***

Сербський письменник Мілован Ґлишич(по-сербськи: Милован Глишић, Milovan Glišić) народився 19 січня 1847 року у Градці біля Валєва на заході Сербії у родині Джордже та Євросими Ґлишичів. У його селі не було школи, тож першу освіту здобув від батьків, які його навчили читати й писати. Із такою підготовкою його у Валєві прийняли зразу до другого класу середньої школи. Коли у 1864 році записався до Белградської нижчої гімназії, мав уже 17 років. Через бідність сам мусив давати собі раду, а матеріальне становище ще погіршилося, коли у 1865 році помер його батько. Гімназію закінчив у 1870 році, потім почав вивчати технічні науки у Великій школі, але після двох років навчання переключився на вивчення філософії у цій же школі. Коли перервав вивчання техніки, призначили його коректором у Державній друкарні. Мілован Ґлишич був на різних роботах, які тільки міг знайти. Хоча це й займало багато часу, все ж був добрим студентом. Цікавився навчальними предметами, багато читав, вивчав російську, французьку та німецьку мови. Двічі був редактором офіційної «Сербської газети» («Српске новине»),  довший час – драматургом Народного театру, а наприкінці життя – помічником директора Народної бібліотеки. Був п’ять років одружений із дочкою багатого белградського торговця Ніколи Стефановича, цей шлюб був «джерелом відчаю, найгірших лих і нещастя». Коли шлюб розпався, жив у номері готелю «Національ» під Калемегданом. Його сестра Станка Ґлишич була вчителькою та перекладачкою з французької і російської мов, написала «Мої спогади» («Моје успомене», 1933), у яких багато місця присвятило своєму братові. Помер першого  лютого 1908 року у Дубровнику, де лікувався від туберкульозу.

Glisic

Свій літературний шлях Мілован Ґлишич розпочав перекладами для сатиричних газет, а потім переключився на писання власних оповідань. У кінці 1870-х років Мілован Ґлишич публікував у часописі «Батьківщина» («Отаџбина») сатиричні оповідання, в яких розвінчував провінційну бюрократію, товстосумів, сільських глитаїв тощо. У доробку Мілована Ґлишича є дві п’єси «Два цванцики» («Два цванцика», 1883) і «Обман» («Подвала», 1885) і дві збірки оповідань. У збірки, крім інших, увійшли його популярні сатиричні та гумористичні оповідання «Голова цукру» («Глава шећера»), «Рогата вівця» («Рога»), «Ні про що» («Ни око шта»), «Фатальне число» («Злослутни број», 1875), «Музикант» («Свирач», 1879), «Шило за мило» («Шило за огњило»), «Прогулянка після смерті» («Шетња после смрти», 1881), «Ніч на мосту» («Ноћ на мосту»), «Рідкісний звір» («Редак звер»). Відомими стали також його небилиця «Через дев’ятдесят років» («После деведесет година», 1880) та ліричний шкіц «Перша борозна» («Прва бразда», 1885).

Оригінальний літературний доробок Мілована Ґлишича невеликий: 27 більших і менших оповідань, окрім двох п’єс. Його оповідання стали новим явищем у розвитку сербської прози. Мілован Ґлишич є основоположником реалістичного сільського оповідання із соціальним і політичним спрямуванням. У часи, коли Светозар Маркович проповідував «нову науку» і коли в суспільному житті піднялося обурення неосвіченою та несумлінною бюрократією й лихварями, які гнобили народ, Мілован Ґлишич створив новий вид сільського оповідання у дусі прогресивних ідей, стаючи на захист села та селян від міських лихварів, таких як Вуле Пупавац, від сільських глитаїв, таких як ґазда Рак, від поліційних писарів. В оповіданні «Ні про що» Мілован Ґлишич зобразив тип нової людини в особі вчителя Ґуїці, подавши розповідь про нього як комічний анекдот, але зі свідомим наміром показати конфлікт нового та старого поколінь. Під впливом російських письменників і свого сільського походження, він любив село і сільську патріархальну мораль, а ненавидів торговців. Проте в його оповіданнях відсутні якісь серйозніші суспільні та моральні конфлікти. Мілован Ґлишич тверезо та реалістично пише про село, не ідеалізуючи і не прикрашаючи його. Вартість його оповідань полягає у яскравому гуморі й сатирі, у простому стилі та чистій і вишуканій мові.

Найзначнішою частиною літературного доробку Мілована Ґлишича є сатиричні оповідання. У своїх сатирах він, використовуючи суттєві особливості реалістичного методу, виліпив цілу галерею типів, окреслив значні суспільні явища та процеси, висвітлив деякі ознаки епохи. У тих сатирах переважно йдеться про село, але відносини і явища, причини та наслідки настільки переплетені й ускладнені, що село й містечко існують в одному вимірі, пов’язані нерозривними нитками взаємної подібності та спільних стремлінь, а ще більше роз’єднані антагонізмами суворої боротьби за владу грошей. Свої сатири Мілован Ґлишич створював на мотиви, які були природними відголосками суспільної дійсності, чистота його намірів неодмінно призводила до дієвої критики.

