***

Сербський письменник Антоніє Ісакович (по сербськи: Антоније Исаковић, Antonije Isaković) народився шостого листопада 1923 року в селі Рача Крагуєвачка в центральній Сербії. Його батько Нікола був адвокатом, а предки по його лінії – священиками. Мати Загорка походила з надзвичайно багатої родини Живановичів, у якій були фабриканти, банкіри та торговці. Проте юний Антоніє став прихильником комуністичних ідеалів, у вісімнадцятирічному віці приєднався до партизанів. У 1941–1945 роках був учасником народно-визвольної війни народів Югославії, прославився бойовою хоробрістю. У 1949 році закінчив Вищу партійну школу в Белграді, у цьому ж році став директором тижневика «НИН» («Недељне інформативне новине»), у 1960–1974 роках був директором видавництва «Просвета». У 1968 році Антоніє Ісакович став членом-кореспондентом, а в 1976 році дійсним членом Сербської академії наук і мистецтв, у 1975–1981 роках був у ній секретарем Відділу мови та літератури, у 1981–1994 роках був заступником голови Сербської академії наук і мистецтв. Помер Антоніє Ісакович у Белграді 13 січня 2002 року на 78 році життя.

Isakovic

Антоніє Ісакович видав збірки оповідань «Великі діти» («Велика деца», 1953), «Папороть і вогонь» («Папрат и ватра», 1962), «Оповідання» («Приповетке», 1964), «Лисі пагорки» («Празни брегови», 1969), «Щока» («Образ», 1988), «Під знаком квітня» («У знаку априла», 1991). Найвідомішими з його доробку стали романи в новелах «Мить. Розмови з Чеперком» («Tрен I», 1976) і «Мить ІІ» («Трен II», 1983). Антоніє Ісакович видав також романи «Berlin kaputt» (1982), «Тихий злочин» («Миран злочин», 1992), «Господар і слуги» («Господар и слуге», 1995). Вийшли також інші прозові книжки Антоніє Ісаковича: «Промови та розмови» («Говори и разговори», 1990), «Друга частина мого віку: щоб не забути» («Други део могвека: да се не заборави», 1993), «Риба» («Риба», 1998), «Зникнення» («Нестаjање», 2000). Зібрані твори Антоніє Ісаковича в п’яти томах вийшли в 1975–1982 роках. Оповідання Антоніє Ісаковича «Ложка» («Кашика») входить до навчальної програми вивчення сербської літератури в середній школі. Антоніє Ісакович був лауреатом численних літературних премій. Під кінець життя написав мемуари.

У творах Антоніє Ісаковича розповідається про боротьбу югославських партизанів у часи Другої світової війни, про політичне протистояння четникам, про пізніші чистки в рядах комуністів представників сталіністської політики. Твори Антоніє Ісаковича, просякнуті психологізмом, аналізом дій головних героїв, вважаються одними з кращих у сербській прозі останніх десятиліть. Їх ставлять в один ряд із творами Ернеста Гемінґвея й Альбера Камю.

Антоніє Ісакович був співавтором Меморандуму Сербської академії наук і мистецтв, політичної програми великосербської політики у час перед розпадом Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Був членом Соціалістичної партії Сербії у 1990-х роках, хоча пізніше публічно відмежувався від політики Слободана Мілошевича, вимагаючи його відставки.

Антоніє Ісакович є найчастіше екранізованим сербським (і югославським) письменником, за чиїми творами знімали художні фільми («Господар і слуги», «Мить І», «Мить ІІ», «Промови та розмови»). Сам написав декілька сценаріїв для фільмів; зокрема, виступив співавтором радянсько-югославського художнього фільму «Алеко Дундич» («Алеко Дундић», 1958, режисер Леонід Луков), автором сценаріїв фільмів «Єдиний вихід» («Jедини излаз», 1958, режисери Александар Петрович і Віцко Распов), «Дві ночі в одному дні» («Две ноћи у jедном дану», 1963, режисер Раденко Остоїч), «Три» («Три», 1965, режисер Александар Петрович), «Мить» («Трен», 1978, режисер Столе Янкович), «Berlin kaputt» (1981, режисер Мілівоє Мілошевич).

