***

Хорватський письменник Юре Каштелан (по-хорватськи: Jure Kaštelan) народився 18 грудня 1919 року в селі Закучац поблизу міста Оміш в південній Далмації. Юре був першим із восьми вижилих дітей у бідній селянській родині. Середню освіту почав здобувати в колишній глаголяшській семінарії в Пріку, а закінчив у Ґатах. За допомогою стрийка дона Стіпе Каштелана, історика й автора драматичної трилогії про минуле рідних країв, у 1930 році записався до семінарії у Спліті.

Kastelan

 У 1936 році покинув семінарію і записався до сьомого класу Державної класичної гімназії у Спліті, яку закінчив у 1938 році. Під час навчання в гімназії був активним членом літературної групи «Natko Nodilo» й головним редактором часопису «Насіння» («Sjeme»). Після закінчення гімназії записався на філософський факультет Загребського університету на т. зв. шістнадцяту групу предметів, яка охоплювала історію югославських літератур, порівняльне літературознавство з теорією літератури, національну історію, хорватську, старослов’янську, французьку та російську мови. За час навчання його декілька разів заарештовували за участь в демонстраціях проти існуючого режиму. У ті роки Юре Каштелан був членом опозиційного студентського товариства «Світло» («Svjetlost»). Від 1935 до 1940 року публікував літературні та критичні праці в багатьох хорватських виданнях, зокрема в часописах «Адріатична віла» («Jadranska vila»), «Молодь» («Omladina»), «Адріатичний щоденник» («Jadranski dnevnik»), «Нові часи» («Novo doba»). Свою першу збірку «Червоний кінь» («Crveni konj», 1940) Юре Каштелан видав власним коштом. Тодішні власті вилучили і знищили весь наклад збірки. Вціліло лише декілька примірників.

Молодий Юре Каштелан починав як надреаліст (сюрреаліст). На вірші збірки «Червоний кінь» справили вплив Оскар Давічо та Раде Драїнац, провідні сербські надреалісти. «Його ліричний кінь, той червоний Пегас, не був запальним, але й не боявся химер, які постійно проростали з темряви історії та мороку громадянської свідомості», – зазначав Бранимир Донат. Показовим у цьому плані є вірш «Вершник»:

Гоном, мій коню. Сурми сурмлять.

Конику,

мчи галопом.

Вершнику мій, довго чи ні

мчати мені? Покажи

свою зірку.

Чи чуєш іржання? І гуркіт. І тупіт.

І дзенькіт шаблюки.

Чи чуєш, конику мій?

Де ж тої зірки блиск

і сонячний спис. І студена криниця,

вершнику мій?

Гоном, мій коню. Сурми сурмлять.

Конику,

мчи галопом.

(Переклав Володимир Лучук).

Вже в першій збірці Юре Каштелан використовує т. зв. колективну мову і закликає до опору, революції. У цих віршах вже відчувається особливий стиль Юре Каштелана, з елементами вільного вірша, народної лірики, древньої лексики, лічилок та етимологічних ігор. У збірці «Червоний кінь» на особливу увагу заслуговують вірші «Динаміт» («Dinamit»), «Червоний кінь» («Crveni konj»), «Передчуття осені на столичному бруку» («Predosjećaj jeseni na velegradskom pločniku»), «Тополі» («Jablani»). Мотиви взяті головно з рідних країв, а теми – з воєнного та соціального ландшафту. Юре Каштелан неймовірним чином передбачив жахіття Другої світової війни. Про це свідчать хоча б такі рядки: «Під цією гнилою кулею вибухає динаміт», «У кімнаті між трупами падають дощі», «Мерці розмовляють із нами через стіни» тощо. Безпосередньо перед нападом на Югославію Юре Каштелан облишив студії й поїхав у рідний Закучац, а потім у Спліт, де включився в нелегальну роботу. На початку жовтня 1942 року Юре Каштелан пішов у партизани. У народно-визвольній боротьбі був керівником молодіжних загонів. Був членом Агітпропу Комуністичної партії Хорватії, членом першої редакції видання «Вільна Далмація» («Slobodna Dalmacija»).

Зразу після визволення Юре Каштелан став редактором культурної рубрики видання «Вісник» («Vjesnik»), але незабаром перейшов на роботу у видавництво «NOPOK», де пропрацював до 1948 року. Позаяк через війну Юре Каштелан перервав свої студії, диплом отримав у 1949 році, а в 1950 році став асистентом на філософському факультеті Загребського університету. Після десятилітньої перерви вийшла друга поетична збірка Юре Каштелана «Півень на даху» («Pijetao na krovu», 1950). У збірці йдеться про воєнні враження, післявоєнну відбудову та соціалізм. У ній відчувається як вплив соцреалізму, так і народної епіки Андрії Качича-Міошича. Від Качича-Міошича Юре Каштелан перейняв ідею про т. зв. ключові слова, тож часто їх використовував у своїх творах: камінь, ягня, вовк, шавлія, розмарин, тополя тощо. Юре Каштелан написав низку віршів про свободу, батьківщину, партію, Тіто. Відомим став «Вірш про Тіто» («Pjesma o Titu»), у якому в образі Йосипа Броза Тіто були персоніфіковані цінності свободи та справедливості. Для Юре Каштелана Тіто був перш за все людиною, а вже потім товаришем і вождем. Центральне місце в збірці займає знаменита поема «Тифозники» («Tifusari»). Для поеми «Тифозники» характерні два топоси: війна і смерть. У ній відчутний чималий вплив Івана Ґорана Ковачича, якого Юре Каштелан особливо любив. Поема складається з шести частин, написана різними віршовими розмірами, частково вільним віршем, частково – з використанням рим. У першій частині поет ототожнює свої сліди зі смертю («Смерть є моїми слідами»). У другій частині запитує, чи пройде його слідами «небо широке, сповнене щастям», чи його сліди заметуть «сніги у гнітючій тиші». У третій частині уводить елемент колективного («Рука хапає крижану руку. Йду німий у колоні»). У четвертій частині поет використовує народні пісні свого краю, виявляє, окрім ностальгії за рідним краєм, і любов до матері. У пятій частині його сліди означають свободу («У кожному сліді, на кожному кроці свобода, свобода, свобода із ран, із крові проросла»). Нарешті, в шостій частині, яка стала найвідомішою, буяють картини та метафори, знову поєднуються індивідуальне й колективне. Боротьба перемагає смерть.

