***

Сербський письменник Светолик Ранкович (по-сербськи: Светолик Ранковић, Svetolik Ranković) народився сьомого  грудня 1863 року у селі Велика Моштаниця недалеко від Белграда. Його батько Павле був учителем у Моштаниці, а коли родина перебралася до села Гараші в Крагуєвацькому окрузі, став священиком. Нижчу гімназію Светолик Ранкович закінчив у Белграді, там же закінчив і богословську семінарію у 1884 році. Тоді вирушив до Києва, де закінчив духовну академію в 1888 році. Коли у 1886 році Светолик Ранкович був на літніх канікулах вдома, на його родинний дім напали розбійники, вбили батька, а матір та інших мучили; йому вдалося втекти і привести допомогу. У Києві Светолик Ранкович ознайомився з богословсько-філософськими науками та історією світової літератури; найбільший вплив на нього справила російська література, зокрема твори Миколи Гоголя, Льва Толстого, Федора Достоєвського, Івана Гончарова, Володимира Короленка. Після закінчення Київської духовної академії Светолик Ранкович повернувся до Сербії та почав працювати викладачем релігії в гімназії у Крагуєвці. У 1893 році його перемістили на службу в белградську богословську семінарію, а в 1894 році знову перемістили, тепер у Ніш. У 1897 році він став викладачем релігії в гімназії в Белграді. Незадоволений своїм непевним статусом погодинного викладача мав намір полишити викладацьку роботу. У 1890 році Светолик Ранкович склав професорський іспит з відмінною оцінкою, захистивши працю «Про церковне проповідництво» («О црквеном беседништву»).

Rankovic

На туберкульоз Светолик Ранкович захворів у 1897 році. Сили відновлював у Гарашах. Роман «Лісовий цар» («Горски цар»), написаний дещо раніше в Ніші, був опублікований у 1897 році як 38 книга «Кола» Сербської літературної фундації (Српска књижевна задруга). Порятунок від туберкульозу Светолик Ранкович шукав у 1898 році у монастирі Буково, де написав свій другий роман «Сільська вчителька» («Сеоска учитељица»). Восени того ж року вирушив у Герцеґ-Новий на лікування і там закінчив своє найкраще оповідання «Старий врускавець» («Стари врускавац») і почав писати свій третій роман «Зруйновані ідеали» («Порушени идеали»). Матиця сербська відзначила роман «Сільська вчителька», а Фундація Колараца (Коларчева задужбина) нагородила його премією та взялася друкувати роман. У 1899 році Светолик Ранкович перебрався до Белграда, де й помер на 36 році життя 18 березня 1899 року. У 1900 році Сербська літературна фундація (як 62 книгу «Кола») опублікувала роман «Зруйновані ідеали», який Светолик Ранкович закінчив в останні тижні свого життя на смертній постелі.

На творчість Светолика Ранковича справила вплив не лише російська література, а й творчість деяких західноєвропейських письменників, зокрема Оноре де Бальзака та Ґюстава Флобера. Відчутний у його оповіданнях і вплив рідної сербської літератури: поетичних реалістів (Воїслав Ілич), який відчутний у лірично інтонованих осінніх картинах, Мілована Ґлишича (дотепні оповідання у фольклорному стилі), Лази Лазаревича (психологічні оповідання), Радоє Домановича (сатиричне ставлення до провінційного громадянства та сільської бюрократії), Сімо Матавуля (символістські оповідання).

Літературна творчість Светолика Ранковича припадає на сам кінець ХІХ сторіччя. На  той час капіталізм витіснив на селі старовинну родинну задругу, нав’язавши економічну нерівність. Таким чином формувалося нове світосприйняття селян. Помічаючи всі ті зміни у сільському житті, Светолик Ранкович писав про них реалістично, він є останнім сербським реалістом ХІХ століття, який у своїх оповіданнях і романах описував сільське життя правдиво та з великою любов’ю.