Українською мовою окремі твори Антоніє Ісакович переклав Юрій Чикирисов (Двоє // Всесвіт. – 1975. – № 11; Кличко // Літературна Україна. – 1975. – 28 листопада).

 

 

***

Сербський письменник Драгослав Михаїлович (по сербськи: Драгослав Михаиловић, Dragoslav Mihailović) народився 17 листопада 1930 року в місті Чупрія в центральній Сербії. Після середньої школи почав студії на філософському факультеті Белградського університету. У двадцять років був арештований і засланий на Голий острів (Голи оток) на Адріатиці (місце ув’язнення невгодних режимові Тіто осіб). Студії на відділенні югославської літератури та сербохорватської мови філософського факультету Белградського університету йому вдалося закінчити лише у 1957 році. Після університету йому не вдалося знайти постійного місця праці, тож часто міняв роботу. Працював, зокрема, лектором сербохорватської мови в університеті міста Пуатьє у Франції в 1974 році. Драгослав Михаїлович є членом Спілки письменників Сербії, Товариства сербсько-єврейської дружби в Белграді. 7 травня 1981 року Драгослав Михаїлович став членом-кореспондентом, а 15 грудня 1988 року – дійсним членом Сербської академії наук і мистецтв. Живе і працює Драгослав Михаїлович в Белграді.

Mihailovic

Драгослав Михаїлович вважається одним із найкращих і найбільш поцінованих сучасних сербських письменників. Його цінують і представники традиційного творення та сприйняття літератури, і представники нового, модерного, навіть постмодерного світовідчуття. До цього часу Драгослав Михаїлович видав п’ять збірок оповідань: «Фреде, на добраніч» («Фреде, лаку ноћ», 1967), «Схопи зірку, що падає» («Ухвати звезду падалицу», 1983), «Полювання на блощиць» («Лов на стенице», 1993), «Безплідна осінь» («Jалова jесен», 2000), «Виживання» («Преживљавање», 2004); шість романів: «Коли цвіли гарбузи» («Кад су цветале тикве», 1968), «Вінок Петрії» («Петријин венац», 1975), «Люди в чоботях» («Чизмаши», 1983), «Горить Морава» («Гори Морава», 1994), «Злочинці» («Злотвори», 1997), «Третя весна» («Треће пролеће», 2002); збірку драм «Втаємничення у роботу» («Увођење у посао», 1983); документально-публіцистичну книгу «Голий острів» («Голи оток», 1955); сценарій «В’єтнамці» («Вjетнамци», 1990), багато літературних студій, оглядів і статей. Його оповідання перекладені багатьма мовами світу і ввійшли до понад двадцяти антологій і збірників у Сербії та за кордоном.

Драгослав Михаїлович є одним із найяскравіших представників т. зв. «прози дійсності», або «критичної прози», яка має великі традиції в сербській літературі. Він є найбільш реалізованим представником цього напрямку через те, що досягнув високого художнього рівня своїх прозових книжок – від першої збірки оповідань «Фреде, на добраніч» до найновішого роману «Третя весна». Загальне визнання художніх вартостей прози Драгослава Михаїловича і читачами, і літературною критикою підтверджується частим перевиданням його книжок. Наприклад, роман «Коли цвіли гарбузи» перевидавався понад двадцять разів, роман «Вінок Петрії» – понад п’ятнадцять разів, роман «Люди в чоботях» мав вісім видань, романи «Горить Морава» та «Третя весна» витримали по декілька видань, перевидавалися і його збірки оповідань.

