був старим солдатом, учасником славної Солунської операції ще за часів Першої світової війни. Біографія Радомира Андрича чимось надзвичайним не вирізняється, вона, за його ж словами, розкидана по кав’ярнях, літературних вечорах, газетних шпальтах і радіо-ефірах. І звичайно, по його книжках. У своїх перших збірках Радомир Андрич оспівав дитинство та юні літа, проведені на селі. У наступних збірках Радомира Андрича присутні мотиви народного мистецтва, військова тематика. Поет у своїх творах відкриває зв’язки між сучасними рефлексіями та народними висловами, записами й оповідками. Це своєрідний перетин минулого та сучасного. Окрім віршів, Радомир Андрич пише також прозу, літературну критику й есеїстику. Його вірші перекладені італійською, іспанською, французькою, англійською, українською, російською, румунською, македонською, словенською та іншими мовами.
Радомир Андрич від самого початку свого поетичного шляху буквально дихав віршами, а потім почав ними й мислити. Його життя є розлогим віршем, а вірші є його життям. На думку Д. Стойковича, поетичний доробок Радомира Андрича є деревом, глибоко закоріненим, високо піднятим, на всі боки розлогим; деревом, яке постійно росте, не лише навсібіч і до неба, але й занурюється в землю, шукаючи там її серце (як би це патетично не звучало).
Радомир Андрич видав, зокрема, такі поетичні збірки: «Сонце у водяному млині» («Сунце у воденици», 1967), «Вечірній глечик» («Вечерњи крчаг», 1969), «Лісова церква» («Шумска црква», 1971), «Карпатська ніжність» («Карпатско умиљеније», 1971; спільно з Весною Парун), «Похвала сміхові» («Похвала смеху», 1977), «Часто руйнована хато» («Често рушена кућо», 1977), «Незакляття» («Неустукница», 1980), «Непокора» («Непокорје», 1981), «Яка честь» («Каква почаст», 1986), «Під снігом» («Испод снега», 1989), «Двері ужицької школи» («Врата ужичке реалке», 1989), «Зігнання» («Згон», 1991), «Нічний плавець» («Ноћни пливач», 1992), «Вовчиця на протоптаному снігу» («Вучица на пртини», 1993), «Багряне» («Рујно», 1994), «Чарівливе долото» («Чарно длето», 1996), «Румунська ікона» («Румунска икона», 1997), «Так і навспак» («Исто и обрнуто», 1998), «Вечеря у човні на Саві» («Вечера на савскојлађи», 2000), «Жахлива згага» («Језни жедник», 2001), «Біле джерело» («Бели извор», 2001), «Відлетіли птахи ластівки» («Полетеше птице ластавице», 2005), «Круговерть» («Зарновитло», 2006), «До іншості» («Ка другости», 2007).
Видав Радомир Андричй чимало збірок для дітей, зокрема «Галки існують через бувку г» («Чавке постоје због слова ч», 1977), «Питання й відповіді з Обсерваторії» («Питали цаса Звездаре», 1987), «Під золотою ліщиною» («Под златом леском», 1998), «Козячі кукарачі» («Козје грозје», 1990), «Глядачки» («Гледалице», 1997), «Пташине молоко» («Птичје млеко», 1997).
У творчості Радомира Андрича відобразилося чимало мотивів світової літератури. Поетика Радомира Андрича дуже розмаїта, деякі її риси проглядаються хоча б у циклі «Нарис тривкого донкіхотизму», у деяких його фрагментах:
1.
Не знаю як але пролажу
крізь вушко голки зі своїм
ліричним Росінантом справді
із вірою у те що раз хоча б
я зможу осягнути порожнечу
у погляді своєму загадковому
3.
Не знаю як але невидимо
існую одночасно в різних
місцях освітлених присвятами
ув’язнений незнаним братом
і так ніколи і не взнаю
родина ми чи ні чи свояки
15.
Перед світанням насненим
попід вікном імлистим
у просторі фантасмагорії
соловейко з яйцями крицевими
співає про цвіт і мороз
у всесвіту безоднях
24.
Не знаю як але вдивляюсь
у пагорб що повився млою
відомою з історії старої
хурделиця несе мене увись
я не жахаюсь що згублю
ключі магічні від безмов’я
(Переклав Іван Лучук).
