***

Сербський письменник Борисав (Бора) Станкович (по сербськи: Борисав Станковић, Borisav  Stanković) народився 31 березня 1876 року у місті Вранє на півдні Сербії (вілаєт Косово, Оттоманська імперія). 31 січня 1878 року сербське військо під командуванням генерала Йована Белімарковича визволило Вранє від турків. Його батько Стоян, який був шевцем, помер у 1881 році, а мати Васка, дочка багатого враньського торговця Ристо Грка, померла у 1883 році. Мав молодшого брата Тимотія, який помер дворічним. Борою опікувалася бабця по батькові Злата, яка походила із старої знатної, але збіднілої родини та часто розповідала йому про «старе» Вранє. У рідному місті закінчив початкову школу та сім класів гімназії (яка зараз носить його ім’я). Восьмий клас гімназії закінчив у Ніші, де і склав матуру. Бабця Злата померла у 1896 році, того року, коли він вступив на економічне відділення правничого факультету Великої школи у Белграді. Через брак коштів був змушений продати родинний будинок місцевому священику. У 1902 році закінчив студії, одружився з мешканкою Белграда Ангеліною Мілутинович, у них народилося три дочки. У 1903–1904 роках провів декілька місяців у Парижі. У 1904 році почав працювати митником, потім був акцизним чиновником, контролером державного акцизу на пивзаводі Балонія (Балониjева пивара) у Белграді. Перед Першою світовою війною став чиновником відділу у справах релігії Міністерства освіти. У 1915 році покинув Белград, у жовтні того ж року родину залишив у Кралєві та як міністр Міністерства релігії відступив перед наступаючим ворогом у Ніш, потім у Чорногорію, де в Подгориці потрапив у полон до австрійців, звідти його інтернували у табір у Дервенту на півночі Боснії, звідки у червні 1916 року завдяки клопотанням друзів був випущений і повернувся до Белграда. Щоб прогодувати родину, вів рубрику культури в «Белградській газеті» («Београдске новине»). Від 1920 року працював чиновником відділу у справах мистецтв Міністерства освіти Королівства сербів, хорватів і словенців. У квітні 1924 року широко відзначалося 30-ліття його літературної діяльності. Помер Борисав Станкович 22 жовтня 1927 року у Белграді (тоді – столиця Королівства сербів, хорватів і словенців), похований на Новому цвинтарі.

Stanković

Першим надрукованим твором Борисава Станковича був вірш «Мати на могилі свого одинака» («Мајка на гробу свого јединца»), опублікований у часописі «Голуб» у листопаді 1894 року.

Борисав Станкович був найвидатнішим сербським прозаїком межі ХІХ–ХХ ст. За тематикою він є найяскравішим «регіоналістом» між сербськими реалістами, а за описом психології героїв і стилем є одним із засновників сербської модерної прози. У своїх оповіданнях, драмах і романах він змалював картину рідного Враня на стику турецьких часів і модерної доби, так як це раніше вчинили Яков Ігнятович із Сент-Андреєю та Стеван Сремац із Нішем. Тематика його творів соціально визначена, а у способі вираження домінує внутрішня, психологічна перспектива. Найвищу літературну активність Борисав Станкович розвинув у перший період своєї творчості, на межі ХІХ–ХХ ст., коли одна за одною вийшли три збірки оповідань: «Із старого євангелія» («Из старог јеванђеља», 1899), «У старі часи» («Стари дани», 1902) і «Божі люди» («Божји људи», 1902). Потім ще вийшли збірки оповідань «Небіжчикова жінка» («Покојникова жена», 1907), «Наше Різдво» («Наш Божић», 1911) і «Його Білка» («Његова Белка», 1921).

До найвідоміших оповідань Борисава Станковича належать «Станоя» («Станоја»), «Юріїв день» («Ђурђе вдан», всі 1898), «У ніч» («У ноћи»), «Зів’яла троянда (із щоденника)» («Увела ружа (из дневника)»), «На виноградниках» («У виноградима», всі 1899), «Йовча» («Јовча»), «Вони» («Они»), «Тая» («Таја», всі 1901), «Йован» («Јован»), «Причинний Стеван» («Луди Стеван»), «Люба та Наза» («Љуба и Наза»), «Кицьки» («Маце»), «Манасіє» («Манасије»), «Травникарка» («Биљарица»), «Шльондра» («Цопа»), «Панахида» («Задушница», всі 1902), «Риста-контрабандист» («Риста кријумчар», 1905), «Старий Василіє» («Стари Василије»), «Стеван Чукля» («Стеван Чукља», всі 1906), «Бабця Стана» («Баба Стана», 1907), «Мій земляк» («Мој земљак»), «Йово-то» («Јово-то»), «Тітка Злата» («Тетка Злата», всі 1909).

Борисав Станкович належить до тих письменників, у яких враження та спогади з дитинства відіграють вирішальну роль в літературній праці. У багатьох оповіданнях він показав поезію молодості та колишнього життя у рідному місті («Юріїв день», «На виноградниках»). Зображення дійсності, світле, прозоре, поетичне, затуманюється в інших оповіданнях виявленням соціальних конфліктів і душевних стресів. Світ Борисава Станковича, хоча й віддалений у часі та просторі, не ідилічний і безконфліктний. Зіткнення постійні та різнопланові, між старим і новим, між багатими та бідними, окремими особами та суспільством. У центрі всіх подій знаходиться індивід і його доля. Оповідь наголошує на психічних зривах і внутрішніх потрясіннях, проте в той же час ніколи не втрачає з овиду глибоких соціальних причин ситуацій і поведінки персонажів. Доля героїв Борисава Станковича вершиться у трикутнику таких сил: гроші, мораль та ерос. Соціальні норми середовища та матеріальний інтерес і престиж родини протиставлені еротичним імпульсам особистостей, нав’язуючи свої обмеження та заборони – у цій точці починається індивідуальна драма сливе всіх героїв Борисава Станковича. У багатьох оповіданнях Борисав Станкович показував любов, приречену тим, що юнак і дівчина належать до різних суспільних станів («У старі часи», «У ніч», «Вони», «Станоя», «Зів’яла троянда»). Серед них до найкращих належить «Зів’яла троянда», ліричне, елегійне оповідання, написане від першої та від другої особи; це наче малий ліричний роман. Історія кохання, любовна дія відбувається у старі часи, вся під знаком молодості, краси, свіжості літніх вечорів і хмільних пахощів орієнтальних садів.

