***

Хорватський поет і мовознавець, ідеолог ілліризму Людевит Ґай (по-хорватськи: Ljudevit Gaj) народився восьмого липня 1809 року в місті Крапина (Королівство Хорватія, Австрійська імперія).

Gaj

Людевит Ґай є ключовою постаттю іллірійського руху, він справив значний вплив на хорватське національне відродження. Людевит Ґай написав і в 1830 році видав у Буді двомовну (хорватською та німецькою) «Коротку основу хорватсько-славенського правописання» («Kratka osnova horvatsko-slavenskoga pravopisaňa»), яка зробила його ім’я відомим по цілій Хорватії. До цього в Хорватії існувало сім різних правописів, з яких Людевит Ґай вивів один. За зразком вже впорядкованого чеського правопису, у своїй абетковій реформі Людевит Ґай наполіг, щоб кожній фонемі у хорватській мові відповідала одна графема латиниці, тому хорватську абетку називають ще й «ґаїцею». Людевит Ґай реформував і хорватську літературну мову, взявши за основу штокавський діалект, близький до сербської мови.

У 1834 році йому вдалося досягнути офіційної згоди на випуск хорватської щоденної газети з літературним додатком. шостого січня 1835 року вийшло перше число «Хорватської газети» («Novine horvatzke»), а 10 січня з’явився і літературний додаток до неї «Зоря хорватська, славонська і далматинська» («Danicza horvatzka, slavonzka y dalmatinzka»). Це був великий крок у досягненні поставленої мети, це дало можливість утвердити хорватську літературу як цілісну єдність, згуртувати всіх хорватських письменників. До кінця 1835 року ці видання виходили кайкавським діалектом, а «Зоря» паралельно з кайкавським виходила і штокавським діалектом. На початку 1836 року ці видання були перейменовані на «Іллірійська народна газета» («Ilirske narodne novine») і «Зоря іллірійська» («Danica ilirska»), це стало черговим кроком у здійсненні задумів Людевита Ґая.

Ілліризм має глибокі традиції. Про іллірійське походження хорватів писав ще Юрай Шижгорич (1420–1509) у своїй праці «Про розташування Іллірії і місто Шибеник» («De situ lllyriae et civitate Sibenici»), потім Юрай Раткай у творі «Пам’ять про справи громадян королівств Далмації, Хорватії та Славонії» («Memoria regum et banorum regnorum Dalmatiae, Croatiae et Sclavoniae»), пізніше про це писав і будитель хорватської свідомості Павао Ріттер-Вітезович у «Хроніці, або Пам’яті всього світу віків» («Kronika aliti spomen svega svita vikov»). Йшлося про кровну спорідненість, генетичний зв’язок між населенням колишньої Великої Іллірії і хорватами, які були біологічним продовженням іллірійців. Була впевненість, що той давній народ у хорватах продовжив своє життя, тому хорвати є спадкоємцями його колишньої величі та слави. Вінко Прибоєвич надрукував ще в ХVI ст. книжку «Про походження й історію слов’ян» («O porijeklu i zgodama Slavena», 1532), в якій була висловлена теза, що слов’яни є нащадками іллірійців, тракійців і македонців. Цю гіпотезу відновив Людевит Ґай, а в дослідженні «Ким були іллірійці» («Tko su bili Iliri?») у декількох числах п’ятого річника «Зорі», послуговуючись твердженнями й цитатами з Геродота, Полібія, Лівія та інших авторів, доводив, що назва «іллір» на північно-східному узбережжі Адріатичного моря є настільки давньою, як і найдавніші звістки про рід людський. Цим ім’ям називали давні греки й римляни все населення між Дунаєм і Адріатикою, окрім декількох кельтських і ґалльських племен. На цій основі Людевит Ґай вибудував концепцію ілліризму як повернення до споконвічного хорватського етнічного буття, але пізніше це в різних інтерпретаціях сприймалося як штучно сконструйована національна ідея.

