***

Хорватський письменник Ґустав Крклец (по-хорватськи: Gustav Krklec) народився 23 червня 1899 року в селі Удбіня поблизу Карловця в центральній Хорватії. Він був першою дитиною в подружжя Крклеців – Авґуста й Герміни (уродженої Веллс). Дитинство провів у Марушевці в Хорватському загір’ї, дитячі враження справили вплив на всю його поетичну творчість. До гімназії ходив у Вараждіні, Загребі та Сушаку. Від ранньої молодості Ґустав був спритним і темпераментним, дух спротиву був визначальним для його характеру.

Krklec

Через участь у протестах проти бана Цувая він змушений був покинути вараждинську гімназію і записатися до загребської. Через погані оцінки знову мусив міняти гімназію, тож поїхав у Сушак. Після матури у 1918 році на початку осені записався до Вищої сільськогосподарської школи (Hochschule für Bodenkultur) у Відні. Після краху австро-угорської монархії повернувся з транспортом боснійських вояків у Загреб, із торбами, повними експресіоністичних часописів і публікацій. Тоді ж записався на філософський факультет Загребського університету, але провчився там лише три семестри.

Ґустав Крклец увійшов у літературу дуже молодим, майже одночасно з Мирославом Крлежею, Іво Андричем, Тіном Уєвичем. У 1918 році в загребському літературному часописі «Літературний південь» («Književni jug»), редактором якого був Іво Андрич, Ґустав Крклец опублікував свого першого вірша «Дорога в ніч» («Put u noć»). Першою поетичною збіркою Ґустава Крклеца стала «Лірика» («Lirika», 1919), книжечка на 54 сторінки, до якої увійшли вірші, друковані в часописах та написані в гімназійні роки. Видавець не надіявся на успіх книжки, автор якої замість гонорару взяв декілька авторських примірників. Але всупереч скепсису видавця наклад збірки був розпроданий через декілька тижнів, тож її довелося додруковувати ще того ж року. Хоча «Лірика» є першою надрукованою збіркою Ґустава Крклеца, він ще раніше підготував до друку збірку під назвою «Живі душі» («Žive duše»), але до друку не дійшло через непорозуміння з белградським видавцем. У 1919 року в серії загребської Югослов’янської драматичної бібліотеки «Сцена» вийшла драма Ґустава Крклеца «Гробниця» («Grobnica»). Цю «рапсодію на три дії» Міський театр у Вараждіні поставив її 4 лютого 1920 року. Дія п’єси відбувається в старій курії Брез’є у північній частині Хорватського загір’я. Спільно з Антуном Бранком Шимичем і Ніком Мілічевичем у 1919 році Ґустав Крклец редагував знаменитий часопис «Напад» («Juriš»). Цього ж року Ґустав Крклец одружився з Персідою Карснієвич, з якою прожив у шлюбі до 1925 року. У 1920 році Ґустав Крклец деякий час жив у Цриквениці, де працював секретарем у дитячому будинку, директором якого тоді був Владимир Назор. Там закінчив «трагікомічну п’єску без претензій» «Останній Пан» («Posljednji Pan»), над якою почав працювати ще гімназистом і яку так і не опублікував. Наступного 1921 року в Загребі вийшов із друку перший і єдиний роман Ґустава Крклеца «Бездомні» («Beskućnici»). Це сентиментальний і романтично поетизований роман, присвячений його «втраченому поколінню», деформованому війною. Того ж року вийшла і його друга поетична збірка «Срібний шлях» («Srebrna cesta»). Як і перша збірка, вона здобула великий успіх. Ці обидві збірки просякнуті імпресіоністичним сприйняттям світу, буянням молодості, відчуттям близькості до природи. У той час, коли воєнні рани ще не загоїлися, а всі людські та моральні цінності були приспані, збірка здобула широкий розголос серед публіки, стала навіть «улюбленицею критики». Тоді Ґустав Крклец жив переважно в Празі, але часто приїжджав на батьківщину.