Роман  Драгослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи» є найвідомішим його твором. Від часу появи в 1968 році, попри майже десятилітню заборону передруку та заборону на виставу за його мотивами (за свідченням самого Драгослава Михаїловича, ці заборони наклав особисто Йосип Броз Тіто), він, як знаємо, часто потім перевидавався і був перекладений багатьма мовами світу. Головний герой цього роману, наснаженого надзвичайною психологічною силою,  Люба Сретенович, став культовим образом кількох поколінь сербських читачів. Як зазначає Марія Василишин, цей роман має форму монологічної сповіді: «Колишній боксер Люба Сретенович з белградської периферії Душановаца пригадує події кінця сорокових – початку п’ятдесятих років, які стали його вражаючою внутрішньою драмою та спричинились до його еміграції у Швецію. Люба розповідає свою “звичайну” і водночас вражаючу життєву історію про дружбу, про сімейне горе, про сестру, зґвалтовану його знайомим, та про помсту, сцена якої у романі – найвеличніша. Роман являє собою приклад доволі стиснутої форми і спрощеного наративу. Персонажі книги розмовляють мовою нелітературною, скупою і образною водночас. Уся мова пронизана белградським арґо п’ятдесятих років ХХ століття. Використання арґо є своєрідним засобом обійти табу, які встановило тогочасне суспільство комуністичної Югославії. Оповідь від першої особи у формі “сказу” передбачає безпосередній зв’язок з персонажем і його долею. Замість того, щоб авторським голосом інформувати, описувати, пояснювати, письменник зникає і надає своєму героєві можливість промовляти до читача вголос, створюючи ілюзію автентичності. Через те твір, написаний без патетики і так званих великих життєвих тем, є живим, зачаровує своєю спонтанністю, динамічністю, переконливістю».

Драгослав Михаїлович є одним із найвідоміших сербських письменників поза кордонами Сербії. Критична рецепція за кордоном, попри численні переклади, підтверджується великим числом розвідок і досліджень, які про його прозу написали європейські славісти, від найстарших до наймолодших. Написано низку дисертацій про його романи й оповідання. З нагоди українського видання роману Драгослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи» (2008) у Києві відбулася наукова конференція, матеріали якої були того ж року опубліковані (Рудяков П. Роман Д. Михаїловича «Коли цвіли гарбузи» у контексті сербської прози 60–70-х рр. ХХ ст.: мотив переселення героя; Татаренко А. Деякі особливості наративної стратегії Драгослава Михаїловича-оповідача; Ярмак В. Семантичний діапазон плюсквамперфекта в романі Драгослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи» та в його перекладі українською мовою; Левицький В. Місто як полеміка в романі Драгослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи»; Шуруй О. Стосунки з Батьківщиною у романі Драгослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи»; Василишин М. Особливості перекладу творів Драгослава Михаїловича // Украс: Українсько-сербський збірник. – 2008. – Вип. 3).

За свою літературну творчість Драгослав Михаїлович був удостоєний низки премій, зокрема таких: премія ім. Іво Андрича (1976), «Золота арена» в Пулі за кращий сценарій (1978), премія тижневика «НИН» («Недељне інформативне новине») (1984), премія Народної бібліотеки Сербії (1985), премія ім. Борисава Станковича (1994), премія ім. Петра Кочича (2011).

Українською мовою роман Драгослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи» переклала Марія Василишин (вийшов окремим виданням у Києві в 2008 році).

 

 

***

Сербський письменник Борислав Пекич (по-сербськи: Борислав Пекић, Borislav Pekić) народився четвертого  лютого 1930 року у чорногорській столиці Подгориці (тоді – Королівство Югославія). Його батько Воїслав Д. Пекич у Королівстві Югославія був високим державним чиновником. Від Бориславового народження до 1941 року родина жила в Старому та Новому Бечеї, Мрконич-Граді, Книні та Цетінє. На початку Другої світової війни італійські окупаційні власті прогнали їх з Цетінє до Сербії. Родина поселилася в Баваништі (південний Банат), а в 1945 році переселилася до Белграда. Там Борислав Пекич продовжив навчання у Третій чоловічій гімназії, яку закінчив у 1948 році. Незабаром після того (сьомого листопада 1948 року) Борислав Пекичбув арештований як член нелегальної студентсько-гімназійної організації, яка називалася Спілка демократичної молоді Югославії. У травні 1949 року на підставі Закону про злочинні дії проти народу й держави Борислав Пекич був засуджений на Окружному суді до десяти років ув’язнення, а потім на Верховному суді (Народної Республіки Сербії) 26 червня 1949 року покарання було збільшене до 15 років ув’язнення і примусових робіт. Ув’язнення відбував у Сремській Митровиці та Ніші. 29 листопада 1953 року Борислав Пекич був помилуваний. У тюрмі зародилося багато ідей, які Борислав Пекич пізніше розвинув у своїх головних романах. У 1954–1958 роках студіював експериментальну психологію на філософському факультеті Белградського університету. У 1958 році одружився з інженером-архітектором Ліляною Ґлишич; через рік у них народилася дочка Александра. У 1959 році Борислав Пекич також написав свій перший із понад двадцяти кіносценаріїв для головних кіностудій Югославії; зокрема, фільм «Чотирнадцятий день» («Дан четрнаести») за його сценарієм представляв Югославію на Канському кінофестивалі 1961 року.

