Ластівки, вбоге гірське село, лежить над горішнїм Стриєм, там де він із свого великого закрута під Турку повертає ід Синевідськови, вючи ся поміж гори та лїси. Село невеличке та занедбане, криє між лїсами та дебрами свої порозкидані, нужденні бойківські хатки. Понизше села, за шматом чорного лїса, що досягає аж самого берега ріки, стирчить над Стриєм висока скала. Стрімкою стїною бовдурить ся вона над самим закрутом ріки, а головатим вершком, зеленим від моху і папоротів, роззираєть ся по околичних горах. Стрий лїтом лагідно плюскочеть ся о єї стопи, але в осени реве грізно і пінить ся заливаючи вузку стежину, що вєть ся по під скалою здовж його берега. А всюди довкола порозсїдали ся гори покриті чорним смерековим лїсом; тілько денеде верхи їх світять безлїсними полонинами, що мріють мов сїрозелені плями на темному тлї. Пусто і сумно в осїнну днину коло скали, тілько хвилї Стрия ревуть і розбивають ся о щербате камінє.

Пусто і сумно було також в душі жандарма, що в слотаву осїнну днину йшов стежкою понад рікою, в плащи і чаку з когутячим пірєм, з карабіном перевішеним через плече, і бачно роззирав ся довкола. Нїгде нї душі живої, нї голосу людського, і колиб не втоптана стежка понад рікою, то можна би було подумати, що ту в тій дикій лїсовій кітловинї не стояла ще людська нога від нащаду світа.

— Тьфу на таку собачу службу! — воркотїв жандарм, хусткою обтираючи вуси, з котрих капотїла дощова вода. — Лазь і лазь як виклятий по тих проклятих вертепах, і все надармо. Та погана Бойцня боїть ся жандарма гірш чорта. Кождий обминає його на тисячу кроків, скоро тілько де заздрить. Так і здаєть ся, що кождий із них ось тілько що небудь украв або кого небудь забив. А як уже кого допадеш, то скорше бись чого небудь довідав ся від отої скали, нїж від нього. Чорти би давили ся таким поганим та бездарним народом!

Так воркотячи наближував ся жандарм ід скалї і раз по разу поглядав на Стрий, що люто розбивав свої хвилї о камінє, немов і сам гнївав ся на той дикий та бездарний бойківський нарід.

— О, яка вода велика! — воркотїв дальше жандарм. — Колиб тілько стежки не залляла та, кладки не забрала, бо годї би було нинї на ніч зайти до тих чортівських Ластівок, хоч і як вони вже близько. Вже то я в тих горах анї руш не маю щастя, хоч сядь тай плач! Ось уже четвертий раз патролюю тими вертепами, і ще анї разу менї не пощастило ся спіймати якого злодїя або розбійника. А тимчасом ту досить тілько раз поглянути, щоби дійти до того переконаня, що злодїїв і розбійників ту мусить бути чимало. І що найгірше, навіть якого небудь нужденного волоцюги або дїда жебручого доси не довелось менї арештувати. Так як би змовили ся, щоб не попадати ся менї на очи. А другі жандарми що котрий піде, то за кождим разом тих волоцюгів, дїдів та циганїв жене навперед себе цїлу череду, повний арешт напакує. А я хоч би тобі однїсїнького! Тьфу на таке щастє, тай годї!..

І жандарм гнївно позирав наперед себе. Стояв уже перед самою скалою. Стежка піднїмала ся ту троха в гору і йшла немов по камяній приспі, то підносячи ся по при стрімку камяну стїну, то знов опускаючи ся мало що не над саме водяне зеркало. З далека вже побачив жандарм, що зараз на першій такій впадинї стежка залита була каламутною, спіненою водою.

— От тобі й на! — крикнув він у роздразненю, — знов перешкода! Треба буде обходити довкола сего завалидороги, драпати ся з пів години по хащах і зломах, а за той час я міг би вже бути в Ластівках. А нехай тебе ясні громи бють з такими порядками!

І ховзаючи ся в своїх тяжких чоботях по мокрім імху, жандарм скрутив на право, між корчі, під гору, щоб обійти скалу. Несподївано якось він кинув оком в бік і зупинив ся. Що за чорт! Йому здало ся, як колиб ізза скали легенькими клубками виповзував дим, котрий немов переляканий чим борше розпливав ся і щезав у повітрі. Жандарм з разу сам своїм очам не вірив. Але коли зупинив ся і уважнїйше приглянув ся, то побачив, що справдї з поміж щербатих зубцїв скали, немов із самого осередка єї стовбура добував ся дим. Чи се може бути? Жандарм не був боязливий, а прецїнь дрож пробігла у нього по за плечима, бо нїяким способом не міг збагнути, що би се могло бути. Нарештї покинув міркувати.

