***

 У 1964-му, я вчився у третьому класі,  тут посадили дерева і знесли усі надгробки. Куди їх звозили – я тоді не знав, та й звідки міг знати? Тоді це місце назвали Парк інтернаціоналістів.

У майже повністю українськомовній Коломиї 64-річний голова єврейської громади Яків Заліщикер – один із тих нетипових містян, кому досі зручніше послуговуватися російською. Хоча в розмові чоловік раз-по-раз перескакує на мову, яка оточувала його більшу частину життя. Він повільно іде парковою алеєю, роздивляючись територію. Сьогодні тут обійшлося без слідів непрошених гостей. Поміж дерев – де поодинці, а де – складені в купу, скрізь лежать кам’яні плити – мацеви – із написами на ідиш. Виникає враження, що потрапив на територію якогось будівництва. Парк на цьому місці створили трохи більше ніж 50 років тому, а до цього тут тривалий час був кіркут – єврейський цвинтар.

 200 років тому тут був уже край міста. Ось цей потічок був його межею, за Австро-Угорщини цю землю виділили під цвинтар.  Навіть збереглись два межеві камені, які вказували край кладовища.

Потічок – це мілка «річка-смердючка», береги якої вимощені бетонними плитами. До центру нинішнього міста звідси – якихось сім-десять хвилин пішки. Теперішні коломияни і не підозрювали, що на території парку при Комсомольському озері (цю водойму іноді так називають навіть ті, що народилися після розпаду СРСР), колись були поховані люди. При цьому 1,4 гектара парку під меморіальний сквер міська рада передала ще в 1994-му році. Роками молоді мами повільно котили свої візки по вищербленому асфальту паркових доріжок, а студенти розташованого поруч колись технікуму, а тепер – коледжу, зазвичай виясняли тут стосунки, коли тестостерон зашкалював. Двоє сходилися «сам на сам», решта були захопленими глядачами. Або ж просиджували пари у густих заростях, у яких людину вже не було помітно за кілька метрів.

Тепер частина парку огороджена, а на вході табличка повідомляє, що це Єврейський меморіальний цвинтар, який діяв у Коломиї у 1783-1894 роках. І який став непростою перевіркою для нинішніх мешканців міста.

***

Почалося усе зі звичайної огорожі. Частину парку на отримані кошти обмежили парканом – згідно зі старими межами цвинтаря, точне розташування якого дізналися за старою картою Коломиї. І стикнулися з першим непорозумінням: не вдалося домовитися із чоловіком, який звів господарство на частині території колишнього кладовища.

 

– У нього в двір заходить десь сім метрів землі із кладовища, і ця територія приватизована. Межа цвинтаря проходить якраз по стіні будинку. У 2009-му ми пропонували за нього 150 тисяч доларів. Він захотів 350. Один із американців, які давали гроші, сказав: за таку суму ми зможемо в Нью-Йорку купити собі будинок.

 

Яків Заліщикер каже, що у дворі в цього чоловіка досі є закопані кам’яні надгробки. Про них свідчать горбики на краю подвір’я, їх так і не дозволили забрати. Натомість на огороженій території з’явилися плити не лише з цього, а й з інших знищених коломийських єврейських цвинтарів. На одному, створеному ще на початку XVII століття, зробили «медполе» – футбольний майданчик тодішнього медичного училища, що розташовувався в будівлі міської ратуші. Ще один, в районі залізничного вокзалу, перетворився на пустир, де вигулювали собак.

 

***

 

 По місту знайшли приблизно 1300 плит, і люди їх досі привозять. Знаходять у зовсім несподіваних місцях, подвір’ях-городах.

 

За планом меморіального скверу, який розробили львівські архітектори та спочатку погодили у міськраді, знайдені плити мали розмістити на бетонних стінах розміром приблизно два на п’ять метрів – загалом їх мало бути 49. Встановили три, коли виявилося, що за єврейськими канонами на кладовищі можуть перебувати лише ті мацеви, які звідти й походять. А кам’яні плити сюди звозили не лише з цвинтарів. Коли 17 серпня 1990-го року в Коломиї взялися демонтувати пам’ятник Ульянову-Леніну (це був лише четвертий такий випадок в УРСР), під постаментом знайшли єврейські надгробки. Такими ж «будматеріалами» був вимощений двір коломийської ратуші: закатані в асфальт, їх виявили лише у 2014-му. А от у дворі будинку за адресою Івана Франка, 5, вони завжди були на виду. Довгими кам’яними прямокутниками тут вимостили подвір’я. Роками люди ходили по них, не особливо переймаючись, що під їхніми ногами.