Позиція Радомира Андрича в сучасній сербській поезії є доволі незвичною. Його то зараховують злегка і поверхово до традиціоналістів, то вважають ультраоригінальним. Радомир Андрич є лауреатом численних літературних нагород: премії імені Раде Драїнаца, премії імені Ісидори Секулич, премії імені МіланаРакича, премії імені Лучіана Блаґи, премії імені Міхая Емінеску, премії імені Карагеоргія, премії міста Белграда, премії «Балканіка», премії «Академія Медітерана» тощо.
Деякі критики називають Радомира Андрича класиком сучасної сербської поезії.
Українською мовою окремі вірші РадомираАндрича переклав Іван Лучук (Із циклу «Нарис тривкого донкіхотизму» // Кур’єр Кривбасу. – 2011. – № 258/259. – Травень-червень; Із циклу «Нарис тривкого донкіхотизму» // Лучук І. Позичена дримба: Переклади, версії, переспіви, варіації. – Тернопіль, 2012 [Електронний ресурс]).
Адам Сьоркін, Ґеорґіу Вултуреску, Іван Лучук, Радомир Андрич, невідомий. Белград, 28 вересня 2007 року.
***
Сербський письменник Перо Зубац (по-сербськи: Перо Зубац, Pero Zubac) народився 30 травня 1945 року в містечку Невесинє в Боснії та Герцеґовині, недалеко на схід від герцеґовинської столиці Мостара. Родина жила у великому домі разом із стрийковою сім’єю. Окрім п’яти його рідних сестер, Зори, Мілиці, Даниці, Яні та Бояни, жили там і двоюрідні сестри Слава та Бранка та брати Ацо й Мілош, а пізніше й син мачухи Божани Слободан. Перо був наймолодшим, ним опікувалася, поки була жива, мати Йока, потім мачуха, та й батько Обрен, стрийна Любиця та стрижко Васа. Тож хлопчик зростав, оточений турботою й любов’ю.
Початкову школу закінчив у рідному містечку.До експериментальної гімназії ходив два роки у містечку Лиштиця (або Широкий Брієг), недалеко на захід від Мостара. Душко Трифунович свого часу писав: «Найкращим мостарським поетом, після Алекси Шантича, є Перо Зубац, який відвідував Мостар тоді, коли з Невесиня їздив у Широкий Брієг до гімназії. Тут написав свою любовну поему, яка стала прозивною для Мостара». Мається на увазі архітвір Перо Зубаца «Мостарські дощі» («Мостарске кише», 1965), поемка на майже дві сотні рядків, яка починається такими строфами:
У Мостарі любив я Світлану осені однієї,
йой, якби знав я, хто її зараз кохає,
голову їй би розкраяв, голову їй би розкраяв,
йой, якби знав я, хто її зараз цілує,
співали б йому алилуя, співали б йому алилуя,
йой, якби знав я, хто то в мені абрикоси зриває
ще недостиглі.
Казав їй ти вереда, ти дівчисько,
все їй казав.
І плакала мені на руки, на мої слова,
казав їй ти є ангел, ти є диявол,
тіло твоє здорове, тож не вдавай святої,
а падали цілу ніч сині якісь дощі
над Мостаром.
Не було сонця, птахів не було, не було нічого.
Питала мене, чи маю брата, що студіюю,
чи часом я не хорват, чи люблю Рільке,
про все мене питала.
Питала мене, чи міг би з кожною так,
боронь Боже,
чи люблю її, тихо питала,
а падали над Мостаром сині якісь дощі,
вона була розкішно білою у кімнатній пітьмі,
але не хотіла того робити,
не хотіла чи не сміла,
біс його зна.
(Переклав Іван Лучук).
Мостар був відомий своїм кам’яним мостом, а відтоді його прославила й поема «Мостарські дощі» Перо Зубаца, який тоді щойно починав свою літературну кар’єру, і не відомо, як би склалося його життя, якби не «падали цілу ніч сині якісь дощі над Мостаром». Матія Бечкович прокоментував це таким чином: «Щойно він ступив на поле, відразу забив гол, тож не мусив вже боротися за жоден м’яч». Не мусив, але досьогочас опублікував майже сотню книжок. «Мостарські дощі» присвячені якійсь Світлані, в образі якої злилося аж чотири захоплення молодого Перо Зубаца. Він не включив поему до рукопису своєї першої поетичної збірки «Невермор» («Nevermore», 1967), але редактор, тодішній його викладач з філософського факультету Драшко Реджеп, наполіг, щоб вона обов’язково була в збірці. Тож вона була надрукована білими літерами на чорному папері в кінці книжки. Ця поема затьмарила все інше, написане поетом. «Мостарські дощі» перекладені на багато мов. У 1988 році, для прикладу, російський переклад був надрукований в журналі «Работница» тиражем19.750.000 примірників.