Перше оповідання «Капітанша» («Капетаница») Светолик Ранкович написав у 1885 році. Дебют у літературі відбувся у 1892 році, коли Светолик Ранкович опублікував оповідання «Осінні картини» («Јесење слике») у часописі «Вітчизна» («Отаџбина»). За сім років заняття літературою Светолик Ранкович написав 25 оповідань. Деякі з них були опубліковані у збірці «Картини з життя» («Слике из живота»). Це справді були картини з життя, у яких автор не відходив від правди, не закривав очі перед негативними виявами у житті. В «Осінніх картинах» Светолик Ранкович описав село, яке належало минулому, жило пам’яттю про нього. Сучасне село було іншим: селяни були брехунами, злодіями, грубіянами, жорстокими до слабших.

Свої три романи Светолик Ранкович написав у останні два роки життя. Темою роману «Лісовий цар» є актуальне на той час гайдуцтво. Капіталізм зруйнував основи дотогочасного способу життя. Для села це було дуже болючим. Тому з’явилися бунтівники. Вони рушниці протиставили закону, грабунками реагували на існуючу нерівність, у лісі бачили втілення свободи. Похмуру атмосферу в романі врівноважують авторове людинолюбство, описи пейзажів, кохання між Джурицею та Станкою. «Лісовий цар» є найкращим і найзрілішим твором Светолика Ранковича.

У романі «Сільська вчителька» головним героєм є молода вчителька Любиця. Вона прибуває в село із серцем, сповненим «зачудуванням і якоюсь сильною молодечою жагою праці». Вона народжена для того, щоб прожити свій вік як чесна жінка і як корисний член суспільства. Вона прагне до сумлінного виконання своїх обов’язків. Проте умови та злі люди роблять із неї лабільну, пропащу особу. Наче й не існує можливості змінити такої долі. У ненормальних умовах Любиця пережила крах своїх скромних ідеалів.

У романі «Зруйновані ідеали» Светолик Ранкович описав монастирське середовище. Він це середовище добре знав. Писав про ченців, їхній способі життя, ментальність. При цьому зайняв критичну позицію.

Як письменник, Светолик Ранкович мав цінну особливість: умів висвітлити особливості своєї епохи в конкретних, живих персонажах. Описав також відносини між окремою особистістю та суспільством. Описуючи свій час зі щирим болем, він на дні буття плекав надію, що існує вихід, що він вже близько, хоча сам він до цього не дожив. Видатний сербський критик Йован Скерлич був не зовсім справедливим до Светолика Ранковича, проте в одному місці написав: «Він любив свою батьківщину, він справді був живописцем Сербії, її істориком, а особливо її критиком».

 

 

***

Сербський письменник Іво Чіпіко (по-сербськи: Иво Ћипико, Ivo Ćipiko) народився 13 січня 1869 року в місті Каштел-Нові в Далмації, яка тоді була частиною Австро-Угорщини. Властиво, Каштел-Нові є однією із семи частин (Каштелів) міста Каштели, яке розташоване між Соліном і Трогіром (і є частиною аґломерації міста Спліт). Початкову школу закінчив у рідному місті, три роки францисканської гімназії – у місті Сінь (1877–1880), звідки втік після конфлікту зі шкільним керівництвом. Навчання продовжив у Сплітській гімназії (1880–1881), потім навчався приватно. Відтак вирушив мандрувати по Боснії, де й були опубліковані його перші літературні спроби. Отримавши державну стипендію для вивчення лісового господарства, навчався у школі лісового господарства умісті Крижевці (1887–1890). Від 1891 до 1901 року працював у Нережищах на острові Брач, потім коротко в Макарській, а також у Которі (1901–1902), потім на острові Хвар (1902–1905). Після короткого перебування у Книні (1906), жив у Врлиці (1906–1909), потім знову у Книні. У 1911 році відвідав римську Міжнародну художню виставку (разом зі скульптором Іваном Мештровичем), у кінці того ж року перебував у Каштелах, звідки перебрався до Сербії. Працював кореспондентом белградських газет у Сараєві. Під час Першої балканської війни 1912 року перебував у містах Куманово, Скоп’є, Вранє, а також у краї Косово, а під час Другої балканської війни 1913 року був знову в Сараєві. Потім повернувся до Белграда, де влаштувався у прес-бюро. Початок Першої світової війни застав його у Стамбулі. Коли приїхав до Ніша, отримав сербське громадянство (15 грудня 1914 року), через що австро-угорські власті оголосили його зрадником батьківщини. Як військовий дописувач, перебував у Салоніках, Афінах, на острові Корфу, потім у Римі, на острові Корсика, в Марселі, знову в Салоніках тощо. Про ті роки залишив записи «Враження від війни 1912» («Утисци из рата 1912»), «З часів війни 1912–1917» («Из ратних дана 1912–1917»), «Із солунських боїв» («Из солунских борби»), «На пристані» («На помолу»), свідоцтва епохи та цінні відомості (особливо «Воєнний щоденник» – «Ратни дневник») для розуміння його складної особистої долі. Після закінчення війнипрацював у Белграді інспектором Міністерства лісів і шахт, заприятелював із реґентом Александаром Караджорджевичем.У рідний Каштел-Нові повернувся назавжди влітку 1923 року, відчуваючи близьку кончину. Там і помер 23 вересня 1923 року, вже в Королівстві сербів, хорватів і словенців.