Борисав Станкович відкриває світ «принижених і ображених». Ціла його збірка «Божі люди», складена з коротких оповідань і шкіців, присвячена тим, хто відкинутий суспільством, жебракам і калікам, кожен із яких живе у своєму власному нереальному світі. Більше, ніж будь-хто із сербських письменників, Борисав Станкович переймався долею жінок. Жінка є головною героїнею його найкращих творів. В оповіданні «Небіжчикова жінка» героїня безсило борсається в тенетах патріархальних звичаїв. Вона знеособлена до анонімності: спершу є сестрою своїх братів, потім дружиною свого чоловіка, а після його смерті є його вдовою, небіжчиковою жінкою, завжди під строгим оцінюючим поглядом родичів і поспільства, наче перед очима суддів. Справжня любов постійно пригнічується, а на кінці й зовсім зникає. Єдине рішення, яке Аніца раз у житті прийняла самостійно, було спрямоване проти неї самої: вона відкинула пропозицію любого їй мужчини та вийшла заміж за нелюба.

У 1900 році у часописі «Зоря» («Звезда») була опублікована третя дія п’єси Борисава Станковича «Коштана». Ціла п’єса була опублікована у «Сербському літературному віснику» («Српски књижевни гласник») у 1902 році, хоча Борисав Станкович неодноразово її переробляв аж до остаточної версії 1904 року. Підназвою «Коштани» (ім’я Коштана має приблизне значення «кістлява») є «П’єса із враньського життя на чотири дії зі співами» («Комад из врањског живота у четири чина с певањем»). Відштовхуючись від традиційної схеми цього жанру, Борисав Станкович написав вражаючу драму трагічних людських доль. Дві великі теми його світу, туга за пролетілою молодістю, «жаль за молодістю», і чуттєва одержимість жіночою красою, сублімувалися тут у третій, у темі пісні. Народні пісні, які співає Коштана, несуть у собі жагу краси, у них життя є вільним від усіх обмежень, повним радості та пригод, вони є прихистком від сірості прозаїчного повсякдення. Всі дійові особи наповнені тією жагою, пісня в цій драмі є своєрідною колективною одержимістю, схожою на одержимість еросом в інших його творах, особливо у романі «Нечиста кров» («Нечиста крв», 1910). Інші дві п’єси Борисава Станковича, «Ташана» (1927) та «Йовча» («Јовча», видана у 1928 році) є інсценізаціями його оповідань.

Коли Борисав Станкович опублікував роман «Нечиста кров», він одразу був проголошений шедевром сербської літератури. Цей роман Борисава Станковича є сумарним результатом його оповідного досвіду та його пізнання людини та світу. Задуманий як суспільна хроніка рідного міста, роман «Нечиста кров» переріс у яскраво виражений роман особистості, психологічно обґрунтований, але при тому він не втратив основних суттєвих рис соціального роману. Це ледве чи не єдиний приклад у сербській літературі, коли була досягнута повна гармонія між соціальною та психологічною мотивацією. Образ надзвичайної красуні Софки, як і образи інших героїв роману, між якими вирізняється сильна особистість ґазди Марка, свекра Софки, висвітлені зсередини, психологічно, ба навіть психоаналітично, по-фройдівськи, але все, що з ними відбувається, мотивовано суспільними чинниками: історією двох сімей, які належать до різних станів, конфліктом між старим і новим, між старими багатіями, хазяями, які безпардонну боротьбу за самозбереження прикривають панськими манерами, та новими багатіями, зазвичай селянами, які потрапили до міста, принісши зі собою свіжу кров, невитрачену енергію та руйнівно агресивність.

Другий, незакінчений та опублікований посмертно, роман Борисава Станковича «Ґазда Младен» («Газда Младен») є історією про долю чоловіка, який став добровільною жертвою своїх обов’язків; процвітанню родини він пожертвував усе, навіть і кохану жінку. Мистецьки роман вирішений іншим способом, ніж «Нечиста кров». Все в ньому стиснуто, націлено на головне, нема вставних епізодів чи ліричних відступів, вислів є зазвичай лапідарним, майже епіграматичним, речення часто схожі на формули. «Ґазда Младен» є цілістю, а «Нечиста кров» є сукупністю драматичних ситуацій, у яких окремі деталі часто переростають у багатозначні символи. В обох романах і в цілому своєму невеликому доробку Борисав Станкович є творцем незвичайної, природної сили, який у великих муках знаходив мовний вираз. Під навалою чуттів та образів перо його «хиталося», речення заплутувалися та спотикалися, голос його захлинався, затинався, але то було «затинання генія», який більше від інших сербських письменників проник у бездонні глибини людського буття.

Борисав Станкович увів враньську говірку в сербську літературу, через що часто був критикований сучасними йому літературними критиками, «західниками», тобто тими, які освіту здобули на Заході. Вони критикували його мову і стиль письма, називаючи його «неприборканим провінційним приблудою», а його твори «неписьменними й орієнтальними».