— Певно десь рубачі огонь кладуть. А може які злодїї? Бо що би ту рубачі робили? Піду переконаю ся.

І він з трудом зачав спинати ся по ховзких облазах, аж туди, де повисше них мов велитень стирчала висока камяна стїна. З разу не міг нїчого доглянути. Вже змрік западав; тїнь від скали власне найгустїйшим мороком ослонювала то місце, відки добував ся дим. Жандарм надарма натужував взір і слух — годї було добачити або почути щонебудь крім скаженого клекоту прибуваючої ріки під скалою та осїнного, протяжного стогону лїса.

— Гей, хто там? Озивайте ся! — крикнув жандарм, але тілько голос його понуро задуднїв між скалами, а напротивна гора відкликнула кінчик його оклику „айте ся!“ Тодї жандарм почав драпати ся ще далї. На невеличкій площинї між камінєм видно було поломане сухе галузє, якісь свіжі ще кости, а навіть кусники напів прогнилих шмат. — Ну, прецїнь слїд чоловіка! — подумав жандарм. А приглянувши ся близше, він побачив ледво замітну стежечку, що гадюкою висувала ся з поміж каміня, повзла просто півперек площини і губила ся в тїни, під стрімкою стїною  власне там, відки добував ся дим. І тілько наблизив ся на які два кроки, жандарм побачив продовбану в камени невелику дїру заткану обгорілою смерековою колодою. Не знати для чого серце нараз забило ся якось неспокійно в його груди. Вхопивши обіруч карабін, немов до штурму, він наближував ся осторожно. Тиша в нутрі таємної ями ще дужше його занепокоювала — і в дусї він почав сердити ся сам на себе за те, що перед хвилею крикнув був так голосно і зрадив своє наближенє. Хто знає, може недовідомий ворог, упереджений його криком, чатує вже на нього з якоїсь укритої а певної засїдки ? Але вертати було може ще більше небезпечно, тож ішов далї. В кінцї зупинив ся перед самою печерою, оглянув шаблю і патронташ, а відтак раптом пхнув колоду баґнетом і очистив вхід до печери. Дим клубами бухнув йому в лице, але за димом не видно було нїчого. Щоби заглянути в нутро яскинї, він мусїв аж приклякнути. А коли дим троха розвіяв ся, то жандарм побачив нутро, виковане в скалї. Сїрі камяні стїни сходили ся в горі немов склепінє. Вохкість зеленковатими краплями так і висїла на них. В низу, в камянїм помостї посеред яскинї була продовбана невеличка яма, в котрій жеврів огонь, прикритий напів перегнилою колодою, що сильно курила ся димом. Довкола огню сидїло кількоро людий, малих і великих, ледво повкриваних брудними шматами. Лиць їх жандарм не міг іще добачити, тілько бачив, як кілька пар чорних, переляканих очий з трівогою вперло ся в нього.

— Хто ви ту? — крикнув він грізно.

— Цигани, паночку! — обізвав ся грубий, але смирний голос.

— А що ту робите?

— Бідуємо, паночку!

Жандарм ледво-неледво пропхав ся до середини яскинї і почав роззирати ся по хатї і по людях. В однім кутї яскинї лежали ковальські прилади: міх, ковало і молоти на маленькім візку; в другім купка сухого галузя на топливо. На галузю порозвішуване було якесь курманє. Поблизько огню, на серединї печери находила ся постїль цїлої родини — околот соломи напів перегнилої, розпростертий на камени, і купа сухого моху та листя. Тілько на однім кінцї тої постелї, на найстаршім місцї лежала невиправлена кінська шкіра, котрою на ніч прикривав ся старий ром.*

— А кілько вас ту? — запитав знов грізно жандарм, обертаючи ся до огнища.

— Пятеро, паночку, пятеро, — відповів циган і підвів ся на ноги, увесь дрожачи від холоду. Прочі цигани також повставали. Крім старого була ту ще циганка, парубок і двоє малих, зовсїм голих циганенят. Усї вони були аж синї від студени і виглядали немов попухлі — мабуть із голоду.

— Чим же ви ту жиєте, волоцюги? — питав далї жандарм.

