***

Хорватський письменник Венцеслав Новак (по-хорватськи: Vjenceslav Novak) був найвидатнішим представником хорватського реалізму, його називали «хорватським Бальзаком». Народився він 11 вересня 1859 року в місті Сень на Адріатичному узбережжі в північно-західній Хорватії. Його батько походив із Чехії, а мати, уродженка Сеня, була баварського походження. Початкову та середню школу закінчив у Сені та Госпичі. Закінчив і Загребську вчительську школу, потім пять років працював учителем у Сені. Пізніше записався до Музичної академії в Празі, після навчання в якій вирушив до Загреба, де отримав посаду вчителя музики у Вчительській школі. Венцеслав Новак мав велику сімю, хворів туберкульозом, боровся зі злиднями, тому можна сказати, що він був типовим письменником свого часу. Помер Венцеслав Новак 20 вересня 1905 року у Загребі від туберкульозу.

Novak

У літературі Венцеслав Новак дебютував у 1881 році оповіданням «Кицька» («Maca»). Загалом написав сім романів, опублікував три десятки оповідань, а окрім того писав вірші, драматичні ескізи, рецензії, критичні статті та дослідження з музикознавства та музичної педагогіки. Почавши романтичними оповіданнями, він закінчив свою творчість як автор модерної психологічної прози з окультними мотивами. Перший роман «Павло Шеґота» («Pavao Šegota») видав у 1888 році; у ньому показано розтлінний вплив міста на людину – вихідця зі села. Потім вийшли «Підгірські оповідки» («Podgorske pripovijesti», 1889), в яких Венцеслав Новак описав побут і звичаї села. У своїх прозових творах (передусім в оповіданнях) Венцеслав Новак показав усі прошарки хорватського суспільства. Відкривав моральну та психологічну сторони людського життя, займався психологією кохання, батьківства, шлюбу. Заглиблювався в душу митця й інтелектуала. Переважно описував трагічну сторону життя, з підкресленим відчуттям людського горя, тож його твори відзначаються гуманністю та співчуттям. У хорватську літературу Венцеслав Новак увів чимало нового: показ приниженої маленької людини, соціальні теми, часто повязані зі столицею – життя міської бідноти та вбогих студентів.

Більшість творів Венцеслава Новака пов’язані з сеньським краєм, життям у Сені, в якому переплітаються протест, гордість, приниження, згіршення тощо. Він звернув увагу на те, що сеняни завжди захищали свою батьківщину, а для цієї боротьби потрібні були велика мужність і бажання перемоги. У Сені, зокрема, відбувається дія роману «Останні Стіпанчичі» («Posljednji Stipančići», 1899). Фабула роману така. Взимку 1834 року в одній холодній кімнатці в Сені Вальпруґа Стіпанчич доглядає за своєю хворою дочкою Люцією. Люція має двадцять два роки, але виглядає значно молодшою. Вона завжди була хворобливою та блідою, а тепер очікує на смерть від наслідків туберкульозу. Щоб чимось зайняти час, мати їй розповідає про їхню родину. Вальпруґа вийшла заміж за Анте Стіпанчича, людину гостру та строгу. Мала сина Юрая та її, Люцію. Діти були повною протилежністю: Юрай був нечутливим і зухвалим, а Люція була надмірно чутливою. Їхній батько завжди опікувався Юраєм, послав його на студії до Відня, а Люцію завжди іґнорував. Батько спільно з каноніком Вукасивичем замислив скинути військову владу в Сені. Але його плани завалилися через синову марнотратну поведінку. Він заліз у борги й помер, залишивши родину без нічого. Із Відня повернувся Юрай із товаришем Альфредом. Альфред спокушає Люцію, але швидко кидає, залишивши її в повному розпачі. Юрай підбиває матір продати майно, щоб розрахуватися з його боргами, й утікає до Угорщини, де змінює ім’я. Люція та Вальпруґа живуть у ще більших злиднях, а щоб Люція не померла від горя, мати просить юнака Мартина писати їй любовні листи й підписувати їх Альфредовим ім’ям. Взнавши правду, Люція помирає у страшних фізичних і психічних муках. Її мати помирає незабаром після неї жебрачкою, яка втратила все в житті.