З’явившись у часи, коли молодша ґенерація сербських письменників все інтенсивніше орієнтувалася на західні зразки, Борисав Станкович залишився прихильником реалістичної традиції; його твори просякнуті прихильністю до патріархального світу старої Сербії. Описуючи трагічні особистості, героїв, які пропадають як «поетичні жертви кохання», дав вражаючу картину рідного Враня, розпаду та деґенерації старих купецьких родин, проникнення сільського елементу до міста. Проза Борисава Станковича просякнута відчуттям фаталізму й орієнтальною чуттєвістю.

Мемуари Борисава Станковича «Під окупацією» («Под окупацијом»), у яких описано життя Белграда за часів Першої світової війни, вийшли посмертно у 1929 році.

Жоден із рукописів Борисава Станковича не зберігся.

У 1992 році засновано премію імені Борисава Станковича; першим її лауреатом став Мілорад Павич за роман «Внутрішня сторона вітру».

 

 

***

Сербська письменниця Ісидора Секулич (сербською Исидора Секулић, Isidora Sekulić) народилася 16 лютого 1877 року (у «Малій енциклопедії Просвети» й «Історії літератури» Йована Деретича роком народження зазначено 1887) в селі Мошорин (Бачка, Воєводина, Австро-Угорщина) як австро-угорська громадянка. Дитинство провела в Земуні, Румі та Новому Саді. Навчалася в Новому Саді (Вища дівоча школа / Виша девојачка школа), Сомборі (Вчительська школа / Српска препарандија), Будапешті (Вища педагогічна школа / Педагогијум). Диплом отримала на відділенні математики та природничих наук. Як чимало освічених жінок того часу, працювала вчителькою, спочатку викладала математику в Панчеві, потім у Шабаці та Скоп’є, а від 1919 року у Белграді. Через хворобу (сухоти) часто пропускала роботу. Сербське громадянство отримала в 1910 році. Була коротко одружена з лікарем польського походження Емілем Стремницьким, який скоро помер (1914). Після його смерті заміж не виходила, дітей не мала. Докторський ступінь здобула в Німеччині. Була членкинею різних жіночих організацій і їхньою представницею на багатьох зібраннях, а на конгресі Міжнародної ради жінок у 1920 році у Християнії (тепер Осло) була обрана секретарем головного правління цієї організації. Була співзасновницею Товариства учительок середніх спеціалізованих шкіл. Окупацію і під час Першої, і Другої світової війни провела в Сербії.

Sekulic

Вийшла на пенсію в 1931 році, того ж року була обрана почесним головою сербського ПЕН-центру, потім була заступником голови Товариства письменників Югославії, головою Товариства письменників Сербії. Була обрана 16 лютого 1939 року кореспондентом Сербської королівської академії (Академія мистецтв), 22 березня 1948 року членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв (Відділення літератури та мови), а 14 листопада 1950 року її дійсним членом (Відділення образотворчого та музичного мистецтва); стала першою жінкою-академіком у Сербії.

У 1900 році Ісидора Секулич пережила страшну трагедію: спершу у квітні помер її батько Данило, а в липні і брат Димитріє, студент права у Ґраці. Обоє поховані на православному цвинтарі в Земуні. Над їхніми могилами Ісидора проводила довгі години та дні, а потім, незалежно від того, де мешкала чи мандрувала, кожен Великдень (коли помер її батько) проводила на земунському цвинтарі. Там познайомилася та потоваришувала зі старим гробарем Ніколою, який розповідав їй історії і долі багатьох земунських родин і осіб, похованих там. Ісидора все це ретельно нотувала до «чорного зошита», який завжди брала зі собою на цвинтар і який, на жаль, спалила перед смертю. Найцікавіші оповіді старого гробаря увела до своєї найкращої книжки, збірки оповідань «Хроніка провінційного кладовища» («Кроника паланачког гробља», 1940).

Ісидора Секулич жила самотньо, у світі книг, без родини, яку рано втратила. Вона була хворобливою, від своєї матері, якої навіть не пам’ятала, успадкувала, як сама казала, «повний туберкульоз», а з батькового боку «безумство та різні форми нервового розладу». Попри те багато подорожувала, відвідала Францію, Німеччину, Італію, Англію, Скандинавію, Росію, Африку, Малу Азію. До Марокко добиралася вантажним кораблем із вугіллям, так «як подорожують бідні люди, такі, як я». Та бідність була свідомою. В одному листі вона писала: «До грошей моє ставлення приблизно таке, як в англо-американців до нещасної, але так любої мені, Франції: при потребі так, а без потреби і не треба. Жодного великого гонорару я так і не отримала». В одному інтерв’ю в 1957 році сказала: «Люблю тишу… Якщо я чогось варта, нехай скажуть після моєї смерті, а навіть за два дні до смерті не хочу, щоб мене хвалили». Померла п’ятого  квітня наступного (1958) року у Белграді на 81 році життя.

До кінця, без лишку, посвячена красі продуманих слів, письменниця Ісидора Секулич за життя здобула повагу як найосвіченіша та найрозумніша сербіянка свого часу. Знавець багатьох мов, культур і галузей мистецтва, Ісидора Секулич як письменник, перекладач та інтерпретатор літературних творів проникала в саму суть сербської народної мови та її художнього вираження, вважаючи мову культурною візитівкою народу. Писала про Бранка Радичевича, Джуру Якшича, Лазу Костича, Петара Кочича, Мілана Ракича, Велька Петровича, Іво Андрича, Момчила Настасієвича та багатьох інших.