Хоча Юре Каштелан й писав «заанґажовану» поезію, проте не став невільником соцреалізму. Навпаки, був відкритий для інших мистецьких напрямків. Так, для прикладу, у 1951 році був причетний до заснування мистецької групи «EXAT», яка виступала за легітимний статус модерного та абстрактного мистецтва; у 1953 році Юре Каштелан в передмові до першої виставки групи писав: «Бути митцем означає творити, а не наслідувати. Як подолати традицію? Немає значення, яким чином і якими засобами. Жодних правил». Якраз і не керуючись жодними правилами, Юре Каштелан збіркою «Бути чи не бути» («Biti ili ne», 1955) перейшов у фазу модернізму. Вірш «Привіт братерству» («Salut et fraternite») є зразком «визначення риторики». Юре Каштелан у цьому вірші йде від уявного до практичного, від мисленного до реального. У вірші «Голосіння каменя» («Jadikovka kamena») поет йде вже від практичного до уявного, від реального до мисленного. Цей вірш є зразком «романтичної іронії», у ньому поет втікає від ненависного жорстокого світу в неживу матерію. Камінь є алегорією людини. «Не дай мені очей, які бачать злочин», – так закінчується вірш.

У 1956 році Юре Каштелан захистив докторську дисертацію на тему «Лірика Антуна Ґустава Матоша» («Lirika A. G. Matoša»). Наступного року видав поетичну збірку «Мало каміння й багато мрій» («Malo kamena i puno snova», 1957), яка є якісно відмінною від попередніх. Збірка відкривається експлікативним віршем «Нашестя картин» («Najezda slika»): «Як заплющу очі – бачу смерть. Як розплющу очі – життя на мене дивиться. Я заплющую та розплющую, як день і ніч, як ніч і день, свої очі». Вірш «Кров і буря» («Krv i bura») подає своєрідну візію історії: «тут на Балканах, на Саві, на Адріатиці і круки ситі м’ясом», «Кров, кров, кров моя кричить у цій країні хорватів». Вірш «Чортівня» («Vražda») є в певному сенсі програмним. Все обєктивно «кричить», тобто своїм існуванням надає мистецтву «форми». А «форма є гармонією». Поет більше не співає лише тому, що хоче співати, а співає те, що ним співає («Я не плачу слізьми, сльози плачуть самі»). Із часом Юре Каштелан все більше тоне в міфічному. Дистанціюється від простору та часу. Вірш «Злодії» («Kradljivci») є антитезою віршеві «Голосіння каменя», поет усвідомлює вплив природи, зовнішнього світу на людську особистість.

У 1956–1958 роках Юре Каштелан був лектором хорватської мови в Сорбонні. У Парижі обвінчався із драматичною акторкою Надою Суботич, з якою в них народилася дочка Лада (яка теж стала письменницею). У 1961 році отримав звання доцента на філософському факультеті Загребського університету, того ж року був обраний членом-кореспондентом Югослов’янської академії наук і мистецтв.

Разом із Бонавентурою Дудою Юре Каштелан був головним редактором капітального видання Біблії, перекладеної сучасною хорватською мовою. «Біблія є найбільш читаною та перекладуваною книгою, яку дав творчий геній людства… Кожен новий переклад Біблії є культурною подією для народу й середовища, в якому зявляється», – писав Юре Каштелан у передмові до цього видання.

У грудні 1972 року Юре Каштелан став надзвичайним професором, а в 1976 році здобув статус ординарного професора. Тоді ж вийшла його поетична збірка «Дике око» («Divlje oko», 1978). Як зрілий поет, Юре Каштелан сильно міняє стиль. Його поезія відтоді стає символічною й міфологічною. Його вірші стають все інтелектуальнішими та герметичнішими. Все більшу увагу він приділяє мові. Поет повинен мовою, звичайно поетичною, висвітлити кожен закуток людської душі. Що більше поет іде в глибини, то загадковішою стає його мова. Юре Каштелан вирушав далеко в минуле, щоб відшукати істину сьогодення. Істина стає поетичною правдою лише тоді, коли вона йде «від джерел». Істина людського буття знаходиться на початку, має спадкоємність у часі. Істина є постійною, тому для поета «постійне» стає важливішим від «модерного». Але постає питання: чи та постійна істина є позитивною чи негативною. Для Юре Каштелана вона є негативною, тому його первісний оптимізм поступається песимізму. Його червоний кінь перетворився на цапа-відбувайла. Нотки цього песимізму відчуваються у вірші «Коли не зупиняться птахи»:

Не памятаю, скільки я років нудьгую,

покинутий під землею, під левадою травяною забутий,

під вербами, заблуканий чи вже мертвий.

Не памятаю…

А ти, вбога дитино, прозора душе моя, де ти є?

Не усвідомлюю, як і коли я дістався в долину

світлості, де я незнаний і сам я нікого не знаю,

де я осліп від окропу або з божевільного страху…

Вже ж я не бачу…

А ти, вбога дитино, прозора душе моя,

не дозволь мені зупинитися в зграї

співочій, у щебеті птахів.

(Переклав Дмитро Павличко).

У традиції присутній колективний досвід, який кожна особа несе, як хрест на своїх плечах. Юре Каштелан наче прийняв близько до серця думку Карла Маркса: «Мертві, як примара, тяжіють над свідомістю живих». Минуле впливає на сучасне. Колективне визначає індивідуальне. «Мертві живуть у нас», – писав Юре Каштелан у вірші «Зустрічі» («Susreti»). Юре Каштелан вірує в якийсь прапочаток, первісний вогонь. Все в більшій кількості віршів Юре Каштелан використовує біблійні мотиви, на це вплинула його робота над Біблією і рання освіта (навчання в семінарії). «Якби ми хотіли коротко визначити смисл і значення поетичного доробку Юре Каштелана, треба було б перш за все відзначити те, як він умів у своїх творах поєднати звичайне й модерне, мирний і воєнний час, місцеве середовище й універсальне відчуття світу, малі незначні речі та великі думки про людське призначення, світ сну та дійсність, любов і напасть смерті, родинну злагоду й страждання, все те чорне в людях свого часу і те світле над чорним», – писав про його поезію Шіме Вучетич.

Окрім поезії, Юре Каштелан писав драми й есеї. Найвідомішою його драмою є «Пісок і піна» («Pijesak i pjena», 1958), яка має підзаголовок «Ігри та діалог з невідомим» («Igre i dijalog s nepoznatim»). З есеїв слід виокремити хоча б такі: «Ґоран і Данте» («Goran i Dante»), «Мозаїка про Муртича» («Mozaik o Murtiću»), «Про Полицьку республіку» («O Poljičkoj republici»), «Про народну пісню, гайдуків і вояків» («O narodnoj pjesmi, hajducima i ratnicima»). Перу Юре Каштелана належить також збірка ліричної прози «Чудо і смерть» («Čudo i smrt», 1961), в якій домінують теми смерті, невідворотності долі та самотності; в оповіданнях стираються межі між прозою та поезією, ліричні роздуми переплітаються з репортажними замальовками та символічними видіннями.