За широтою та простором тематичного охоплення найзначнішим є оповідання «Голова цукру». Композиційна єдність у ньому відсутня, адже воно включає декілька окремих тем і оповідних мотивів, складаючись у цілість із поверхово пов’язаних, деколи лише тоном і духом, різних епізодів. Але це синтез тих властивостей, які дали змогу Мілованові Ґлишичу найкраще відобразити соціально-економічні та моральні бродіння, судоми та проступки певного середовища та певного часу. Від іронічної невинності до сатиричної їдкості, від сухих реалістичних відомостей до жовчних характеристичних узагальнень, «Голова цукру» є одночасно анекдотичним відбитком і одного лукавого вчинку, і процесу розшарування села, історією розорення селян і збагачення війта Максима Сармашевича, картиною спільних дій бюрократичної влади та сільських «комерсантів», і таким чином глибоко вникає у багатошаровість тодішніх відносин. Оповідь розгортається між двома полюсами. На одному селяни розмовляють про небесні кари, які впадуть на глитаїв і лихварів, кажуть це заради своєї втіхи, власного полегшення, бо на землі справедливості нема. На протилежному полюсі відбувається гучне та бурхливе святкування в сільського писаря Давида Узловича, на яке зібралися паразити й гнобителі. Між цими полюсами Мілован Ґлишич зобразив типи й події, невеселу фабулу та страшне звинувачення. У змалюванні війта Сармашевича розкішно розцвіла іронія, зазвучала тонкими акцентами ілюзії дійсності. Під пригладженою зовнішністю війта, під виглядом людяної поведінки – що мало б означати поступ – криється жадібний дух бюрократа. Цей дух винайде нові способи гноблення селян, рафінований у своїй формальній правильності, якщо дивитися збоку, і у внутрішній грі, твердій і суворій, якою можна спотворити закон. Тут іронія переходить в сатиру, гірку та натуральну, а письменник досягає вражаючих результатів.

Інші сатиричні оповідання Мілована Ґлишича не такі значні. Деякі з них цікаві своїми мотивами. Оповідання «Музикант» має таку особливість. Хоч назву здобуло від музиканта Сретена, але в ньому яскравішим є образ ґазди Мілуна, жадібного грошолюба та нестримного лихваря.

Як і його кумир Микола Гоголь, Мілован Ґлишич мав розвинений гумористичний нерв, у ґрадації від іронії до пародії. Елемент гумору присутній майже у всіх його оповіданнях. Найуспішніше гумористичного ефекту Мілован Ґлишич досягає у змалюванні перевернутого порядку речей. Дотеп, смішний жарт, спритний обман – допомагають у зображенні суспільної атмосфери, в якій сміються на весь рот і життєрадісністю гоять рани. Містечкове середовище та село тут зустрічаються на спільній межі схожих, ледь не ідентичних, недоліків і пороків, перехрещуючи свої ментальні характеристики та особливості. Зображення все ж зупиняється на рівні смішного.

За своїм методом Мілован Ґлишич є письменником, який покладається тільки на «поезію факту», на відомості та явища, які в змозі осягнути його світогляд та класифікувати його власний досвід. Більшість персонажів у його оповіданнях змальована з реальних осіб. Із такого ставлення до дійсності виростає метод Мілована Ґлишича. якому був потрібен або анекдот, або прототип; анекдот для фабули, прототип для зразка. Характер його оповіді зводиться першочергово до сюжету, до розвитку дії, до діалогічної плавності, до деталей, які надають всьому ходові оповіді більшої чи меншої рельєфності.

Внутрішнє життя героїв творів Мілована Ґлишича майже зовсім невідоме нам. Він не мав здатності до психологічного аналізу, до змалювання та зображення глибших і прихованіших явищ людської сутності. Його описи персонажів зупиняються на узагальненнях, які не надто перевищують простонародні розмови та вчинки. Зведена до події, до стосунків, до персонажів, до ситуацій, проза Мілована Ґлишича доволі бідна на мистецькі вартості, на художню чарівність.

Серед оповідань Мілована Ґлишича є декілька творів, начебто невластивих письменникові виразно реалістичного методу. Йдеться про фантастичні оповідання, духом і тоном схожі на народні оповідки, характером – на байки й небилиці, з фольклорними мотивами. На це вплинув Микола Гоголь, властиво – його «Вечори на хуторі біля Диканьки». У фантастичних оповіданнях Мілован Ґлишич використав забобони про вампірів, дідьків, бісів, джинів, привидів, якими уява простого селянина населила загробний світ. Деколи такі мотиви виникають і в оповіданнях, створених на реальній основі: наприклад, в «Голові цукру» один епізод присвячений опису боротьби Радана з нечистою силою. І в інших оповіданнях змішуються елементи. В оповіданні «Ніч на мосту», попри опис однієї страшної ночі, присутні дві спроби пояснення змін на селі: перша про зникнення приязні, друга про причини неробства.