Cipiko

Перші свої твори Іво Чіпіко друкував у газетах у Мостарі в 1885-1886 роках, це були вірші «У природі» («U prirodi»), «Втіха» («Utjeha»), «На Різдво!» («Na Božić!») і прозовий шкіц «Горяни» («Planištari»). Вони не мали якоїсь художньої вартості. Потім мовчав більш ніж десять років. Коли ж у часописі «Новий вік» («Novi viek») у 1897 році опублікував (написане на острові Брач) оповідання «Згинув, як на жарт» («Pogibek’o odšale»), то заявив про себе вже як зрілий письменник. Воно виникло, як стверджував сам Іво Чіпіко, під безпосереднім впливом Янка Веселиновича. Першу свою книжку, збірку оповідань «Приморські душі» («Primorske duše», 1899) опублікував у Загребі. На острові Брач задумав і роман «За хлібом» («Za kruhom»), першу частину якого у 1900 році опублікував у редагованому Сільвіє Страхимиром Краньчевичем часописі «Надія» («Nada»). Коли хорватська критика привітала в його особі нову зірку хорватської літератури, Іво Чіпіко виступив із заявою, що він не хорватський, а сербський письменник.

Наступні твори Іво Чіпіко виходили в сербських культурних центрах, друкувалися вже кирилицею. Видав ще чотири збірки оповідань – «З адріатичних берегів» («С ајадранских обала», 1900), «З островів» («Са острва», 1903), «Край моря» («Крај мора», 1913) і «Перелюб» («Прељуб», ), два романи – «За хлібом» («За крухом», 1904) і «Павуки» («Пауци», 1909), дві драматичні спроби – «На Границі» («На Граници») та «Воля народу» («Воља народа»), обидві без особливої вартості.

За словами Вінко Брешича, Іво Чіпіко «зробив значний внесок у хорватську літературу, до якої належить народженням, тематикою, мовою – та сербську, до якої належить за власним рішенням та громадською діяльністю».

Хоча Іво Чіпіко не писав під безпосереднім впливом свого земляка Сімо Матавуля, проте той йому дуже близький низкою своїх літературних рисі тенденцій. Особливо їх пов’язує схильність до простолюду та возвеличення природної сили, яку вони відкривають у маленькій людині. І тематично вони споріднені. Обидва вони змальовують далматинське життя або, точніше, два далматинські райони, гостро контрастні у географічному та культурному плані – Примор’я та Загора. Іво Чіпіко значно більше, ніж Сімо Матавуль, залишався вірним рідному реґіоналізму. Як і МедоПуцич, Матія Бан, Валтазар Богишич, Марко Цар, деякі інші сербські письменники та культурні діячі із західніших країв, Іво Чіпіко був сербом-католиком. Він походить із латинської патриціанської родини Cippico, за переказами, походженням із Риму, у якій від найдавніших часів плекалися гуманістичні традиції та літературна справа. Один із його предків був знаменитий Коріолан Чіпіко (по-латинськи: Coriolanus Ceppio),гуманіст і ново латинський письменник XV ст. У «Палаці Чіпіко» у Трогірі у самісінькій середині XVI ст. був знайдений найповніший рукопис «Сатирикону» римського письменника Петронія (знайдений у 1650 році, а опублікований у Падуї 1664 року). Із занепадом Венеціанської республіки родина Чіпіко стала бідніти та наближатися до простолюду, та й мати письменника була посполитою.