Перекладав Юре Каштелан з французької, македонської, іспанської, грецької, російської, чеської та італійської мов. У його перекладі вийшли, зокрема «Македонські народні пісні», «Мухи» Жана-Поля Сартра, «Маскарад» Михайла Лермонтова, «Циганське романсеро» Федеріко Ґарсії Лорки.

У 1979 році Юре Каштелан став дійсним членом Югослов’янської академії наук і мистецтв. На пенсію пішов у 1980 році із посади завідувача кафедри теорії літератури філософського факультету Загребського університету. Юре Каштелан скромно й усамітнено жив до самої смерті, помер 24 лютого 1990 року в Загребі на 75 році життя.

Українською мовою окремі вірші Юре Каштелана переклали Ліда Палій, Дмитро Павличко, Володимир Лучук (Сон у камені // Сучасність. – 1972. – № 3(135); [Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).

***

Хорватський поет Славко Михалич (по-хорватськи: Slavko Mihalić) народився 16 березня 1928 року у містечку Карловац у сім’ї Стєпана та Злати Михаличів. Батько його був письменником, а мати – акторкою. Початкову школу та гімназію закінчив у Карловці (1947). Писати вірші почав із чотирнадцятирічного віку. Поступив на філософський факультет Загребського університету, вивчав хорватську мову та літературу. Там у 1952 році Славко Михалич почав випускати щомісячний літературний часопис «Трибуна» («Tribina»). Працював редактором поезії у видавництві «Lykos».

Mihalic

Наприкінці 1950-х років був одним з ініціаторів Струзького фестивалю поезії (Струга, Республіка Македонія), одного з найпрестижніших на Балканах, тоді ж був редактором газети «Літературна трибуна» («Književna tribina»). Коли газета перестала виходити, Славко Михалич пішов працювати в Товариство хорватських письменників (Хорватську спілку письменників), неодноразово був обраний секретарем Товариства, де започаткував періодичне видання «Міст» («Most/The Bridge»), ревю перекладів творів хорватської літератури на інші мови. Заснував також регулярні з’їзди письменників із цілого світу «Загребські літературні розмови» («Zagrebačke književne razgovore»).

Працював також заступником редактора тижневика «Телеграма» («Telegram»). У 1967 році Славо Михалич став співавтором «Декларації про назву та становище хорватської літературної мови» («Deklaracijа o nazivu i položaju hrvatskog književnog jezika»); за його свідченнями, влада заборонила друк тексту «Декларації…» в «Телеграмі» та чинила тиск на всіх причетних до її створення. Славко Михалич змушений був піти з тижневика. У 1970-х роках, не маючи можливості вільно публікуватися, займався перекладами поезії, переважно зі словенської та македонської мов. Від 1987 року був головним і відповідальним редактором літературного місячника «Форум» («Forum»). Був секретарем видавничої серії «П’ять століть хорватської літератури» («Pet stoljeća hrvatske književnosti»). Із 1983 року – член-кореспондент, а з1991 року – дійсний член Хорватської академії наук і мистецтв. Від 1995 року – член-кореспондент Словенської академії наук і мистецтв. Від 2000 до 2006 року Славко Михалич був головою Товариства хорватських письменників. Помер Славко Михалич п’ятого лютого 2007 року в Загребі.

Перша збірка віршів Славка Михалича «Камерна музика» («Komorna muzika») вийшла в 1954 році. Потім вийшли поетичні збірки «Шлях у небуття» («Put u nepostojanje»,1956), «Початок забуття» («Početak zaborava», 1957), «Щедре вигнання» («Darežljivo progonstvo», 1958), «Пори року» («Godišnja doba», 1962), «Любов до справжньої землі» («Ljubav za stvarnu zemlju», 1964), «Озеро» («Jezero», 1966), «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1967), «Остання вечеря» («Posljednja večera», 1969), «Сад чорних яблук» («Vrt crnih jabuka», 1972), «Пастка для спогадів» («Klopka za uspomene», 1977), «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1980), «Похвала порожній кишені» («Pohvala praznom džepu», 1981), «Тихі багаття» («Tihe lomače», 1985), «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1988), «Моцартів чарівний візок» («Mozartova čarobna kočija», 1990), «Дослідження тиші» («Ispitivanje tišine», 1990), «Знадливий ліс» («Zavodnička šuma», 1992), «Оксамитова жінка» («Baršunasta žena», 1993), «Карловацький диптих» («Karlovački diptih», 1995), «Наближення грози» («Približavanje oluje», 1996), «Скринька Пандори» («Pandorina kutija», 1997), «Зібрані вірші» («Sabrane pjesme», 1998), «Акордеон» («Akordeon», 2000), «Болото» («Močvara», 2004) та інші. За словами Галини Ільїної, Славко Михалич «послідовно розробляв домінантні теми своєї творчості, що відображали настрій значної частини хорватської інтеліґенції, її щиру переконаність у безвихідності та трагедійності буття сучасної людини, її несвободи, що стала особливо явною на тлі оптимістичної пропаганди про втілення найвищої форми свободи у соціалістичному суспільстві. Така суспільна позиція поета, його прихильність до філософії екзистенціалізму визначили домінування у його поезії мотивів самотності людини, її туги та безсилля перед лицем буття, усвідомленого як “дорога в нікуди”, мотиву невлаштованості, невпевненості в собі, роз’єднаності людей і, зрештою, спричиненого всім цим всеоб’ємлюючого страху». Для поетики Славка Михалича характерним є вірш «Час розпізнавання запаху»:

А що таке друге дитинство,

як не час розпізнавання запаху?

Ясно відчуваєш наближення дощу

і спостерігаєш, як бавиться світло з оболоками.

Знаєш, коли темнота переповнена смертю,

і коли світлом наповнені глибини,

коли земля стає твердішою за кремінь,

і коли речі стають м’якими, як міхи.

Але ми незрячі, бачимо тільки те,

що вже сталося.

(Переклав Дмитро Павличко).

Поетичні збірки Славка Михалича вийшли по цілому світі в перекладі на майже три десятки мов.