Людевит Ґай був людиною впевненою й активною, невтомною, натхненною та красномовною. Він зачаровував і цілі громади, і окремих осіб. Він досягнув того, що іллірійський ентузіазм охопив цілу Хорватію. Великоіллірійською концепцією Людевит Ґай, свідомий того, що слов’янська література й культура не можуть змагатися з провідною німецькою чи французькою, намагався об’єднати всіх слов’ян на ґрунті припущення про спільне іллірійське походження. Цілих сім років тривав у Хорватії іллірійський ентузіазм, який задавав тон усьому народному життю. Назва народу і територія ним заселена, мова та література – все підлягало іллірійській ідеї, все носило іллірійське ім’я. Багато віршів і пісень було складено на честь Великої Іллірії та іллірійської єдності, але жоден із тих віршотворів не може називатися поезією. Магічна іллірійська ідея не змогла по-справжньому надихнути навіть безсумнівних поетів між поетами ілліризму. Та й сама ідея ілліризму не закоренилася глибоко. Королівський наказ про заборону ілліризму вийшов 17 січня 1843 року із застереженням, що король не буде зупиняти розвитку народної мови, але не допустить, щоб між його підданими був посіяний розбрат. Щоб створити умови для злагоди та співпраці між ними і ліквідувати незручності, які викликає ілліризм в угорців, забороняється вживати назви «ілліризм», «іллірійський» та «Іллірія» у Хорватії та Славонії, у хорватській народній мові та літературі. Через день королівський наказ був проголошений у Загребі; того ж дня, 18 січня 1843 року, «Іллірійська народна газета» вийшла востаннє. І так ніби нічого не сталося, наступне число вийшло під назвою «Народна газета» («Narodne novine»), а літературний додаток отримав назву, схожу на початкову, але в іншому написанні – «Danica Hrvatska, Slavonska i Dalmatinska». Таким чином завершися семилітній іллірійський період чи епізод, але розвиток хорватського національного відродження цим не був перерваний. Рух відродження продовжив існувати на тих же хорватських основах, як і вісім років тому. Це було можливим саме тому, що і сам Людевит Ґай прийняв королівський наказ без протесту, навіть із вдячністю; це не було важко, адже для нього «іллірство» було лише синонімом «хорватства». Ілліризмом Людевит Ґай бажав зміцнити хорватську національну свідомість у часи, коли це було найпотрібнішим; а коли свідомість зміцнилася, іллірійський міф йому вже не був потрібен.

Політичний ідеолог, організатор і вождь національного відродження, Людевит Ґай був і письменником. Спершу віршував німецькою мовою, від 1826 року – хорватською. Його вроджені літературні здібності були неабиякими. Гімн «Злагода та об’єднання хорватів» («Horvatov sloga i sjedinjenje»), написаний ще у 1833 році, був найпопулярнішою піснею в ті часи, співають його часто ще й тепер. У гімні присутні прямі ремінісценції до державних гімнів України та Польщі:

Не загине Хорватія, доки ми живем.

Збудимо її й високо в небо піднесем.

Вона прагне буть міцною, в силі вже встає,

Розпросторює свій подих і життя своє.

(Переклав Дмитро Павличко).

Вірші Людевита Ґая «повні чуттєвості та заокруглені, а слова в них, пов’язані ритмом і будовою вірша, беруть за живе», – писав історик хорватської літератури Антун Барац. Особливо емоційними є статті та промови Людевита Ґая. Вони мають виразно літературні властивості, у них присутні живі образи та притчі, їм характерний вишуканий стиль і гармонійна композиція. Антун Барац зарахував їх до «найкращої прози доби ілліризму».

Наприкінці життя Людевит Ґай відійшов від активної громадської діяльності. Людевит Ґай помер 20 квітня 1872 року у своїй друкарні на Кирилометодіївській вулиці у Загребі. Похований у родинній гробниці на Юріївському цвинтарі. Йому належала земельна ділянка, на якій було засновано центральний загребський цвинтар Мирогой, де він і був перепохований у 1885 році.