— Ласкою божою, паночку, ласкою божою. От шкапина нам здохла недавно, то ще до нинї мали ми мясо.

— А давно ви ту?

— Дві недїлї, паночку.

Не знати чому жандарма лютили ті надмірно покірливі відповіди старого цигана. В його плаксивім голосї і в тім що хвиля повторюванім „паночку” жандарм добачав укритий насміх над своєю властю.

— А богато крадете по селах? — питав він дальше.

— Ні, паночку, ми не крадемо нїчого. Ром Пайкуш не краде! Ром Пайкуш поки може, жиє з працї рук. Але тепер, коли нам шкапина вгибла, не можемо рушити ся дальше. Мусимо пробути ту, поки троха не розпогодить ся.

— Поки нового коня де не вкрадете! — передразнював жандарм. — Ану, збирайте ся, марш зі мною!

— Куди, паночку? — запитав старий циган тремтячим голосом.

— Не питай! Збирай ся зі своїм поганим родом і плодом, підемо до села. А там уже побачимо, що з вами робити.

Старий циган стояв немов остовпілий, коли в тім стара циганка мов камінь з неба кинулася жандармови під ноги і заревла, немов єї хто різати хотїв.

— Паночку, паночку ! Голубочку наш ! Що тобі винен старий Пайкуш, що тобі винні бідні роми, що нас хочеш у таку студїнь виганяти в світ? Погляди лишень, моя дробина зовсїм голюсїнька, тай ми самі не витримаємо такої стужі. Змилуй ся, паночку, змилуй ся, не гони нас нїкуди! Нехай бідні роми подихають іще на божім світї!

— Не будеш ти тихо, ти опуде конопляний! — крикнув до неї жандарм і відіпхнув стару циганку. — Зараз менї всї забирайте ся!

Але тут уся родина, мале й велике, з вереском і плачем кинули ся жандармови до ніг і почали просити та благати його, щоби лишив їх у камяній хатї. Тим часом жандарм й сам надумував ся, що йому робити.  Село ще не близько, дорога нерівна і відлюдна, ніч надходить, тяжко буде йому самому запровадити до села цїлу ту зґраю. Швидко він надумав ся инакше.

— Ну, — сказав, — чого ревете, дурні цигани ? Не бійте ся, прецїнь вас не зїм живих. Нехай буде й по вашому — оставайте ся тут ! Але слухай, старий, поки я не верну ся, не смій, менї відсїля рушити ся!

Старий циган стояв як стовп. Здивованими, переляканими очима він позирав на жандарма, прочуваючи в його словах якесь нове лихо.

— Ну, чого-ж ти так витріщив на мене очи, чого глипаєш, мов підрізаний баран? — крикнув жандарм. — Чуєш чи нї, що до тебе говорю? Не смій менї рушити ся відси, поки я з поворотом сюди не надійду, бо нещастє твоє!

Старий циган усе ще стояв мов онїмілий. Тілько циганка, низько кланяючи ся жандармови сказала: — Добре, паночку, добре! — Жандарм іще раз роззирнув ся по яскини, сплюнув з обридженя і вийшов.

— Волоцюги прокляті! — воркотїв він, з трудом сходячи зо скали. — Ось куди вони запхали ся ! Але прецїнь я їх винайшов. Ну, чень хоть тепер який „бельобунґ” буде!

II.

 

Війт ластівецькій був, як кождий Бойко, неписьменний, супроти власти покірний та потакуючий, а супроти підвладних упертий, тим безоглядним упором, що цїхує чоловіка з тїсним розумом. Жандарми рідко заходили до того сельця, тому то кожде появленє жандарма викликувало в селї правдивий переполох. Люди ті, вирослі в горах та лїсах, уважали війтівський уряд великим тягаром головно через те, що війт у кождім разї мусїв ставати перед ріжними „панами“ наїжджаючими в село, мусїв відповідати на їх запитаня, сповнювати їх розкази. Кого раз у громадї силоміць „посаджено на війта“, той звичайно оставав ся на тім становищи кілька або кільканацять лїт, поки тілько міг ходити, бо нїхто инший не осмілював ся без крайної конечности взяти на себе ту страшну гідність.