Від 1922 року Ґустав Крклец жив у Белграді, де вів справді дивне двояке життя. Удень він працював як серйозний і цінний службовець банку, а ночі проводив у богемному середовищі, до якого належали відомі поети Владислав Петкович-Діс, Растко Петрович, Раде Драїнац та інші. У квітні 1923 року Ґустав Крклец здійснив поїздку до Афін, у серпні відвідав у Мостарі вже хворого поета Алексу Шантича. У тому ж році вийшла його наступна збірка «Нові вірші» («Nove pjesme»), в якій ще виразніше проступили і раніше присутні в його поезії екзистенційні пошуки якогось іншого піднебесся, світлішого дня. Ритм його віршів стає жорсткішим, а ліричний вислів зрілішим. На початку 1926 року в Белграді вийшла поетична збірка Ґустава Крклеца «Кохання птахів» («Ljubav ptica», 1926), за яку він отримав першу значну нагороду – премію за мову Сербської академії наук. Завдяки цій премії, він відвідує Париж, де знайомиться з Ернестом Гемінґвеєм, Ісааком Бабелем, Іллею Еренбургом. У травні того ж року відвідав Берлін як член югославської делегації на IV. міжнародному конгресі ПЕН-клубу. Там познайомився з багатьма письменниками. Після закінчення конгресу в товаристві Джона Ґолсуорсі поїхав на запрошення Товариства чехословацьких письменників до Праги, де познайомився з Карелом Чапеком. У 1927 році Ґустав Крклец видав поетичну збірку «Прогулянка в небо» («Izlet u nebo») і здійснив поїздку до Варшави. У 1928–1929 роках часто відвідував вже хворого Іво Войновича, який був його кумом. У 1929 році Ґустав Крклец став працювати редактором у видавництві «Ноліт», пробув на цій посаді до 1933 року. У ці роки друкує свої вірші в багатьох часописах. Четвертого травня 1932 року у Загребі відбулася премєра «народної опери на три дії» «Підстрижено, скошено…» («Striženo, košeno…») Крешимира Барановича, для якої лібрето написав Ґустав Крклец як «народну розповідь у пяти картинах» (публ. 1947). Того ж 1932 року вийшли зібрані твори Ґустава Крклеца у двох томах, куди увійшла вся його дотогочасна поезія.

У ті роки Ґустав Крклец все більше уваги приділяє перекладацькій роботі. Він переклав прозові твори Людвіґа Ренна («Війна»), Максима Горького («Дитинство»), Ісаака Бабеля («Одеса»), Еріха Кестнера («Еміль і детективи»). У 1933 році взяв участь у конгресі ПЕН-клубу в Дубровнику. В той час його вірші перекладають багатьма мовами: німецькою, французькою, угорською, чеською, румунською, англійською. Водночас сам Ґустав Крклец наче повністю байдужіє до поезії, припиняє писати, про що й сам вказує у тексті «Меч і перо» («Mač i pero»): «Я тоді (десь коло 1936 року) раптом відійшов від літератури і декілька років не написав ні слова». Напередодні Другої світової війни у 1940 році вийшла нова поетична збірка Ґустава Крклеца «Сон під березою» («San pod brezom») двома виданнями. У віршах цієї збірки домінує тема батьківщини і прагнення до досконалості.

Друга світова війна застала Ґустава Крклеца в Белграді, де він пережив бомбардування міста. У вересні 1941 року він переселився в Земун, а першого жовтня одружився з Міряною Йованович. У цей час він все більше заглиблюється в себе, тяжко переживаючи смутні часи, що відображено у збірках «Дарунки для безіменної» («Darovi za bezimenu», 1942) і «В’язниця часу» («Tamnica vremena», 1944). Спільно із ще п’ятьма поетами (Франо Алфіревич, Саліх Алич, Нікола Шоп, Владо Влаїсавлєвич, Іво Балентович) Ґустав Крклец був автором колективної збірки «Поранена чайка» («Ranjeni galeb», 1942). Після бомбардування Земуна в кінці березня 1944 року Ґустав Крклец переселився в Сланкамен. Під кінець війни відвідав хвору матір у Загребі, але не зміг повернутися у Сланкамен, тож на деякий час залишився у Самоборі, де його й застав кінець війни.