 

 У мене є дозвіл забрати їх з того двору. Але місто каже: хочете ці плити – забезпечте благоустрій, замініть їх,  каже Яків Заліщикер.

 

 

Плити частково залиті асфальтом та витерті часом, але на окремих ще можна розібрати сліди написів. Поки фотографую двір, поруч проходить кілька мешканців, які кидають здивовані погляди. Ще один чоловік зупиняється і деякий час мовчки спостерігає за моїми діями.

 

 

 Будете зривати?  раптом запитує.

 Дізнався, що у цьому дворі є такі плити, захотілося побачити. Ви тут живете?

 

Відповіді не отримую. Чоловік розвертається і швидко іде з двору. Виникає враження, що таким гостям тут не раді.

 

Самих надмогильних плит, які походять саме із парку на вулиці Чехова, вистачить хіба на сім-вісім запланованих стел. У меморіальному сквері вони сусідитимуть із похованням цадика Гілеля Баруха Ліхтенштайна. Сам сквер давно уже міг би бути не лише на папері, якби не події кінця 2015-го року.

 

***

 

 Цю капличку кілька разів підпалювали. Тоді вона була не така, як зараз, а дерев’яна. Мала функцію, щоб захистити могилу всередині від дощу чи снігу. Ще в жодному українському місті не було таких проблем із такою спадщиною, як у Коломиї.

 

 

Яків Заліщикер натискає потрібні кнопки на кодовому замку і відкриває міцні залізні двері. Посередині будиночка розмірами приблизно шість на шість метрів – білий надгробок, на якому вказано, що це поховання Гілеля Баруха Ліхтенштайна, який був коломийським равином і помер 1893 року. У єврейській релігійній традиції особливе ставлення до смерті. Менш важливо, коли людина, яку вважають святою, народилася – передусім відзначають дату його відходу на той світ. І могила равина, який жив у XIX столітті, стала однією з причин того, що в занедбаному парку знову з’явилися сліди старого кладовища.

 

 У 2007-му мене обрали головою громади. А за деякий час я знайшов правнука Ліхтенштайна у п’ятому поколінні, він живе  у Нью-Йорку. І ми його оформили як нашого равина, він почав допомагати матеріально.

 

У вересні 2015-го тут трапився перший інцидент. Одного ранку люди, які роками скорочували свій шлях через парк, вперлися у закриті на замок проходи.

 

 Тут не було освітлення. І коли треба було копати канаву для кабелів, ми використали екскаватор. Ворота тоді закрили, щоб когось не травмувати. Перед тим розвісили оголошення, написали листа у міськраду.

 

Місто, якому належить ця територія, дозволу на закриття проходу не давало. Самі замки невідомі однієї ночі зрізали, а ворота взагалі вирвали з допомогою трактора. А в ніч на 19 вересня хтось підпалив будиночок у парку.

 

 Люди почали вигадувати, що ми тут ресторан будуємо. Іноді по кілька разів на тиждень доводилось стіни фарбувати, бо свастики та іншу дурню малювали. А коли вперше підпалили її, то від вогню алюмінієві жалюзі поплавилися. Я їх залишив, навмисно не міняв.

 

Після другого підпалу, вже на початку листопада, будиночок обклали вогнестійкою клінкерною цеглою. Тепер його можна взяти хіба ракетою, жартує чоловік.

 

 

Нова конфліктна ситуація на цій території виникла вночі 26 грудня 2015 року. Не знаючи про встановлені в парку камери, троє осіб заходилися ломами збивати встановлені на стелах плити, розбили 42 з них. Менш ніж за місяць – нова спроба підпалу поховального будиночка.

 

 Вони ж не знали, що там камери, і я їх усіх вирахував, передав дані поліції. Їх судили, але равин попросив, щоб не садили до в’язниці. Найактивнішому років з 20 було, вони ніби «Правий сектор» представляли, якийсь із підрозділів. На фронті були, зброю мали. Погрожували мені, про це навіть поліція попереджала. Деякий час ходив з охороною, поліцейські зі мною їздили.