Славко Михалич отримав надзвичайно велику кількість премій. Зокрема такі: премія Товариства хорватських письменників за поетичну збірку «Шлях у небуття» (1957), премія міста Загреба за поетичну збірку «Пори року» (1962), премія Матиці хорватської за книжку «Вибрані вірші» (1967), премія міста Загреба за поетичну збірку «Остання вечеря» (1970), премія ім. Івани Брлич-Мажуранич за збірку оповідань «Петріца Керемпух» (1976), премія ім. Тіна Уєвича за поетичну збірку «Похвала порожній кишені» (1982), премія Фонду Мирослава Крлежі за поетичну збірку «Тихі багаття» (1986), премія «Вінок Івана Ґорана Ковачича» («Goranov vijenac») за поетичну збірку «Дослідження тиші» (1990), щорічна премія ім. Владимира Назора за збірку віршів у прозі «Знадливий ліс» (1992), премія ім. Владимира Назора за сукупний творчий доробок (1996), премія-грамота «Високі жовті жита» («Visoka žuta žita») за тривкий внесок у хорватську літературу (1997), премія ім. Івана Ґорана Ковачича газети «Вісник» («Vjesnik») за поетичну збірку «Скринька Пандори» (1998), премія «Доброго ранку, море» («Dobro jutro, more») за тривкий внесок у хорватську літературу (1999), премія «Віленіца» («Vilenica», Словенія, 2000), премія «Золотий вінок» («Златен венец») на Струзьких вечорах поезії (Струга, Македонія, 2002).

Українською мовою окремі вірші Славка Михалича переклали Ліда Палій, Дмитро Павличко, Леонід Талалай. Вони були надруковані в часописах «Сучасність» (1972, № 3(135)), «Всесвіт» (1996, № 8/9; 1999, № 5/6), «Малій антології хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка» (Київ, 2008).

Коли у жовтні 2003 року я був у Хорватії гостем 26-х Загребських літературних розмов (так називається там щорічний міжнародний письменницький симпозіум), то якогось дня нас усіх (учасників симпозіуму, мається на увазі) запросили до загребської ратуші на помпезне прийняття, завершене бомбастичним фуршетом. Та перед тим фуршетом була, зрозуміло, й офіційна частина. Із привітальним словом виступив засновник Загребських літературних розмов і заодно тодішній голова (президент) Товариства хорватських письменників. Старенький великоформатний огрядний чоловік (з величезними, ледь не слонячими вухами) артикулював свою промову досить виразно, навіть із дотепними пасажами. Потім усі гості ручкалися з ним, представляючись. Не оминуло це, звичайно, і мене. Коли я запитав у когось зі своїх хорватських колег: а хто то? (шо за їден?), відповідь була «Славко Михалич».

***

Хорватський письменник Іван Сламніґ (по-хорватськи: Ivan Slamnig) народився 24 червня 1930 року в місті Меткович на півдні Далмації. До початкової школи ходив у рідному місті та Дубровнику. У Загребі закінчив класичну гімназію. Філософський факультет Загребського університету закінчив у 1955 році. На цьому ж факультеті працював професором на кафедрі літературної компаративістики, аж до виходу на пенсію. Як запрошений лектор працював на славістичних кафедрах університетів у Флоренції, Блумінґтоні, Чикаґо, Амстердамі й Уппсалі. У 1992 році Івана Сламніґа обрали дійсним членом Хорватської академії наук і мистецтв. Помер Іван Сламніґ 3 липня 2001 року в Загребі.

Slamnig (1)

Від 1949 року Іван Сламніґ співпрацював з багатьма часописами. Першу свою книжку, поетичну збірку «Алея після святкування» («Aleja poslije svečanosti») видав у 1956 році. Потім ще вийшли поетичні збірки «Обвал» («Odron», 1956), «Наронська сієста» («Naronska siesta», 1963), «Монографія: Вибрані вірші» («Monografija: Izabrane pjesme», 1965), «Лімб» («Limb», 1968), «Аналекти» («Analecta», 1971), «Вірші» («Pjesme», 1973; вибрав Слободан Новак), «Дронт» («Dronta», 1981), «Для школи» («Sed scholae», 1987), «Таїна» («Tajna», 1988), «Зібрані вірші» («Sabrane pjesme», 1990; упорядкував Антун Шолян), «Ранений танк» («Ranjeni tenk», 2000). Його поезія відзначається дотепною грою слів, використанням жарґону, інтонованою іронією.

Іван Сламніґ був багатогранним письменником, писав також прозу, радіо-драми, есеї, літературознавчі дослідження.

Видав дві збірки оповідань: «Ворог» («Neprijatelj», 1959) і «Повернення з Місяця» («Povratnik s Mjeseca», 1964). Спільно з Антуном Шоляном написав один криміналістичний роман. Іван Сламніґ є автором першого хорватського постмодерністського роману «Краща половини мужності» («Bolja polovica hrabrosti», 1972). Вийшла книжка Івана Сламніґа «Зібрана коротка проза» («Sabrana kratka proza», 1992).

Видав Іван Сламніґ збірки есеїв «Сім підходів до вірша» («Sedam pristupa pjesmi», 1986) та радіо-драм «Флорентійське капричіо: Одинадцять радіо-драм» («Firentinski capriccio: Jedanaest radio-drama», 1987).

У доробку Івана Сламніґа є літературознавчі книжки «Дисципліна мрії» («Disciplina mašte», 1965), «Світова література західного кола» («Svjetska književnost zapadnog kruga», 1973; 2-е доповнене вид. 1999), «Хорватська версифікація: Студія» («Hrvatska versifikacija: Studija», 1981), «Вірш і переклад» («Stih i prijevod», 1997).

Вийшли також книжки Івана Сламніґа «Вибрані твори» («Izabrana djela», 1983) у серії «П’ять століть хорватської літератури» («Pet stoljeća hrvatske književnosti»), «Відносно навпаки» («Relativno naopako», 1987, 2-е вид. 1998; упорядкував Павао Павлічич; сто вибраних віршів, роман «Краща половини мужності», забавна проза «Дратування Франи» – «Zafrkavanje Frane», новела «Ворог», драма у віршах «Царів годинникар»– «Carev urar», один ключовий есей), «Барбара та всі решта: Вибір із творів» («Barbara i tutti quanti: Izbor iz djela», 1999; упорядкував Зоран Кравар; найважливіші та найвідоміші вірші, дві новели, дві радіо-драми, дві літературознавчі студії).

Перекладав Іван Сламніґ з англійської, російської, італійської та шведської мов.