У вересні 1945 році Ґустав Крклец перебрався до Загреба, у лютому 1947 року там у нього народилася дочка Катаріна. Після війни працював у видавця Стефановича, співпрацював із виданням «Керемпух» («Kerempuh») від його першого випуску, писав там під псевдонімами Gavran і Kum Gavran. Потім працював у Видавничому інституті Хорватії та видавництві «Зоря» («Zora») до 1951 року. Як редактор «Зорі», підготував до друку коло 150 книжок, паралельно займаючись і перекладацькою працею. У 1947 році вийшли з друку «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme»), а в 1949 році – книжка «Три поеми» («Tri poeme»), за яку він отримав премію Ради з культури Хорватії. У 1950–1953 роках був редактором часопису «Хорватське коло» («Hrvatsko kolo»), а в 1954 році вийшов на пенсію.

У 1951 році Ґустав Крклец став членом Югослов’янської академії наук і мистецтв, того ж року видав збірку «Лірична п’ятирічка» («Lirska petoljetka»). У 1950–1954 роках Ґустав Крклец очолював Матицю хорватську. У 1954 році вийшла збірка літературно-критичних записів Ґустава Крклеца «Особи й пейзажі» («Lica i krajolici», 1954). У 1955 році вийшла збірка віршів «Дзюрчання життя» («Žubor života»), за яку він роком пізніше отримав премію Товариства письменників Хорватії. Спільно зі Славком Єжичем Ґустав Крклец упорядкував «Антологію світової лірики» («Antologija svjetske lirike», 1956).

Гумором і спостережливістю відзначаються нотатки Ґустава Крклеца «Листи Мартина Липняка з провінції» («Pisma Martina Lipnjaka iz provincije», 1959). У ті роки Ґустав Крклец написав чимало епіграм, оновивши цей занехаяний в хорватській літературі жанр. У 1960 році вийшла збірка літературно-публіцистичних нотаток «Нічні друзки» («Noćno iverje»), за яку він наступного року отримав Премію міста Загреба. У 1961 році вийшла збірка віршів «Листок на вітрі» («List na vjetru»), тоді ж і нове видання «Вибраних віршів», за яке він отримав премію ім. Йована Йовановича-Змая Матиці сербської. У 1962 році вийшли збірки «Вірші, епіграми й байки» («Pjesme, epigrami i basne») і «Вибрані епіграми» («Izabrani epigrami»). У 1966 році вийшла збірка нотаток «Нові нічні друзки» («Novo noćno iverje»), у 1967 році – поетична збірка «Пташиний спів» («Ptičji pjev»).

У 1969 році Ґустав Крклец отримав найвищу літературну премію Хорватії – ім. Владимира Назора за сукупний доробок. У 1970 році вийшли літературно-критична книжка «Письменники і твори» («Pisci i djela») і поетична збірка «Сон літньої ночі» («San ljetne noći»). Як і в молодості, в ці роки Ґустав Крклец багато подорожував, побував у багатьох країнах. Крім віршів і статей, Ґустав Крклец часто друкував актуальні замітки про світову літературу, за якою слідкував до кінця життя. У 1974 році Ґустав Крклец став головою Товариства письменників Хорватії (обирався на дві каденції), а потім став головою Спілки письменників Югославії. У 1976 році Ґустав Крклец після декількох напружених поїздок захворів, а восени хвороба його прикувала до ліжка. Будучи хворим, Ґустав Крклец ще встиг побачити свої «Вибрані твори» («Odabrana djela», 1977) в шести томах. Помер Ґустав Крклец 30 жовтня 1977 року в Загребі. Поховали Ґустава Крклеца з найвищими почестями на загребському цвинтарі Мирогой.

Вірші є найважливішою частиною літературного доробку Ґустава Крклеца. Багато віршів Ґустава Крклеца стали хрестоматійними. Попри прозору і яскраво виражену життєлюбність, у віршах часто з’являються й мотиви метафізичного смутку. У доробку Ґустава Крклеца дуже багато сонетів. На думку Євгена Пащенка, основними темами поезії Ґустава Крклеца є «людські почуття, рідна природа, місія поета в суспільстві». Як переплітаються людські почуття з описом природи видно хоча б у вірші «Озеро»:

Молоком сріблястим сяють небозводи,

озеро дрімає. Ліс рудий навколо,

пливемо в кохання. Небеса, і води

й береги кружляють. Літо вже схололо.

