Письменник Казімєж Ґлінський (1850 – 1920) народився в селі Василівка, нині це Фастівський район Київської області. Закінчив гімназію в Бердичеві. Навчався в Яґеллонському університеті, а повернувшись, у 1870–82 роках працював приватним учителем у Житомирі. Як поет він належав до кола послідовників пізнього романтизму. Прозові твори присвячував історії прадавніх полян. Українську тематику розробляв у поемі «Ataman Soroka» (1878), повісті про події першої половини 18 століття «Kniahinia Anna» (1911). П’ятиактний жарт «Szaławiła» (1898) від 1900 року в українському перекладі та постановці Й. Стадника грали у львівському мандрівному Руському народному театрі (за матеріалами Енциклопедії сучасної України).

Казімєж Ґлінський, переклад Наталії Бельченко

Київські сонети

1

Наче поясом шовковим, сплетеним з блакиті,

Так Дніпром підперезався Київ старовинний –

Снігом хат заповз в яруги та улоговини,

Банями святинь зелені гори оповиті.

 

З задніпрянських лук в небесні барви соковиті

Піднялась червона повня – з туманів низинних,

Позлотила – посріблила – присмерку сивини.

Мури міста тихим світлом місячним облиті.

 

Плине тиша у повітрі – безгомінь безкрая…

Лиш розбурхався Славута, з берегами грає.

Спів бринить прадавній, дивний у річному лоні.

 

Чуєш грім? То ніби молот, стиснутий в долоні

Велетня, стовпи вбиває в глиб ріки потроху…

– Дніпре, це не ти співаєш!.. це – віки, епохи!

 

2

 

Ніч минула… Свіжий легіт світанковий лине,

Виткані коштовно ризи схід увесь укрили —

Через небо пробігають променисті стріли.

Топлять золоте світило Всесвіту глибини.

 

Задзвенів Дніпро сріблисто — сині одежини

Хвиль його, з себе струсивши туману плащ білий,

В брижах золотих заграли — хвилі забриніли…

В брамах сходу сонце встало — світу цар єдиний!..

 

Вдарив дзвін в Святій Софії — всюди залунали

Інші дзвони суголосно і злились в хорали,

В спів тріумфу!.. А світила око променисте,

 

Широко розкрите жаром, сяючи врочисто,

Золотих Воріт діставшись — стало над землею…

  • Сонце, ні!.. тебе спинив я думкою своєю!

 

3

Чари спогадів… Чи знає хтось із вас ці чари!..

Це купіль і учта духу в історичнім морі,

Рух зорі живий і вічний в далі неозорі

Під невпинні й безугавні гімни та хорали.

 

Що даси взамін цих чарів, натовпу почваро?

Кілька квітів з твого збіжжя, де бажання хворі,

Хаос думки, що з’явився у життєвій зморі,

Яв душі, що і в любові, і в клятьбі — нездара!

 

Вдарив я тебе у груди — пустка відгукнулась — —

Зазирнув тобі у серце — там дрижав шмат м’яса,

Ти його вважаєш серцем, а мені він здався

 

У кривавості огидним… І душа жахнулась

Цих грудей і цього серця! Спрагла високості,

Мчить до спогадів, до сили і до сонця в гості!

 

Kazimierz Gliński

SONETY KIJOWSKIE

 

1

Niby wstęgą, splątaną w turkusowe sznury,
Błękitnym Dnieprem Kijów opasał się stary —
Śniegiem domów popłynął w rozdoły i jary,
Kopułami swych świątyń opanował góry.

Z zadnieprzańskich gdzieś równin wznosił się w lazury
Czerwony księżyc, wzdęty przez nizin opary…
Wyzłacał się — wysrebrzał — rozpędzał mrok szary,
Aż cichem, białem światłem oblał miasta mury.

Płynie milczenie — głucha cisza się rozszerza…
Tylko się rozkołysał Dniepr, gra u wybrzeża
I dzwoni pieśń prastara, dziwną nutą dzwoni…

Słyszysz grom, jakby huczał młot w olbrzyma dłoni,
Żelazne wbijającej słupy w łono rzeki…
— To nie ty śpiewasz, Dnieprze!… to śpiewają — wieki!

2

Minęła noc… Wiew świeży poranku polata,
Szatą, tkaną w klejnoty, wschód okrył się cały —
Przez niebo przebiegają promieniste strzały,
Topi się złoto słońca gdzieś w głębiach wszechświata.

Zadzwonił Dniepr srebrzyściej — turkusowa szata
Fal jego, otrząsając oparów płaszcz biały,
Zadrgała dreszczem złotym — i fale zagrzmiały…
A w bramach wschodu słońce stanęło — król świata!…

Soboru Świętej Zofii dzwon zagrał — i dzwony
Świątyń innych w chóralne ozwały się tony,
W pieśń powitań!… a słońca promieniste oko,

Ziejące żarem ognia, rozwarte szeroko,
Dojrzawszy Złotą Bramę — stanęło na niebie…
— Nie, słońce!… to myśl moja zatrzymała ciebie!

 

3

Czar wspomnień… jeśli kto z was ony czar rozumie!..