Іван Сламніґ упорядкував чимало антологій, зокрема такі: «Антологія хорватської поезії від найдавніших записів до кінця ХІХ століття» («Antologija hrvatske poezije od najstarijih zapisa do kraja XIX stoljeća», 1960), «Хорватська поезія сімнадцятого століття» («Hrvatska poezija sedamnaestog stoljeća», 1964), «Антологія хорватської поезії від Качича-Міошича до Матоша» («Antologija hrvatske poezije od Kačića Miošića do Matoša», 1974, 1981).

Вірш Івана Сламніґа «Убили його цеглинами» («Ubili su ga ciglama») увійшов до «Золотої книги хорватської поезії» («Zlatna knjiga hrvatskog pjesništva», 1970) Матиці хорватської.

Іван Сламніґ вважається одним з найвизначніших поетів у хорватській літературі ХХ ст. Його лаконічні, насичені гумором модерністські вірші важко класифікувати, однак вони зажили популярності і у критиків, і в широкого кола читачів. Його вірш «Барбара» («Barbara»), покладений на музику Звонком Шпішичем (Zvonko Špišić), став піснею-хітом у 1975 році.

Іван Сламніґ став лауреатом премії ім. Тіна Уєвича (2001) за збірку «Ранений танк» (посмертно).

На початку 2016 року я переклав чимало віршів Івана Сламніґа, на цілу невеличку збірку. Повністю цей масив моїх перекладів віршів Івана Сламніґа увазі зацікавлених читачів пропоную при цій нагоді.

Іван Сламніґ

Що більше дивлюся, то більше бачу

Що більше дивлюся, то більше бачу –

світ поділений на дві частини:

жінки безстрашно лаються (то їхня робота)

щоденно на базарі і з м’ясниками.

Мужчини воліють спокій:

облиш мене, час – це гроші.

Мужчини найчастіше є жінками: опускають довгі обличчя,

квасніють від своїх жінкомужів, хочуть, щоб із ними панькалися;

жінки знову ж таки є чоловіками: але це дрібниця,

не будемо зараз псувати нерви, змирися.

А ми двоє, жодне не може викликати таксі,

петляємо поміж валіз, сидимо на краю тротуару,

зітхаючи і сміючись без причини.

Ще звалимося посеред шляху.

Брудет* і краватка

Якогось дня, коли сумирно

гриз собі альберт-кекси**,

усвідомив, що те, що я є хорватом,

наганяє комплекси.

Що хорвати дали світові –

звідки мені знати?

Топися, хорве, у брудеті,

виси на краватці.

*(Брудет, бродет, або бродето – густа юшка з морської риби, спеціалітет у хорватських районах Істрія та Далмація).

**(«Albert keks» – популярне в Хорватії печиво).

Здається мені, що їжджу в собі

Здається мені, наче їжджу в собі,

маючи фари, як очі,

і будучи зубатим так, як

той б’юїк ейт*

із червоною пащекою.

*(Buick Eight – престижний автомобіль, який випускало відділення «Buick» американської компанії «General Motors» у 1939–1940 рр.).

Єленовац*

Пам’ятаю Мавра Пілігрима,

фарбував волосся.

Ти його водила, Катерино,

в Єленовац, в туманні роси.

Помру із думкою, що був важливим,

думатимуть так усі.

Помер старий фарбований пияцюра,

а важливою була ти.

*(Jelenovac – лісопарк на околиці Загреба).

Благодать меншини

Якби я був католиком в Осло,

було б для мене все просто,

бо всі італійці та французи

були б там мої друзі.

Якби я був хоч мусульманин,

то плавав би, як вареник у сметані,

бо всі загребські турки

подавали б мені руки.

Чи був би євреєм або православним,

був би стійким і славним.

Але я є свій і між свояками,

сам собою, зі своїми страхами.

Люблю краї, де багато вологи

Люблю краї, де багато вологи,

де буяють лужки, цибуля і бульба,

і все кислувато пахне стаєнним гноєм,

але дичавію в краї, де

солона вода і скелі б’ються одна об іншу

(заливає квіти морем і їх садять на камені).

Тут живуть ті, які не мруть,

а муміями живими стають.

Проводжу рукою по очах

Проводжу рукою по очах:

хіба і ти є я?

У потік, в який зазираємо,

з моєї голови капають чорні краплини,

проводжу рукою по обличчі

і залишаю фіалкові сліди.

Потім, вниз по коридорах,

свіжим ліщиновим прутом

тягну по полицях

бібліотеки свого нарцисизму.

Мухтаз Махал

Любив я Мухтаз, ах була вже красива,

була розумна, знала вірші,

любив її, ах як я її любив,

але найбільш через те, що була іноземкою,

коли я приходив до жінки, приходив у чужу

країну.

Персія через печери приходила до мене.

Був колись і я шаленцем

Був колись і я шаленцем,

на дні вулиці мій дім.

Мав собі малу крамницю.

Продавав рудим дівицям

там я жовті книжечки.

Та в один чудовий день

зникла та моя крамниця,

ізгоріла, розчинилась.

Думаю, людей питаю:

ну за що ж я це все маю?

Але люди всі є мудрі,

їм оте усе байдуже.

Богочоловік

Бог узяв людське тіло

і глупої ночі з кошлатим і гострим вітром

створив собі кожух, потім

шапку та м’які чоботи.

Тоді забажав корчми при гостинці

(яка створилася), увійшов у тепло і

випив доброї варенухи.

«Боже, вам належиться найкраща кімната», –

сказав корчмар і відвів його до

м’яких перин.

«Ще коли створю собі», – сказав Бог, – «добру жінку,

буде богом богів».

Вжахнися

Вжахнися від сьогоднішнього вечора, люба;

за нами люди промовляють тихо

одне одному наші імена,

фіолетові люмінесцентні лампи

освітлюють місця наших зустрічей,

а слова, які ми шепотіли,

транслюють по радіо.

Жінки

Жінки – це створіння з Венери, які живуть серед нас.

Досліджуємо їх пальцями, бажаючи вивчати.

Здається, вони знають щось краще від нас,

щось, що ми не бажаємо пізнати.

Коли їх пальцями простромимо,

ми твердимо, що їх знаємо, і відходимо.

Вони залишаються і ніколи у них не можемо все відібрати.

То нас лютить і ми пробуємо ізнову все почати.

Але через усі дні вони залишаються чужими для нас.

І, можливо, назад на Венеру прийде їм повернутися час.

Ти який ходиш малий під зірками

Ти який ходиш малий під зірками

Ходиш великий під своїм директором.

Шлях твого хребта відвів би тебе в божество

Щоб перейшов на ту марку.