Невесела осінь. Крізь кущі тернини

пролітають хмари, далеч вечоріє.

Та допоки світять ниті павутини,

слід од наших весел на воді чорніє.

Перед нами простір – синя далина вся,

і ростуть за обрій попелясті тіні;

тиша. Тільки часом звір, що розридався,

крикне та озветься пугач десь в дубині.

Ми також самотні, будучи на волі,

визволені з будня, із ясного мрева,

наче звірі в лісі, наче птиці в полі,

наче ті заснулі галузки й дерева.

Пливемо в кохання крізь краї лісисті,

сутінь затуляє нам дрімливі очі.

Слухаєм, як пісню, дощ в осіннім листі,

дорогий і тихий дощ посеред ночі.

Ні, не з цього світу озеро глибоке,

безкінечне плесо поза рідним гаєм.

Пливемо й проходять незліченні роки,

а куди несуть нас хвилі, ми не знаєм.

(Переклав Дмитро Павличко).

Ґустав Крклец написав чимало пройнятих легким гумором віршів для дітей. У 1946 році видав збірки віршів для дітей «Піонери будують» («Pioniri grade») і «Шлях у життя» («Put u život»), а наступного року – «Піонери садять ліс» («Pioniri pošumljavaju»). Ґустав Крклец видав ще чимало книжок для дітей, найвідомішою з яких тоді стала збірка «Телеграфні байки» («Telegrafske basne», 1952). Окрім інших, вийшли ще збірки «Квітки» («Cvijeće», 1952), «Дзвіночок на хвості» («Zvonce o repu», 1954), «Дерев’яний велосипед» («Drveni bicikl», 1964), «Ластівка над містом» («Lastavica nad gradom», 1966), «Мавпа і окуляри» («Majmun i naočale», 1967), яка за наступні десять років витримала сім перевидань і була перекладена багатьма мовами, «Дерев’яні хлопчаки» («Drveni klinci»), «Чорний дрізд» («Crni kos») та інші.

Українською мовою окремі вірші Ґустава Крклеца переклав Дмитро Павличко (Озеро // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).

***

Хорватський поет Добріша Цесарич (по-хорватськи: Dobriša Cesarić) народився 10 січня 1902 року в місті Пожега в родині Джюро Цесарича (1868–1919), інженера лісового господарства, і Марії, уродженої Маркович (1873–1956). Дитинство від 1905 року провів в Осієку, де закінчив середню школу та два нижчі класи гімназії. Ще малою дитиною Добріша багато подорожував із батьками. І всі подорожі його дитинства були кораблем: від Осієка до Земуна, від Рієки до Котора, звідти до Венеції тощо.

Cesaric

У ті ранні роки й зародилася його любов до моря, річки та освітлених кораблів. Під час Першої світової війни у 1916 році родина Цесаричів переселилася до Загреба, де Добріша закінчив гімназію, а після матури 1920 року записався на студії до Загребського університету, спершу на право, а потім на філософію. Розгублений у великому місті, він не знав за що йому взятися. Схильність до мистецтва привела його у загребський Хорватський народний театр, де хотів стати театральним режисером. Пропрацював там в архіві два роки (від 1924 до 1926 року) на громадських засадах і кинув ту справу.

Від 1929 до 1941 року працював бібліотекарем в Інституті гіґієни та лектором у Школі громадського здоров’я. Після виникнення Незалежної держави Хорватії працював у Міністерстві народної освіти, у Відділі хорватської мови. Після Другої світової війни до виходу на пенсію у 1958 році Добріша Цесарич працював редактором у центральному Видавництві Хорватії (Nakladni zavod Hrvatske), реорганізованому згодом у видавництві «Зоря» («Zora»). Упорядковував і редагував книжкові серії «Слов’янські письменники» («Slavenski pisci»), «Югославські письменники» («Jugoslavenski pisci») і «Сучасні письменники Хорватії» («Suvremeni pisci Hrvatske»). Добріша Цесарич був дійсним членом Югославської академії наук і мистецтв від 1951 році, у 1962–1963 роках був головою Товариства письменників Хорватії. Помер Добріша Цесарич у Загребі 18 грудня 1980 році на 79-му році життя. Довго хворів діабетом, страждав через тяжкі ушкодження печінки. Стоїчно зносив ці страждання, нікого не обтяжуючи своїми проблемами.