To złota kąpiel ducha w wielkiem dziejów morzu,

To żywy, wiecznotrwały lot gwiazdy w przestworzu,

Przy pieśni nieumilkłych wiekuistym szumie.

 

Co mi dasz ponad czar ten, chlebożerczy tłumie?

Kilka kwiatów, wyrosłych w marnem żądz twych zbożu,

Zlepek myśli, zebranych na życia rozdrożu,

Strzęp duszy, która kochać ani kląć nie umie!..

 

Uderzałem w pierś twoją – pustką mi oddźwiękła – –

Zajrzałem w serce twoje – drgał tam mięsa kawał,

Który ty zwałesz sercem, a on mi się zdawał

 

Ohydny w swej krwawiźnie… I dusza się zlękła

Tej piersi, tego serca! Spragniona zogromnień,

Siły i loty w słońce – uciekła… w kraj wspomnień!

 

 

«Я завжди мав враження, — писав Зигмунт Мичельський, — що в Шимановського недооцінюють той елемент, який я називаю «українсько-сицилійський»… Тільки Ярослав Івашкевич, який походить теж із тих країв, розуміє ці справи… Ми не усвідомлюємо, як сильно це «порубіжне» походження єднало людей звідти, як багато було в них спільних рис, передусім замилування українськими безмежними просторами, що дозволяло їм знайти спільну мову». Ярослав Івашкевич (1894 – 1980) сприймав свій вимушений від’їзд з України 1918 року так, ніби в нього було вкрадено світ батьківщини.

 

Ярослав Івашкевич, переклад Наталії Бельченко

* * *

1

По блакитних берегах над Россю

Ходять, дзьобом клацають лелеки,

Цвинтарні хрести старі далекі,

Косовиці луг не відав досі.

 

Над ставами голос плаче стиха,

Млин рипить, зітхає без упину,

Все пече мірошничка хлібини,

А в млині нечиста сила диха.

 

Млин старий і вітряки мов тіні,

В заростях занедбані божниці,

Хлопців і дівчат розпусні лиця,

Сад у вітровому лопотінні.

 

Скачуть степом коні норовисті,

Пасічник-дідусь белькоче радо,

Листям гомонить стара левада,

Плаче хтось і чути бандуристів.

1916

 

2

І знов: будинок дерев’яний,

Дерева жовті, небо синє,

Чуть півня, в куряві шлях плине,

У неї падають каштани.

 

На захід сонця рожевіти

Знов шибам. Граю у вітальні,

Фортепіано в світлі тане,

Йдуть по гриби ізнову діти.

 

Мені дочка розповідала,

Що жовтих рижиків чимало,

Мабуть, під нашою сосною.

 

Згадай, було й тоді без ліку

Їх? Й два метелики великі

Разом із білкою рудою.

 

3

Бачити б заплавний краєвид,

Поле разом з небом височенне,

І не знати, що увесь цей світ

Є життям, украденим у мене.

 

Як колись, вночі тихенько встать,

Не писати ні віршів, ні прози,

Тільки подивитись, як на млисту гать

Ронять білі лози срібні роси.

 

Глиб зелена погляд мій ковтне –

Відіб’є лице од літ зчорніле.

Марно голод звершень зве мене –

Часу доля мало залишила.

 

* * *

1

Nad sinymi brzegami Rosi

Chodzą boćki i kłapią dziobami,

Smętarz stary z czarnymi krzyżami,

Łąk dziewiczych nikt nigdy nie kosi.

 

Nad stawami czarnymi głos płacze,

Stary młyn wciąż terkocze i wzdycha:

W młynie straszy coś i siła tam licha,

A młynarka wciąż piecze kołacze.

 

Młyny stare, wiatraki samotne,

Opuszczone, spróchniałe cerkiewki,

Dziarskie chłopy i rozpustne dziewki,

Stare sady od wiatru łopotne.

 

Dzikie konie po stepie biegają,

Dziad pasiecznik mamrocze i gada,

Szumem drzew gwarzy stara lewada,

Kędyś płacze ktoś i bandury grają.

 

2

Znowu to samo: dom drewniany,

Niebieskie niebo, żółte drzewa,

Droga pylista, kogut śpiewa

I wypadają z pochw kasztany.

 

Znowu wieczorem patrzą szyby

Na zachód słońca, gram w salonie,

Cały fortepian w świetle tonie

I dzieci poszły znów na grzyby.

 

Podobno pod tą naszą sosną

Skórzane, żółte rydze rosną,

Mówiła dziś mi o tym córka.

 

Pamiętasz, wtedy także tyle

Ich było? I te dwa motyle?

I taka ruda wiewiórka.

 

3

Chciałbym ujrzeć wód szeroki płat

I niebo, i pole wzniesione.

I nie myślieć, że ten cały świat

To moje życie ukradzione.

 

Jak za dawna w nocy chyłkiem wstać

I nie pisać wierszy ani prozy,

Tylko pójść zobaczyć, jak na mglistą gać

Srebrne rosy opadają z białej łozy.

 

Spojrzeć w głąb zielonych dzisiaj wód

I zobaczyć twarz od lat sczerniałą.

Próżno męczy mnie wielkości głód,

Jak wiele przeszło. Jak mało zostało.