Прислухаєшся (forse di Croazia?) до порожнього Емпірею

Який нічим не служить.

Звір що пасеться вітром

Перелетиш сузір’я Близнюків.

Ясно що оплачуєш свою свободу

Зеленою валютою відчаю.

Старий друг

Маю старого друга.

Для декількох речей потрібні старі друзі.

По-перше, по них бачимо, що старіємо.

А також усвідомлюємо, що ми різні.

Добрий старий друг завжди трохи другорядний.

Буде тебе толерувати,

не треба бути обережним із ним.

Старий друже, о старий друже,

язик твій лукавить: замість сказати,

що я мелю дурниці, ти лише чемно

посміхаєшся.

Святець

Три черешні, одна слива,

один горіх, половина соняха:

тут виростав святець

зі схрещеними руками

на грудях. Виростав із землі:

ніколи не пройшов крізь жінку.

Харчуючись смоквами,

білий як свіжо побілений човен,

взяв небо за очі.

Святий Йоанн Стовпник

ніколи не забажав ближнього,

не знав пристрасті,

бо виростав із землі:

жоден дотик, можливий для плоті,

не міг пом’якшити хвороби його хребта.

Було проблематично

щось пожертвувати Богові.

Піднявшись на стовп,

пожертвував допитливість,

а це єдине, що в нього було,

Йоанна.

Відвідини галереї

Дух Божий над водами витає,

Адам від Христа кров’ю ся хрещає.

На задньому тлі пливе пліт.

Юнона скубає кентавра,

Юр простромлює динозавра.

На задньому тлі пливе пліт.

На задньому тлі пливе пліт,

щоб продати товари від

модного бренду, купити плід

південний, випустити хіт,

позбутися всіх марних бід,

над ним висить зелений звід.

Ми на підлозі

Ми на підлозі лежали,

розглядаючи ноги столам.

Ми у травиці лежали,

дивлячись у вуса цвіркунам.

Ми на пісочку лежали,

дивлячись собі, як жовті

пальці верб річку колихали,

а листочки виноград нам

на таці подавали.

Ностальгія залишку

Трохи ходжу

трохи дощ паде

Трохи увійду в якийсь зв’язок

дощ припиниться

трохи ходжу

і дощ знову паде

і трохи увійду в якийсь зв’язок

із закритою парасолею

з поверхні листя

зісковзує вода

і капає

проїде одна вантажівка

і друга

і трамвай

і третя вантажівка

всі вони свіжо вологі

я тримаю вологу парасолю

і стою

і мені здається

що граю роль мандрівного лицаря

в якомусь балеті

Ще мить і замахнуся парасолею

ніби то меч.

Гімн помідорові

о червоний помідоре, райський, парадизе*,

що лежиш на підвіконні різних розмірів і форм

є серед вас

кострубаті

є серед вас

яйцевидні

подібні на м’яч для реґбі

є округлі та будь-які

симпатичні зараз ви для мене

не знаю точно чому

тобто ви переважно заважаєте

і є символом мого рабства

у цій

малій

кімнатці

(яка дуже вузька та маленька

і неприваблива і незручна і стіни мажуть плечі

а деколи

і зі стелі

падають

шматочки

чогось)

у якій поруч із білизною

яка лежить на цілком розхитаному (моя заслуга)

стільці

та інших непотрібних речей

ще й помідори сушаться.

*(Хорватською мовою помідор – paradajz).

Наздоганяєш мене

Наздоганяєш, наздоганяєш мене

у любові, у виднокрузі,

і так все по порядку.

Женеш мене у Періфлегетон*,

у Лету і у Стікс,

у Жаби, Птахи, Хмари**,

у небо і в ніц-нікс.

*(Періфлегетон – у грецькій міфології вогняна пекельна річка, що оточує тартар, притока Ахерону).

**(«Жаби», «Птахи», «Хмари» –мабуть, маються на увазі комедії Аристофана).

Завжди якось було

Я жив у Приморській бановині*,

у Зетській** та в НДХ***,

у ДФЮ****, у СФРЮ*****,

але завжди це був я.

Як би нас не різало,

завжди якось було,

сливи були синіми,

яєчко білим було.

Цілували Бебу й Аніку,

співали пісні хороші,

слухали термодинаміку

і старцеві кидали гроші.

Тебе проголошую королевою

іллірських лівих земель,

і правих, і частини Апулії

і Греції, а себе королем.

Лівицею несу тебе,

десницею меча, як справжній ас;

йдемо на коронацію

під вигуки широких мас.

*(Приморська бановина (Primorska banovina) – провінція у Королівстві Югославія у 1929–1939 рр., займала територію південно-центральної Далмації, західної Герцеґовини, центральної Боснії зі столицею у Спліті).

**(Зетська бановина (Zetska banovina) – провінція у Королівстві Югославія у 1929–1941 рр., займала територію на південь від Приморської бановини зі столицею в Цетинє).

***(НДХ, Незалежна Держава Хорватія (NDH, Nezavisna Država Hrvatska) існувала в 1941–1945 рр., складалась із територій сучасної Хорватії, Боснії та Герцеґовини, частково Сербії).

****(ДФЮ, Демократична Федеративна Югославія (DFJ, Demokratska Federativna Jugoslavija) – під такою назвою існувала держава від серпня до листопада 1945 р., коли була перейменована на Федеративну Народну Республіку Югославія).

*****(СФРЮ, Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (SFRJ, Socijalistička Federativna Republika Jugoslavija) – у 1963 р. так була перейменована ФНРЮ, існувала до 1992 р.).

Євангелісти

Три робітних: митник, плагіатор

і лікар, підтоптані, старі,

сливе без зубів і без волосся;

а між ними один молоденький брів,

якому книги прозріти вдалося.

Зморшок на чолах їх багато,

короткозорі, у зморшках в кожного рука,

писали Матвій, Марко, Лука;

а першому випало хлопчині

записати: Слово було в почині.

І вони малому ся дивували,

а ними він дивувався,

і так усі-всі ся дивували.

Доки вони із Христом блукали,

він схилився на груди Христові,

і доки інші були Христова опора,

скеля та кам’яна підпора,

він був ніжний, дитинно на все готовий,

і дурманив Ісуса, як жінка хвора.

Я чужинець

I am a nobody. Who are you?

E. Dickinson*

Я чужинець! Добрий вечір,

може, й ти чужинцем станеш?

Нас є двох? За це, до речі,

закують нас у кайдани.

Сумно тут тутешнім бути,

уподібнитись до жаби,

до півночі крекотати

серед затхлої канави.