Наш війт був ще недавно вибраний, то й не зовсїм іще освоєний з панами. Він не троха перелякав ся, коли жандарм пізним вечером увійшов до його хати. Але ще дужше він перелякав ся, коли прибувший „пан“ розповів йому о циганах. Правда, війт знав, що цигани сидять у камени; значить, не самих циганів він перелякав ся. Перелякав ся він того, що жандарм таки й там „оба́хморив“ їх, і що тепер певно й його враз із циганами будуть волочити до Підбужа.

— Ну, а ви знаєте о тих циганах ? — питав жандарм війта.

— Та нїби знаю.

— Щож вони, крадуть?

— Та матбути, не без того, щоб і не крали. Деж би циган без того витримав! Тілько старий часами щось кленцає, нїби то робить. Але така то його циганська робота!…

— Я так і знав, — воркнув жандарм. — Ну, війте, на вас лежить відповідь за них.

—        На менї! — крикнув переполошений війт. — Як вони що вкрадуть, то я маю за те відповідати ?

— А так. Відповідаєте за все, що станеть ся в обрубі вашого села. У вас має бути порядок. Такої циганської голоти не можна пускати самопас.

— Ну, а щож я маю з ними зробити ? Взяти їх на воловід, чи що ?

— Де тілько здиблете в селї, зараз їх арештувати і віддавати жандармам у руки.

— Е, паночку, колиж бо вельможні „шандарі“ до нас так рідко заходять. А тут як би я одного арештував, то другі візьмуть тай мене підпалять.

— Підпалять! — крикнув жандарм. — То вони такі? Чекайте, зробимо ми з ними порядок. Війте, тих менї циганів припильнуйте, поки я не верну з обходу ! Я їх заберу з собою до Підбужа.

— А колиж пан повернуть ?

— Завтра, найдалї позавтра.

— Добре, скажу їх припильнувати, — відповів війт, низенько кланяючи ся жандармови.

Попоївши молока і „будза“ (свіжого овечого сира) жандарм положив ся на лаві, обвинув ся плащем і заснув. А тим часом війт не спав, хоть лежав на постели.

— Чи лихо якесь навернуло сего шандаря, — думав він, — що випанїтрував циганів у такій схованцї, де їх доси нїяка власть не добачала ? І що тепер з ними робити ? Коли схочу їх арештувати і спровадити до села, то що з того, що їх шандар забере до Підбужа? Посидять в арештї пару днїв, а потім вийдуть на волю, і певно трафлять до Ластівок. Не тяжко, щоби мене не обікрали або не підпалили. Що циганови? Шандар далеко, а циганів волочить ся множество: досить одну кумпанїю зачепити, то всїх маєш ворогами. Ой, світе мій гіренький ! Тьфу на твою голову! А хіба от що я зроблю! Аякже, аякже, се буде найлїпше! Коли цигани втечуть, то що менї шандар зробить? Аджеж можуть утечи ще сеї ночи, заким я ще довідав ся від шандаря, що їх треба арештувати. То буде найлїпше, таки найлїпше!…

І з тою думкою війт заснув десь коло півночи.

А жандарм тим часом, хоч спав на твердій лаві, та снив про далеко приємнїйші річи, про „бельобунґ“, грошеву нагороду і перенесенє в красші сторони, на Поділє, на російську границю, де можна було лехко „зробити“ товсту контрабанду: і заслужити ся і обловити ся. Сон сей додав йому ще більше охоти і певности. На другий день ранїсенько він встав, зібрав ся, і ще раз остро наказавши війтови пильнувати циганів, спішно пішов у дальшу дорогу, щоби ще нинї дійти до мети свого обходу, а завтра вернути назад до Ластівок.

Зараз по його відходї війт намотав на ноги потрійні онучі, обув ся в шкіряні ходаки, взяв на себе кожух, кучму на голову, перевісив борсукову торбу з „цїсарським орлом“ через плечі, а до торби вложив пару вівсяних ощипків і кусень овечого сира. Так приготований, не кажучи нїкому нїчого, пустив ся в дорогу ід каменеви.

— Добрийдень вам, Пайкуш! — сказав входячи до яскинї.

— Доброго вам здоровячка, пане начальнику, — відповів старий циган.

— А що тут у вас нового чувати ? — запитав війт, бойківським звичаєм не приступаючи від разу просто до річи.

— Зле чувати, пане начальнику. Був тут у нас вчора „кокорудза“, хотїв нас вести до села.

— До села? Е, він вас, любойки, хотїв вести до Підбужя, до криміналу.

— За що ?

— Або я знаю, за що? Мусїли йому по других селах щось дуже наговорити на вас. Аджеж не дурно він за вами так парцував, що вас аж ту винюхав.