Народжений на далматинському узбережжі, Іво Чіпіко ще з дитинства мав схильність до вільного, нічим не обмеженого життя на природі, сильну симпатію до трудівників і їхнього життя. Ці дві схильності відіграли значну роль у житті та літературній праці цього письменника. Коли його малим хлопцем віддали до францисканської гімназії в Сінь, він, не в силах витримати жорсткість і дисципліну шкільного режиму, втік із семінарії і визначився, не випадково ж, із фахом працівника лісового господарства. Семінарія відривала його від природи, ув’язнювала у мертвих догмах і нежиттєствердній моралі, а фах лісника повертав його до природи, давав змогу жити разом із простолюдом. Його вибір сербської літератури, як і пізніший переїзд до Сербії, де він як військовий кореспондент брав участь у Балканських війнах, а під час Першої світової війни вирушив із сербською армією у вигнання, був визначений, окрім національного ентузіазму, схильністю «західняка», розчарованого у європейській цивілізації, до країни, яка в його очах несла щось від того первісного, справжнього, природного життя, до якого він так стримів. Добра репутація Сербії на цілому югославському просторі та привабливість сербської літератури працювали в тому ж керунку. Перші заохочення він знайшов, як не дивно, у тій самій школі, яка його в усьому іншому відштовхувала, у францисканській гімназії в Сіні. Серед його викладачів-наставників, францисканців, був один справжній любитель літератури і югославський націоналіст. Він і приносив майбутньому письменникові твори сербських авторів і народні пісні. «Я зачудувався і став сербом», – написав про це Іво Чіпіко якось пізніше.

Звертання до соціальної тематики, характерне для всього сербського реалізму, здобуло в особі Іво Чіпіко свого найвиразнішого та найпослідовнішого протагоніста. У низці оповідань і в обох романах він зобразив жорстоку боротьбу селян за хліб і таке чи сяке життя, змалював без прикрас роботодавців, які використовували селян як худобу, їхню байдужість до страждань працюючого люду. Вперше він підняв тему соціальних негараздів в оповіданні «На зворотному шляху з роботи» («На повратку с рада») зі збірки «Приморські оповідання»: суворі природні умови; посуха, яка пожирає все; дощ, який проникає аж під шкіру, затоплює села, змиває плоди праці; бездушні хазяї, які висмоктують зі своїх батраків останні краплини поту та крові.

Соціальна тема найпослідовніше була розкрита у романі Іво Чіпіко «Павуки», творі, який Йован Скерлич назвав «новим соціальним романом». Його герой, молодий горянин Раде Смілянич, намарно намагається вилізти із боргів, які батько йому залишив у спадок. Він відчуває себе безпорадним і незахищеним перед злом, яке годі вилікувати: щобпозбутися одного боргу, він потрапляє в інший, ще більший, і то завжди в того ж лихваря; що більше повертає, то борг, замість того, щоб зменшуватися, безперестанку зростає, досягаючи нарешті таких розмірів, що навряд чи вдасться його сплатити, навіть розпродавши всю маєтність. Лихвар схожий на величезне чудовисько, на дракона з розчепіреною пащею, його ненаситності немає меж, він постійно вимагає нових жертв. Наприкінці роману Раде зводить рахунки із кровопивцем за зразком героїв старих легенд – бере ножа й убиває його.