*(Я ніхто. А хто ти? – Емілі Дікінсон, вірш 288).

Пан Якобсон* покидає Хорватію

Пан Якобсон покидає

Хорватію. Від’їжджає понурий і лютий.

Який берег. Люди. Морок.

Щойно навчилися по складах мови/

Знаку, майстри, білизна, хма-

ри, дощ і вже покидають

той щасливий функціональний ах.

шлюб.

Падуть дерева. Паде дерево за де-

ревом. Знак за Знаком.

Пан Якобсон покидає

Хорватію. Від’їжджає понурий і лютий.

Чорний баран біжить

униз схилом у зігнутий Ріг, із

корабля пан махає: най

вас рятує сам Господь Бог.

*(Мається на увазі мовознавець Роман Якобсон, який у 1969 р. став почесним доктором Загребського університету).

Ранений танк

(Корейський мотив)

За геройство доля лиха накрила,

бо звалище для заліза – могила.

Я був пеклом і громом,

пантерою був і тигром,

а зараз мене обтраскав ромом

якийсь старезний циган.

Я був жахом кулеметів,

був Шерманом і Паттоном,

а зараз Юля і Пєтя

квітчають мене салатом.

Надіявся пам’ятником мідним стати,

а мене по гривні за кільо хочуть продати.

Меланхолія

Все те, що залишилося між нами,

просто впало в море. Ти лише

перейшла через мене та мій рушник. Розтоптала мене

і кричала матері перед її стрибком, вказуючи пальцем

на синє мортерське море: Не тут. Не тут.

Я прийшла по морю. Я прийшла по

морю, кличучи її далі. І все повторювалося, як у

вірші І. Сламніґа, доки повторював

розгублений, щойно пробуджений і загублений: Морте. Морте.

Я хотів бути стрибуном, я хотів бути, я хотів

бути відважним і зухвалим. Німкеня, англійка, чешка,

або якась зовсім перша, друга чи третя кричала

мені, якомусь зовсім іншому: aber du musst*.

*(Але ти мусиш. – нім.).

Комета

Навіщо людина живе взагалі,

якщо є кометою,

що десь посеред нічого

сама зі собою льотає.

Негайно забуду

есенційний жах.

Повірю, що ти погрязнеш

у метемпсихозах.

Земля І. Сієтл

Не можу продати те, що не є моїм майном,

не можу продати терен, якому належу сам.

Каже блідолицому Сієтл*, Сукваміша** мудрий вождь.

Не можу продати терен, яким гасає бізон.

Земля є моя мати, то вже чудово знаю.

Як він міг знати, що земля його мати.

То вона йому сказала, бо вміє земля розмовляти,

розмовляє земля, я то знаю, бо сам це добре чув.

*(Назва міста Сієтл походить від імені Сіатля (1786–1866), вождя індіанців Сукваміш і Дуваміш та союзника індіанських саліш-мовних племен, який виступав за союз індіанців із білими).

**(Ще в VI ст. до н. е. на місці Сієтла знаходилися стоянки індіанських племен Дуваміш і Сукваміш).

Земля ІІ. Арахіс

Земля, яку проголосив своєю, прийняла моє марнославство,

вміла дати пораду, де що посадити,

персик тут посади, а там маленьку черешню,

тут ростиме горох, а там ростиме тростина,

травицю посій отут, щоб мав живопліт товариство,

а там, дитинко, слухай, щоб бути цілком моїм,

вернись в материнську утробу, що чекає, відколи родила.

Помри, миле чадо, смерть то доста відома є річ.

Відкрилася тут земля і створилася яма глибока:

кожна була могилою – як для маленького я,

я звалився і впав, як тіло якесь неживе,

наді мною замкнувся ґрунт, не залишивши й знаку рани:

а потім проріс арахіс, як чарівний горошок,

і зацвів, пуп’янок пробився – і паросль до ґрунту пішла,

проросла, і квітка і все повернулось у землю,

там народився плід, – вісімка, люлька і гріб,

знову так відновився, вісім чи дев’ять разів,

колиска та і труна були сім’ям і плодом,

гарно зійшли саме там, де землю проголосили своєю.

Vita nivellatrix*

Мій стрий риботоргівлею займався

з Калабрією, навіть із Кіпром,

а після роботи натирався

парфумами: і фуже, і шипром.

По обіді гортав собі «Коло»**,

Харамбашича*** потім читав,

«Promessi sposi»**** або Фосколо*****,

і від того аж умлівав.

Поважав я стрийка свого,

пальці мав зашкарублі,

памятаю анекдота не одного,

різноманітні види риби.

Та ніяк я не міг сприйняти

бентегу його обличчя,

коли сідав у шахи грати,

і заздрість до другого стрийка.

Мій другий стрий був адвокатом,

щасливим не був, хоч і паном.

Потайки вмів бухати

і брехати, що є капітаном.

Третій стрий – ну чи не жах? –

заробляв грошей небагато,

постійно був у боргах,

та був до жінок аматор.

Жартома, як їх нащадок,

їх сурогатом буваю.

І не зовсім нещадно

ледь не лайками їх поливаю.

*(«Vita nivellatrix» – це обігрування середньовічної (періоду епідемій чуми) латинської фрази «Mors nivelatrix», тобто «Смерть зрівнює»: отже, «Vita nivellatrix» – «Життя зрівнює»).

**(«Коло», «Kolo» – заснований у 1842 р. хорватський часопис).

***(Авґуст Харамбашич – хорватський письменник і громадський діяч другої половини ХІХ ст.).

****(«Promessi sposi», «I promessi sposi» – роман італійського письменника Алессандро Мандзоні «Заручені»).

*****(Уґо Фосколо – італійський письменник періоду преромантизму).

Коротко і ясно

Хорвати – переважно серби,

потай триперсно хрест кладуть.

Хорвати – переважно італійці

і селеру сирою жеруть.

Хорвати – переважно словенці,

говір солодкий у їхній сторонці.

Хорвати – підряд і німці,

баварці і саксонці.

Хорвати – а що там ще є? –

хорвати – це англійці.

Хорвати, звісно ж, угорці,

поляки та індійці.

Хорвати – я вже розгубився,

мила, дай мені напою.

Хорвати – з південно-північної Фризії,

мила, хорвати всі з тобою.

Чужий-бо то є жовтий струмінь

Чужий-бо то є жовтий струмінь,

чужому струмові я дріт,

я зараз в думі і задумі,

що влада це не мій кураж,

ні трепет, ані гнів, ні піт,

я вписаний давно в пейзаж,

у натуральний антураж.