Венцеслав Новак написав ще п’ять романів: «Під Нехаєм» («Pod Nehajem», 1892); «Нікола Баретич» («Nikola Baretić», 1896), де він критикує ідеали буржуазного суспільства, якому протиставляє «природне життя»; історію ідеаліста-музиканта показує в романі «Два світи» («Dva svijeta», 1901); критикує безвір’я молоді в романі «Перепони» («Zapreke», 1905); у виданому посмертно романі «Тіто Дорчич» («Tito Dorčic», 1906) виявляється модернізм і натуралізм.

Найвідомішими оповіданнями Венцеслава Новака є «Зі столичного підземелля» («Iz velegradskog podzemlja») і «У болото» («U glib»), дія яких відбувається в Загребі в кінці ХІХ ст. Короткий зміст оповідання «Зі столичного підземелля» такий. Бідняк Міка разом зі своїм товаришем Янкичем рубав дрова на зиму іншим людям. Робота була непевною та непостійною, тож вони часто бралися до будь-якої роботи в боротьбі за виживання. На жаль, розчаровані у справедливості та житті, всі гроші вони обоє найчастіше витрачали на алкоголь. Міка часто напивався і приходив пяним додому, де кричав на свою родину. Одного вечора, у такому пяному стані, прийшов додому й почав кричати. Евіца, його молодша улюблена донька, не спала, а Міка, пяний і лютий, не відаючи, що й кому чинить, побив її. Жінка його встигла відтягнути від дочки, а її віднесла в її кімнатку. Зранку жінка розбудила Міку, розповівши, що він минулого вечора побив Евіцу. Міка, сумний і збентежений, не памятаючи нічого, пішов поглянути на Евіцу, якій стало ще гірше й вона ще того ж дня померла. Коли жінка йому про це розповіла, Міку це зломило, він у відчаї метався, не маючи сили повернутися додому. Врятувала Міку його жінка, яка сказала лікареві, що Евіца сама впала зі сходів, коли несла дрова. Але Міці через те не стало легше, він пішов з дому, свідомий своєї провини й того, що алкоголь не вартує життя його дочки.

Оповідання «У болото» має таку фабулу. Соціальну несправедливість відчув на собі Яков Косович, один із п’яти синів бідної родини з історичної області Ліка. Він не отримав стипендії, яка йому забезпечила б перебування в Загребі й можливість вчитися на юридичному факультеті університету всупереч його соціальному статусу й матеріальному становищу. Стипендію отримав його близький приятель Артур Краньчич, який був сином поважаної й багатої сім’ї, а та стипендія потрібна була йому, щоб забезпечити у столиці люксусове життя. Яков намагається дати собі раду в новому середовищі, щоб хоч якось втриматися в університеті. Знайомиться з Єрком Павлиновичем і в нього знаходить дешеве житло. Вони здружилися і щодня стикалися з багатьма іншими несправедливими речами. Одного разу Артур приходить відвідати свого старого приятеля, а застає там лише Єрка, який був дуже злий на молодого Краньчича через те, що той скористався стипендією для бідних, а Яков навіть голодуючи, не має змоги продовжувати студії в Загребі. Але Яков прощає Артура, розуміючи, що той не винен. Потім Артур пише листа батькові про те, що він відчуває провину й каяття за отримання фінансової допомоги, призначеної не для нього, а для бідних, тож бажає відмовитися від стипендії на користь Якова. Батько відхиляє його прохання й заявляє, що є й багатші й відоміші родини, які залюбки користуються чужим. Вимагає від сина схаменутися, бо життя – це школа. Артур іде в таке життя й забуває голос справедливості.