Писала прозу, оповідання, романи, літературну критику, есеї, подорожні нотатки, дослідження. Першою її публікацією була «Що для серба гусли?» («Шта су Србину гусле?») у «Шкільній газеті» («Школски лист») в 1893 році. Перша книжка Ісидори Секулич «Головний біль» («Главо боља») вийшла в 1910 році. У 1913 році вийшла збірка лірично-медитативної прози, імпресіоністичних нарисів, шкіців і записів «Попутники» («Сапутници»), це був своєрідний інтимний щоденник, у якому переважали афоризми на різні теми. Про віртуозний стиль цієї книжки Антун Ґустав Матош написав, що це «танець слів». У 1914 році Ісидора Секулич вже як цілком сформований письменник опублікувала збірку подорожніх нарисів «Листи з Норвегії» («Писма из Норвешке»), яку багато хто вважає найкращою книжкою подорожніх нарисів у сербській літературі. Це не лише поетичні й осмислені описи природи та краєвидів, а радше роздуми про людей і їхнє життя, про нерозривний зв’язок між природою та людською долею.

До найвідоміших книжок Ісидори Секулич належать роман «Диякон церкви Богородиці» («Ђакон Богородичине цркве», 1919), збірки прози «Із минулого» («Из прошлости», 1919), «Записи» («Записи», 1941), «Записи про мій народ» («Записи о моме народу», 1948), збірки есеїстики «Аналітичні миттєвості й теми» («Аналитички тренуци и теме», т. 1 і 2 – 1941, т. 3 – 1943), «Говір і мова, культурна візитівка народу» («Говор и језик, културна смотра народа», 1956), «Спокій і неспокій» («Мир и немир», 1957).

Відомими стали і книжки Ісидори Секулич «Керування життям» («Управљање  животом», 1923), «Петар Кочич, сучасність його» («Петар Кочић, савременост његова», 1935), «Пушкін» («Пушкин», 1937), «Мілан Ракич» («Милан Ракић», 1938), «Пункт контрапункт» («Пункт контрапункт», 1938), «Стопами Христовими» («Стопама Христовим», 1940), «Проперцій, римський автор елегій з останньою своєю елегією» («Проперције, римски елегичар са последњом својом елегијом», 1941), «Шумановичі» («Шумановићи», 1952).

На особливу увагу заслуговує монографія «Нєґошеві книга глибокої відданості» («Његошу књига дубокео даности», 1951). У ній Ісидора Секулич висвітлила свої погляди на творчість та особу Петара Петровича Нєґоша. Вона найбільше цінувала у його творчості «Пролог» до поеми «Промінь мікрокосму» та монологи з поеми «Гірський вінець», адже в них заторкнута «не лише чорногорська, а й загальнолюдська тема». Уважала, що косовська ідея була сенсом життя Нєґоша (це викликало суперечливі відгуки критики). Після нищівної критики цієї книжки югославським комуністичним діячем Мілованом Джиласом, після її несприйняття літературними колами (через її мисленний космополітичний розмах) спалила рукопис своєї другої книжки про Нєґоша. Недарма тоді казала, що «замовкла і настрашилася» і молодим письменникам радила вчити чужі мови й подорожувати, адже «комунізм таки мине».

У доробку Ісидори Секулич є ще чимало інших статей, есеїв і досліджень, зокрема: «Йозеф Кайнц» («Јосиф Кајнц», 1910), «Мілутин М. Ускокович» («М. М. Ускоковић», 1910), «Російська література та студенти» («Руска књижевност и студенти», 1910), «Чи має рацію Костянтин Брунер» («Има ли право Константин Брунер», 1911), «Одна дата в нашій перекладній літературі» («Један датум у нашој преводној књижевности», 1911), «Поети, які брешуть» («Песници који лажу», 1911), «Ірландці та націоналізм» («Ирци и национализам», 1912), «Культурний націоналізм» («Културни национализам», 1912), «Велько Петрович як оповідач» («Вељко Петровић као приповедач», 1913), «Алекса Шантич» («Алекса Шантић», 1918), «Белградський стиль» («Београдски стил», 1920), «Авґуст Стріндберґ» («Август Стриндберг», 1921), «Навколо нашого роману» («Око нашег романа», 1922), «Інтелектуал і бідність» («Интелектуалац и сиромаштво», 1923), «Схід в оповіданнях Іво Андрича» («Исток у приповеткама ИвеАндрића», 1923), «Один фрагмент із куртизанського Риму» («Један фрагмент из куртизанског Рима», 1923), «Про переклади» («О преводима», 1923), «Краса жінки» («Женина лепота», 1924), «Заворушення в літературі» («Немири у књижевности», 1924), «Поезія Авґустина Уєвича» («Поезија Августина Ујевића», 1924), «Самотність у літературах» («Самовање у књижевностима», 1924), «Про письменників і поширення літератури» («О књижевницима и ширењу књижевности», 1925), «Еллен Кей» («Елен Кеј», 1926), «Відносність у творах Луїджі Піранделло» («Релативитет у делу Л. Пирандела», 1926), «Святий Франциск Ассізький, з нагоди сторіччя смерті» («Свети Фрања од Асиза, поводом стогодишњице смрти», 1926), «Про релігійне почуття в ліриці» («О религиозном осећању у лирици», 1928), «Нотатка про малий народ» («Белешка о малом народу», 1932), «Чутливість у Джури Якшича» («Осећајност код Ђуре Јакшића», 1932), «Івана Ґундулича “Сльози блудного сина”» («Ивана Гундулића “Сузе сина разметнога”», 1940), «Лаза Костич» («ЛазаКостић», 1941), «Бранко Радичевич – лірик, молоде голодне серце» («Бранко Радичевић лирик, младо гладно срце», 1947), «Культурні контакти – це щастя, люди» («Културни додири срећа су људи», 1951).