 

Але найбільша проблема чекала попереду.

 

***

 

 Пригадую, як студентом у тому парку садив дерева. Навіть не знав, що там було кладовище, ніяких останків чи надгробків ми не знайшли. Вперше я стикнувся з темою цвинтаря за часів, коли був заступником міського голови. Приїхала делегація, був равин, і він поводився дуже виклично. Їх обурювало, що там комусь дозволили побудуватися і частина його господарства проходила на території колишнього цвинтаря. Я їм кажу: хлопці, ви не бідні, домовтеся з ним. Місто знайде інше місце, а ви компенсуйте витрати людині. А коли равин почав себе агресивно поводити, я нагадав, що ми є на своїй землі, ще й готові іти їм назустріч.

 

75-річний Любомир Грабець зустріч призначає в міському Будинку школяра. На неї, попри неприємний дощ, приїздить велосипедом. Нинішній пенсіонер, який більшу частину життя пропрацював освітянином, був серед групи людей, які в лютому 2017-го року встановили на території колишнього цвинтаря хрест із написом «Пам’яті загиблих борців визвольних змагань і жертв НКВС 1945-48 рр.» – без офіційного дозволу. І який так обурив представників єврейської громади міста.

 

 

 Кажуть, що це суперечить їхній вірі. Але коли Шептицький з іншими українцями сотні людей по монастирях переховували? А як у Літині мій батько Омелян Грабець (український військовий діяч часів УПА) розгромив німецьку жандармерію і врятував багато євреїв? А коли праведник Омелян Ковч,що навчався у Коломиї, пішов на смерть з єврейськими дітьми  – це не суперечило вашій релігії? –колишній заступник мера міста одразу емоційно реагує на запитання щодо законності встановлення хреста.

 

Він переконує: після відходу з Коломиї німецької армії уже радянські окупанти ховали тут тіла закатованих повстанців. Каже – про таке колись свідчили очевидці тих подій.

 

 Цвинтар був по лівій стороні від нинішньої центральної доріжки, а повстанців ховали правіше. Тому ми запропонували спільний меморіал. Бабин Яр же є, багато інших схожих об’єктів. Чому в Коломиї такого не зробити? Той цвинтар був сто років тому, це вже не місце для поховань. Але я кажу, що хай і тисячу років тому когось там ховали, ми зобов’язані сприяти вшануванню пам’яті, бо це християнська філософія. Але чому ви, на нашій землі, не дозволяєте вшанувати наших героїв?

 

На зауваження, що саме встановлення відбулося без дозволів, чоловік відмахується.

 

 Я гуманітарій, для мене моральні аспекти є важливішими за папери чиновників. І дотримуюся постулату Степана Бандери, за яким господарем на цій землі є український народ, що зобов’язаний забезпечити тут повноцінний розвиток іншим націям. Хіба у паперах справа? Справа в моралі. А мораль – одна: ваші там люди поховані, і наші, треба їх вшанувати! Ми говорили про це з міським головою, але це все тягнулося. Тому ми вирішили, що це наш християнський обов’язок – позначити це місце і поставити хрест пам’яті. І в один прекрасний день ми його поставили і висвятили. Почалася катавасія, і навіть капеланів змушували забрати хрест. Як так – забрати вже висвячений хрест?

 

***

 

Спостерігачі бачили хрест, нещодавно встановлений на юдейському цвинтарі в м. Коломия (51 км на південний схід від Івано-Франківська), уточнюючи інформацію, отриману від представника єврейської громади міста. На хресті був напис на пошану членів Української повстанської армії, яких начебто було вбито на цьому місці в 1941–1942 роках. Начальник районної поліції повідомив СММ, що «Правий сектор», Конгрес українських націоналістів і ще дві організації отримали дозвіл провести зібрання на цьому місці, але не попередили про свої плани встановити хрест. Він сказав, що поліція зареєструвала скаргу щодо цього хреста від єврейської громади Коломиї.

(Зі звіту спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні за 27 лютого 2017 року).

 

***

 Якась бабця на базарі в Кутах сказала бабці з Косова, що вона чула, ніби когось розстрілювали на цьому цвинтарі. Це дурниці, нема жодного підтвердження.Поставили незаконно, а законно зняти його – не можна, бо чотири капелани його освятили. Пізніше прийшли і забетонували його. Ми ж не ставимо зірку Давида на християнському кладовищі!