Ще коли жив в Осієку, чотирнадцятирічним хлопцем написав свого першого вірша «І я цілую» («I ja ljubim»), який був опублікований у загребській молодіжній газеті «Побратим» («Pobratim») у 1916 році. У вісімнадцятирічному віці віршем «Пробудження лісу» («Buđenje šume») сміливо увійшов у хорватську поезію, через широко відчинені двері, так би мовити. У 1923 році Добріша Цесарич разом із Вєкославом Маєром заснував літературну газету «Озон» («Ozon», вийшло лише перше, пілотне, число). Співпрацював тоді з часописом «Сучасник» («Savremenik»), редакторами якого були Мілан Беґович та Антун Бранко Шимич. Познайомився з Мирославом Крлежею і почав співпрацювати з часописом «Літературна республіка» («Književna republika»), де яскраво виразилися риси його ліричної фізіономії. За свою першу поетичну збірку «Лірика» («Lirika», 1931) він, тоді ще зовсім молодий і відносно невідомий поет, отримав премію Югославської академії наук і мистецтв (1931). Редакції більшості періодичних видань відчинили для нього свої двері. Співпрацював із багатьма газетами та літературними часописами, зокрема, з такими як «Критика» («Kritika»), «Хорватське рев’ю» («Hrvatska revija»). Друкував там і літературно-критичні статті.

Ціле своє життя Добріша Цесарич залишався надзвичайно скромним і затаєним. Його майже неможливо було намовити на інтерв’ю (він зазвичай казав: «Усе, що вас цікавить, є в моїх віршах»). Коли ж деколи його таки вмовляли на інтерв’ю, то міг із журналістом розмовляти «до пізньої ночі», дати йому що забажає, лиш би не пхався до його «інтимної поетичної робітні». Добріша Цесарич був напрочуд акуратним і педантичним. За спогадами приятелів, його помешкання було бездоганно чистим, аскетичним, стерильним, наче операційна палата. Ніде не було розкиданих папірців, газет, книжок на столі, – ніхто б і не подумав, що там мешкає поет. Перед публікою виступав дуже рідко, ще рідше читав свої вірші по радіо. Якщо вже читав свої вірші публічно, то робив це дуже своєрідно, трохи навіть патетично. Коли закінчував читати вірші, то наче пробуджувався з гіпнотичного сну. Все ж був нещасною людиною, багато мовчки страждав, на довірявся нікому, ні друзям, ні своєму «несудженому коханню». Його гриз якийсь таємний біль, походження якого він не знав. Добріша Цесарич почав багато пити. Вирішив покінчити з собою, неодноразово здійснював спроби самогубства. Коли вже справді був на самісінькому краю смерті, а його в останню мить таки врятували, то покінчив із алкоголем. Для прикладу, у 1931 році, під час однієї зі своїх тяжких криз, прийшов до Мирослава Крлежі з наміром залишити йому свої рукописи на посмертне зберігання. Крлежа згадував: «Прийшов до мене о пів на третю вночі, цілком п’яний. Сказав, що йде на міст над Савою, щоб скочити з нього. Я ж його виштовхав із дверей з викриками: “Ах ти ж пияцюро! У яку пору приходиш! Біжи, скачи в Саву зі всіма своїми рукописами!”». Така жорстка реакція Мирослава Крлежі привела Добрішу Цесарича до тями, проте він ще довго не бажав із ним розмовляти.