Зібрані твори Ісидори Секулич у 12 томах виходили у 1961 та 1966 році. До 100-ліття від дня народження Ісидори Секулич вийшли зібрані твори в десяти томах.

Уміла Ісидора Секулич розмовляти німецькою, англійською, французькою та російською мовами, перекладала з них, перекладала також із норвезької та шведської мов. Зокрема, в її перекладі вийшли «De profundis» (1910) Оскара Вайлда, «Страждання молодого Вертера» (1922) Йоганна-Вольфґанґа Ґете.

У 1967 році у Белграді була заснована літературна премія імені Ісидори Секулич, яку присуджують за найкращу сербську книжку року.

isidora

 

***

Petrovic_Rastko

Сербський письменник, художник і дипломат Растко Петрович (по-сербськи: Растко Петровић, Rastko Petrović) народився третього березня 1898 року в Белграді (тоді – Королівство Сербія), він був дев’ятою дитиною в родині, його батько Димитрій був істориком, членом податкової адміністрації Белграда, а мати Мілева з відомої родини Зоричів – учителькою. П’ятого червня був хрещений у храмі Святого Марка в Белграді, його хресним батьком був письменник із Нового Саду Яша Томич. Наймолодший член родини Петровичів, Растко був пестунчиком. Він ще в дитинстві залишився без матері. Його сестри Надежда (1873–1915), яка стала відомою художницею, Мілиця (1876–1964), Зора (1882–1949), Єла(1883–1943), Любиця(1885–1975), Анджя(1891–1914), Драга (1895–1915) і брат Владимир (1880–1915) зі щирою ніжністю ставилися до молодшого брата. Мешкали вони на околиці Белграда в розкішному будинку з садом і виноградником. Родина Петровичів була дуже відомою та шанованою в Белграді. У їхньому домі частими гостями були відомі письменники того часу, а також історики, викладачі, художники, скульптори. Там можна було зустріти Іво Войновича, Сільвіє Страхимира Краньчевича, Іво Чіпіко, Івана Мештровича. Батько Димитрій (Міта) також займався писанням і малюванням, опублікував капітальну тритомну працю «Фінанси й установи оновленої Сербії» («Финансије и установе обновлене Србије», 1898); у рукописі залишилися його «Воєнні нотатки» («Ратне белешке») про війну 1876–1878 років; помер він на початку 1911 року. У 1905–1912 роках Растко навчався в середній школі та нижчих класах гімназії, у ці роки ним опікувалася переважно сестра Зора. Надежда брала участь у Балканських війнах як медсестра-доброволець, під час Першої світової війни у Валєві захворіла на тиф і померла в березні 1915 року, Драга померла в Німеччині, де студіювала медицину, а Владимир загинув при відході сербської армії через Албанію. Через Албанію перейшов і Растко із Зорою; разом з іншими гімназистами потрапив до Франції, в Ніццу, де закінчив гімназію. Мріяв студіювати музику, проте як стипендіат французького уряду записався студіювати право в Парижі. Радо відвідував відомі паризькі кав’ярні («Ротонда», «Купол»), де познайомився та потоваришував із багатьма поетами та художниками, серед яких були Андре Бретон, Поль Елюар, Жан Кокто, Андре Жід, Пабло Пікассо. Париж відіграв вирішальну роль у формуванні інтелектуальної та літературної особистості Растка Петровича. Там він почав писати вірші, оповідання, рецензії на художні виставки. На початку жовтня 1920 року закінчив студії й отримав диплом правника. Шість днів потягом добирався до Белграда, де почав жити дуже інтенсивним життям. У той час Растко Петрович близько заприятелював із Станіславом Вінавером, який у 1921 році в аванґардній книжковій серії «Альбатрос» видав його перший роман «Бурлеск Господа Перуна Громовержця» («Бурлеска Господина Перуна Бога Грома»). Цей гумористичний роман із життя давніх слов’ян був інспірований зацікавленням походженням, слов’янством, міфологією та праджерелами сербської культури. У Белграді Растко Петрович зблизився з т. зв. Групою мистців. Друкував свої твори в часописі «Зеніт» («Зенит»). У загребській «Критиці» («Kritika») і белградських «Шляхах» («Путеви») опублікував поетичний текст «Пам’ятник» («Споменик»), у якому Христос показаний як еротичний символ, через що Святий Синод пригрозив йому відлученням від православної церкви. Трохи перелякавшись, Растко Петрович написав текст, у якому зазначив, що цей вірш «нічим не пов’язаний із Христом православної церкви». Серпень 1921 року провів у Македонії. Став постійним співробітником тижневика «Час» («Време»). Знову відвідав Париж, свій духовний притулок. У Белград привіз звідти велику кількість дадаїстичних публікацій, каталогів, маніфестів, програм тощо. Мав багато нових знайомств, писав переважно про белградські виставки. Растко Петрович тоді багато подорожував, відвідав монастирі старої Сербії, Македонію, Чорногорію, Далмацію, найчастіше в товаристві архітектора АлександараДерока. Під час мандрівок створив чимало рисунків і акварелей. У грудні 1922 року вийшла друга книжка Растка Петровича – поетична збірка «Одкровення» («Откровење») накладом 400 нумерованих примірників. Хвалили його за неї Станіслав Вінавер та Ісидора Секулич, а ганила ціла рать критиків. У «Часі» опублікував есеї про мандрівки по Македонії. У кінці 1923 року влаштувався на роботу в Міністерство зовнішніх справ, у 1924 році став там стажистом (Марко Ристич уїдливо зазначив, що Растко «вступний іспит здав із мукою і то лише дякуючи протекції»). У міністерстві йому довірили організацію прийому іноземців і літературно-мистецьку пропаганду. Растко Петрович став одним із найактивніших співробітників новоствореного часопису «Свідоцтва» («Сведочанства»), який редагував Марко Ристич. У лютому 1926 року взяв участь у святкуванні 25-ліття видання «Сербський літературний вісник» («Српски књижевни гласник»). У 1926 році на роботі отримав звання писаря, восени того ж року був призначений писарем у Королівському посольстві у Ватикані. Послом Королівства сербів, хорватів і словенців у Римі був Мілан Ракич, відомий поет, який радо прийняв Растка Петровича у своє товариство. Період 1923–1927 років позначений великою