***

Хорватський поет і політичний діяч Іван Мажуранич (по-хорватськи: Ivan Mažuranić) став найвизначнішою постаттю хорватського національного відродження.

Походив він із заможної виноградарської родини в місті Новий Винодольський (Хорватське Примор’я), де й народився 11 серпня 1814 року. Середню школу закінчив у рідному місті, а гімназію – в Рієці. Право та філософію почав студіювати в 1835 році в угорському місті Сомбатхей, потім продовжив на факультеті права Загребської академії, яку закінчив у 1838 році.

Після завершення студій працював викладачем у гімназії, потім – юристом у Карловаці. У 1848 році Іван Мажуранич був обраний у хорватський сабор (парламент), де став ініціатором заяви, що від того року розривається будь-який державний зв’язок Хорватії з Угорщиною, яка має визнати «незалежність і самостійність» і «реальну та віртуальну цілісність» Триєдиного Королівства Хорватії, Славонії та Далмації. Того ж року Іван Мажуранич видав брошуру «Хорвати мадярам» («Hervati Magjarom»), в якій співчував революції у Франції, вимагав для хорватів рівності віросповідання та повної внутрішньої самостійності з правом вільного вибору бана (правителя), вказував на Швейцарію як зразок для політичного устрою Австро-Угорщини.

Потім Іван Мажуранич став керівником хорватської канцелярії при цісарському дворі у Відні. У 1850–1860 роках Іван Мажуранич був генеральним прокурором Хорватії та Славонії. У 1858–1872 роках був головою Матиці іллірійської. Хоча раніше підтримував Народну партію, у 1862 році став ініціатором створення Самостійної народної партії, яку й очолив. У 1866 році Іван Мажуранич став одним з ініціаторів заснування Югослов’янської академії наук і мистецтв, у 1874 році – університету в Загребі.

У 1873–1880 роках Іван Мажуранич був баном Хорватії, підтримував дії австрійського уряду, активно сприяв хорватському національному відродженню, розвитку хорватської культури. Іван Мажуранич отримав у народі почесне прізвисько «бан-простолюдин» («ban pučanin»). Помер Іван Мажуранич четвертого серпня 1890 року в Загребі.

Mažuranić

Вірші Іван Мажуранич почав писати ще в 16-літньому віці учнем гімназії в Рієці («Привітання Винодолу» – «Pozdrav Vinodolu», 1830). Вже в перших віршах Іван Мажуранич виявив особливу оригінальність, намагаючись перевірити силу й можливості хорватської мови, використовуючи різноманітні поетичні форми та стилі (сапфічна строфа, дистих елегійний, верґіліївський епос, поезія трубадурів тощо). На поезії Івана Мажуранича позначився вплив (на формальному та смисловому рівнях) народних епічних пісень, далматинської поезії, творчості Джорджа Байрона, Олександра Пушкіна.

У виданні «Денниця» («Danica») опублікував низку статей під загальною назвою «Думки» («Misli»), в яких відстоював ідеї ілліризму. Іван Мажуранич належав до радикального крила ілліризму, ідеї якого відобразилися в його віршах другої половини 1830-х – початку 1840-х років («Приморець Денниці» – «Primorac Danici», 1835; «Денниці іллірійській» – «Danici ilirskoj», 1836; «З часів Іллірії» – «Vjekovi Ilirije», 1838; «Явір» – «Javor», 1839–1840; «До пера» – «Peru», 1840). У вірші «З часів Іллірії» Іван Мажуранич ділить історію Іллірії на три періоди: перший – золотий вік миру, рівності та всезагальної любові; другий – епоха боротьби з ворогами, вік героїв (Людевит, Кралєвич Марко, бан Зріні та інші), які, проте, не вберегли іллірійців від тяжкого рабства; третій вік ще тільки настає і його завданням є відновлення єдності (sloga), необхідність якої оспівували всі поети епохи ілліризму.

Поетична репутація Івана Мажуранича була в той час настільки безперечною, що недавно створена Матиця іллірійська саме йому замовила (для свого першого, «інавґураційного» видання) дописати («відтворити») втрачені 14-у і 15-у пісні поеми «Осман» («Osman») Івана Ґундулича (1589–1638). Три поети відважувалися на таку працю перед ним: Пєрко Соркочевич, Марин Златирич і анонім; після нього вже ніхто на таку працю не відважувався, настільки його «відтворення» гармоніювало з цілістю Ґундуличевого епосу.