Йдеться про те, щоб я зупинив коня

Йдеться про те, щоб я зупинив коня.

Він мчить, громіздкий і гнідий, не надто швидко,

із сірої смуги дороги, порослої терниною,

загнузданий, осідланий, без вершника.

Прораховую рух і все вже вирішив:

як його схоплю і своєю вагою себе притисну віжки,

а потім шуйцею погладжу по шиї, щоб заспокоївся.

Так. Тепер. Здіймаю десницю, але констатую, що маю її лише до ліктя,

шуйцю здіймаю, але вона нерухомо висить.

Бракує мені колін, частини плеча, лопаток,

і всього волосся.

Це

Мужчини завжди виробляють це

і коли не можуть це:

ми двоє виробляємо це,

але в нас це є при кінці.

Це останнє було роз-ум,

а то тобі не виграшки.

Довго, довго тривав той бум,

нарешті маєш виграш ти.

Розмова, IV

Спокійно схилився наді мною,

тисячею дивишся на мене очей.

Я розумію, чого ти хочеш:

ти хочеш вічно хизуватися,

у блискітках ти хочеш розсипатися

своїх очей світлясто-зеленкавих,

напруживши свої всі мязи,

махати пальцями та клешнями,

небо пючи, поки є,

черпаючи землю, поки є,

до біса глузд!

Хіба ж не так? Ти мовчиш?

Ти мовчиш? Однак мовчиш.

Та хто ж то чув, щоб дерево розмовляло!

Що означає одна сльоза

Що означає одна сльоза?

Чи хтось колись то знатиме,

що означає одна мала сльоза?

Німо хмари пройдуть

і дерева далі ростимуть,

ріки далі тектимуть,

і море задушливо шумітиме…

Що означає одна сльоза?

Шляхи будуть тихі,

спатимуть хати.

Що означає одна сльоза,

я лише знатиму

і, може, ще хтось:

ще хтось знатиме

і, може, ще я.

Той король

Є один король,

який загинув,

а насправді не загинув.

Відплив від поразки

на золотому щиті по синьому морю,

відкинувши блискучий плащ,

або є у палаці підземнім,

борода червоняста у нього росте…

Найдавніші книжки повідають, що був.

Король, який загинув,

а насправді не загинув.

Ніц не було поміж нами

Ніц не було поміж нами,

що не мусять знати люди;

ніц не було поміж нами,

що ховати тре від мами.

То й ніхто нас не огудить,

ніц не було поміж нами,

хай спокійним серце буде,

все покрито було тьмами.

Ніц не було поміж нами,

ми для вас не були люди;

ніц не було поміж нами,

так уникнули огуди.

Кожен з нас, усім відомо, є в якійсь виставі

Кожен з нас, усім відомо, є в якійсь виставі,

кожен грає, що найкраще знає; навіть,

озираючись на рампу,

публіку, костюми й дії,

на забави йде до ранку,

до катедри чи на рантку.

При вині ж в літа старії,

лежачи, ще й при дружині,

забуваються сценічні всі перипетії.

Дехто ж парубок і нині.

Був собі чоловічок з Паганії

Був собі чоловічок з Паганії,

мав думки він не завше поганії,

він сказав жінці: «Бабо,

чи тобі ще не слабо?

Повільніше! Що в тебе за манії».

Роздуми сліпця про сонце та місяць

Сонце шелестить, як листя;

наче дерево воно

як округле, так і тепле.

Місяць тріс, неначе скло,

наче лід, він тріс собі.

Чом він голос не подасть,

а лиш зирить, далебі?

Імовірно, що його

винайшли видющі,

ну а в Сонці лиш тепло

визнали безсилі,

щоб свої очистить мислі.

Білого піску*

Білого, білого,

білого піску.

А шо то є ту?

А було його доволі,

коли старий Куку продавав його поволі.

Він наче вмер і не вмер,

та тепер білий пісок привозить імпортер.

Ну де візьмемо білого піску,

якщо його зі Сейшелів

не привезе сеньйор Мореллі.

*(Білим кварцовим піском, який видобували у місцевих річках, чистили кухонне начиння в Загребі та гірській Хорватії аж до 1960-х рр.; продавали його вуличні торговці, вигукуючи «Peska belega» або «Peska belego»; образ вуличного продавця Куку зображено у фільмі Крешо Голика «Хто співає, зле не думає» (1970)).

Кого посилали в Галичину

Кого посилали в Галичину*?

Насправді не галичан,

а, може, інших босанчан**:

із ранцями в кривавий тан.

Кого посилали в Галичину?

Найперше, звісно, Суля***

та інше наше безпритулля.

Хресний знак ми ставили на три персти,

як москалі б прорвались хоч на дві версти.

Кого посилали в Галичину?

Послали Ґеорґа Тракля****

з вагоном вати і шмаття,

а його душа тремка

звурдилась край Городка,

помер від передозу опію

(з повідомлення зняли копію).

Мій Мехо*****, різаний-недорізаний,

замало тобі твого пекла,

відповідальний ще й за Тракля.

*(Тему Галичини, тобто подій у Галичині за Першої світової війни, увів у літератури народів Югославії хорватський письменник Мирослав Крлежа; Сламніґ певним чином пародіює цю тему).

**(В оригіналі – Galicijanci, Bosanci; автор форму назви галичан подає за аналогією до босняків, тим самим наче урівнюючи Галичину та Боснію, дві окраїни Австрійської імперії; тут форма назви босняків подана за аналогією до галичан).

***(Сульо (Suljo) – ім’я прозивне з боснійських анекдотів).

****(Ґеорґ Тракль – австрійський поет, під час Першої світової війни служив у польовому шпиталі, написав тоді відомий вірш «Городок»; покінчив зі собою 3 листопада 1917 р., прийнявши смертельну дозу кокаїну).

*****(Мехо (Meho) – ім’я прозивне з боснійського фольклору; автор урівнює Суля та Меха, якщо вже урівняв і Галичину та Боснію).

Убили його цеглинами

Убили його, цеглинами: червоними, цеглинами

під муром, під муром, під муром.

Кудли, голчасті: із переливами,

а домашнім був, і сумирним.

Один рябий і вусатий: один червоний, банькатий,

один зелений, і як олень рогатий,

у тіні, пліснявого, муру,

убили його, цеглинами: червоними, цеглинами,

червону, пляму, накрили, пелеринами,

стирчав, зі всього, тільки, хвіст:

відповз, і: втиснувся у мур,

у мур, умру, у-у.

Переклади з хорватської автора

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”