 

Голова єврейської громади каже, що вони одразу подали до коломийського суду на бездіяльність міської влади, але там відмовилися розглядати позов. Подалися до Івано-Франківська – там теж відмовились. Врешті звернулися до Львова, і тамтешній апеляційний суд вирішив – розгляд має відбутися лише у Коломиї.

 

 

У єдиній діючій нині коломийській синагозі Яків Заліщикер показує документ, за яким регламентується утримання єврейських кладовищ. Хвалиться – у своєму кабінеті більше двох годин спілкувався із послом Ізраїлю, що приїхав до Коломиї в питанні цвинтаря. До міської ратуші той зайшов лише на 15 хвилин.

 

Серед того, що саме забороняється робити на кіркутах, значиться і встановлення символів інших релігій – хрестів, півмісяців. А також – скорочення дороги через територію, перечікування дощу, відвідування в суботу чи навіть проведення легковажних розмов.

 

 Наші релігійні діячі наполягають, що воно має бути закрите, як у Долині чи Болехові, де теж такі роботи проводили. В перспективі може статися, що це місце таки закриють, бо по єврейських кладовищах ходити не можна,  від непопулярної серед містян ідеї ізолювати цю територію Яків Заліщикер явно не відмовився.

 

Щоб віднадити людей ходити навпростець, довкола обгородженої території зробили бруковану доріжку. Для цього навіть довелося викупити стару садибу, яка тепер значиться як резиденція коломийського равина – вона прилягає впритул до цвинтаря. А на місці вирваних колись воріт до кладовища виросла купа землі, незрозуміло ким привезена – хоча опоненти вказують на голову єврейської громади. Містян перешкода не злякала, вони тепер радо користуються обома шляхами – звичним прямим, і новим – дещо в обхід. Від ідеї закрити цю територію не в захваті.

 

 Тут ніколи не було цвинтаря, просто позвозили плити з інших колишніх кладовищ, що були у місті,  розповідає своє бачення цієї історії молодий чоловік із пекінесом на повідку. Поки розмовляємо, тварина діловито мітить довколишню територію у свій спосіб. Сам хлопець хоче бачити тут гарний і прибраний парк – але не цвинтар.

 

 Нащо нам тут поховання у центрі міста? Мені дитину виховувати, я хочу, щоб тут була якась екологія, парк, – це вже думка молодої мами з візочком, яка теж проти такої ідеї.

 

 Тієї єврейської громади у нас зараз – шість чоловік. І ми не приймали такого рішення, щоб перегородити прохід через меморіальний сквер,  коломийський міський голова Ігор Слюзар, здається, дещо роздратовано відповідає на питання, що стосуються цієї конфліктної ситуації. Через історію із кладовищем зазвичай сонна Коломия вже кілька разів потрапляла до щоденних зведень Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні, а стосовно її мешканців навіть звучали звинувачення в антисемітизмі. Зокрема – через скандальний хрест, який фактично став недоторканним.

 

 За нашою традицією, його тепер ніхто не забере, які б рішення не приймали судді. Ставили його священики, вони зробили порушення, роблячи це без благословіння вищої духовної влади. І то була проста провокація, там нема поховань українців, жоден з істориків цього не підтвердив. Я думаю, що це розпалювання міжнаціональної ворожнечі.  

 

Мер Коломиї каже, що запропонував міському равину вирішити це питання безпосередньо з головою УГКЦ, бо без участі священиків ніхто хреста не зніматиме, адже він – освячений. Американські грошодавці, своєю чергою, нібито спробували вирішити питання через свої контакти у Держдепі США. Звідти звернулися до української влади, яка вже потім контактувала безпосередньо з Коломиєю.

 

 Американські равини порушили питання про перешкоджання спорудженню меморіалу, і навіть Держдепартамент США дав команду посольству в Україні посприяти цій ситуації. Ми з ними маємо прямий контакт,  пояснює Яків Заліщикер, як Коломиєю зацікавились аж по той бік Атлантичного океану.