***

Хорватський поет Сільвіє Страхимир Краньчевич (по-хорватськи: Silvije Strahimir Kranjčević) народився 17 лютого 1865 року в місті Сень на Адріатичному узбережжі. Виховувався в патріархально-релігійній родині. Закінчивши гімназію, через свій бунтівливий характер відмовився здавати випускні іспити. Вивчав теологію в колегії «Germanico-Hungaricum» в Римі в 1883 році, але доволі швидко покинув навчання, бо не відчував у собі священичого покликання. Але той недовгий час перебування у «вічному місті» залишив тривкий, незгладимий слід в його світовідчутті, в його поезії. У 1886 році закінчив у Загребі річні вчительські курси і вирушив вчителювати в Боснію та Герцеґовину, бо в тодішній Хорватії для нього роботи не знайшлося. Працював у містах Мостар, Лівно, Бієліна, Сараєво. Помер Сільвіє Страхимир Краньчевич 29 жовтня 1908 року в Сараєві.

Kranjcevic

Першого вірша «Заповіт» («Zavjet») Сільвіє Страхимир Краньчевич опублікував у часописі «Хорватська віла» («Hrvatska vila») у 1883 році за місяць-два до відбуття в Рим. У редакції вірші молодого нікому не відомого поета зустріли із захопленням і пророче: «Він стане найкращим хорватським поетом!». Із Риму Сільвіє Страхимир Краньчевич послав ще два свої вірші «Привітання» («Pozdrav») і «Містові Сеню» («Senju-gradu») у видання «Свобода» («Sloboda»), а повернувшись звідти, опублікував у часописі «Вінець» («Vienac») свого відомого вірша «Ніч на Форумі» («Noć na Foru»). Зразу ж після того в Сені вийшла його перша поетична збірка «Бугарштиці» («Bugarkinje», 1884). Так лише за рік часу Сільвіє Страхимир Краньчевич окреслив простір своєї поезії і вибрав свій поетичний шлях: цілих чверть століття, від «Заповіту» до «Зображення Христа» («Hristova slika», 1908), він ітиме шляхом, який визначають три вихідні пункти: Батьківщина – Людина – Всесвіт. На тому шляху Сільвіє Страхимир Краньчевич не мінявся, а лише зростав і розвивався. Збірка «Бугарштиці» зустріла піднесене визнання. Мілівой Шрепель написав на неї перший критичний відгук, повен виразних похвал, передбачивши, що на шляху, який чекає поета, «замість лавру росте гіркий полин, тому в його творчості часто з’являється різкий сарказм і холодна іронія». Всі ці визначення (сарказм, іронія, гіркий полин) були надзвичайно точними; проте «Бугарштиці» представили Сільвіє Страхимира Краньчевича як справжнього «прапороносця свободи» (за пізнішим бомбастичним висловом Мирослава Крлежі), вони були докладною поетичною та політичною програмою, в якій вірш, присвячений Авґустові Шеноа, був яскраво вираженим поетичним кредо автора, а вірші «Хорватії» («Hrvatskoj»), «Народові» («Narodu») та «Робітникові» («Radniku») виражали національні та політичні переконання автора. У такій поетичній концепції «поета-провісника» закорінена патетика Сільвіє Страхимира Краньчевича та його дещо надмірна риторичність, але в ній закладена й сила, яка підняла його до рівня універсальності та космічної свідомості. Це видно в багатьох творах, зокрема і у вірші «Ідея світу» («Misao svijeta»):

Є за хмарами на небі вічна золота зірниця,

Смертне око не побачить, як вона вгорі іскриться,

Але серце відчуває світло вічної ідеї,

Прагне людський рід торкнутись кровю і слізьми до неї.

А коли вона зявилась – непогасна, щирозлота?

Та ж тоді, як зачинились раю Божого ворота!

З того часу про ту зірку всі епохи снять і мріють,

Та прикрили її хмари і відкрити не посміють.

Із підніжжя Гімалаїв ту зорю хотіли вздріти,

І дивились, та даремно, очі вянули, мов квіти.

Ми її даремно звали з пороху свого й болота,

З тих світів, де нас вбивала магів півсвятих сліпота.