В оповіданні «Через дев’ятдесят років» Мілован Ґлишич створив ґрандіозний образ вампіра Сави Савановича, яким виразив страх перед дійсністю і самим собою. Це не фантастика, не якийсь дух над водою чи проста письменницька вигадка, йдеться про божевільну реальність. Саву МілованҐлишич увів у сербську літературу, підтвердивши старе правило, що жоден народ не може обійтися без свого вампіра. За твором Мілована Ґлишича «Через дев’ятдесят років» у 1973 році зняли фільм «Метелик» («Лептирица»), а герой Сава Саванович став одним із найвідоміших вампірів.

Після Мілована Ґлишича з’явилися і видатніші мистці, сербське оповідання розвинулося вшир і вглиб, досягнуло чудових результатів, але на його скромних початках, у його перших спробах віднайти свій шлях і свої параметри – внесок Мілована Ґлишича є видимим і безсумнівним.

Мілован Ґлишич переклав багато творів російської та французької літератури, у 1880-х роках був найкращим перекладачем із російської та французької мов у Сербії. Сумлінний і талановитий перекладач, а попри те чудовий знавець народної мови, Мілован Ґлишич великою мірою спричинився до ознайомлення сербської публіки з творами великих російських письменників, своїми перекладами потужно впливав на розвиток сербської літературної мови. Найзначнішими його перекладами з російської є «Мертві душі» і «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Крайцерова соната» та «Війна і мир» Льва Толстого, «Обломов» Івана Гончарова, драми Олександра Островського. Із французької перекладав твори Оноре де Бальзака («Шаґренева шкіра»), Проспера Меріме («Коломба»), Жуля Верна та інших. Для театру переклав понад тридцять п’єс із російської, французької та німецької мов. Марк Якович Ґольберґ вважав, що Мілованові Ґлишичу належить переклад балади «Причинна» Тараса Шевченка, опублікований у новосадському часописі «Явір» («Jавор», 1877, № 22/23) за підписом Г-ћ.

 

 

***

Сербський письменник Сімо Матавуль (по-сербськи: Симо Матавуљ, Simo Matavulj) народився 12 вересня 1852 року в Шибенику в Далмації (тоді Австрійська імперія). Він був одним із п’яти дітей шибеницького торговця Стевана Матавуля та його жінки Симеуни (уродженої Трива). У Шибенику Сімо Матавуль закінчив початкову школу з італійською та сербською мовами викладання, а також нижчу гімназію. Потім прибув у монастир Крупа до свого стрийка, ігумена Серафима, але втративши інтерес до монастирського життя, вступив до вчительської школи в Задарі, яку закінчив у 1871 році. До переїзду в Чорногорію у 1881 році, Сімо Матавуль працював учителем у різних далматинських селах і наставником у морській школі в Герцеґ-Новому. У Чорногорії Сімо Матавуль працював викладачем гімназії, наглядачем шкіл, редактором держаної газети і вихователем дітей князя. Здійснив мандрівку до Мілана й Парижа як керівник групи чорногорських молодиків, які вирушили туди на навчання. При тій нагоді залишився в Парижі на декілька місяців. У Сербію Сімо Матавуль переїхав у 1887 році, спочатку в Заєчар, а потім у Белград, де працював викладачем гімназії та чиновником прес-бюро. Ще раз вирушив до Чорногорії, щоб навчати князевих дітей Данила та Мірку, але швидко повернувся до Белграда, де й незабаром помер 20 лютого 1908 року. Сімо Матавуль був дійсним членом Сербської королівської академії від 30 січня 1904 року.

Matavulj

У літературі Сімо Матавуль дебютував, надрукувавши у держаній чорногорській газеті історичне оповідання, написане з нагоди заручин князя Петра Караджорджевича з княгинею Зоркою, властиво – на замовлення самого князя Николи. Потім взявся за оригінальну творчість вже без спонуки і до кінця життя активно працював над романами й оповіданнями. Написав коло сімдесяти оповідань і новел, які одразу після написання видавав окремими збірками, серед яких варто згадати хоча б такі: «Із Чорногорії та Примор’я» («Из Црне Горе и Приморја»; 2 кн., 1888, 1889), «Із приморського життя» («Из приморског живота»), «Із белградського життя» («Из београдског живота»), «Із різних країв» («Из разнијех крајева»), «З моря й гір» («С мора и с планине»), «З Адріатики» («Са Јадрана»), «Приморські пейзажі» («Приморска обличја»), «Белградські оповідання» («Београдске приче»), «Життя та неспокійні душі» («Живот и немирне душе»); це попри декілька оповідань, які вийшли окремими виданнями.