Лірика Добріші Цесарича близька романтикам і модерністам (досвід сільського та міського пейзажу, ґрадація та контрастність, романтична лексика та метафорика, ритмічність і символічно-алегоричні означення). У віршах із соціальними темами («Морг найубогіших» – «Mrtvačnica najbjednijih», «Вагонники» – «Vagonaši», «Муляри» – «Zidari», «Передмістя» – «Predgrađe») Добріша Цесарич приєднався до напряму т. зв. соціальної літератури між двома світовими війнами. Мотиви міського життя та сірого повсякденного життя міста у нього естетично привабливі, він вкладає в них романтичний зміст, що робить його типовим урбаністичним поетом. Його вірші справляють враження спонтанності, легкості та простоти, але Добріша Цесарич особливу увагу все ж звертав на композицію вірша, вирішуючи її головно за принципом циклічності. Комбінуючи т. зв. високі теми з рисами популярних шансонів і шляґерів («Повернення» – «Povratak», «Балада з передмістя» – «Balada iz predgrađa», «Хронос» – «Kronos»), Добріша Цесарич певним суґестивним чином розмиває межу між звичайним і піднесеним і показує, що повсякденні, банальні речі власне і є доленосними. Лірика Цесарича відображає роздуми людини, світогляд якої ґрунтований на констатації різниці між минущим і вічним, реальним та ідеальним, звичайним і незвичайним, красивим і потворним. Антитеза, як головний художній принцип, пронизує поетичне бачення Цесарича і мотивує його творчий акт, в якому присутній не лише стимул до життя, але і його сенс. Світ і його існування, таким чином, знаходять своє виправдання у Цесарича лише як естетичний феномен. Цим одночасно підкреслюється і недосконалість світу, його контрастний характер, необхідність і фатальність кола (заокруглення), т. зв. вічного повернення, а також домінування песимізму. Багато віршів Добріші Цесарича покладено на музику.

Вийшли такі поетичні книжки Добріші Цесарича: «Врятовані вогні» («Spasena svjetla», 1938), «Вибрані вірші» («Izabrani stihovi», 1942), «Вірші» («Pjesme», 1951), «Освітлений шлях» («Osvijetljeni put», 1953), «Три вірші» («Tri pjesme», 1955), «Голі години» («Goli časovi», 1956), «Не моя весна» («Proljeće koje nije moje», 1957), «Вибрані поезії» («Izabrane pjesme», 1960), «Поезія» («Poezija», 1965), «Мій друже» («Moj prijatelju», 1966), «Водоспад: Вибрані поезії» («Slap: Izabrane pjesme», 1970), «Вогні далини» («Svjetla za daljine», 1975), «Вибрана лірика» («Izabrana lirika», 1975), «Фруктове деревце після дощу» («Voćka poslije kiše», 1978).

У серії «П’ять століть хорватської літератури» (том 113) вийшла книжка Добріші Цесарича «Вірші. Мемуарна проза» («Pjesme. Memoarska proza», 1976).

Посмертно вийшли, зокрема, такі видання творів Добріші Цесарича: «Врятовані вогні» (1985), «Срібні намистини у поетові» («Srebrna zrnca u pjesniku», 1985), «Балада з передміста» («Balada iz predgrađa», 1992), «Повернення» («Povratak», 1995), «Подеколи» («Kadikad», 1997), «Вірші» (2007), «Вибрані твори» («Izabrana djela», 2008; упорядкував Вінко Брешич).

Вірші Добріші Цесарича є вираженням оригінального, власного досвіду, вони виникали не за допомогою певної словесної імітації заздалегідь встановленої стереотипної форми. Його вірші течуть своїм природним плином. І навіть коли вони видаються «склепаними», за ними стоїть певна думка, ідея, вони не є наслідком чи плодом «збігу словесних обставин», а внутрішніми картинними думками, виливом щирих емоцій. Можна сказати, що лірика Добріші Цесарича має ще одну рису, яка виглядає не тільки рідкісною, але й осібною в хорватській поезії ХХ ст. Це випадкові, але дуже переконливі, поетові спроби оживити радість у сфері мистецтва, із якого вона, наче якийсь негідний мотив, давно витиснута. Характерно, що такі ідеї зазвичай зявляються в поетових мотивах вечора та ночі – в антуражі, в якому інші поети творили найтемнішу поезію. Чимало строф Добріші Цесарича із тьмяного міського пейзажу виблискують, наче флуоресцентні квіти (вірші «Сутінки» – «U suton», «Святкування вечора» – «Slavlje večeri»).

Серед великих хорватських поетів Добріша Цесарич, найвірогідніше, є тим, хто написав найменше. Коло півтори сотні віршів, рідко який із них переходить на другу сторінку. Багато «сліз і слів» Цесарича залишилися прихованими від решти людей, тож вірш «Прихований біль» («Sakrivena bol») є віршем про самого себе:

Дехто болю свого не ховає,

Наче рану всім на розгляд відкриває.