Pekic

Роками Борислав Пекич працював над кількома романами, а коли перший із них «Час чуда» («Време чуда», 1965) був опублікований, то викликав зацікавлення великої кількості як читачів, так і літературних критиків. Цей роман у 1976 році вийшов англійською мовою у видавництві «Harcourt Brace Jovanovic» у Нью-Йорку («Time of Miracles»). У 1986 році цей роман був перекладений французькою та польською, у 1987 році – румунською, у 2004 році – італійською, у 2007 році – грецькою мовами. Перший роман Борислава Пекича «Час чуда» чітко вказав на дві важливі характерні ознаки його творчості: гострий антидогматизм і константний скептицизм стосовно могутнього «прогресу» людства, досягнутого упродовж його історії.

У 1968–1969 роках Борислав Пекич був одним із редакторів «Літературної газети» («Књижевне новине»). Його другий роман «Паломництво Арсенія Нєгована» («Ходочашће Арсенија Његована», 1970), окрім іншого, змалював картину студентських протестів 1968 року в Югославії. Хоча Борислав Пекич ідеологічно дистанціювався від цього опозиційного руху, новий політичний клімат ускладнював його стосунки з владою, тож цілий рік він був позбавлений паспорта. Все ж роман здобув премію тижневика «НИН» («Недељне інформативне новине») як найкращий югославський роман того року. Англійський переклад під назвою «Белградські будинки» («Houses of  Belgrade») вийшов у 1978 році також у видавництві «Harcourt Brace Jovanovic» у Нью-Йорку, а пізніше був перекладений польською, чеською та румунською мовами.

Після еміграції Борислава Пекича у 1971 році до Лондона югославська влада вважала його персоною нон ґрата, що на декілька років унеможливило видання його книжок в Югославії. Щойно в 1975 році з’явилася обширна новела «Злет і падіння Ікара Губелкіяна» («Успење и суноврат Икара Губелкијана»), перекладена пізніше польською (1980), угорською (1982), чеською (1985) та французькою (1992) мовами. У 1977 році Борислав Пекич послав рукопис роману (соті) «Як поховати вампіра» («Како упокорити вампира») на анонімний літературний конкурс Об’єднання видавців Югославії. Роман переміг на конкурсі, тож був надрукований. Пізніше був перекладений чеською (1980), польською (1985), італійською (1995) і англійською (2005) мовами. Базований частково на власному тюремному досвіді Пекича, роман показує методи, логіку та психологію сучасного тоталітарного режиму. Сага-фантасмагорія «Захист і останні дні» («Одбрана и последњи дани», 1977) була перекладена польською та угорською (1982), чеською (1983), французькою (1989) та шведською (2003) мовами. Ці три твори ґрунтовно розглядають різні види й різні рівні колаборації в Югославії в часи Другої світової війни.

Після більш як двадцяти років підготовки, студій і досліджень з’явився в 1978 році перший том семитомної фантасмагорії Борислава Пекича «Золоте руно» («Златно руно»). Наступні шість томів вийшли в 1978–1986 роках Цим твором Борислав Пекич увійшов у коло найвидатніших сербських письменників. За цю сагу Борислав Пекичу 1987 році отримав премію ім. Петара Петровича Нєґоша, що означало визнання його одним із найкращих сучасних прозаїків Югославії. На думку журі Телебачення Сербії, цей роман увійшов у десятку найкращих романів, написаних сербською мовою в період від 1982 до 1992 року. «Золоте руно» зарубіжні критики порівнювали з «Уліссом» Джеймса Джойса за структурою нарації класичного міфу, з «Будденброками» Томаса Манна за описом тривалої сімейної історії та еволюцією передвоєнного суспільства, з «Контрапунктом» Олдоса Гакслі за внутрішньою ґенезою, яка проходить крізь лабіринт конфліктних перспектив. «Золоте руно» описує блукання поколінь Нєгованів і через них досліджує історію Балкан. Перший, другий і третій томи вийшли французькою мовою 2002, 2003 і 2004 року відповідно.