І володарі шукали ту зорю в небеснім схові,

Будували піраміди на сльозах та людській крові,

І стоять вони донині, ті жахні рабів споруди,

А величчя фараонів прославляють в книгах люди.

Скажи, вежо Гетсиманська, й ти, свята водо з Кедрона,

Де та зірка таємнича, де та мрія невгомонна?

Чом не так за нею тужать людські очі ненаморні,

Ллються з тих очей сльозами всього людства біди чорні!

А земля їх випиває, випивають океани,

Залишається лиш казка для дитячої омани.

Вічна є лиш та сльозина, що в Його зіницях слалась,

Що від мук усього людства кровю Божою вкривалась.

І тяглись до неї руки в передсмертній просьбі кволій,

І вклонявся їй Акрополь, і моливсь їй Капітолій.

Та сльоза на барикадах блискала в очах людини,

І на погляді скляному – із-під леза ґільйотини…

Чи то брешуть ідеали, чи епохи так прогнили?

Чи відкриється та зірка нам під каменем могили?

(Переклав Дмитро Павличко).

У цій концепції полягає весь профетизм і гіркота поезії Сільвіє Страхимира Краньчевича, її макабризм, що відрізняло поезію молодого поета від патріотично-декларативної та любовно-романтичної поезії Авґуста Харамбашича; та це було усвідомлено значно пізніше.

До другої його збірки «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1898) пройшло чотирнадцять років, від неї до наступної «Терзання» («Trzaji», 1902) – ще чотири, а ще шість до останньої збірки «Вірші» («Pjesme», 1908). Всі вони підтверджують, що роки, проведені в Бієліні (1888–1892) і вдруге в Лівні (1892–1893) були найпліднішим періодом його творчості, часом його зрілості. Тоді виникли знамениті вірші «Дифірамб» («Ditiramb»), «Angelus», «За опущеними віями» («Iza spuštenijeh trepavica», 1892), «Lucida intervalla» (1893), а потім і «Мармурова Венера» («Mramorna Uenus», 1894), «Ангел болю» («Anđeo bola»), «Геронейський лев» («Heronejski lav», 1895), «Ідея світу», «Останній Адам» («Zadnji Adam», 1896), «Resurrectio», «Мій дім» («Moj dom», 1897), «Вселюдський храм» («Sveljudski hram», 1901) та інші.

Якщо у 1880-і роки у хорватській літературі домінувала проза, у 1890-і роки першість перейшла поезії Сільвіє Страхимира Краньчевича, яка в останнє десятиліття ХІХ ст. досягла свого зеніту. Деякі критики той зеніт вбачали в ідейності поезії Сільвіє Страхимира Краньчевича та в її проривах у космічний безкрай, а дехто його називав (цілком помилково) лише філософським поетом. А він таким не був. Кожна філософічність передбачає певну систему, а в поезії Сільвіє Страхимира Краньчевича немає ні жодної ідейної системи, ні розвитку програми: ні політичної, ні національної, ні філософської. Ані поетичної! Його думки, трактовані як філософія, не особливо й нові і не зовсім глибокі. Та все ж вони зачаровують, бо виражені поетично, бо вони і є поезією.

Як поета, Сільвіє Страхимира Краньчевича цікавили турботи й недоля його народу, а виражав він їх за допомогою біблійних і античних парабол, символів із історії християнства та єврейського народу; в їхню алегоричність він одягав фундаментальні людські питання про всесвіт, про життя, про суперечність ідеалів і реальності, про призначення людини та природи, про віру, про Церкву, про Бога, про смерть, про любов і сльози, про гріх і щастя, про справедливість, про свободу, про трагікомічність світу, про який він, як і його улюблений поет Гайнріх Гайне, не знав докладно, чи він є лікарнею, чи божевільнею. Вселенські візії, які відкриває його поезія, виросли з невеселої реальності тодішньої Хорватії. Всі страждання, які випали його підневільній батьківщині та його приниженому народові, він переживав із відчаєм і відчував своїм поетичним нутром настільки інтенсивно, що вони переростали рамки земної реальності. Космічний вимір його поезії, про який стільки говорено й написано, є нічим іншим, як болючим відлунням і проекцією хорватських нещасть. Цей вимір проростає з недосконалості світу – і в недосконалості світу закінчується.