Хорватську абетку, яку реформував Людевит Ґай для хорватів і хорватської мови, використовують також серби, словенці, боснійці, чорногорці.

Цікаво, що батьки Людевита Ґая мали нехорватське походження. Предки батька походять із Бурґундії у Франції, звідки вони переселилися у Спіш в Угорщині (тепер Словаччина). Батько Іван (Johann Gay) переселився у Крапину з Шопроня в Угорщині. Мати Юліяна (уроджена Шмідт) була німецького походження.

Творчістю Людевита Ґая цікавилися Осип Бодянський, Ізмаїл Срезневський, Маркіян Шашкевич. Про творчість і діяльність Людевита Ґая писав Іван Франко (стаття «Слов’янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер», 1893).

Українською мовою окремі вірші Людевита Ґая переклав Дмитро Павличко (Злагода та об’єднання хорватів // Мала антологія хорватської поезії у перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).

***

Хорватський письменник Анте Ковачич (по-хорватськи: Ante Kovačić) народився шостого червня 1854 року в маленькому селі Оплазник біля міста Марія-Гориця на півночі Хорватії. Був одинаком у бідній селянській родині Івана Ковачича й Ани Вугринець. До середньої школи ходив у Марії-Гориці, яку в 1954 році назвуть його імям. Вивчав юриспруденцію в Загребі, життя під час навчання було виснажливим і важким. У 1875–1880 роках був стажистом в адвоката Йосипа Франка в Загребі. Здобувши докторат, став писарем у писарській конторі доктора Банявича в Карловці, потім – у конторі Ґолдамна і Шрама в Загребі. Був палким прихильником Партії права. Власну адвокатську контору мав у Глині, в убогій місцевості, де часто гербовий збір за клієнтів мусив платити з власної кишені. За декілька днів перед очікуваним переїздом до Джурджевця пережив нервовий зрив, його на підводі привезли з Глини в Стенєвац у Загребі, по дорозі він заробив запалення легень і незабаром помер десятого грудня 1889 року.

Kovacic_Ante

Першим великим прозовим текстом Анте Ковачича є роман «Кохання баронеси» («Baruničina ljubav», 1877). Це роман на межі романтизму й реалізму, виник він за зразком творів Ежена Сю та Оноре де Бальзака: це суміш динамічних і часто неймовірних подій. Мовна феєричність цього роману довела, що Анте Ковачич, як і Авґуст Шеноа, є одним із головних творців хорватської літературної мови в ХІХ ст., за рівнем впливу набагато важливішим від багатьох академічних філологів. Роман рясніє образами фатальних жінок (наприклад, Софія Ґрефштайн), перелюбами, інцестами й самовбивствами, а композиційно він є новаторським, навіть у загальноєвропейському контексті. Наступного 1878 року вийшов твір «Смерть баби Ченгічкині» («Smrt babe Čengićkinje»), травестія, яка з правих націоналістичних позицій висміювала іллірійську та югослов’янську ідеологію, пародіюючи культові твори Івана Мажуранича.

Анте Ковачич написав чимало визначних повістей, зокрема «Загорський дивак» («Zagorski čudak», 1878), «Сільський учитель» («Seoskiučitelj », 1880) і «Сільська секта» («Ladanjska sekta», 1881).

У повісті «Сільський учитель» Анте Ковачич змалював патріотів, які віддано служать народові. У повісті «Сільська секта» він висміяв соціалізм як німецьку вигадку.

У наступному великому романі «Адвокат» («Fiškal», 1881) Анте Ковачич повертається до своїх основних тем, до свого характерного стилю: реалістичний підхід межує з фантастикою і нерідко перетворюється на ґротеск. У романі знову присутні образи фатальних жінок, нещадна сатира на іноземців (німців, угорців) і югослов’янську ідеологію. Анте Ковачич жорстоко нападає на омертвіння хорватської шляхти та бюрократичний менталітет, на розпад особистості головних протагоністів, схильних до божевілля та самогубства. Головним героєм роману є людина з низів, яка намагалася увійти в шляхетське середовище, прижитися в ньому. Герой гине, надірвавшись у боротьбі, розтративши всі свої життєві сили.