Сімо Матавуль написав два романи: «Ускок» («Ускок», 1892) і «Баконя фра Брне» («Бакоња фра Брне», 1892). Перша редакція роману «Ускок» вийшла в 1885 році під назвою «Ускок Янко» («Ускок Jанко»), а перша редакція роману «Баконя фра Брне» – у 1888 році.

Попри те, Сімо Матавуль залишив декілька зошитів подорожніх нарисів, спогадів і літературно-критичних статей різного змісту («Бока та її мешканці» – «Бока и Бокељи», «Десять років у Мавританії» – «Десет година у Мавританији» тощо). Найзначнішим його твором такого плану є «Нотатки одного письменника» («Биљешке једног писца»), різновид автобіографії, написаний у жвавому, пластичному стилі, наснажений проникливим спостережливим даром. Сімо Матавуль написав також дві драми: «Обітниця» («Завјет») і «На святі» («На слави»). «Обітниця» присвячена дубровницькому життю, а «На святі» – життю белградському. Перекладав Сімо Матавуль з інших мов, найбільше з французької, зокрема «Міщанина-шляхтича» та «Мізантропа» Жана-Батіста Мольєра, «На воді» Ґі де Мопассана, «Мрію» Еміля Золя.

Від природи тверезомислячий і обережний, Сімо Матавуль почав писати вже у зрілі роки. Він поступово, але енергійно шліфував свій талант, намагаючись недоліки своєї недостатньої освіти надолужити особистим вдосконаленням. Він читав не лише французьких та італійських письменників, але й науковців і мислителів. Попри велику літературну ерудицію, якою він перевершив попередніх сербських прозаїків, він здобув чималі знання з історії та філософії. Що більше розширювався його світогляд і життєвий досвід, то більшого розмаху набирав його талант. Таким чином, Сімо Матавуль став одним із найосвіченіших і «найєвропейськіших» сербських письменників.

До Сімо Матавуля сербські письменники розвивалися головно під впливом російської, німецької та угорської літератури; від нього починається і стає домінувати романський вплив, особливо французький. Сімо Матавуль найбільше читав і перекладав французьких реалістів і натуралістів; під їхнім впливом він розвив смак і навчився мистецтва писання. Особливо любив Еміля Золя та Ґі де Мопассана, за їхнім зразком власне й почав писати. Він у французьких натуралістів навчився гостро, об’єктивно й добросовісно приглядатися до життя й потім переносити це у свої твори. У своїх «Нотатках одного письменника» він виразно пояснює, як він сприймає французький літературний реалізм, який полягає не в грубому копіюванні життя, а дозволяє письменникові змінити деталі, щоб компонувати їх задля вищої мистецької мети у рамках відображення реальної дійсності. До нього сербські письменники ще не зовсім відкинули романтичні нахили, лише Сімо Матавуль став цілковитим і чистим реалістом. Він впровадив в оповідання ідеї європейського літературного реалізму, намагаючись холодно й об’єктивно описувати життя, без тенденційного збудження, завжди на основі зразків із дійсного життя. Так письменник створив найбагатшу й найрізноманітнішу галерею національних типів, гостро й точно вписаних у життя. Коли інші сербські письменники показували життя лише у вузькому антуражі свого рідного краю, Сімо Матавуль описував різні сербські краї та людей із різних суспільних станів. Він описував і Далмацію, і Чорногорію, і Белград, селян і моряків, міщан та інтелектуалів. У романі «Ускок» він змалював патріархальну мораль і мужність горян із чорногорських полонин, а в романі «Баконя фра Брне» – приморських селян і монахів одного францисканського монастиря у Примор’ї, на основі власних вражень від перебування у монастирі. Роман «Баконя фра Брне» написаний із світлим і добродушним гумором, з дискретним підсміюванням над святими людьми, але без сарказму й тенденційності, за зразком Анатоля Франса, чиї твори вельми цінував і якого знав особисто. Це його найкращий твір, сповнений гумору, живописності та проникливої психології. «Баконя фра Брне» став одним із найкращих романів за всю історію сербської літератури. Найвідомішим оповіданням Сімо Матавуля є «Пилипенда», в якому описане схиляння до унії сербів з Петрового поля в Далмації.

Сімо Матавуль відрізняється гострим і тверезим спогляданням життя, здатністю помітити й вибрати характерні персонажі й ситуації, щоб подати їх захопливо, ненав’язливо та просто. Він не вигадує ні фабули, ні епізодів, і не розвиває їх згідно своїх уявлень. Персонажі й події він шукає у житті. Від французьких натуралістів Сімо Матавуль перейняв те, що міг технічно опрацювати й осмислити розумом, але в нього немає трагіки Золя чи Мопассанового артизму. Тому в його оповіданнях нема поезії та глибшого і складнішого внутрішнього життя, нема справжньої художньої гармонії. Його творам бракує фантазії та ліризму. Ці недоліки, які завадили Сімо Матавулю здобути ширшу читацьку публіку, він надолужив своєю великою літературною освітою, яка зробила його популярним серед літературно освіченої публіки.