 

***

 

 Можна було б зробити меморіал в одній з частин парку, а решту – впорядкувати. І щоб для людей була гарна відпочинкова зона. Але зараз ніхто не хоче чути один одного, не хоче порозуміння. Ура-патріоти кричать, як ці ворони на деревах. Інші, які вже почали роботу, не шукають компромісів…

 

Журналіста та знавця коломийської старовини Василя Нагірного під час розмови постійно перебивають не лише галасливі ворони на деревах, а й телефонні дзвінки. Організатори туристичних груп із Яремчі чи Буковеля намагаються домовитись про екскурсії містом. Прогулянка центром, відвідини музею Гуцульщини та писанки, кава-чай-торт у кафе – надовго в Коломиї вони не затримуються, львівської різноманітності тут немає. А єврейська пам’ять Коломиї могла би стати додатковою принадою для тисяч паломників, переконаний журналіст. Особливо – на тлі зменшення, через війну на Донбасі, потоку звичних туристів із Західної Європи.

 

 Колись іноземців було більше. Роки три-чотири тому – фактично паломництво було. Наприклад, колись аж п’ять колоній німецьких біля міста було: Марьямгільф, Славце, Розенгек, Багінсберг та Вінцентівка. Приїжджали нащадки навіть тих людей, що там колись жили. Із єврейськими групами поки що працюю рідше – раз чи два на рік. Шукають своїх родичів, місця, де ті жили.

 

Окрім пошуку родинних слідів, принадою для релігійних паломників є і сакральні могили. На території найстарішого з коломийських кіркутів, що деякий час був футбольним полем, поховані шестеро сподвижників Ізраеля Баал-Шем-Това – засновника хасидизму. Зараз там стоїть два пам’ятники, один із яких нібито встановили на кошти Ігоря Коломойського. На дерев’яному паркані, що оточує цю територію, впадає в очі трафаретний напис «Правдивих жидів не існує» та чоловічок, який викидає до сміттєвого кошика зірку Давида.

 

До Умані на могилу раббі Нахмана щоосені приїздить 30 тисяч хасидів. Коломия може стати для них ще одним місцем паломництва для євреїв

 

 Помолитися на цьому місці прагнуть тисячі євреїв зі всього світу. Минулого року найчисельніша група, яка прибула, нараховувала більш як 200 людей. Із Великої Британії, Бельгії, Франції, США. Зайшли в продуктовий магазин у центрі і скупили усі сигарети, на десятки тисяч гривень. І це лише сигарет! А щоб поїсти, ми їм привозили харчі  із Меджибожа, з кошерного ресторану. Кожні шість годин приїжджав автобус зі свіжими стравами, і так упродовж трьох-чотирьох діб. Я вже не кажу, скільки це коштувало,  розповідає Яків Заліщикер про своє бачення, де коломияни могли б заробляти гроші у місті з проблемною економікою. Каже, найбільше охочих приїхати за раз було до двох тисяч, але в Коломиї налічується лише півтисячі готельних місць. Ще й у більшості з них постійно живуть майстри з усього світу, які зараз запускають новий завод на околиці міста. Але готельних номерів уже обіцяють більше, каже Яків Заліщикер.

 

 Для цього вже викупили стару міську лазню, буде там готель, відбудуємо стару синагогу. Сподіваюся, що постійно буде приїжджати 150-200 людей на день. Нам кричать: ви хочете зробити з Коломиї Умань. Люди не розуміють, що це не буде наплив на одну конкретну дату. Просто паломники приїдуть, помоляться і поїдуть. Замість двох-трьох годин залишатимуться на довше, платитимуть гроші.

 

Такі амбітні плани не у всіх викликають захоплення.

 

 Розраховувати, що сюди приїдуть тисячі туристів, мабуть, не варто. Проте щодня приїжджають мешканці навколишніх територіальних громад. Хто на роботу чи навчання, а хто щось купити чи продати. Та й в усі часи Коломия  це було торгове місто, нічого поганого в цьому немає. На мою думку, саме на цих реальних людей треба орієнтуватися, а не на ефемерних пошановувачів цадиків, –так реагує на тему один із коломиян на сторінці міста у Фейсбуці.

 

 У громади ніхто не питав,чи вона хоче ще одну Умань в себе. Так, уманці мають за те гроші, але спитайте спочатку в коломиян, чи треба їм такі туристи? Грошима не усе вимірюється!  не менш емоційно каже про це Любомир Грабець. Картина натовпу людей в дивній одежі, хай і готових витрачати гроші, виглядає для коломиян надто чужою.