У 1980-і роки Борислав Пекич писав вже щось зовсім інше. Збирав матеріал для написання книги про зниклий острів Атлантиду, намагаючись дати нове пояснення коренів, розвитку й занепаду нашої цивілізації. Попри осмислення класичних джерел, які інспірували його антропологічний інтерес, Борислав Пекич вирішив окреслити свою нову візію майбутнього, уникаючи «історичних моделей», з якими стикався у старих міфах. Таким чином виникли три книжки: жанр-роман «Лють» («Беснило», 1983), антропологічний роман «1999» (1984) і епос «Атлантида» (1988). Ці книжки витримали велику кількість перевидань в Сербії, а «Лють» навіть була бестселером. «Лють» вийшла іспанською (1988) та угорською (1994) мовами, а «Атлантида» чеською (1989) мовою. За «Атлантиду» Борислав Пекич отримав премію ім. Івана Ґорана Ковачича (1988). «Вибрані твори» Борислава Пекича у 12 томах вийшли в 1984 році, за них він отримав премію Спілки письменників Сербії. У 1991 році вийшли «Вибрані твори» Борислава Пекича у 6 томах.

Тритомник «Роки, які з’їла сарана» («Године које су појели скакавци») був виданий у 1987–1990 роках. Це автобіографічно-мемуарна проза, в якій оцінюються післявоєнні роки, життя та переслідування буржуазії під комуністичним режимом. Ці книги не автобіографічні в класичному сенсі слова, адже Борислав Пекич займається і загальним станом Югославії після Другої світової війни, іншими країнами та їхнім устроєм. Він змальовує тюремне життя як єдину цивілізацію, а цивілізацію «свободи» як різновид тюрми. Ця трилогія визнана кращим зразком мемуарної прози, за неї Борислав Пекич отримав премію ім. Мілоша Црнянського (1989).

Ґотична хроніка «Новий Єрусалим» («Нови Јерусалим: готска хроника») вийшла в 1989 році. Дві новели з цієї збірки були перекладені французькою й англійською мовами. Новела «Людина, яка їла смерть» з цієї книжки вийшла французькою мовою як окреме видання (2005) і була визнана найкращою книжкою іноземного письменника того року. Повністю «Новий Єрусалим» вийшов українською мовою (2007) у видавництві «Кальварія»; у видавничій анотації зазначено, що це – «вінок новел, об’єднаних численними паралелями та аналогіями. Письменник звертається до вічної проблеми вибору, говорить про сумнів та догму, про таємничу природу мистецтва, про масу та індивідуума.  Пекич створює параболічні оповіді, в яких легко переходить межу реального та фантастичного, надаючи історичним та напівісторичним фактам художньої достовірності та універсального звучання». Сербський критик Рада Саратлич лапідарно подає квінтесенцію цього твору: «Сам Пекич визначив “Новий Єрусалим” як ґотичну хроніку, підкресливши цим, що йдеться про специфічний прозовий цикл, у якому змальовані найбільші біди, з якими зустрічався людський рід від пізньовізантійського часу до ери комунізму та сталінізму. Розповідаючи про чуму, творчий екстаз, знищення відьом, революційне насильство у різних формах, закінчуючи темними безоднями, у які людина падала під владою тоталітарних режимів, Пекич справді виписав ґотичну хроніку історії». «Новий Єрусалим» складається з п’яти новел. «Мегалос Масторас та його витвір, 1347 рік» – це розповідь про Чуму, яка замовила різьбяру Мегалосу Масторасу виготовити стілець, з якого вона вже не могла б встати, бо змучилася блукати світом; різьбяр створив той стілець, але не захотів розлучатися зі своїм шедевром, за що й жорстоко поплатився. «Слід серця на стіні, 1649 рік» – розповідь про Джона Блексміта, який начебто має дар визначати відьом; тож він і подорожує Англією, рятуючи різні місцевості від нечистої сили; тих, на кого він вказував, одразу вішали; і от він потрапляє до рідного міста, де змушений вказати на власну матір, аби позбавити її страшних мук. «Людина, яка їла смерть, 1793 рік» – розповідь про писаря Революційного Трибуналу Жана-Луї Поп’є, який одного разу, снідаючи за робочим столом, випадково загорнув шматок сиру у смертний вирок і, щоб самому за це не піти на ґільотину, був змушений з’їсти аркуш із вироком; із того дня він щодня їв по одному вироку, їв смерть, рятуючи невинних людей від неминучої загибелі. «Музикант Золотих Часів, 1987 рік» – історія про те, що жодна людина ніколи не може втекти від самої себе; коли власне минуле наздоганяє людину, яка зрадила свою обітницю, зрадила своє дитинство, свої Золоті Часи, – приходить Музикант Золотих Часів і відбирає життя.«Промені Нового Єрусалима, 2999 рік» – наукова праця вченого-археолога із далекого майбутнього; археолога, який проводив розкопки на далекій Півночі і віднайшов прадавню цивілізацію – ГУЛАГ, яку населяли мудрі та щасливі громадяни – зеки; то була високорозвинена, омріяна країна, із найщасливішими людьми на світі, які виробили вміння терморегуляції тіла силою чистої волі і пречудово жили у лютих морозах.