Гімназію Перо Зубац закінчив у містечку Зренянин, у Воєводині, в Банаті. Студії літератури народів Югославії закінчив на філософському факультеті університету в Новому Саді, де живе й дотепер. Перо Зубац був членом Спілки журналістів Югославії, входить до Товариства письменників Воєводини та Спілки письменників Сербії. Опублікував понад п’ятдесят книжок поезії, двадцять книжок віршів для дітей, одну збірку есеїв «Ті дні» («Ти дани», 1976), ліричну студію про Ленку Дунджерську (з якою мали стосунки поет Лаза Костич і науковець Нікола Тесла), три книжки пародій («Пантологія нова» – «Пантологија нова», «Сміхунці» – «Смејуљци», «Перодії» – «Перодије»), упорядкував шістнадцять антологій югославської та зарубіжної поезії. У перекладі іншими мовами вийшло сім книжок Перо Зубаца (дві македонською, дві албанською, одна угорською, одна італійською, одна румунською), його вірші перекладені на понад двадцять мов. Вірші Перо Зубаца увійшли до понад десятка іноземних і понад сотні сербських поетичних антологій і антологій віршів для дітей.
Багато часу й енергії Перо Зубац віддав журналістиці. Зрештою, заробляв цим на прожиття, завжди мав, як сам писав, «кавалок шпальти, / щоб виживати» («пола ступца / за Перу Зупца»). Був головним редактором студентської газети «Індекс» («Индекс»), головним і відповідальним редактором культурологічного часопису «Поля» («Поља») в Новому Саді, редактором загребського рев’ю «Політ» («Polet»), редактором часописів для дітей «Дитинство» («Детињство») і «Витязь» («Витез») у Белграді. Співпрацював із багатьма югославськими газетами та журналами.
Написав (спільно з Ґораном Бабичем, Лукою Палєтаком і Владимиром Николичем) драму «Мудбол», яка була поставлена в 1968 році, п’єсу «Ніколетина повернувся» («Вратио се Николетина»; спільно з Драганом Єрковичем), поставлену в Белграді в 2000 році, телевізійну драму «Викидайло» («Избацивач»), яку транслювали в 1979 році на телебаченні Нового Саду та Белграда. Написав лібрето балету «Банович Страхиня» («Бановић Страхиња») Стевана Див’яковича та лібрето опери Мирослава Штаткича «Ленка Дунджерська» («Ленка Дунђерска»).
Перо Зубац написав сценарії для восьми документальних фільмів і сценарій повнометражного фільму про Йована Йовановича-Змая. Здобув Золоту грамоту міжнародного Белградського фестивалю документальних і повнометражних фільмів за сценарій до фільму Кароля Вічека «Пінкі». Як телевізійний автор і редактор написав і реалізував понад чотири сотні сценаріїв для документальних, музичних, ігрових, мистецьких передач для дітей і молоді. Перо Зубац був редактором серії популярних передач класичної музики на радіо-телебаченні Сербії «Гармонія сфер» («Хармонија сфера»).
За свою літературну працю Перо Зубац отримав майже три десятки премій, відзнак і нагород.
Вірші Перо Зубаца входять до навчальної програми в середніх школах Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеґовини.
Перекладає Перо Зубац з церковнослов’янської.
Перо Зубац у свій час був близький до президента Югославії Йосипа Броза Тіто, чого йому багато хто не може вибачити й донині; але залишився вірним собі та своїм ідеалам – не має ні дачі, ні автомобіля.
Українською мовою окремі вірші Перо Зубаца переклав Іван Лучук.
***
Сербський письменник Срба Ігнятович (по-сербськи: Срба Игњатовић, Srba Ignjatović) народився десятого травня 1946 року у місті Княжевац на південному сході Сербії. Закінчив філологічний факультет Белградського університету. Спершу став відомим як літературний критик, а потім заявив про себе і в поезії та прозі. Як критик, Срба Ігнятович протиставляв себе т. зв. офіційній сербській літературній критиці. Був редактором «Молодіжної газети» («Омладинске новине»), часописів «Літературне слово» («Књижевна реч»), «Relations» і «Сучасник» («Савременик»), упорядником серії перших поетичних збірок «Пегас» («Пегаз») і бібліотеки «Плюс» («Плус») при часописі «Сучасник». Засновник, власник і головний редактор видавництва «Апостроф», в якому й далі виходить часопис «Сучасник». Був головою Спілки письменників Сербії до 2010 року. Член-кореспондент Сербської академії наук і мистецтв (від 2012 року).