Соціальна тематика творів Іво Чіпіко пов’язана з його особистою філософією життя.  В основі його світогляду лежить суперечність між природою та культурою. По-руссоїстськи закоханий у природу, Іво Чіпіко був ворогом усіх обмежень, які суспільна мораль накидала людині. Справжнє життя – це життя в обіймах природи, у гармонії з її законами, а поза тим – усе брехня. Таким життям живуть прості люди, селяни й рибалки. Для них не існує скомплікованих проблем у житті: народжуватися, жити та вмирати за законамиприроди, як то відбувається з усім, що існує в природі, з рослинами та тваринами, без душевних потрясінь і суспільних конфліктів, все вирішується природнім шляхом, інстинктивним задоволенням особистих потреб.

Таким життям можуть жити і справжні інтелектуали. Негаразди починаються тоді, коли у життя людини вмішується т. зв. цивілізоване суспільство зі своїми неприродними вимогами та лещатами. Зло, яке приходить від цивілізації, з міста в село, у своєму первинному вигляді з’являється як соціальне зло, як економічна експлуатація, а з нею починаються й інші негаразди. Природним і простим селянам протиставлені не інтелектуали, а пани, «павуки», тобто всі ті, хто паразитує на чужій праці. Таким чином пантеїстична філософія Іво Чіпіко отримала чітко соціальну інтерпретацію. Ця амбівалентна основа його творчості, пантеїзм і соціальний реалізм,найповніше була виражена в історії молодого студента Іво Полича з роману «За хлібом». Повернення з міста на малу батьківщину, у рідні краї, на море, для нього означало двояке повернення до життя: повторне пробудження в ньому здорового інстинктивного життя, яке місто придушувало, і відкриття суворої реальності приморського села, де важкі природні умови і бездушне грабування лихварями та властями доводить селян до злиденного існування, змушуючи їх покидати все й вирушати у світи в пошуках шматка хліба. За багатьма рисами, двійник самого автора, Іво Полич, той модернізований романтичний герой, добре бачить навколишню бідосю, глибоко співчуває негараздам безправних селян, але це розуміння не підштовхує його до дії, він замикається у собі, цілком віддається своїм мріям, космічним маренням і меланхолійним роздумам. У цьому романі виникають ще два типові чіпіківські мотиви: любов і море.

Любов у Іво Чіпіко завжди є вільним слідуванням інстинкту, без жодного відчуття вини, без сентиментальності. Характерною формою любові є перелюб, тобто порушення заборон, встановлених інститутом шлюбу (оповідання «Перелюб», яке дало назву цілій збірці). В оповіданні «Антіца» («Антица»), одному з найтиповіших його оповідань, героїня, яку випадок врятував від небажаного шлюбу, живе сама на скелястому острівці, вільно віддається морякам, які навідуються до неї. Діти, народжені в результаті цього«вільного кохання», виростаючи, вирушають у світ і більше не повертаються. Любов у цьому оповіданні, як і в романі «За хлібом», невіддільна від моря.

Море у творчості Іво Чіпіко є не лише місцем, на якому відбуваються драми його героїв, воно розглядається як жива істота, у якій відчувається «подих всесвіту», присутність «свободи, сяйва та правдивого дихання життя». Той «подих моря» починає відчуватися вже в назвах оповідань («Край моря», «На морі», «У полі зору моря»), а триває в описах приморських пейзажів, в яких Іво Чіпіко виявив себе справжнім поетом, у змалюванні вільного кохання, де еротика змішується зі спекою та запахом моря. Найвизначніший соціальний письменник між сербськими реалістами, Іво Чіпіко є заодно співцем природи, моря та кохання. Він у своїй творчості подав модерну літературну інтерпретацію стародавнього міфу про вічне повернення до джерел, ословив мрію про віднайдений рай на лоні природи.

 

 