 

***

 

 Я зараз дописую книжку, називається «Голокост у Коломиї». Залишилося перекласти українською ще з десять сторінок, і можна в друк. У нас є гарні дослідники історії, що розбираються на цій темі, але дехто з них навіть не з Коломиї походить,  Яків Заліщикер, який з’явився на світ у чернівецькому пологовому будинку, розповідає про свій новий задум. У місті, в якому на 1939-й рік із 44530 мешканців 19150 становили євреї, нині він є найпомітнішим представником своєї громади – колись однієї з найбільших у Галичині. Єврейська Коломия не може похвалитися, наприклад, літературними талантами, якими пишаються Дрогобич (Бруно Шульц) чи Броди (Йозеф Рот), але тут мешкав один із найвідоміших українських книговидавців межі XIX-XX століть Яків Оренштайн. Невелика вулиця його імені та меморіальна дошка – чи не єдина згадка про не таку вже давню частину єврейської історії міста, яку за 1941-43 роки фактично знищили нацисти.

 

 Знаєте, це зараз більшість представників громади із міста повиїжджали. У 2005-му нас було ще 200, тепер – 80. Але навіть після війни, за радянських часів, тут були віруючі євреї. Наприклад, ми жили біля базару, і там була спеціальна людина – шойхет його називали, яка оглядала і різала курку. Ні батько, ні мати не мали права цього робити. І тільки після того, як ця людина різала курку, вона вважалася кошерною. І мене, малого, посилали її забирати.  У Коломиї на базарі працювало двоє таких шойхетів, як зараз пам’ятаю.

 

Чоловік розповідає, що його родина мігрувала до Коломиї з Румунії у 1947-му році. Слово «Заліщикер» із ідишу дослівно перекладається як «Заліщицький» – нібито звідти, з півдня Тернопільщини, походять його предки.

 

 Навчався я в Томську, в Сибіру. Повернувся з армії у 1974-му, отримав скерування до Івано-Франківського інституту нафти і газу, але туди мене не взяли через національність. Закінчив університет у 1980-му, три роки відпрацював у Челябінську, у закритій науковій лабораторії – і знову додому.

 

Про Заліщикера розповідають, що на початку 90-х він був одним із найбагатших бізнесменів Коломиї. А ще – про замахи, які тоді вчинили на нього через бізнесові розбірки. Після того він перевіз родину до Німеччини. Каже – показником благополучності країни є той факт, чи залишаються у ній жити євреї. Сам теж планує залишити Україну. Але після того, як облаштує цвинтар на вулиці Чехова, дав собі обіцянку завершити цю роботу. До цього він іде з якоюсь фанатичною впертістю, хоч це постійно створює нові конфлікти і непорозуміння із земляками. Історія єврейської Коломиї, про яку не завжди знають і самі місцеві євреї, не те що прості містяни, із проблемами, але повертається.

 

І водночас чоловік починає ділитися думками про інше занедбане кладовище – поблизу залізничного вокзалу. Там конфлікт може бути ще запеклішим, ніж історія з парком, що тягнеться майже дев’ять років.

 

 На вулиці Бандери є братська могила часів німецької окупації. Три тисячі євреїв та 200 оунівців розстріляли. І стіна зі слідами від куль. Майже 5 гектарів території та більш як сотня гаражів, які люди пізніше встановили на цьому кладовищі. Його там не відновлюватимуть, але огородять парканом, буде прохід. Треба, щоб усе там було правильно. Під ці гаражі навіть виділили інше місце, але люди хочуть мати їх біля свого будинку, знаючи, що там могили.

 

Влада міста визнає, що побудовані на місці колишніх поховань гаражі – незаконні. Утім займатися такими дражливими моментами буде готова лише після рішення суду, каже міський голова. А з власниками гаражів більше спілкується сам голова єврейської громади. Поки що – без особливого успіху.

 

 Питаю в одного: як ти можеш їхати і не боятися за своє життя, якщо в тебе автомобіль на кладовищі стоїть? Покажіть мені в нас хоч одного єврея, який на українських могилах поставив гараж  я його сам знесу! Не можуть показати.

 

***

 

Перший судовий розгляд позову за фактом встановлення хреста на території меморіального скверу на вулиці Чехова був запланований ще на 25 січня, утім його вже кілька разів переносили на пізніше. Через неявку представників міської ради. Наступне засідання спробують провести 11 вересня.

Петро ТРОЦЬ, “Zbruc”