Срба Ігнятович видав одинадцять поетичних збірок: «Бездушні» («Који немају душе», 1971), «Десяте коло» («Десети круг», 1975), «Складальня» («Слагачница», 1981), «Рептилія/поліптих» («Рептил/полиптих», 1983), «Щиросердий митець» («Зограф оштра срца», 1989), «Роздвоєний» («Рашљар», 1989), «Бродом у новий вік» («Гачући у новивек», 1993), «Варвари на Понті» («Варвари на Понту», 2000, вибране), «Приречений» («Судбеник», 2001), «Сліпий мандрівець» («Слепи путник», 2007), «Як розсвіте та інші утопії» («Чим сване и друге утопиjе», 2011). Для поезії Срби Ігнятовича характерні лапідарність вислову, парадоксальність мислення. Показовим прикладом цього може слугувати вірш «Спадок, опис»:
Спадкове слово
прадіднє. Троїсте.
Ти син його, одинак.
Батько – затвердле слово.
Мати, стіна плачу і
кремінь-камінь.
Ми є дітьми
тієї пливкої Книги.
Ракова неміч,
діти й старі.
Говорить дикий внук.
(Тут і далі переклав Іван Лучук).
У віршах Срби Ігнятовича присутні ремінісценції й алюзії зі світової поезії, це видно хоча б у вірші «Мертва сторожа»: «Поетам не бракує слів ніколи. / Весь час слова у них на язику. / Тому Публій Овідій Назон / завжди на мертвій сторожі стоїть – // скам’янілий, край Понту».
Срба Ігнятовичє автором збірки оповідань «Коли ми всі були Тіто» («Кадсмосви били Тито», 1994), яка витримала три видання і була видана румунською мовою в Бухаресті (1997) та болгарською в Софії (2007). Срба Ігнятович видав також збірки коротких оповідань «Хробак у голові» («Црв у глави», 1998) і «Прохідна кімната» («Пролазна кућа», 2011), роман-огляд «Як мені жаба залетіла до рота, або про самосвідомість» («Како ми је жаба улетела у уста или о самосазнавању», 1998).
Драма Срби Ігнятовича «Виходять на поміст три данські королі» («Излазе на даске три краља од Данске») увійшла до антології сучасної сербської п’єси.
Срба Ігнятович видав низку збірок літературної критики й есеїстики: «Миска Саломеї» («Саломина чинија», 1970), «Час колажів» («Доба колажа», 1978), «Поетизм коміксів» («Поетизам стрипа», 1979), «Проза зміни» («Проза промене», 1981), «Текст і світ» («Текст и свет», 1982), «Щасливий Вавилон» («Срећни Вавилон», 1986), «Записи вільного стрільця» («Записи слободног стрелца», 1986), «Література та новий міф» («Књижевност и нови мит», 1988), «Десять сербських поетів» («Десет српских песника», 1992), «Хроніка поетичного вкладу» («Хроника песничког умећа», 1992).
Вірші Срби Ігнятовича перекладені на низку мов. Окремими виданнями вийшли його збірки македонською «Големиот вид» (Скоп’є, 1968) та італійською «Ilcerchio decimo» (Барі, 1994) мовами. Збірка Срби Ігнятовича «Бродом у новий вік» вийшла в Бухаресті як двомовне видання румунською та сербською мовами (1997). Книжка Срби Ігнятовича «Хроніст, бунтівник, алхімік» («Хроничар, бунтовник, алхемичар»), присвячена поезії Йоана Флори, вийшла румунською мовою – «Cronicar, insurgent, alchimist» (1991). Румунською мовою вийшла також книга вибраних віршів Срби Ігнятовича «Ahilesu bjugat» (2000). У Румунії Срба Ігнятович отримав премії імені Нікіти Станеску та імені Лучіана Блаґи.
Українською мовою окремі вірші Срби Ігнятовича переклав Іван Лучук ([Вірші] // Кур’єр Кривбасу. – 2011. – № 258/259. – Травень-червень; [Вірші] // Лучук І. Позичена дримба: Переклади, версії, переспіви, варіації. – Тернопіль, 2012 [Електронний ресурс]).