Оповідання Сімо Матавуля «Свята месть» було надруковане у львівській газеті «Народна часопись» (1913, ч. 63–65) без зазначення перекладача.

 

 

***

Сербський письменник Стеван Сремац (по-сербськи: Стеван Сремац, Stevan  Sremac) народився 11 листопада 1855 року у Сенті в Бачці (Воєводина, Австрійська імперія) у ремісничій родині. Предки його батька Аврама в часи великого переселення сербів перебралися зі Старої Сербії у Срем (Воєводина) у кінці ХVІІ ст. Його мати Катарина по бабці походила з цинцарів (арумунів, або влахів). Його дід по матері Філіп Джорджевич був багатим і поважним торговцем із Сенти й одним із найосвіченіших людей свого часу. Дід Філіп мав дев’ять дочок і сина Йована. Маючи три роки, Стеван залишився без матері, а без батька залишився в дев’ять років. Після того ним і двома його братами опікувався дід Філіп, а коли він помер, опіку над ними перейняв дядько Йован Джорджевич (1826–1900), письменник, автор гімну Королівства Сербії  «Боже правди». Дядько грав вирішальну роль у житті Стевана протягом усього часу його навчання. Раннє дитинство Стеван провів частково в Сенті, а частково у бабці по матері в Піроті. Початкову школу закінчив у Сенті. Коли дядько Йован у 1868 році переїхав до Белграда, взяв зі собою Стевана та двох його молодших братів. У Белграді Стеван Сремац записався до другого класу гімназії, де завжди був дуже добрим і зразковим учнем. Позаяк дядько мав багату бібліотеку та підказував, що саме читати, Стеван Сремац ще молодим гімназистом ознайомився із творчістю багатьох вітчизняних і зарубіжних письменників. Під час обіду чи вечері дядько йому завжди розповідав захоплюючі історії з давнини, про великих людей тощо. Стеван Сремац постійно відвідував театр, а між гімназистами був відомий як той, хто прочитав найбільше книжок. Від дядька Стеван перейняв патріотизм, побожність, захоплення слов’янофільством, гуманізмом та естетикою. Під дядьковим впливом він полюбив книгу, театр та історію. Попри те багато займався гімнастикою. Гімназію закінчив у 1874 році, тоді ж вступив на історико-філологічне відділення філософського факультету Великої школи в Белграді. Також самостійно вивчав історію; разом зі своїм другом Савою Антоновичем здобув студентську нагороду за наукову працю про народну історію. Під час студій багато його приятелів-омладинців перебували під впливом Светозара Марковича та соціалістичних ідей, але він не поділяв їх поглядів. Добровольцем брав участь у Другій сербсько-турецькій війні наприкінці 1877 і на початку 1878 року. Одним із перших записався у Студентську батарею добровольців; дядько був проти цього, проте Стеван його не послухав. Під час війни Стеван Сремац не мав нагоди брати безпосередню участь у боях; Студентська батарея була залишена напризволяще серед холодної зими. Якось від виснаження Стеван Сремац заснув у снігу й товариші його ледь врятували. Після війни у 1878 році Стеван Сремац закінчив студії у Великій школі.

Sremac

Бажав працювати у визволених краях на півдні Сербії, але дядько хотів його затримати в Белграді. У 1879 році став практикантом у Міністерстві фінансів, на цій посаді пробув два з половиною місяці й подав у відставку. У вересні 1879 року був таки призначений викладачем гімназії у визволеному Ніші, на цій посаді затримався одинадцять років. У гімназії викладав сербську мову й історію. Швидко адаптувався в новому середовищі, у гімназії з ентузіазмом пробуджував національну свідомість, передаючи молоді все, що знав про минуле сербського народу. Під кінець першого навчального року мав конфлікт з інспектором Міністерства освіти, який скаржився на те, що Стеван Сремац вимагав від учнів вчити напам’ять народні пісні та патріотичні вірші, зокрема вірш Джури Якшича «Вітчизна». У Ніші співпрацював із виданням «Стара Сербія» («Стара Србија»), вісником місцевих лібералів. Проте його короткі сатиричні твори не подобалися владі, тож його оголосили небезпечним політичним елементом, перемістивши в 1881 році у Пірот, де він пробув два роки, після чого у 1883 році повернувся в Ніш. Серйозніше почав займатися літературою в 1888 році, коли став публікувати чимало своїх оповідань у часописі «Боснійська віла» («Босанска вила»). Найбільше розповідей і анекдотів, які лягли в основу його літературних творів, почув у кав’ярнях «Мергер» або «Босна» в Ніші. Лише в 1890 році Стеван Сремац склав професорський іспит.