кількістю подорожніх нотаток, передусім про Македонію, Далмацію й Іспанію. Подорожні нотатки Растка Петровича є не лише описом людей, країв та пригод, але є вираженням його глибокої духовності. У листопаді 1927 року здійснив подорож до Парижа, де мешкав у студії Ле Корб’юзьє, завів приятельські стосунки з паризькими художниками, малював пристані Сени, букіністів і клошарів, відвідав Нотр-Дам, піднявся на Ейфелеву вежу. Місяць, проведений у Латинському кварталі, проминув дуже швидко. У Римі йому стало нудно, він вирішив здійснити якусь мандрівку. Отримавши відпустку, шостого  грудня 1928 року у Марселі він сів на корабель до Африки. Плив із неграми, бретонцями, корсиканцями, висів на березі західної французької Африки, в Сенеґалі, а потім вирушив до Дакару. Растко Петрович пройшов, за власним твердженням, 16 тисяч кілометрів кораблем, поїздом, автобусом, пішки, на ношах. Найвідоміший белградський видавець Ґеца Кон у 1930 році опублікував книжку подорожніх нарисів Растка Петровича «Африка». Наступного року той же видавець опублікував короткий роман Растка Петровича «Люди кажуть» («Људи говоре»), написаний під час тієї подорожі. Влітку 1931 року Растко Петрович відпочивав в Іспанії: в Толедо, Валенсії та Ґранаді. Растко Петрович опублікував декілька подорожніх нотаток із Сицилії (1931), у яких наголосив на взаємозв’язку сицилійського пейзажу, залишків античних храмів і грецької міфології. Восени 1931 року здійснив подорож по Туреччині. Отримавши рішення про повернення на батьківщину, працював далі в Міністерстві зовнішніх справ, де обійняв посаду секретаря. Його радо запрошували на шикарні забави белградського товариства. Чималого зросту, високочолий, із довгим носом із горбинкою, вилицюватий, він був дуже помітною фігурою. Любив прогулюватися околицями Белграда, які чудово знав. Літній відпочинок 1933 року провів із другом Міланом Дединацем у містечку Пале (Східне Сараєво), куди приїхав власним автомобілем, що тоді було великою рідкістю. У Сараєві подружився з Тіном Уєвичем і місцевими письменниками, займався там фотографуванням і рисуванням. Від початку 1934 року інтенсивно співпрацював із виданням «Політика» («Политика»). Вступив до масонської ложі, але саме масонство його мало цікавило, більше зацікавлення виявляв до балів та прийнять у вишуканому белградському товаристві, особливо йому імпонувало жіноче товариство. Найбільшу частину 1935 року присвятив праці над романом «Вісім тижнів» («Осам недеља»), який пізніше отримав назву «День шостий» («Дан шести»). Той роман був задуманий як ґрандіозний твір, який виникає так, «як компонуються фрески чи монументальні полотна». У службових справах відвідав Лондон, Париж, Дюссельдорф, Кельн, Венецію. Йому запропонували стати послом у Берліні, проте він мріяв про дальші краї – про Америку. Тож голова уряду Мілан Стоядинович незабаром підписав наказ про призначення Растка Петровича віце-консулом у Чикаґо. У листопаді 1935 року він вирушив поїздом через Відень і Париж, а потім кораблем через Атлантичний океан до Америки. У Чикаґо Растко Петрович здобув нових друзів, ознайомився з містом та околицями. Влітку 1936 року побував у Канаді. Рішенням міністерської ради та міністра зовнішніх справ шостого липня 1936 року Растко Петрович з Генерального консульства в Чикаґо був скерований у Королівське посольство у Вашинґтоні, щоб за час відсутності посла Константина Фотича виконувати функції повіреного у справах. У серпні 1936 року відвідав Вірджинію. У вересні потрапив в автомобільну аварію: коли їхав автомобілем у Вашинґтоні, на нього наїхала вантажівка; у нього були пошкоджені голова та нога, зламаний палець на руці, а від удару об кермо він отримав сильний забій. Одужавши, мандрував по Америці: був у Нью-Йорку, Атлантик-Сіті, Балтиморі та інших містах. Відвідав Мексику та Кубу. Його надихали культура індіанців, інків, майя, негритянська музика. Завдяки гарними рекомендаціям йому скрізь, куди б не вирушив, були відчинені двері музеїв, галерей, студій і майстерень відомих художників. У 1938 році став консулом у Чикаґо. Растко Петрович постійно стверджував, що у житті його цікавлять лише три речі: любов, писання та свобода. Дуже його згіршила звістка про бомбардування Белграда шостого квітня 1941 року; одна бомба впала на його будинок, згоріла родинна бібліотека, архів його паперів, листів і рисунків, а також частина рукописів його батька. Тоді ж переклав свій роман «День шостий» англійською мовою, сподіваючись його запропонувати якомусь американському видавництву. Все більше докучають фінансові проблеми, адже еміграційний югославський уряд із Лондона надсилає все менше грошей. Пропрацювавши два десятиліття у дипломатії, Растко Петрович так і не зробив у ній визначної кар’єри. Продовжував в Америці життя еміґранта. Перебивався як міг, виживав завдяки друзям, у яких обідав і вечеряв. До тітовської Югославії не повернувся. У 47-літньому віці, перед операцією на грижу, 23 листопада 1945 року написав заповіт, «маючи на увазі не серйозність життя, а серйозність смерті»; свої картини, ікони, книжки та інші цінні речі заповів друзям в Америці та Белграді, а виконавцем останньої волі обрав товариша Івана Франґеша, також довоєнного дипломата. Намагався жити з літератури, але це йому не вдавалося. Лише зрідка друкував тексти в літературних часописах. У нього падає зір, все важче стає читати, першого травня 1946 року йому зробили операцію на катаракту. Хоч мешкав у пристойній квартирі в одному із кращих кварталів Вашинґтону, проте матеріальне становище не покращувалося, та й здоров’я також. 15 серпня 1949 року раптово (від тромбозу серця) Растко Петрович помер у Вашинґтоні, де й був похований. У Югославії тоді ніхто не знав про його смерть. Посмертні останки Растка Петровича були перевезені на батьківщину й перепоховані 18 червня 1986 року у родинному гробівці на Новому цвинтарі в Белграді.