У 1970-х роках Борислав Пекич заявив про себе як один із найкращих сучасних сербських драматургів. Писав і радіо-драми для Westdeutscher Rundfunk у Кельні, для Süddeutscher Rundfunk у Штутґгарті. Із 27 драм, які були поставлені або надруковані в Сербії, 17 мали прем’єри в Німеччині. Чимало п’єс було трансформовано в теле-драми, здобуло численні нагороди. 16 із них надруковано у «Вибраних творах» 1984 року. П’єса «Генерали, або Рідня по зброї» («Генерали или Сродство по оружју», 1969) входить у всі антології сучасної сербської драматургії. П’єси  Борислава Пекича були вельми популярні, отримали чимало схвальних відгуків; найвідомішою з них є «Цінцари, або Кореспонденція» («Цинцари или Корешподенција», 1979), базована на четвертому томі «Золотого руна»; за 23 роки в белградському театрі «Ательє 212» відбулося 280 її постановок. Борислав Пекич отримав першу премію Радіо-Загреба за п’єсу «186. Драбина» («186. Степеник», 1982), першу премію на фестивалях в Охриді та Варні за п’єсу «Як розважати пана Мартина» («Како забављати господина Мартина», 1990).

Упродовж довшого часу Борислав Пекич працював над багатьма фільмами, написав більше двох десятків оригінальних сценаріїв і адаптував деякі зі своїх романів для кіно. Фільм «Час чуда» презентував Югославію на Канському кінофестивалі 1991 року, де Ґоран Паскалєвич здобув приз за режисуру, а пізніше фільм був представлений на кінофестивалях у Ґлазґо, Москві, Монреалі та Врнячкій Бані. Фільм «Диявольський рай» («Ђавољи рај», 1989), створений за сагою-фантасмагорією «Захист і останні дні», здобув приз на кінофестивалі в Токіо в 1989 році та презентував Югославію на кінофестивалях у Монпельє (Франція), Сан Себастьяні (Іспанія), Лос Анджелесі та Сан Франциско (США).

Як коментатор Югославського відділу Світової секції BBC у Лондоні в 1986–1991 роках Борислав Пекич читав свої «Листи з Лондона» («Писма из Лондона») кожної неділі; ці «Листи» вийшли друком в Югославії: «Листи з чужини» («Писма из туђине», 1987), «Нові листи з чужини» («Нова писма из туђине», 1989), «Останні листи з чужини» («Последња писма из туђине», 1991). Кожна книжка складалася з 50 листів з дотепними та свіжими спостереженнями про Англію й англійський народ. Листи транслювалися для югославських і сербських слухачів, для яких Борислав Пекич полюбляв робити численні гумористичні порівняння британської та югославської влади, держави, звичаїв і людей. За ці книжки Борислав Пекич отримав премію ім. Яші Ігнятовича (1991). На BBC Борислав Пекич також мав серію передач про історію Великобританії, яка посмертно була видана п. н. «Сентиментальна історія Британської імперії» («Сентиментална повест Британског царства», 1992).