Ми познайомилися із Србою Ігнятовичем у квітні 2007 року, коли я був учасником Днів української культури в Белграді. Тоді ми з Іваном Драчем і Василем Шклярем виступали в їхній Спілці письменників. Але це інша й довга історія. Потім довше спілкувалися з ним у вересні-жовтні того ж року, коли я був гостем міжнародної письменницької зустрічі (до слова, єдиним від України) в Белграді.
Адам Пуслоїч, Міодраг Павлович, Іван Лучук, Срба Ігнятович. Белград, 30 вересня 2007 року.
***
Сербський письменник Раша Лівада (по-сербськи: Раша Ливада, Raša Livada) народився 13 квітня 1948 року у Воєводині в місті Суботиця на самому угорському кордоні. Отримав гуманітарну освіту. Виступив у 1985 році засновником літературного товариства «Письмо» («Писмо»), при якому організував випуск однойменного квартальника світової літератури, у співпраці з Матицею сербською в Новому Саді був упорядником і редактором однойменної книжкової серії. Під егідою цього літературного товариства заснував декілька часописів, серед яких були «Російський альманах» («Руски алманах»), «Джерело» («Источник»), «Еразм» («Еразмо»), «Мезуза», «Шекспір і комедія» («Шекспир и комедија»). У 1980-х роках Раша Лівада був заступником голови Сербського ПЕН-центру, головою белградської секції Спілки письменників Сербії, першим головою Ради з захисту мистецьких свобод, а також одним із засновників Сербського літературного товариства у 2000 році. Був батьком трьох дітей. Помер Раша Лівада шостого листопада 2007 року в Белграді.
Раша Лівада видав поетичні збірки «Оббризканий потом стрілок» («Попрскан зноjем казаљки», 1969), «Атлантида» (1972) i «Карантин» (1977). Видавництво «Просвета» у 2006 році випустило вибрані вірші Раші Лівади в упорядкуванні Борислава Радовича під назвою «Вірші» («Песме») в серії «Сучасна поезія». Раша Лівада написав також поеми «Ранений дифірамб» («Рањени дитирамб»), «Гороскоп» («Хороскоп»), «Народження сонета» («Рађање сонета»).
Творчість Раші Лівади стала непересічним явищем нової сербської поезії. Блискучий початок склав у його випадку цілісний, за життя опублікований доробок. Як поет, Раша Лівада замовк дуже рано, ще в кінці 1970-х років, але його вірші були й далі популярними серед читачів сербської поезії, вплинули на декілька поетичних поколінь, які увійшли в літературу після його збірки «Карантин». Написав Раша Лівада небагато, всі його вірші й поеми могли б поміститися в одну книжку незначного обсягу, але він від самого початку писав упізнавано й добре, видаючи збірки, які були вираженням заокругленої та продуманої концепції поезії. Можна сказати, що Раша Лівада писав не окремі вірші, а цілісні поетичні книжки. Та з’явилося їх тільки три.
Стояв Раша Лівада осторонь від літературного життя та його подій, хоча й ініціював сам чимало ідей, завдяки чому було здійснено чимало літературних проектів. Раша Лівада упорядкував антологію «Світова поезія сьогодні» («Светска поезија данас», 1981), яка разом із його поетичними збірками справила значний вплив на наступні покоління поетів. Розширена й доповнена, ця антологія з’явилася у вигляді двотомника «Модерна (сучасна) світова поезія» («Модерно светско песништво», 1983). Ця антологія, у якій опубліковані вірші (окрім «предтеч модернізму», до яких потрапили Едґар Аллан По, Фрідріх Геббель, Волт Вітмен, Афанасій Фет, Шарль Бодлер, Ципріян Каміль Норвід, Емілі Дікінсон, Стефан Малларме, Поль Верлен, Джерард Менлі Гопкінс, Лотреамон, Артюр Рембо, Жюль Лафорґ) найзначніших 146-и поетів ХХ ст. від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька, стала й залишається зразком вираження літературної культури, підприємливого ентузіазму та самопосвяти поезії, в її вершинних модерністських і модерних (сучасних) виявах. Ніхто за останні десятиліття не заснував стільки часописів, як Раша Лівада. Зокрема, в часописі «Письмо» була опублікована ціла бібліотека сучасної світової літератури та її предтеч. Будучи ретельним упорядником і редактором, «добрим духом» тих починань, Раша Лівада у «Письмі» друкував чудову літературу в чудових перекладах.