***

Сербський письменник Радоє Доманович (по-сербськи: Радоје Домановић, Radoje Domanović) народився четвертого  лютого 1873 року в селі Овсиште Крагуєвацького повіту (тоді – Князівство Сербія) в сім’ї вчителя. Дитинство провів у сусідньому селі Ярушиці, де закінчив початкову школу. Гімназію закінчив у Крагуєвці, студіював філософію та історію у Великій школі в Белграді, яку закінчив у 1894 році. Працював учителем сербської мови й літератури та історії в гімназіях Вранє, Пирота, Лесковаца. Його вчителювання тривало недовго – у 1898 році за критику уряду на з’їзді вчительського товариства Радоє Домановича разом із дружиною, яка також була вчителькою, звільнили з державної посади. Він переїхав до Белграда, був політично активним, виступав як публіцист, співпрацював із опозиційними газетами. Викладацька й чиновницька робота Радоє Домановича є типовою для прогресивного інтелектуала того часу: його постійно звільняли зі служби, переміщали з місця на місце; закінчилася його «кар’єра» посадою коректора державної друкарні. На початку своєї літературної діяльності Радоє Доманович був дуже активним і динамічним, входив до богемного кола Мілована Ґлишича та Янка Веселиновича. Після повалення режиму короля Александара Обреновича у 1903 році, коли до влади прийшли радикали, Радоє Доманович незадоволений їхньою політикою, заснував газету «Страдія» («Страдија»), у якій намагався боротися проти нового режиму. Розчарувавшись у всьому, вів богемне життя, багато пив, помер четвертого  серпня 1908 року в Белграді (тоді – Королівство Сербія) у злиднях, покинутий усіма, на тридцять п’ятому році життя.

Domanovic

Вирішальний вплив на характер і літературну творчість Радоє Домановича справили два чинники. Його владний батько Мілош і його мати, внучка відомого повстанця (соратника Карагеогргія) Павла Цукича. Його батько Мілош спочатку був сільським ґаздою, потім став учителем; був упертим і свідомим своєї сили. Мати, ніжна та сповнена любові до сина, привила йому любов до сербської народної поезії, людяність і гордість сербського селянина-революціонера. Тому Радоє Доманович став безкомпромісним і хоробрим. Його мислення було гостре та провокативне. Він є першим справжнім сатириком між сербськими реалістами. Здатність висвітлювати дійсність у сатиричному ключі є головною особливістю його таланту.

Радоє Доманович є найвидатнішим представником сатиричної малої прози в сербській літературі епохи реалізму. Найвідомішими його оповіданнями є «Проводир» («Вођа»), «Тавро» («Данга»), «Страдія» («Страдија»), «Мертве море» («Мртво море»), «Кралєвич Марко вдруге між сербами» («Краљевић Марко по други пут међу Србима»), «Роздуми одного звичайного сербського вола» («Размишљање једног обичног српског вола»), «Скасування пристрасті» («Укидање страсти»), «Театр у провінції» («Позориште у паланци»), «Голосую за сліпця» («Гласам за слепца»), «Не розумію» («Не разумем»), «Наші справи» («Наша посла»), «Сон міністра» («Сан министра»). За життя Радоє Доманович опублікував два томи «Оповідань» («Приповетке І–ІІ», 1899), книжки «Киця Миця з народу» («Цица Мица из народа»), «Скасування пристрасті й інші оповідання» («Укидање страсти и друге приче»), «Кралєвич Марко вдруге між сербами», «Тавро» і «Проводир» (1902), «Три оповідання для молоді» («Три приче за омладину», 1903), «Оповідання» («Приповетке», 1905).

Літературну діяльність Радоє Доманович розпочав оповіданнями із сільського життя, в яких, як і в його попередників, відчувається гостра поляризація між ідеалізацією та критичним викриттям, але без їхньої сили та свіжості. В оповіданнях із сільського життя Радоє Доманович впадає у дві крайності. З одного боку ідеалізує життя, а з другого – змальовує його потворність; з одного боку він є оптимістом, а з другого – песимістом, змальовуючи розчарування та руйнацію особистості. Радоє Доманович культивував реалістичне оповідання з міського життя, намагаючись проводити психологічний аналіз. Політичні обставини часів правління короля Александара Обреновича визначили напрямок політичної та суспільної сатири РадоєДомановича, він створив декілька досконалих сатирично-алегоричних оповідань, які стали помітим явищем у сербській реалістичній прозі. Його сатира політично актуальна, вбивча та нещадна. Її об’єктом є не лише влада та її тиранія, але й безхребетність, підлабузництво та сервілізм. Із цих оповідань найкращими є «Тавро», «Проводир», «Кралєвич Марко вдруге між сербами» та «Страдія». Ця проза Радоє Домановича є найвищою фазою критичного реалізму в сербській літературі.