У Сараєві цілих вісім років (1895–1903) Сільвіє Страхимир Краньчевич був редактором літературного часопису «Надія» («Nada»), який видавав Краєвий уряд Боснії та Герцеґовини. Номінальним редактором був урядовий радник Коста Горманн, людина широких поглядів, але реальним редактором був таки Сільвіє Страхимир Краньчевич, який користувався необмеженою свободою, завдяки чому «Надія» гуртувала навколо себе найвідоміших хорватських письменників і стала найважливішим літературним часописом хорватського модернізму. У часописі Сільвіє Страхимир Краньчевич публікував велику кількість своїх літературно-критичних статей, відгуків і оглядів.

Сільвіє Страхимир Краньчевич надрукував статтю «Тарас Григорович Шевченко» М. Поповича у часописі «Надія» (1895, № 2124), там же поезії Тараса Шевченка в перекладі Авґуста Харамбашича (1899, № 912). Дав високу оцінку творам Марка Вовчка (стаття «Гуманістична думка в російському романі», 1901, № 2). Окремі твори Сільвіє Страхимира Краньчевича перегукуються з поезіями Тараса Шевченка.

Українською мовою окремі вірші Сільвіє Страхимира Краньчевича переклали Роман Лубківський («На бойовищі», надруковано у його авторському перекладному збірнику «Слов’янська ліра», Київ, 1983) і Дмитро Павличко («Ідея світу», надруковано в «Малій антології хорватської поезії в перекладах Д. Павличка», Київ, 2008).

Статтю про Сільвіє Страхимира Краньчевича «Т. Г. Шевченко і С. С. Краньчевич (до питання про поширення поезії Т. Г. Шевченка в Югославії 80–90-х років XIX ст.)» написав Іван Ющук (збірник «Міжслов’янські літературні взаємини», Київ, 1963, вип. 3), а от тепер тут і я.

***

Хорватський письменник, державний і громадський діяч Владимир Назор (по-хорватськи: Vladimir Nazor) народився 30 травня 1876 року в селищі Постира на адріатичному острові Брач. Початкову школу закінчив на рідному острові, а гімназію у Спліті. Студіював природничі науки, математику та фізику в Ґраці та Загребі; диплом отримав у 1902 році. Викладав у хорватській гімназії в Задарі, а від 1903 до 1918 року – в Істрі, де й провів більшу частину свого життя. Вийшов на пенсію в 1933 році як управитель дитячого будинку в Загребі. Під час Другої світової війни 30 грудня 1941 року Владимир Назор став членом Хорватської академії наук і мистецтв. У 1942 році разом із поетом Іваном Ґораном Ковачичем втік із Загреба у човні річкою Купа – ця втеча відображена у його поемі «Човен на Купі» («Čamac na Kupi») – та приєднався до партизанів. Владимир Назор був активним учасником народно-визвольної війни народів Югославії 1941–1945 років, із 1943 року – голова Земальського (Крайового) Антифашистського віча народного визволення Хорватії, з 1945 року – голова Президії Народного Сабору Хорватії. За пятдесят років плідної праці Владимир Назор створив чимало віршів, оповідань, романів, щоденників, статей тощо. Владимир Назор розмовляв декількома мовами та перекладав з італійської, німецької, французької, англійської мов («Божественну Комедія» Данте, твори Вільяма Шекспіра, Йоганн Вольфґанґа Ґете, Гайнріха Гайне, Віктора Гюґо, Джозуе Кардуччі тощо). Помер Владимир Назор 19 червня 1949 року в Загребі, похований на цвинтарі Мирогой. Від 1959 року найвища державна літературна премія у Хорватії називається на честь Назора.