Перед своїм найвидатнішим твором, романом «У реєстратурі», Анте Ковачич опублікував незакінчений роман «Поміж жаб» («Među žabari»), вбивчу сатиру на тогочасних політичних провідників, які злякалися, щоб їх не упізнали в образах роману, тож посприяли тому, щоб роман перестали друкувати (він друкувався фрагментами в додатку до газети).

У своєму головному творі, романі «У реєстратурі» («U registraturi», 1888), Анте Ковачич рясно використав автобіографічний матеріал. Ця особливість зумовила присутність у романі чималої кількості місць, написаних із надзвичайною теплотою, безпосереднім ліризмом і сердечним ставленням до героїв роману. Особливо це стосується опису дитинства Івиці Кічмановича, головного героя роману. Хоча Анте Ковачича зараховують до класиків хорватського реалізму, у цьому романі знаходимо спектр ситуацій і мотивів, які відповідають канонічним правилам і романтизму, і реалізму, і натуралізму. Написаний у лихоманці, непоправлений і пошматований, «magnum opus» Анте Ковачича є найбільш імпресивним твором хорватської наративної прози другої половини ХІХ ст. Роман «У реєстратурі» друкувався частинами в 1888 році в часописі «Вінець» («Vijenac»), окремим виданням вийшов щойно в 1911 році. Дехто називав його сенсаційним романом, а дехто авторитетом свого суспільного становища оцінював його вкрай негативно, головно через образ фатальної жінки Лаури. Про роман не писали ціле десятиліття після його створення, він був заборонений. Мовчанку порушили Мілан Мар’янович і Антун Ґустав Матош, молоді письменники в Анте Ковачичі відкрили безкомпромісного прихильника теорії свободи мистецької творчості. Цей роман є прикладом мистецького твору, який не можна розглядати лише в одному вимірі ні з огляду на зміст, тему та ідею, ні на стиль викладу. Цей твір повен різноманітних тонів, як і саме життя. Роман є духовною біографією другої половини ХІХ ст., побаченою очима прихильника правих поглядів, який із правдивим обуренням і благородними намірами все перебільшує, коли бачить у Хорватії тільки відсталість, сервілізм і розпусту. Це є основою його сатири. У біографії головного героя роману Кічмановича в перших трьох частинах твору Анте Ковачич відтворює власних душевний стан і органічний психоз. Трагічною є доля бідного селянина, який потрапив у місто – осердя розпусти та оманливої культури. У романі зображено цілу галерею типів – розорений аристократ, голодний чиновник, лихвар, повія тощо.

Весь доробок Анте Ковачича є найсильнішим вираженням хорватського реалізму, до того ж у характерній для хорватської літератури формі. У хорватській літературі не надто багато творів, присвячених буденності та звичайним речам: романи Анте Ковачича на сучасну тематику (на відміну від творів Авґуста Шеноа, в якого домінує історична проблематика) є дивною сумішшю романтизму, реалізму та брутального натуралізму, присмаченою вбивчою сатирою та розпачем, зумовленим станом хорватського суспільства, культом фатальної жінки, бурхливими та великими пристрастями. Герої творів вдаються до злочинів, чинять убивства, впадають у божевілля, закінчують самогубством. Розіп’ятий між романтизмом і натуралізмом, Анте Ковачич завдяки своїй чутливості став попередником великої традиції хорватського роману екзистенційного та політично-сатиричного спрямування.