Доповнення «Османа» представило Івана Мажуранича як ерудита й митця з міцним потенціалом. Він «зжився» з Ґундуличевим текстом, засвоїв його стиль, мову, виражальні засоби. Успіх у громадськості був настільки великий, що його, карловацького юриста, шваґер Димитрія Деметра, брат його дружини, намовив для альманаху «Іскра» («Iskra») написати щось нове. Цим новим твором стала поема «Смерть Смаїл-аги Ченгича» («Smrt Smail-age Čengića», 1846), яка не лише справдила всі надії, але й перевершила всі сподівання.

Андрія Качич-Міошич та Іван Ґундулич – це фундамент, на якому постала будова епосу Івана Мажуранича. Ця ліро-епічна поема стала найкращим твором Івана Мажуранича, увійшла до класичного фонду хорватської літератури, вважається одним із її найяскравіших і найпотужніших творів. Поема багаторазово передруковувалася як латиницею, так і кирилицею, перекладена на багато мов. Поема Івана Мажуранича «Смерть Смаїл-аги Ченгича» є високохудожньою та цілісною картиною з історії героїчної боротьби чорногорців із турками в 1840 році. Оспівуючи у своїй поемі реальну подію і називаючи дійових осіб, Мажуранич  лише незначно змінив обстановку: героя події Новицю Церовича, який убив Смаїл-агу, Іван Мажуранич зробив потурнаком, який покаявся та перейшов на бік чорногорців, щоби відімстити азі за загибель свого батька. Оспівавши реальну подію, Іван Мажуранич, не дотримуючись усіх історичних фактів, поетично так її обробив і поглибив, що один конкретний випадок піднісся до загальних, універсальних ідей свободи та справедливості, які вплинули на ціле хорватське національне відродження.

У кінці 1870-х років сербські критики стали сумніватися в авторстві Івана Мажуранича, вважаючи, що поему написав чорногорський поет і правитель Петар ІІ Петрович Нєґош (1813–1851); ці сумніви виявилися безпідставними.

Як мовознавець, Іван Мажуранич створив перший справді сучасний хорватський словник. Спільно з Йосипом Ужаревичем він у 1842 році видав «Німецько-іллірійський словник» («Njemačko-ilirski slovar») на 40 тисяч слів, у який увійшла не лише лексика з давніших словників, але й чимало нових слів. Як адвокат, Іван Мажуранич брав участь у виробленні словянської правничої термінології.

Mazuranic

Українською мовою окремі вірші Івана Мажуранича переклав Роман Лубківський (До пера // Слов’янська ліра. – Київ, 1983).

***

Хорватська письменниця Івана Брлич-Мажуранич (по-хорватськи: Ivana Brlić-Mažuranić) народилася 18 квітня 1874 року в містечку Огулин (Хорватія, тоді Австро-Угорщина) у відомій інтелектуальній родині Мажураничів. Її батько Владимир був письменником, істориком та адвокатом, її дід – славний політик, хорватський бан і поет Іван Мажуранич. Навчалася приватно, здобула чудову освіту, між іншим, оволоділа декількома мовами, навіть її перші літературні спроби були написані французькою мовою.

Разом із родиною спершу зі свого рідного містечка переселилася в Карловац, потім у Ястребарско, і нарешті в Загреб. Коли в 1889 році одружилася з адвокатом і політиком Ватрославом Брличем, переселилася в місто Брод на Саві (тепер Славонський Брод), що в східній Хорватії, і тут провела більшість свого життя, яке присвятила своїй сім’ї, навчанню та літературній праці.

Будучи матір’ю шістьох дітей, мала нагоду добре ознайомитися з психологією дітей, i таким чином зрозуміти чистоту й наївність їхнього світу. Вихована в народному дусі, Івана Брлич-Мажуранич, поряд із своїм чоловіком, включилася в громадське життя, спілкувалася з прихильниками народного руху. Єпископ Йосип Юрай Штросмаєр нагородив її золотою медаллю за антимаджаронські діяння (маджарони були послідовниками партії, яка підтримувала ідею тісних стосунків між Хорватією й Угорщиною). Померла Івана Брлич-Мажуранич 21 вересня 1938 року в Загребі (тоді Королівство Югославія).