— Ой, ой, ой, Божечку наш, Божечку, — гуртом завили цигани, — щож нам тепер робити?

— Щож я вам, біднятка, пораджу ? — сказав війт. — Він менї казав пильнувати вас, аж поки сам не верне, і тодї віддати вас йому до рук.

— І ви хочете нас тепер арештувати? — сказав звільна, але з укритою в голосї погрозою старий циган.

— Бог з вами, Пайкуш! — сказав війт. — Щож то я вас від нинї знаю, чи що? Я сказав зараз тому шандарови, що циган, то вітер у поли: ось є, ось його нема. Хто його на припін візьме? От знаєте що, маєте ту троха хлїба і сира, нате вам се від мене і йдїть собі куди хочете, щоби я про вас не чув нїчого. Не хочу вам робити клопоту, але й сам не хочу через вас у біду впасти. Розумієте?

— Розуміємо, пане начальнику, розуміємо! Най вам Богойко святий заплатить ! — сказав циган кланяючи ся, а за ним почала кланяти ся уся його родина. Поклавши на камянім помостї ощипки і сир, війт поспішною ходою рушив назад до села, пильнуючи, щоби нїхто його не бачив. А в душі він сміяв ся з того, який то лютий буде шандар, коли завтра прийде, а циганів уже й духу не застане.

IIІ.

Добре то говорять: гірська осїнь, то вистарчить за добру зиму на долах. Ледво наш жандарм вийшов за противну границю Ластівок, ледво війт довершивши своєї полїтичної місії вернув назад до села, коли в тім високий верх Парашки, що вистирчує в гору в видї величезного тризубця, покрив ся густою мракою, або, як кажуть, „закурив ся до́разу“. Величезними клубами  котила ся та мряка в низ, гнана сильним, свищучим вітром. За пів години все вже щезло в вирах й клубах снїгової „куревільницї“, котра з усїх боків била в очи і заслїплювала пішохода, замазувала йому стежку перед ногами.

Кленучи й спльовуючи раз у раз боров ся жандарм з метелицею і йшов твердо на перед. Уже недалеко було село, до якого мав дістати ся на ніч — остаточна мета його обходу. Ще тілько треба було по кладцї перейти на другий бік ріки. Але се власне була дуже небезпечна штука. Ріка шуміла під кладкю мов  скажена, а верхом рвав вітер, шарпаючи за поручє мов хлоп руками. Кладка була ховзка від снїгу, а вітер слїпив очи. Вже близько берега жандарм поховз ся і впав у воду. Вода була неглибока, але страшно бистра. В одній хвили течія зірвала жандармови з плеча карабін а з голови чако з когутячим пірєм. Великий камінь-кругляк, котрий вода котила по днї, вдарив ся о його ноги і звалив його з ніг. Тілько з крайною натугою жандарм виграмосив ся на беріг. Був мокрий до ниточки, промерзлий й переляканий. Хотячи огріти ся, бідолаха пустив ся що духу до села, до знайомого попа. Але хоч і як недалеко се було, то все таки заким забіг до хати, мокра одїж на нїм сцїпла на морозї як кість, а з грудий не міг видобути голосу. Правда, на попівстві кинули ся терти його, огрівати, ратувати. Той ратунок і його зелїзне здоровлє зробили те, що він не добув собі нїякої тяжкої хороби, та все таки мусїв цїлий тиждень пролежати в ліжку в міцній горячцї. Весь той тиждень курило снїгом, свистїв вітер, тис мороз, так що навіть здоровому непорадно було в горах пускати ся в дорогу з одного села до другого. Аж по тижни вітер притих, випогодило ся, але мороз потис іще острійший. Жандарм не хотїв довше гаяти ся, хоч піп не важив ся пускати його від себе піхотою ще на пів недужого. Казав запрягти санки і відвезти його до Підбужа, куди вже вперед дав був знати про його пригоду.

Коли жандарм проїжджав через Ластівки, пригадав собі циганів, про котрих зовсїм був позабув у своїй тяжкій пригодї. Він казав візникови стати коло війтової хати, покликав, війта до себе і запитав його:

— А що ви зробили з тими циганами ?

— Та щож ми мали з ними зробити, прошу пана, — відповів війт, шкробаючи ся у патлату голову, — коли ми їх уже не застали.

— Як то не застали?