***

Хорватський письменник Ксавер Шандор Джальський (по-хорватськи: Ksaver Šandor Gjalski (Đalski, Djalski); автонім: Любомир Тіто Йосип Франьо Бабич) народився 26 жовтня 1854 року в селі Ґредіце біля містечка Забор неподалік від хорватської столиці Загреба (тоді Австро-Угорщина). У батьківському домі його виховували у виразно іллірійському дусі; з дитинства, окрім патріотичних почуттів, він відкрив у собі потяг до книжки, особливо до латинських класиків і поезії. Любов до літератури успадкував від матері, яка радо читала твори французьких, англійських і німецьких письменників. Середню школу та гімназію відвідував у Вараждіні, потім студіював право в Загребському університеті. Правничі студії закінчив у Відні 1874 році, де 1878 року склав держаний іспит й отримав посаду державного службовця в Копривниці. Пізніше часто міняв місця перебування (Вітровиця, Осієк, Сісак, Паркац, Шушак, Загреб). У 18911898 роках працював у Королівському краєвому уряді. Дві каденції був головою Товариства хорватських письменників. У 1903 році обраний почесним членом Югославської академії наук і мистецтва. Ксавер Шандор Джальський був діячем буржуазно-дворянської опозиції, що виступала проти австро-угорського владарювання в Хорватії. Ксавер Шандор Джальський включився у політичне життя, коли 1906 року був обраний у Хорватський собор. У 1920-х роках перебував на посаді великого жупана Загребської жупанії. Помер Ксавер Шандор Джальський дев’ятого   лютого 1935 року в рідному селі (тоді Королівство Югославія).

Gjalski

Письменник дебютував у 1884 році в газеті «Вінець» («Vijenac») оповіданням «Іллюстріссімус Баторич» («Illustrissimus Battorych»), прибравши літературний псевдонім «Ksaver Šandor Gjalski» по материному батькові. Ксавер Шандор Джальський писав романи, оповідання, хроніки, статті, філологічні огляди, політичні й історичні розвідки. Розробляючи тему національної боротьби, Ксавер Шандор Джальський звертався до сучасності (романи «Unoći » – «В ночі», 1886; «Radmilović» – «Радмілович», 1894, та інші) і до історії (романи «Osvit» – «Світанок», 1892; «Za materinsk uriječ»– «За рідне слово», 1906). Ксавер Шандор Джальський висміював карєризм бюрократії, свавілля властей над «маленькими людьми», ставив проблему інтелігенції, вимушеної йти на службу режиму.

Носіїв хорватського національного духу та рицарських традицій Ксавер Шандор Джальський бачив у представниках старовинних дворянських родів (збірки «Pod starimi krovovi» – «Під старими дахами», 1887; «Iz varmedjinskih dana» – «Із вармеджінських днів», 1891; «Diljem doma» – «По рідних місцях», 1899). Пізні твори Ксавера Шандора Джальського пройняті песимізмом.

Ксавер Шандор Джальський у хорватській літературі представляє «чисту» фантастику, «літературу жахів» своєю збіркою повістей «Таємничі історії» («Tajanstvene priče», 1913). На думку дослідниці Мар’яни Климець, «відмінною ознакою фантастичної прози К. Ш. Джальського є те, що потойбічні істоти не з’являються у якомусь фізичному вимірі – вони існують лише як психічний феномен, сторонній спостерігач бачить ознаки душевного розладу. Показово, що герой залишається наодинці з непояснимими фактами, він перебуває у закритому приміщенні – лікарняній палаті, кімнаті, будинку на околиці. Будь-який контакт із зовнішнім світом веде до сутички між внутрішнім життям героя і реальністю і поглиблює кризу віри в емпіричний досвід. У своїх оповіданнях письменник використовує класичний інструментарій ґотичних історій: напружену атмосферу, тривогу, передчуття катастрофи, трагічне кохання, приречене на загибель, смерть героя, біль, муку, відчай, тугу, психічні розлади, нічні кошмари, привиди, містичні знаки, контакт із потойбіччям».

На честь Ксавера Шандора Джальського існує премія його імені.

Постаті та творчості Ксавера Шандора Джальського присвячено цілі пасажі в низці статей Мар’яни Климець (Климець М. Корені літературної фантастики у хорватському модернізмі // Проблеми слов’янознавства. – Львів, 2005. – Вип. 55; Климець М. Функціoнування фантастичного елементу в хорватській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – 2012. – Вип. 56. – Част. 2).

Іван ЛУЧУК – для порталу “Майдан”