Nazor

У поетичних збірках «Слов’янські легенди» («Slavenske legende», 1900), «Живана» («Živana», 1902), «Книга про хорватських королів» («Knjiga o kraljevima hrvatskijem», 1912), «Нові вірші» («Nove pjesme», 1912), поемі «Ведмідь Буркун» («Medvjed Brundo», 1915), збірці «Істрійські оповідання» («Istarske priče», 1913) Владимир Назор, за словами Євгена Пащенка, використовуючи образність та символіку давньослов’янської історії, міфології, стверджував велич слов’янства. До прозових творів Владимира Назора належать спогади «Оповідання з дитинства» («Priče iz djetinjstva», 1924), збірка «Оповідання з острова, з міста і з гір» («Priče s ostrva, iz grada i sa planine», 1927). Антифашистській боротьбі присвячено історико-алегоричний роман «Пастир Лода» («Pastir Loda», 1938–1940), повість «Партизанка Мара» («Partizanka Mara», 1946), щоденник «З партизанами» («S partizanima», 1945).

Владимир Назор є одним із найплідніших авторів у хорватській літературі. Перших два десятиліття його творчості співпадають із часом розквіту хорватського модернізму, у той час Владимир Назор у пошуках власного голосу пройшов шлях від дилетантського віршування – через поставу національно заанґажованого трибуна («Слов’янські легенди»), співця істрійського регіону (поема «Кривава сорочка» – «Krvava košulja», 1905) та поета діонісійських радощів («Лірика» – «Lirika», 1910) – до рефлективної лірики, що замикається у власному природному світі («Інтим» – «Intima», 1915). Сповнена оптимізму лірика Владимира Назора відрізнялася від песимістичної, насиченої тужливими настроями, поезії хорватського модернізму. Прозові твори Владимира Назора модерністського періоду з одного боку спираються на попередню національно-просвітницьку традицію (роман «Криваві дні» – «Krvavi dani», 1908), а з іншого боку – в них відчувається вплив нових, модерністських стилів. В «Істрійських оповіданнях» Владимир Назор здійснив вдалий компроміс між виконанням національного «обов’язку» та долученням до літератури модернізму. В оповіданнях цієї збірки присутня виразна авторова національна та соціальна заанґажованість, але вона висловлена новим, модерністським способом, специфічним назорівським перемішуванням реального та фантастичного. Близькою для Владимира Назора стала форма поетичного алегоричного оповідання, дуже близького до артистичних казок Оскара Вайлда та Моріса Метерлінка, а її ліричність і схильність до символізації ідеально співпадали з його мистецькими прагненнями, тож своїми «Істрійськими оповіданнями» він упевнено увійшов у світ казкового сецесійного оповідання.

Починаючи від поетичних збірок «Інтим» і «Любовні пісні» («Pjesni ljuvene», 1915), Владимир Назор щораз більше замикався у своєму внутрішньому світі; у його творчості виникають домінантні теми внутрішнього очищення, самопожертви та піднесеної самотності, а схильність до алегоричного вислову стає все очевиднішою (епос «Крижень злотокрилий» – «Utva zlatokrila», 1916; збірка оповідань «Сто імен» – «Sto imena», 1916; збірка «Вірші про чотирьох архангелів» – «Pjesme o četiri arhanđela», 1927). У творчості Владимира Назора спостерігається тематична та стилістична спорідненість і подібність окремих творів, проте вони все ж відмінні один від одного, адже письменник прагнув до постійних змін. У час, коли у хорватській літературі почали домінувати аванґардні стилі, особливо експресіонізм, Владимир Назор, шукаючи новий вислів і нові мотиви, спробував долучитися до них (новела «Червоний танк» – «Crveni tank», 1922), але нової якості він досягнув іншим способом, звернувшись до своїх власних вражень і спогадів про дитинство на острові та молодість, а також – до простішого мистецького вислову. Декоративність і вишуканість, властива значній кількості його новел із модерністського періоду, поступилися місцем оповідній манері, яка не уникає йменування та формування осіб, речей і явищ, а теж їхнього взаємозв’язку. У результаті нових мистецьких пошуків виникла збірка віршів «Коралове намисто» («Niza od koralja», 1922) і дві збірки автобіографічної новелістики – «Оповідання з дитинства» й «Оповідання з острова, з міста і з гір». Наступні прозові твори Владимира Назора «Три оповідання з одного дитячого будинку» («Tri pripovijetke iz jednog dječjeg doma», 1929) і роман «Шарко» («Šarko», 1930) тематично та хронологічно продовжують його оповідь про самого себе.