Радоє Доманович є продовжувачем гумористично-сатиричної традиції сербського реалізму, засновником якої є Мілован Ґлишич. Найкраща частина доробку Радоє Домановича, його сатиричні оповідання, виникли протягом декількох останніх і найчорніших років обреновичівського абсолютизму, між 1898 і 1903 роком. Син сільського вчителя-опозиціонера, вихований в дусі народної поезії та «Гірського вінця» Петара Нєґоша, пізніше переслідуваний за політичні переконання вчитель гімназії, Радоє Доманович, попри полум’яну волелюбність, був одержимий гіркою ненавистю до всіх видів тиранії, яка інспірувала його найкращі політичні сатири.

Радоє Доманович писав гумористично-сатиричні оповідання, в яких усе, що відбувається, залишається в рамках реально можливого («Театр у провінції», «Голосую за сліпця», «Не розумію»), гумористично-сатиричні оповідання з елементами ґротескної фантастики («Кралєвич Марко вдруге між сербами», «Роздуми одного звичайного сербського вола»), але найбільшого успіху досягнув у жанрі алегорично-сатиричного оповідання, яке запровадив у сербській літературі («Скасування пристрасті», «Тавро», «Проводир»,«Мертве море», «Страдія»). Сатирична візія дійсності зазвичай обрамлена оповіддю про уявну мандрівку. Автор, або його заступник в оповіданні, наратор, мандрує по світі, наяву чи у сні, і потрапляє в далеку, невідому країну, яка відрізняється від всього, що він до й після того бачив. Все, що в ній відбувається, відрізняється від нормального та природного. Люди отримують ордени та визнання за дії, варті в’язниці; міністри цікавляться всім, тільки не тим, за що відповідають; депутати, обрані міністром внутрішніх справ, виконують домашні завдання, щоб виступати в парламенті, як учні на уроках («Страдія»). Найвищою громадянською чеснотою є рабський послух перед представниками влади. Громадяни гоноруються тим, що на них їздять війти й поліціянти, з радістю приймають наказ влади, щоб кожному ставити на чолі тавро задля відрізнення від іноземців, процес таврування перетворюється на велике святкування, маніфестацію національних почуттів («Тавро»). Шкільним вихованням і спеціальними заходами влади громадян відгороджують від будь-якої небезпеки, будь-якого ризику, будь-якого сміливого починання. Вони живуть тихим дрімотливим життям, без амбіцій і пристрасті, без чеснот і пороків, життям, у якому дієвою є тільки ненависть до тих, хто хоче чогось більшого досягнути, піднятися над середнім рівнем («Скасування пристрасті», «Мертве море»). У цих сатирах Радоє Доманович майже ніколи не приховує своїх справжніх намірів. Іронічними ремарками на кшталт «про милу нам і стражденну матір Сербію», особливо вступними частинами оповідань, Доманович явно вказує, що завуальовано під личиною дивної країни, про яку він розповідає, це додає актуальності та дошкульності, але деколи й порушує алегоричність оповідання і зменшує універсальність його значення. Повного балансу між сатирою й алегорією, між локальним і загальним значенням досягнуто в оповіданні «Проводир», найкращій сатирі Радоє Домановича, захоплюючій розповіді про колективну одержимість проводирем. Зі стрункою внутрішньою архітектонікою, це оповідання і формально відрізняється від інших його сатир, композиція яких є мозаїчною, складеною з більш чи менш незалежних одиниць в рамках одного оповідання.

За творами Радоє Домановича було знято художній фільм «Бій на Косові» («Бој на Косову», 1964), телефільм «Кралєвич Марко вдруге між сербами» (1968), серіал «Розповіді Радоє Домановича» («Приповедања Радоја Домановића», 1980), художній фільм «Якась дивна країна» («Нека чудна земља», 1988).

Українською мовою окремі твори Радоє Домановича переклали Сидір Сакидон, Іван Ющук. Окремим виданням вийшла книжка«Страдія. Подарунок королю: Вибрані твори» (Київ, 1978).

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»