Літературний доробок Растка Петровича є одним із найоб’ємніших і найрізноманітніших в історії сербської літератури. Протягом трьох десятиліть він працював у різних літературних жанрах (ліричний вірш, поема, оповідання, роман, критичний огляд, подорожні нотатки, драма, діалог), завдяки оригінальності та високій якості творів зайнявши місце серед найвизначніших сербських письменників. Про особливе значення літературного доробку Растка Петровича свідчить той факт, що його творчість є органічною частиною не лише сербської та югославської літератури після Першої світової війни, але й загальноєвропейської літератури того часу. Виразне віталістично-примітивістичне спрямування пов’язує його творчість із основними тенденціями в європейській літературі – передусім через осягнення форм примітивного та народного мистецтва відродити як скам’янілі мистецькі форми, так і суспільні настанови загалом. У більшості випадків Расткові Петровичу вдалося досягнути поєднання актуальних європейських мистецьких напрямків і з глибокою міфічно-архетипною спадщиною, і з національною традицією. У нього міфопоетизація наближає структуру літературно-мистецької дійсності до міфічно-фольклорної моделі світу.

Поетичний доробок Растка Петровича не є рівномірним: найвизначніші твори припадають на середній період його творчості, тоді як ранні та пізні вірші оцінюються доволі критично. У перший період (1917–1920) були опубліковані вірші переважно традиційної форми (сонети, ямбічні та хореїчні вірші) серйозного, патріотично-сентиментально-патетичного змісту (мотиви Косового поля, загинулих героїв, білого лебедя, померлої поетеси). Ці твори, зорієнтовані на парнаську поетику, були друковані у 1917–1918 роках в «Альманаху сербських газет» («Забавник српских новина») п. н. «Косовські сонети» («Косовски сонети») та «Інші вірші» («Друге песме»). Лише під кінець цього періоду, на підставі віршів, опублікованих у 1920 році, можна відчути пізніші напрямки поетичного розвитку Растка Петровича, як із тематичного погляду (ґротескна картина дійсності з акцентованим тілесним виміром), так і в питаннях форми (відкидання традиційних форм). Маються на увазі вірші «Дивіться, богове» («Гледајте бози»), «Щось, чого не мав би знати» («Нешто што не би требало да знам»), «Про тертя між тілом і душею» («О трењу између душе и тела»), «Одна стара арія на модерному інструменті» («Једна стара арија на модерном инструменту»). Попри й подальше захоплення тілом, поетичні твори 1921 року вказують на поворот Растка Петровича до міфопоетичних структур, до старослов’янських і середньовічних тем, які знаходять своє вираження практично у всіх аспектах його поетичної творчості. Стають помітними й елементи пасторальної картини світу, просякнуті «карнавалізацією». Це стосується віршів «Вітрильник» («Једрилица»), «Вучитринський міст» («Вучитрнски мост»), «Чування мисливця» («Ловчево бдење»), «Поет на водах» («Песник на водама»), «Треба спочатку померти, або Малий Пера» («Треба прво умрети или Мали Пера»), «Бодінова балада» («Бодинова балада»), «Повня» («Месецпун»), «Вийшовши із кузні» («Из ковнице изашав»), «Вчора й сьогодні» («Јуче и данас»), «Весняна елегія» («Пролетња елегија»), «Мандрівець» («Путник»). Збірка екстатичних віршів «Одкровення» є вершинним явищем сербської аванґардної поезії. У ній домінує тематика тіла і з ним пов’язаних функцій. Сильно виражений опір життю та бажання повернутися в материну утробу, у стан перед народженням. «Старослов’янські» теми хоч і присутні у збірці, проте вже не виступають на перший план. Вірші цієї збірки вільно й різноманітно римовані, зокрема такі: «Пам’ятник шляхам» («Споменик путевима»), «Фабричний димар у пейзажі та канібал в очікуванні новонародженого» («Фабрички димњак у пејсажу и канібалац чекајући новорођеног»), «Осінь» («Јесен»), «Слово про спрагу» («Слово о жеђи»), «Звірства» («Зверства»), «Перед одкровенням» («Пред откровењем»), «Всі миски порожні» («Сви су чани празни»), «Все в галоп» («Све у галоп»), «Єдина мрія» («Једини сан»), «Двадцять недоторканих рядків» («Двадесет неприкосновених стихова»). У віршах, написаних після виходу збірки «Одкровення», орієнтація на вільні віршові форми змінюється на поворот до регульованого вірша. У цей період захоплення Растка Петровича ліричною поезією повільно згасає, а творча енергія спрямована на епічний вираз, виникають значно довші вірші. Це перш за все незакінчений «епос» у фрагментах «Вовк» («Вук», 1923), після якого тема складного антагоністичного ставлення сина (хтонічної істоти, бика, вовка, людини) до батька (Сонця, Бога) стає все більш відчутною у творчості Растка Петровича. Поезія цього періоду вказує на інтенсивнішу розробку тем, пов’язаних із Першою світовою війною, головно відходом сербської армії (та частини цивільного населення) через Албанію; це виявляється у «Великому друзі» («Велики друг», 1926), одному з найоб’ємніших віршованих творів Растка Петровича (його зазвичай називають поемою). У наступний період своєї поетичної творчості Растко Петрович віддаляється від характерної для попереднього періоду тематики, його поезія оспівує «ніщо» (ништавило), смуток від усвідомлення неминучої тлінності буття; у цей період виникають деякі його найкращі вірші: «Підіймаю тоді очі до небес» («Дигнемтадочинебесима»), «Сонячні сходи» («Сунчане лествице»), «Зі світлим поцілунком на устах» («Са світлим пољупцем на уснама»). Поезія Растка Петровича з цього останнього періоду та з рукописної спадщини має різноманітний зміст, є нерівномірної якості. Лірична драма «Ізіс» («Изис»), віршовані подорожні нариси «Бітинський пастух» («Битински пастир») і «Азія мандрує» («Азија путује») містять певні фольклорні елементи. Поетичний тон є приглушеним, виразнішим є стриміння до правильніших розмірів, до не завжди мистецьки вдалого спокійного ритму римованих віршів.