Намагаючись писати про себе «тут і тепер», Владимир Назор через занадто довгу ізольованість і віддаленість від людей не спромігся на нові якісні літературні досягнення. Тому він знову звернувся до світу навколо себе, у 30-ті та 40-ві роки у його творчості переважають соціальні теми (збірка «Вірші про брата Багатія та сестру Злидарку» – «Pjesme o bratu Gavanu i seki Siromaštini», 1931; цикл новел про загребських бідняків «Загребські новели» – «Zagrebačke novele», 1942). У віршуванні Владимир Назор тоді багато експериментував, варіював різні ритми та строфи («Десятистопники» – «Deseterci», 1930; «Топуські елегії» – «Topuske elegije», 1933). Владимир Назор починає вести щоденникові записи, писати подорожні нотатки, дослідження й есеї про вітчизняних і зарубіжних авторів, про версифікацію («Про хорватський одинадцятистопник 1838–1900» – «O hrvatskom jedanaestercu 18381900», 1935), займається перекладацтвом, переробляє старі твори, пише амбітний роман «Пастир Лода» про кількатисячолітню історію рідного острова, але його літературний потенціал вже був вичерпаним. Та, приєднавшись до партизанів, Владимир Назор наче віджив на деякий час, вносячи у свої твори нові теми й інтонації («Пісні партизанки» – «Pjesme partizanke», 1944). Не бракує тут і патетичних віршів, які не витримують критики, проте це все ж був вияв бурхливого середземноморського темпераменту та віталістичного ентузіазму Владимира Назора, а не запрограмована писанина за вказівкою комуністичних керівників. У цей час Владимир Назор створив також один із своїх найкращих віршів на національну тему «Хорватська мова» («Hrvatski jezik», 1944).

Владимир Назор активно використовував фольклор, зокрема український (новела «Бошкарина» – «Boškarina», 1910). Прикладом застосування фольклорних мотивів у творчості може слугувати вірш Владимира Назора «Пісня ґалерника»:

З того дня, як мене люди до цих дощок прикували,

Я не бачив свого дому, ані матері своєї.

Чи стоїть хата біленька? Чи здорова моя ненька?

Море, море синє!

З того дня, як мене вклали в дерев’яну домовину,

Я не бачив більше лісу, ані сонця в яснім небі.

Чи ж дерева всі засохли? Чи погасло в небі сонце?

Море, море синє!

Мені ноги поламали, потрощили душу юну.

Маєш сон на цьому світі!.. Голуби, ой, білі птиці,

Полетіть униз, на південь, привітайте мою матір!

Море, море синє!

Персть малу мені подайте! Подаруйте стебелину!

Хай сухе весло заблисне, втішиться душа на суші.

Але ті, що спів мій чують, нишком шепчуть і сумують.

Море, море синє!

Хтось мені співає пісню: «Та втопи ти лодь прокляту,

Та пошли її в глибини, що стоять, як дні поснулі;

Хтось співає тихше, тихше, як дитя, мене колише:

Спи, дитино, люлі, люлі!»

(Переклав Дмитро Павличко).

У низці публіцистичних творів Владимир Назор звертався до давньої історії Києва. Письменник спілкувався зі своїм українським колегою Максимом Рильським, який про нього згадує у своїх «Вечірніх розмовах» (1962).

Українською мовою окремі вірші Владимира Назора переклали Олекса Новицький, Павло Усенко, Андрій Лисенко, Дмитро Павличко ([Вірші] // Літературна Україна. – 1976. – 1 червня; [Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”