У 1989 році Борислав Пекич разом із іншими дванадцятьма інтелектуалами відновив роботу Демократичної партії, а в 1990 році став членом її Головної ради; став одним із редакторів оновленої опозиційної газети «Демократія» («Демократија»). У 1990–1992 роках Борислав Пекич був заступником голови Сербського ПЕН-центру, був також членом Англійського ПЕН-центру. Від 1985 року був членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв, у 1992 році став членом Коронної ради престолонаслідника Александара Караджорджевича.

Як автор і публічна особистість Борислав Пекич був активним до останніх днів; помер другого липня 1992 року від раку легень у своєму будинку в Лондоні. Був кремований у Лондоні, а урна з його прахом знаходиться на Алеї заслужених громадян на Новому цвинтарі в Белграді. Посмертно престолонаслідник Александар відзначив його Королівським орденом двоголового білого орла першого ступеня.

Багато книжок Борислава Пекича було опубліковано вже посмертно: «Час слів» («Време речи», 1993), «Відпочинок від історії» («Одмор од историје», 1993), «Будівничі» («Градитељи», 1994), «Народження Атлантиди» («Рађање Атлантиде», 1996), «Стерто зі стрічки» («Скинуто сатраке», 1996), тритомник «У пошуках Золотого руна» («У трагању за Златним руном», 1997), «Вибрані листи з чужини» («Изабрана писма из туђине», 2000), «Політичні зошити» («Политичке свеске», 2001), «Філософські зошити» («Философске свеске», 2001), «Кореспонденція як життя І» («Кореспонденција као живот I», 2002), «Кореспонденція як життя ІІ» («Кореспонденција као живот IІ», 2003), «Зібрані листи з чужини» («Сабрана писма из туђине», 2004), збірка неопублікованих п’єс «Роботи та привиди» («Роботи и сабласти», 2006), «Вибрані драми» («Изабране драме», 2007), «Вибрані есеї» («Изабрани есеји», 2007), збірка інтерв’ю й есеїв «Мораль і демократія» («Морал и демократија», 2008), збірка думок із опублікованих і неопублікованих творів «Марґіналії та моралії» («Маргиналије и моралије», 2008).

Борислав Пекич залишив величезний корпус рукописів, який складається з комплексних коментарів про виникнення та розвиток тем «Золотого руна», «Атлантиди», «1999», з філософського, антропологічного та історичного погляду. Автобіографічні сюжети присутні в деяких його творах у вигляді спогадів про роки, проведені в політичній ізоляції. Тема особистої свободи проходить як крізь його твори, так і через щоденники як відповідь на репресивну діяльність комуністичного режиму колишньої Югославії. Його дружина та дочка в 2012 році опублікували книжку «Сліди на піску» («Стопе у песку»), до якої увійшли промови та лекції Борислава Пекича, які він виголошував по цілому світі.

Твори Борислава Пекича перекладені англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, голландською, шведською, ретороманською, румунською, угорською, чеською, словацькою, польською, словенською, македонською, грецькою, албанською та іншими мовами. Українською мовою окремі твори Борислава Пекича переклала Алла Татаренко.

13495323_10210438531382940_2290708793300994424_n (1)

Українською мовою уривок з роману «Як поховати вампіра»– «Як професор Рутковський продав душу дияволу, або по той бік добра та зла» – був надрукований у незалежному культурологічному часописі «Ї» (2000, № 16), оповідання «Чудо в Гадарі» – в «Антології сербської постмодерної фантастики» (Львів, 2004), новела «Людина, яка їла смерть, 1793 рік» – в часописі «Ї» (2005, № 37), роман «Новий Єрусалим», як вже знаємо, вийшов окремим виданням (Львів, 2007).

Перекладачка творів Борислава Пекича Алла Татаренко є також і дослідницею його творчості, опублікувала про нього та його твори чимало статей, зокрема такі: «“Новий Єрусалим” Борислава Пекича як приклад постмодерного жанрового експерименту» («Література. Фольклор. Проблеми поетики», Київ, 2009, вип. 32), «(Де)міфологізація історії в малій прозі Д. Кіша та Б. Пекича» («Біблія і культура», Чернівці, 2010, вип. 13),

«Жанрові інновації у творчості Борислава Пекича» (розділ у її монографії «Поетика форми в прозі постмодернізму (досвід сербської літератури)», Львів, 2010).

Іван ЛУЧУК – для «Майдану»