У Белград Стеван Сремац переселився в 1892 році, коли його призначили професором Третьої белградської гімназії. Це призначення було легко схвалене, адже до влади прийшов ліберальний уряд Йована Авакумовича, в якому його дядько Йован Джорджевич став міністром освіти. Пізніше його вже ніде не переводили, позаяк здобув славу видатного письменника. Белградський період став часом інтенсивної творчості. У Белграді Стеван Сремац почав писати на основі того матеріалу, який роками збирав і нотував у Ніші та Піроті. Там він розширив коло знайомих і друзів. Його скрізь радо приймали й майже всі радо слухали. На відміну від багатьох інших, товаришував із людьми протилежних політичних поглядів. Окрім «Боснійської віли» став посилати матеріали і в інші видання, зокрема в часописи та газети «Зоря» («Зора»), «Бранкове коло» («Бранково коло»), «Сербський літературний вісник» («Српски књижевни гласник»), «Сербський огляд» («Српски преглед»), «Нова іскра» («Нова искра»). Позаяк для лібералів написав чимало статей у різних газетах, міністр і його товариш Стоян Рібарац прийшов якось до нього з підготованим наказом про призначення його директором будь-якої гімназії де йому заманеться. Але Стеван Сремац відкинув цю пропозицію. У Другу белградську гімназію був переведений у 1898 році. Належав до богеми, цілі дні проводив у кав’ярнях, переважно в «Дарданеллах»,  де навіть мав свій персональний столик. Але був гурманом, поміркованим у їдженні та питті. Третього  лютого 1906 року Стеван Сремац був обраний дійсним членом Сербської королівської академії. Те, що Стеван Сремац, гімназійний професор, був обраний членом Академії наук, було надзвичайною подією, бо та ж таки Академія відмовилася надати членство двом владарям – королю Мілану та королю Николі. Стеван Сремац вирушив у Сокобаню в Заєчарському окрузі на півдні Сербії, щоб там у спокої підготувати вступну академічну доповідь. Там захворів сепсисом і помер 12 серпня 1906 року. Похований на Новому цвинтарі в Белграді.

Писати Стеван Сремац почав відносно пізно. Маючи 33 роки, у 1888 році почав публікувати прозові хроніки про особистості та події з сербської минувшини, які вийшли окремою книжкою у 1903 році п. н. «Із книг старовинних» («Из књига староставних»). Це була данина професії історика, любові до національної минувшини та мріям про велику Сербію. До книжки увійшли, зокрема, твори «Великий жупан Часлав» («Велики жупан Часлав»), «Владимир Дуклянин» («Владимир Дукљанин»), «Воїслав Травунянин» («ВојиславТравуњанин»), «Великий жупан Властимир» («Велики жупан Властимир»), «Великий жупан Мутимир» («Велики жупан Мутимир»), «Растко», «Король Драгутин» («Краљ Драгутин»), «Смерть царя Лазаря» («Смрт цара Лазара»), «Забуті Обиличі» («Заборављени Обилићи»). Ці твори, які поетизують сербську історію, тепер цілком забуті, хоча сам Стеван Сремац цінував їх більше за свої прозові твори, які читають і тепер.

Реалістичну прозу Стеван Сремац почав писати лише після переїзду в Белград. Довголітнє життя в Ніші було періодом «творчої інкубації». Перше реалістичне оповідання «Різдвяна печеня» («Божићна печеница») опублікував у 1893 році. Потім вийшли твори «Івкова слава» («Ивкова слава», 1895) та «Ілюмінація на селі» («Лимунација на селу», 1896).

«Піп Чира і піп Спира» («Поп Ћира и поп Спира») є найпопулярнішим твором Стевана Сремаца. Тематично він пов’язаний із воєводинським середовищем (рідним письменниковим краєм). Жартівливий спів Стевана Сремаца (який залишився в рукописі) «Бал в Елемирі» («Бал у Елемиру») є своєрідним анонсом роману про двох попів. Перша, коротша версія роману (лише частково збережена) була надрукована в 1894 році в газеті «Будучність» («Будућност»), а друга, повна версія в 1898 році спершу з продовженням у часописі «Бранкове коло», а потім і окремою книжкою. В основі роману лежить анекдот про сварку двох попів, яку письменникові розповів його дядько Йован Джорджевич (цей анекдот походить з Бачки та має багато версій). Змальовуючи попівські родини, Стеван Сремац дав гумористичну картину сільського воєводинського життя. Описує бідні та багаті родини, вчених і простих людей, тих, хто йде в ногу з сучасністю, і тих, хто тримається старого. Нове є в одязі, меблях, мові, приготуванні різних страв. Все це можна бачити на прикладі родин попа Чири та попа Спири. Меланія розмовляє «з-німецька», а Юла «по-народньому». У Спириній хаті їдять листковий пиріг зі сиром, а в Периній – смажену курятину. Гумор виявляється в описі різних деталей і ситуацій, у вчинках персонажів і їхній говірці. Коли описує вулиці та тротуари на селі, Стеван Сремац знову відштовхується від анекдоту та гумору. Кажуть, що не мають тротуарів, бо їх з’їли корови. Власне, щоб позбутися болота, кидали кукурудзяні качани на тротуари, а корови їх знайшли та з’їли. Коли говорить про болото та калюжі, які довго залишаються на вулицях, то каже, що в них було багато жаб і була «така краса слухати жаб, коли починають співати вночі». Із гумором каже про одну жабу, яка «вже декілька років дере горло щосили; має голосище, як бик, тож півсела чує її горлянку». У показі предметів і тваринного світу Стеван Сремац часто використовує персоніфікацію, порівняння та гіперболу. Коли Перса каже про стінний годинник, вона ставиться до нього, як до живого створіння. Попадя Сіда своєму качурові, через його «любовні походеньки», пошила та припасувала фартуха.

