У всіх частинах міста була приблизно рівномірна концентрація активних/пасивних, прогресивних/ретроградних містян. Й на загал, громадське життя було якимось сонним й нерозбурханим, як на кількісні та територіальні масштаби міста.

Більшість моїх друзів і знайомих, які б могли долучитися до позитивних змін у місті, благополучно покинули його за першої ж нагоди. Вони не могли зжитися із безнадійною провінційністю Дрогобича, тому відчалили до більших міст та багатших країн. Із їхнім відтоком у місті вихолощувалася креативна енергія, і воно все більше залишалося на відкуп тутешній гоп-популяції.

 

 

Прикметно, що у мене навіть сформувалася до міста якась особлива форма неприязні за його щиру затурканість. Та десь на четвертому році нашого із містом життя порізно, мені ненароком трапилося прочитати Шульца. Дивним чином це стрясло моє тодішнє бачення та розкрило інші грані сприйняття Дрогобича. Саме тоді я вперше за останній час проникся до нього теплими почуттями та спромігся розгледіти ту, раніше непримітну, вроду міста. Мені також довелося вперше рефлексувати над його образом сприйняття. Яким Дрогобич є насправді? Відтепер заледве його рецепція могла б вичерпатися образом занедбаного провінційного містечка. Потрібно було шукати якихось ключів до пізнання його міського феномена.

Перше, що спадає на думку, коли міркується про Дрогобич, – це його індустріальний комплекс. Видається, що місто і промисловість нерозривно сплетені у своїй асоційованості. Тож немислимо уявляти Дрогобич без його заводів і фабрик, що так облицьовують його образ. Та тут це зросле ототожнення радше навіює негатив, і при сумуванні різних тенденцій може раптом здатися, що Дрогобич є Донбасом Галичини, де більшість населення за Австрії пролетаризувалося, а за Совка – люмпенізувалося. А надто ця «донбаська» анклавність Дрогобича виражається у їхній електоральній культурі, де вони на тлі області вирізнялися прихильністю до всіляких регіоналів. Варто лиш згадати сходження на мерське крісло одіозного Радзієвського, а вслід за цим пізніше – пролонгування його правління ще на один строк (Донецьк?).

 

 

Але все-таки ця аналогія не цілком схоплює тієї сукупності історичних умов, у яких поставав феномен міста. Бо ще десь трохи більше століття тому Дрогобич, поруч із Бориславом, був таким собі нафтовим клондайком Австрійської імперії. Та зараз лише занехаяні вілли, які колись були осідком нафтових магнатів, блякло нагадують про бувалу славу Дрогобича як нафтової столиці імперії (Детройт?). Історичний Дрогобич лупиться та чахне, його дедалі більше косметизують у веселково-ЛСДшний різноколір. В історичній та прилеглій частині міста фасади багатьох будівель декорують у жовтогарячі, зеленкуваті, рожеві й інші неоковирно ядерні забарвлення. Напевно, на їхню гадку, таким обрамленням у яскраві шати можна щонайліпше закамуфлювати існуюче убозтво. Та таке надмірне принадження яскравими кольорами вже віддавна стало непомильним вказівником естетичного й матеріального убозтва. Те, що місто все дужче марніє економічно, помітно через повсюдне засилля «секонд-хендів». В міру того, як містяни інтенсивно закатруплюють історичні фасади, архітектурна подоба міста мимоволі теж стає «секонд-хендною».

 

 

Але, можливо, якщо поглянути на Дрогобич із кардинально іншого куту зору, то це не Донбас Галичини, а його Рури? Позаяк індустріальний потенціал, вочевидь, є перевагою, і місто вповні може стати промисловою житницею регіону. І згодом, за аналогією із рурськими містами, вдало переструктурувати свою економіку та трансформуватися у постіндустріальне та інноваційне місто (Дортмунд?). Та ФК «Галичині» ніколи не стати «Боруссією», як Дрогобичу не стати «smart city» без базової міської інфраструктури. А вся вивіскова авангардність міста, схоже, може ураз звітритися, коли «прогресивний» мер по-хлопськи лупцюватиме якогось вередливого активіста під гучні схвалення такої ж «прогресивної» громадськості.

 

Та полишмо всі порівняльні перспективи, адже вони завжди дещо примітивізують феномен міста. Бо для того, аби надибати його сутність, ми маємо пролізти крізь хащі парних зіставлень з іншими містами, вибірково вишукуючи спільності та підлаштовуючи непевні аналогії. Внаслідок чого панорама бачення щоразу звужуватиметься до порівнювальних ракурсів і завжди зачіпатиме сутність міста лише поклаптиково. А також неминуче запозичуватимемо певні оптики бачення через феномени інших поселень. Окрім того, що ми таким чином зрікаємося унікальності феномена власного міста, ми ще й ліпитимемо його образ із вже поцуплених деталей.

 

 

Поза тим, як твердив Борхес, «образ міста, який ми носимо у наших головах, завжди трішки відстає від часу». Це означає, що не варто мислити Дрогобич як щось враз закостеніле. Хоча б через те, що місто настигає певна динаміка, місто виходиться із застою та борсається у спробах свого розвитку. Що ж, поки всі успіхи змінюються та підважуються невдачами, проте міське життя урухомлюється. Слід ж бо відмітити, що хоральна синагога реставрована (нехай зеленкувато й не автентично, але все ж!), повторно запускається крановий завод, місто переживає відносний туристичний бум тощо. Але найголовніше – у Дрогобичі спостерігається певний сплеск громадської активності.

 

 

Річ у тім, що Шульц не лише здатен прищеплювати любов до Дрогобича крізь десятиліття після своєї смерті, а й наснажує місто потенціями перерости власний провінційний розмах. Позаяк Шульц невтямки для самого себе власноруч помістив Дрогобич у європейський (чи то пак – світовий) культурний контекст. І навіть недавно, у розпал сміттєвої кризи та кулачних баталій у мерії, проводився Шульцфест, на який з’їхалися люди з різних країн та континентів. Воістину, навіть покійний Шульц подає руку помочі місту і дотепер. Передовсім, він намічує певну точку на горизонті через проекції європейського масштабу Дрогобича, попередньо інтегруючи його в тутешній культурний простір. Відтак для відповідності тій заявленій планці та окресленому масштабу залишилося розвинути місто урбаністично. Тобто здійснити транзит від затурканого постсовкового містечка до цілком європейського й справді авангардного міста.

Назар МАКСИМИЧ, “Zbruć”

29.06.2018