***

тихо входиш у спеку мов стовпчик вогню – у ріку
ти цупка мов рослина яка виростає з піску
ти безстрашна мов квіти
тут де висохлі трави планети котра
наче з серця – бинти
смуги лави зриває з ядра
щоб його обудити

все довкола болить озивається болем пора
озивається болем це літо – і шерхла кора
так під пальцями гучно пульсує
назбирай мені синіх дзвіночків уранці – іще
їхні очі не згасли хоч як тобі руки пече
Той Кого ти не згадуєш всує

розливається спека
мов вічність
мов вічний пісок
наче розсип народження поміж зірок і зірок
що в гарячому небі схололи
і немає на тобі ні стигми ні інших слідів
тільки тіло твоє тимчасове іде по воді
несучи із собою глаголи

(новий орлеан)

біль починається поза тілом, десь у дельті ріки.
сизими кучугурами хмар плине понад водою
попід церквою співають музики і жебраки:
місто каже тобі – заходь.
і за руку тебе бере теракотовою рукою.

не буває на світі пронизливіших пісень
від яких видзвонює тьмяне скло у старих кварталах
можна стати примарою, можна забути все
навіть те що одного разу вже забувала

навіть перстень із чорним каменем
чи барельєфи риб,
безшелесні історії що струменять із вікон –

ця лілея занадто гостра. три століття її гострив
хтось, кому заборонено втілитись чоловіком.

світять вогні маленького міста
(а все мало би бути просто)
світять вогні – не офіра і не покара
тільки три рази за ціле життя Ти відмовив мені, Господи
не відмов мені зараз

не відмов мені коли я не бачу пристані
не відмов коли всі ці вогні мандрують морями
я благаю Тебе, Господи, вустами немов намистами
розсипаючись цими вулицями
нехтуючи смертями

більше навіть тебе немає на цьому морі
ти ж бо йому не сторож хоч би і крадькома
хвилі б’ються тілами об суєту історій
об суєту історій яких у води нема

ми собі йшли крізь неї наче піщинки горді
горді собі й зухвалі мов осягли віки
так ніби море важить менше ніж спазм у горлі

менше ніж скрик спросоння
менше ніж стиск руки

зараз тебе немає а потім тебе не буде
або мене не буде –
в морі чи на землі
море забуде – навіть не нас забуде
просто забуде,

далі
гуркочучи десь в імлі

***

хто там іще не спить хто із святих не спить
хто сьогодні – як там – он д’юті тудей
як сон-трава зійде й ляже в твої серпи
з’являться троє апостолів
з ними юда-тадей

скажуть тобі – живи ну ж хоч якось живи
навіть у темноті навіть коли ніяк
я це тепер не я, всі мої молитви –
зрізане збіжжя снів – так відповім їм я

що це за дикий світ де ані правд ні слів
що це за самота що це за однина
кажуть – я серед зір, кажуть – я на землі
кажуть – кричи із дна

от я кричу із дна

***

ще простояти день
ніч простояти ще –
біль переходить в дзен
час – у те що пече

ще простояти до
мов простояти над
наче шоломом – дон
наче мечами – сад

хто нас убереже
в кім ця моква жива?..

сонце зійшло і вже
падає за слова

***

тобі сказали – світ – це голограма
і тільки біль помножений на все
існує десь – і Будда Гаутама
своїх овець розхристаних пасе

замкни і зір і слух і дорівняйся
до себе смертної: від тебе до межі
нема ні безземелля ні безчасся
ні крові мов засохлої іржі

ідуть ідуть на захід каравани
на захід сонця, чорні і хиткі:
твоїх коханих сни, твоїх коханих
нелюдських знаків спогади людські

***

це чистий біль мов зложена офіра
мовляв прийди візьми її візьми
і дай натомість вітру у вітрила
і дай натомість крила, і крильми

змахнути у заскоченому небі
гірський хребет залишивши внизу –
хоча насправді він проліг крізь тебе
мов камінь крізь підточену сльозу

36965798_10215104355454838_5281732261274714112_n

***

“Laisse de Pharaon la terre Egyptienne,
Terre de servitude, et viens sur le Jourdain”

Pierre Ronsard

прийди на цей Йордан і чистий і глибокий
прийди прийди в його посутні сни –
це врем’я оно це його притоки
і в ложе снів не містяться вони

прийди прийди туди де не чекає
тебе вода – і слово не чека
ти став орфеєм мов священним гаєм –
і музика зродилася важка

прийди прийди майбутнє вже настало
і чашу сповнило і піниться й тече
кудись у час якого зовсім мало
на денці русел
у пітьмі печер

Оксана ЛУЦИШИНА — для порталу “Майдан”

36200249_10214973862832604_286763219618365440_n