Стосовно жанрового визначення «Попа Чири та попа Спири» першим питанням виникає таке: чи є цей твір оповіданням (приповетка), як його назвав сам автор, чи романом, як його пізніше найчастіше називали. Всупереч деяким літературознавцям (Йован Деретич, Симеон Маринкович), які вважали, що «Піп Чира і піп Спира» лише «завдяки своєму обсягу може бути зарахованим до романів», іншими словами, що це «роман, який виріс із оповідання», Драгіша Живкович вважає, що твір про двох попів (як і «Вукадина» та «Зону Зафірову») безумовно треба зараховувати до романів. А те, що сам письменник визначив його як оповідання, треба списати на «його скромність», на яку своєчасно вказував Павле Попович. Бошко Новакович про «Попа Чиру та попа Спиру» каже, що «хоча цей твір відомий як гумористичний роман, по суті він не є ним»; він пропонує нові жанрові визначення, які мають адекватніший, прецизійніший характер: «ідилічна поема», «роман-поема», «лірично-гумористична поема». З огляду на те, що дія твору співпадає з часом, який письменник (ще дитиною) провів у Бачці (у Сенті), цей твір можна назвати «великою книгою дитинства». Ґоран Максимович вважає, що з огляду на композиційну організацію твір можна розглядати як «приховану комедію». Так чи інак, «Піп Чира і піп Спира» є одним із найкращих гумористичних творів у сербській літературі.

Роман Стевана Сремаца «Зона Замфірова» («Зона Замфирова», 1906), у якому змальовано Ніш кінця ХІХ ст., вважають чи не найкращим його твором. Як і «Піп Чира і піп Спира», «Зона Замфірова» має авторське жанрове визначення «оповідання», але за формою та розгалуженою картиною життя та людей у ньому, це – роман. Ніш, про який пише Стеван Сремац, це старий Ніш, весь у бруківці та звивистих провулках. Йдеться про Ніш, щойно визволений від турків, у якому впізнається патріархальна мораль старих і сприйняття якогось молодого та нового світу. «Зона Замфірова» – це любовна історія про двох молодих людей, які попри соціальні відмінності, які їх розділяють, закохалися одне в одного. Ювелір Мане закохався в Зону Замфірову, хазяйську дочку. Мане є добрим майстром, але бідним. Він приховує своє кохання, бо Зона – Замфірова дочка – із багатої та знатної родини.

Роман  Стевана Сремаца «Вукадин» спершу друкувався з продовженням у часописі «Бранкове коло» протягом 1896 і 1897 років п. н. «Кар’єра практиканта Вукадина» («Каријера практиканта Вукадина»). Окремою книжкою вже п. н. «Вукадин» вперше роман був надрукований у 1903 році. У «Вукадині» змальовані три соціальні (суспільні) прошарки в Сербії вісімдесятих років ХІХ ст.: 1) селянство; 2) провінційне міщанство (паланачка чаршија), тобто дрібні торговці та ремісники; 3) дрібна бюрократія – різні чиновники, писарі, які упродовж усього робочого часу лише переписують акти та рішення.

Окрім того вийшли книжки «Дядько Йордан» («Чича Јордан», 1903), «Єксик-Аджія» («Јексик-Аџија», 1904), «Три оповідання» («Три приповетке», 1904), «Шкіци» («Скице», 1905), а посмертно – «Трагедія людини або бал в Елемирі: жартівливий спів із власними малюнками» («Човекова трагедија или бал у Елемиру: шаљиви спјев са властитим цртежима», 1907), «Різдвяна печеня» (1908), «Кир Ґерас» («Кир-Герас», 1908).