Brlic_Mazuranic

Писати вірші, есеї та щоденники Івана Брлич-Мажуранич почала дуже рано, але її перші твори були надруковані щойно на початку ХХ ст. Збірку оповідань і віршів для дітей «Хороші та погані» («Valjani i nevaljani») Івана Брлич-Мажуранич видала у 1902 році власним накладом.

Оповідання та просвітницькі статті під загальною назвою «Школа та канікули» («Škola i praznici») Івана Брлич-Мажуранич публікувала регулярно від 1903 року. Але справжню увагу літературної публіки звернув її роман для дітей «Дивні пригоди підмайстра Хлапича» («Čudnovate zgode šegrta Hlapića»), виданий у 1913 році.

У цій напруженій розповіді бідний підмайстер Хлапич втікає від свого майстра, з ним трапляється чимало цікавого, він потрапляє у різні пригоди, але вкінці все завершується щасливо. Івана Брлич-Мажуранич видала поетичну збірку «Картини» («Slike», 1912), педагогічно забарвлену «Книгу молоді» («Knjiga omladini», 1923), записи про родинну генеалогію «Із архіву родини Брличів у Броді на Саві», які об’єднала у три книги («Iz arhive obitelji Brlić u Brodu na Savi», 1933, 1934, 1935), історично-пригодницький молодіжний роман «Яша Далматин, намісник Ґуджерату» («Jaša Dalmatin, potkralj Gudžerata», 1937), перекладала з німецької та французької мов.

Вершиною творчості Івани Брлич-Мажуранич критика вважає збірку «Оповідання з давнини» («Priče iz davnine»), яка вийшла в 1916 році. У збірці присутні мотиви міфологічної мудрості буденного світу, натхненні слов’янською міфологією. Ця книга через казку знову повертає до життя загублений світ дохристиянських вірувань хорватів. Образи на зразок Косєнки, Регоча, Стрибора, Ягленця, Рутвиці, Палунка, Вєсти, Потєхи, Малика Тинтилинича, Сварожича та Бєсомара є втіленням і позитивних людських моральних рис і почуттів – вірності, любові та доброчинності, і негативних – непостійності та слабодухості. У творах Івани Брлич-Мажуранич також часто зявляються мотиви жадання багатства та прагнення до далеких світів – як символ людського потягу до правди і знання.

Двічі (1931, 1938) на здобуття Нобелівської премії з літератури Івану Брлич-Мажуранич висувала Югославська академія наук і мистецтва, членом-кореспондентом якої вона стала в 1937 році, жінці така честь була виявлена вперше.

Критики вважали прозу Івани Брлич-Мажуранич синтезом життєвого ідеалізму, природності виразу та делікатності рідкісного гумору (зокрема, Антун Ґустав Матош). Видавництво «Шкільна книга» («Školska knjiga») в Загребі заснувало в 1971 році літературну премію її імені для нагородження літературних творів для дітей і молоді.

ivana-brli-maurani-14-638

Часто Івану Брлич-Мажуранич називають хорватським Андерсеном (через її віртуозність дитячого оповідача) і хорватським Толкіном (через поринання в фантастичний світ міфології).

Івана Брлич-Мажуранич завдяки своїй оригінальності та свіжості рівноправно почувається поряд із гігантами дитячої літератури. Її твори перекладені майже всіма європейськими, багатьма іншими мовами. Роман «Дивні пригоди підмайстра Хлапича» перекладено бенгальською, гінді, китайською, в’єтнамською, японською та перською мовами. Більшість перекладів на «екзотичні» мови було здійснено за посередництва перекладу цього роману мовою есперанто.

Івана Брлич-Мажуранич визнана і в Хорватії, і у світі як одна з найвидатніших письменниць для дітей.

Brlic_Mazuranic

Українською мовою окремі твори переклали Віль Гримич, Валерія Іваненко, Всеволод Прокопчук, Галина Бережна, Євген Кротевич, Марія Пригара, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Олег Микитенко, Олександр Терех, Роман Терещенко, Семен Панько, Василь Войтанівський.

Окремими виданнями українською мовою вийшло кілька книжок Івани Брлич-Мажуранич, зокрема «Деревинець Топорко і дев’ятеро жупанчат» (Київ, 1978), «Казки» (Київ, 1978), «Казки з давнини», «Стриборів ліс».

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”