Інший десь у глибині хова,

Не виплюскує у сльози і слова.

Ціпить свій тремтливий жах

У куточку згину на устах.

І у ньому терпне, терпне,

І тамує почуття нестерпне.

А душа той біль на дно приймає,

Наче море кинутий у нього камінь.

Хай би як пінилося бурхливо,

Та не вихлюпне його припливом.

(Переклав Іван Лучук).

Лірика Добріші Цесарича, одного з найвизначніших хорватських поетів, «чарівника вірша» («čarobnjak stiha»), зародилася та зростала між двома світовими війнами, розцвіла після другої. Ця лірика зростала тихо й поступово, маючи за собою Сільвіє Страхимира Краньчевича, Антуна Ґустава Матоша, Владимира Видрича, Антуна Бранка Шимича, а її супутниками були поети, що визначали ту епоху: Мирослав Крлежа та Тін Уєвич. Поетові вдалося, маючи таких попередників і в такому товаристві, завоювати своє власне, осібне місце у хорватській поезії.

Із критичних і мемуарних текстів Добріші Цесарича слід згадати хоча б такі: «Про А. Б. Шимича» («O A. B. Šimiću»), «Тридцять років тому» («Prije trideset godina»), «Мої перші спогади про Крлежу» («Prve moje uspomene na Krležu»), «Пам’ять про Ґорана» («Sjećanje na Gorana»), «Моє школярство в Осієку» («Moje osječko đakovanje»).

Перекладав Добріша Цесарич з німецької, російської, італійської, болгарської та словенської мов. Його переклади (властиво, переспіви) увійшли до видань «Книга переспівів» («Knjiga prepjeva», 1951), «Вибрані вірші та переспіви» («Izabrane pjesme i prepjevi», 1975).

Добріша Цесарич є одним із найвідоміших у світі хорватських поетів, його вірші перекладено не лише слов’янськими мовами, але й англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, угорською, румунською, турецькою, албанською, а також латиною та есперанто.

Добріша Цесарич став лауреатом премії Спілки письменників Югославії (1954), щорічної премії ім. Владимира Назора (1964) і премії ім. Владимира Назора за весь літературний доробок (1968), премії ім. Івана Ґорана Ковачича («Goranov vijenac», 1976).

За статистикою, підсумованою літературознавцями, Добріша Цесарич написав 165 віршів, 127 із них опублікував за життя у 14 самостійних збірках (збірки, де є ще переспіви та мемуарна проза, до уваги не беруться).

У рідному місті поета від 2003 р. відбуваються «Дні Добріші Цесарича», на яких вручають хорватську поетичну премію, яка носить його ім’я.

Додаток-інтермеццо

Добріша Цесарич

Фруктове деревце після дощу

На деревце поглянь після дощу

Фруктове: крапель досхочу,

Стрясає їх, а сонце сяє,

Гілля розкішно розцвітає.

Лиш сонце леда-ледь зайде,

Краса із нього ізійде.

Ізнов воно собі бідненьке

Звичайне деревце маленьке.

(Переклав Іван Лучук).

(10.01.2018, 00.00 – 00.08)

Dobriša Cesarić

Voćka poslije kiše

Gle malu voćku poslije kiše:

Puna je kapi pa ih njiše.

I bliješti suncem obasjana,

Čudesna raskoš njenih grana.

Al nek se sunce malko skrije,

Nestane sve te čarolije.

Ona je opet kao prvo,

Obično, jadno, malo drvo.

***

Хорватський письменник Драгутин Тадіянович (по-хорватськи: Dragutin Tadijanović) народився четвертого листопада 1905 року у селі Растуш’є біля Славонського Броду (тоді Австро-Угорщина). Був найстаршою дитиною в родині. Його батьки Емерик (Мірко) Тадіянович (1886–1932) та Маґдалена (Манда), уроджена Кеґлєн (1881–1963), мали шестеро дітей: Карла (хресне ім’я Драгутина), Джюро, Франьку, Антуна, Юрія та Кату.