У перших прозових творах Растка Петровича (1921–1922) актуалізується низка особливостей жанрів серйозно-смішного: у літературному світі виявляється топографія небо-земля-підземелля, наголошується на (часто ґротескній) тілесності; з точки зору форми переважає генеалогічна та мовно-стилістична розмаїтість та експериментування. Це стосується «Бурлеску Господа Перуна Громовержця» й оповідань «Пустельник і мидниця» («Пустињак и меденица»), «Авантюра» («Пустоловина»), «Про духів навесні» («О духовима у пролеће»), «Як почалися пригоди Сулеймана Асановича, дикого чоловіка» («Како су почела збитија Сулејмана Асановића дивљег човека»), «Мандрівець без тіні та інші зав’язки» («Путник без сенке и други заплети»), «Неможливий землероб» («Немогући ратар»). Растко Петрович у своїх творах часто порушував як літературні, так і суспільно-історичні правила. Оповідання просякнуті різними формами комічного – від світлого сміху через карнавальну радість до іронії, сатири, цинічного ставлення до порядку речей. Особливо ці якості присутні в романі «Бурлеск Господа Перуна Громовержця», чи не найвидатнішому творі сербського аванґардизму. Елементи високого та низького бурлеску, ба й історичної прози, творять надзвичайно складну формальну цілість. У подібному стилі написана й повість про монаше життя «Оповідь отця Пантелеймона з молодості» («Прича оца Пантелејмона из младости», 1923), з виразними елементами карнавалізованої літератури та травестії. «Сербський літературний вісник» на початку 1927 року почав публікувати частинами роман невеликого обсягу Растка Петровича «Із силами незмірними» («Са силама немерљивим»), який значно відрізнявся від його попередніх прозових творів. Урбанізована дія відбувається у закритому міському просторі, кількість персонажів зведена до мінімуму, а тематика тіла цілком поступається душевній проблематиці. Одним із найвизначніших творів Растка Петровича став роман «Люди кажуть»; діалог у ньому став головним героєм і носієм мистецької структури. На першому плані відбуваються прості та життєві, приглушені розмови мешканців маленького рибацького селища на озерному острові. На тлі безперервного буяння сил природи показана тиха людська драма, яка закінчилася народженням нового життя. У 1932 році з’явився уривок п. н. «Смаглявий Петро прокинувся» («Смеђи Петар се пробудио») із рукописного роману про страждання сербської армії та цивільного населення в 1915 році піж час відступу через Албанію. Посмертно був опублікований роман «День шостий», рукопис якого Растко Петрович залишив на зберігання своєму товаришеві, письменнику й дипломатові, Арно Ваплеру. Цей роман є сукупністю всіх якостей, характерних для прози Растка Петровича. Перша частина роману, присвячена албанській Голгофі, відзначається стилістичним розмаїттям, частим використанням діалектних говірок, включає листи та щоденники, писані чужими та безглуздими мовами, різними розмовними формами. Також вельми помітні міфологічні мотиви, старозавітні та новозавітні теми (вихід, потоп, апокаліпсис). Друга частина «Дня шостого» спокійно розповідає про переддень Другої світової війни в Америці. Це майже ідилічна картина світуз поверненням до природи, без зіткнення елементів. Все ж родинна історія та біографія головного героя, славетного вченого, палеонтолога, після ґрунтовних досліджень закінчується трагедією, насильницькою смертю внаслідок нещасного випадку.

У творчій спадщині Растка Петровича збереглася й не цілком вдала п’єса «Сабінянки» («Сабињанке»), за духом близька романам «Із силами незмірними» та «День шостий». У доробку Растка Петровича є також велика кількість літературно-критичних і мистецтвознавчих статей та есеїв.

 

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»