Стеван Сремац опублікував багато оповідань по різних часописах, зокрема такі: «Перший жаль Пушина: одна картинка» («Прважалост Пушина: једна сличоца»), «Капітан Мар’ян: одна картина» («Капетан Марјан: једна слика»), «Кир Моша Абеншаам, або Історія про те, як кир Моша втратив один свій привілей» («Ћир Моша Абеншаам, или Прича о томе какоје ћирМоша изгубио једну своју повластицу», всі 1902), «Чесна старовина!..» («Часна старина!..», 1903), «Ідеал» («Идеал»), «Дим і дим» («Дим и дим»), «Джокіца: картина з Белграда з нагоди перепису людей і худоби» («Ђокица: слика из Београда приликом пописа људства и стоке»), «Герой дня, або Його день» («Јунак дана, или Његовдан»), «Новий рік» («Нова година»), «Пара Товариський: картина з нашого суспільного життя» («Пера Дружески: слика из наше друштвеног живота», всі 1904), «Лишенько: картина з Белграда з нагоди перепису людей і худоби» («Малер: слика из Београда приликом пописа људства и стоке»), «Аца Лихоманка: картина з Бачки» («Аца Грозница: слика из Бачке», всі 1905), «Нацкова женячка» («Нацкова женидба»), «Велична прогулянка мадам Помпадур» («Величанствена шетња мадам-Помпадуре», всі 1906).

Писав Стеван Сремац також політичні статті, сатиричні замітки, колонки в органах Ліберальної партії. Протягом свого вісімнадцятилітнього творчого шляху написав дуже багато. Як викладач, мав опінію чудового лектора та сумлінного педагога. За своїми поглядами був консервативним традиціоналістом. Тому плекав народну історію. Як оповідач і гуморист, займає одне з найважливіших місць у сербські літературі. Його твори можна поділити на два розряди: одні призначені лише для розваги читачів, а інші є справжньою художньою гумористикою.

Стеван Сремац був відомий як «письменник із нотатником». Його твори головно реалістичні й наділені відповідною дозою гумору. Характерною особливістю його творів є епізодичність. Як оповідач, Стеван Сремац великою мірою спирається на попередню традицію сербської прози, особливо на твори Якова Ігнятовича. З Ігнятовичем його пов’язує багато спільних рис: консервативність і традиціоналізм, ідеалізація минулого, гумор, любов до простих людей, життя яких показує у своїх творах. Із зарубіжних письменників Стеван Сремац найбільше любив Міґеля де Сервантеса та Миколу Гоголя. Із Гоголем його пов’язує багато спільних особливостей, особливо у стилі та манері письма. Добре знав і цінував англійський реалістичний роман ХVІІІ і ХІХ ст.: Джонатана Свіфта, Генрі Філдінґа, Чарльза Діккенса, Джордж Еліот. За своїми знаннями вітчизняної та зарубіжної літератури та начитаністю Стеван Сремац належить до найосвіченіших сербських письменників другої половини ХІХ ст.

У 1985–1995 роках у Ніші вручали премію ім. Стевана Сремаца за найкраще оповідання, від 2004 року вручають премію ім. Стевана Сремаца за найкращу книжку прози сербською мовою.

За творами Стевана Сремаца знято понад десяток теле- та кінофільмів.

Українською мовою роман Стевана Сремаца «Піп Чира і піп Спира» переклав Іван Ющук, окремим виданням він вийшов у Києві в 1979 році.

Коли я писав про «семінарські забави» Маркіяна Шашкевича, то згадав і про Стевана Сремаца. Побут семінаристів, тобто учнів чи то пак студентів духовних навчальних закладів, вельми рельєфно і надзвичайно гарно описано саме в художній літературі XIX століття, коли семінарське життя набуло свого найбільшого розквіту і само просилося під перо. «Вій» Миколи Гоголя і «Люборацькі» Анатолія Свидницького впевнено вводять цю тему в красне письменство, а «Нариси бурси» російського письменника Миколи Пом’яловського рафінують її. Про те, що семінаристи не цуралися чарчини, взнаємо також із «Старосвітських батюшок і матушок» Івана Нечуя-Левицького. Один із героїв цієї повісті-хроніки «академіст-філософ» Балабуха на запросини матушки випити по чарці повагом резонує: «І то розумне слово… “In vino veritas” – говорили латинці». Таких пасажів існує пребагато, та особливо запам’ятався мені один із роману «Піп Чира і піп Спира» сербського письменника Стевана Сремаца, коли семінарист Пера, сватаючись до Юли, доньки попа Спири, затято віднєкувався від запропонованого келішка сливовиці, мовляв: «Одразу чую, як ракія шкідливо впливає на мій організм і конструкцію тіла». Стріляний горобець, сам колишній семінарист, піп Спира, після від’їзду гостя, глузливо обурювався: «…де ж це бачено, щоб семінарист пив ракію?!» – «П’є він, боюся, наче той швець, тому й худий…» А не менш стріляний письменник Сремац до цього всього додав: «І досвідчений піп Спира не помилився, його не ввели в оману Перині посилання на конструкцію. Пан Пера, як і всякий семінарист, любив сливовицю. А скільки разів він, хиляючи її, співав той добре відомий бурсацький тропар: “Пресвятая мученице, варенухо кріпкая”! Пив він часто і сам, і з товариством, і не раз впадав у меланхолію, як усякий семінарист».

 

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»