Збірка Раші Лівади «Карантин» є великим фіналом, поетовим остаточним словом у поезії, підсумком особистого досвіду життя з поезією і для поезії. Могло б здатися, що після цієї збірки він втратив зацікавлення поезією. «Карантин» є цілісною книжкою, вінцем його розуміння поезії, а відданий поезії автор вірив, що цим рішенням він завершує службу поезії; в цьому вгадується і поетичний міф і впевненість у тому, що поезія – це рідкість, тож після «Карантину» поетичних збірок не видавав.
У збірці «Карантин» Раші Лівади оспівується місто, дуже конкретне – Земун (раніше окреме місто, тепер – частина Белграда), з його сучасністю та історичними основами, з видимими картинами та видами, в яких проглядається традиція. Збірка втілює дух місця, поетичний хронотоп, сталу точку, з якої можна споглядати світ. У книжці часто вживаються слова «це місто» («овај град»). Ці слова не лише підкреслюють експресивність поетичних картин або реконструкцію зниклого чи ще видимого міста, але і вказують на недвозначну визначеність поетичного суб’єкта стосовно зсередини освоєного простору. Це місто мінялося й змінилося, у ньому більше історії, ніж видимих виявів сучасності. А в іменах тих, то населяв це місто, чи у згадуваних топонімах відчитується реалізація поетового хронопису та культурно-історична самосвідомість, яка стоїть за ним. Земун як міфічне місце поезії, його історичні топоси (Капітанська будівля (Капітанія), Синагога, Тисячолітня вежа), зіткнення з сучасним життям і духом нового часу, діалог з історією філософії та історією поезії, мозаїчно присутні у віршах збірки «Карантин».
Вірші Раші Лівади є перехрещенням різних підходів. У них з’являються (деколи і в одному окремому вірші) іронія та гумор, ґротеск і «міфопея», пафос і афористичність, неоаванґардний модус і фантастичні картини, критична версія веризму та символізація дійсності. Тому поезія Раші Лівади здобуває характер самодостатньої, авторської реінтерпретації поетичних викликів і поетичних можливостей, які перед поезією відкрилися в 60-х і 70-х роках ХХ ст.: неоаванґард, графічні вставки в текст і смисл вірша, веризм, міфопоетичне мовлення, деміфологізація, реміфологізація. Це все, але передусім модернізм є головним у його дослідженні форми, ерудованому випробовуванні класичних і посткласичних тем, як і в самому постсимволістському трактуванні поетичної мови. Якщо модернізм є ключовим поетовим вибором, то найближчою йому є «міфопея» (митопеја). Перед читачем одразу виникає «міфопеїчна» ситуація, у якій поетичний смисл (у світі, в якому смисл взагалі втрачений) віднаходиться внаслідок оновлення початкових міфічних оповідей, які пов’язані з модерним часом, де трагедія як жанр неможлива, а «міфопея» можлива. Коли читаємо Рашу Ліваду, легко бачимо, що, попри всі міфи, старі й нові, оновлені чи перероблені, ключовим міфом насправді є сама поезія. Та поезія, яка міфи створює й нищить.
Більшість віршів у «Карантині» закінчується словами «А Лівада каже» і своєрідним резюме, зокрема й вірш «Капітанська будівля»:
Плавання більше не схожі на наші долі
Кораблі перевозять лише свої дими Лише
– зброю – тютюн
– паладій А капітани стали
бездоганними гвинтиками моторів
І це було б усе про широку будівлю
капітанії міста Врана
з відсіченими ногами і сильним серцем
що це місто вписало у карти світу
І це було б усе якби не було
її важкої тіні у якій ховаюсь
Існують люди які живуть там
де інші дубіють від гнилих
стрічок про смерть іспанського чи китайського
царя Лише великі вмирають
грабують руки або смисл
і заглиблююсь у щось визначальніше
для мого життя
У місячне сяйво
що тече з крила на крило нічних птахів
як пиво вниз по сходах
У мої
синуси – легені – селезінку
І там
розкривають віяло прастарого світла
Але забутим є слово яке може
описати ті обійми без рук
Поцілунок без уст
А Лівада каже
Якщо ти з дня: Йди у день;
якщо ти з ночі: Йди у ніч.
(Переклав Іван Лучук).
Раша Лівада перекладав поезію Роберта Ґрейвса, Хуана Рамона Хіменеса, Єгуди Аміхая, Томаса Стернза Еліота.
Вірші самого РашіЛівади перекладені на понад два десятки мов.
За свою літературну й перекладацьку діяльність Раша Лівада отримав премію імені Бранка Радичевича, премію імені Мілана Ракича, «Золотий ланцюг» за вагомий внесок у культуру Белграда
Іван ЛУЧУК – для “Майдану”