— А так. Скоро пан від мене вийшли, я заразісько зібрав ся і пішов, щоб їх арештувати і приставити до села. Але в камени я не застав нїкого. Видно перелякали ся пана і таки тої ночи втекли.

— А то бестії! — крикнув жандарм. — Чекайте лишень, ще я вас десь придиблю !

Війт поклонив ся, а тайком тілько всміхався, що йому вдало ся отак хитро мудро позбути ся біди. А жандарм злий і роздразнений завинув ся в свій плащ і в тяжкий баранячий кожух, що йому дав піп на дорогу, і казав їхати дальше.

IV.

Стрий скорчив ся від морозу. Низом по під скалою переїзд був вільний, а що дорога тамтуди найблизша, то жандарм казав везти себе в той бік. Ледво виїхали за лїс, що чорною стїною віддїлює Ластівки від решти світа, коли жандармові очи з якимось неспокоєм вперли ся в той великий бовдур, що виринув перед ним туй уже недалеко. Вершок скали не був покритий снїгом, бо вітер позмітав відтам той зимовий пух і позсував його в нижнї заломи. Тьохнуло щось у серцї жандарма, коли побачив увесь вершок скали покритий воронами, кавками і иншим стервоїдним птаством, котре то сидїло, то шибало ся цїлими оболоками довкола, і своїм зловіщим вереском та гамором наповнювало повітрє.

Але що-ж се ? З темнавого залому в горі, глибоко засипаного снїгом, так само як і перед осьмома днями добувають ся ледво видні клубочки блїдо-синявого диму. Кілька хвиль жандарм сумнївав ся, чи се справдї так, чи тілько йому з горячки привиджуєть ся, аж Бойко, його візник, упевнив його, що справдї дим добуваєтя ся зі скали. Не вже-ж там ще хтось є? Жандарм аж затремтїв з нетерпеливости, щоби переконати ся, що се значить. Уже набизили ся до скали. Стежка, що вела в гору, засипана снїгом і анї одного слїду стопи людської не було видно на його білій скатерти. Тілько кавки і ворони при їх наближеню підняли ще більший гамір.

— То якийсь недобрий знак, що того птаства тілько тут назлїтало ся, — сказав візник. — Чи не стало ся тут яке нещастє? Ся проклята птиця зараз се почує.

Жандарм не мовлячи нічого, скинув із себе кожух і навіть плащ, щоби тим лекше йому було видряпати ся на верх каменя; візник виломив пару дручків до підпираня, і так допомагаючи один одному, з тяжким трудом вони видрапали ся на верхню площину. Кавки з вереском вили ся туй понад їх головами, немов хотїли боронити своєї певної добичі.

Вхід до яскинї був так як і давнїйше завалений колодою і позатиканий мохом, тілько крізь маленьку шпарку в горі випливав дим. Відбили колоду і війшли. В яскини було тихо і темно. Аж по добрій хвили очи їх на тільки привикли до сутїнку, що могли добачити якусь чорну, безобразну масу на серед яскинї. То були цигани стулені в купу, повкриванї мохом і листєм — і мертві вже, як бачило ся, від кількох день. На огнищу димила ся ще дотлїваюча остання колода.

Що було причиною їх смерти? Голод? холод? Чи може чад від спертого диму? Тїла їх були сині, скостенїлі, зморожені. Але розриваючи купу, жандарм побачив, що під старим циганом не було вже невиправленої кінської шкіри, на котрій він спав; недогризені кусники тої шкіри найшли ся… в руках дїтий.

Довгу хвилю стояли жандарм і візник над тими покійниками, нїмі, остовпілі, переняті переляком і жалем. Може їм через душу переходили довгі дни і ночи болючого конаня тих нещасних, плач і зойки дїтий, безпомічність і розпука старих, цїле море нужди, горя і терпіня, з котрого тепер остала ся тілько отся недвижна, в один клуб сплетена купка трупів…

Без слова, в нїмім пригнобленю вийшли в кінцї жандарм і візник із яскинї на свіже повітрє, завалили вхід до яскинї, щоби не допустити птаства до трупів, а коли відтак знов сїли на санки, візник перехрестив ся і з лицем зверненим до скали почав шептати молитву. Жандарм тим часом почав у думках укладати рапорт о тім, що стало ся.

Нагуєвичі в липню 1882, перероблено 1887.
[Панщизняний хліб і інші оповідання. Львів. 1913, с.27–41]

_________________

* Цигани самі себе називають ромами.

 

Надруковано за публікацією на порталі ” Zbruć” від 30.06.2018