Tadijanovic

У 1912–1916 роках ходив до Нижчої народної школи в сусідньому селі Подвінь, у 1916–1918 роках – до Вищої народної школи в Славонському Броді. У 1918 році вступив до Реальної гімназії в Славонському Броді; на заняття ходив пішки з рідного села й назад, коло пятнадцяти кілометрів. У третьому класі гімназії, маючи тринадцять років, почав писати вірші. Восени 1920 року оселився в бродському монастирі.

Першого  березня 1922 року в загребській молодіжній газеті «Омладина» («Omladina») під псевдонімом Марґан Тадеон опублікував вірш «Сумна осінь» («Tužna jesen»); це єдиний надрукований у гімназійні роки його вірш. 24 вересня 1925 року у Славонському Броді отримав атестат зрілості, а 13 жовтня того ж року записався на студії лісництва на господарсько-лісничому факультеті Загребського університету. Згодом Драгутин Тадіянович згадував: «Два з половиною роки не наважувався сказати батькові, що не буду лісівником. Коли нарешті сказав, то додав, що не хочу від нього ніякої допомоги. Той відповів: “І не отримаєш її”. Так від 1928 року ніколи не мав допомоги від батька. Філософію, до якої перейшов, вивчав дванадцять років».

У 1928 року перейшов на філософський факультет, де студіював історію південнослов’янських літератур і філософію. 1 вересня того ж року у 8 числі часопису «Письменник» («Književnik»), редактором якого був Мілан Беґович, під псевдонімом Тадеон опублікував вірш «Голубині крила» («Golubinja krila»). 19 квітня 1933 року, у поїзді зі Славонського Броду до Загреба познайомився зі студенткою історії мистецтва Єленою Лєвакович, яка 4 вересня 1939 року стала його дружиною. 29 квітня 1935 року влаштувався коректором у Закладі друку «Народної газети», потім став редактором, працював там до 1940 року. 25 лютого 1937 року отримав диплом філософського факультету Загребського університету; 11 квітня того ж року обраний секретарем Товариства хорватських письменників, цю посаду обіймав до 31 березня 1940 року. У 1939–1945 роках викладав в Академії мистецтв у Загребі. Від 23 червня 1944 року до 6 травня 1945 року обіймав посаду літературного секретаря Загребського бібліографічного видавництва. четвертого  лютого 1951 року обраний заступником голови Матиці хорватської, обіймав цю посаду до 19 грудня 1954 року. 30 червня 1953 року обраний членом-кореспондентом Югослов’янської академії наук і мистецтв. 28 лютого 1964 року обраний головою Товариства письменників Хорватії, обіймав цю посаду до 19 березня 1965 року.

Був упорядником і редактором серії «Твори хорватських письменників» («Djela hrvatskih pisaca») у видавництві «Зоря» («Zora»), серії «Хорватські поети» («Hrvatski pjesnici») у Матиці хорватській. Працював директором Інституту літератури Югослов’янської академії наук і мистецтв до виходу на пенсію в 1973 році. 26 січня 1996 року на засіданні відділення літератури Хорватської академії наук і мистецтв кандидатуру Драгутина Тадіяновича було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури за 1996 рік.

Десятого  січня 1998 року в Загребі вночі швидка допомога привезла Драгутина Тадіяновича в інфекційну лікарню «Др. Фран Міхалєвич», де він лікувався до 11 лютого, коли був відвезений до своєї квартири, де продовжив лікування. Під час лікування написав сорок вісім хайку та дев’ять «Лікарняних елегій» («Bolničke elegije»). Сьомого  листопада 2000 року в Загребі на засіданні Міської скупщини (Gradska skupština) був обраний почесним громадянином міста Загреба (до нього з письменників почесними громадянами Загреба були Іван Мажуранич, Авґуст Шеноа, Еуґен Кумічич, Ксавер Шандор Джальський, Мирослав Крлежа). 27 червня 2007 року Драгутин Тадіянович помер у Загребі на 102 році життя.

Під власним ім’ям-прізвищем Драгутин Тадіянович почав друкуватися з 1930 року у часописах «Хорватський вісник» («Hrvatska revija») і «Письменник», у збірнику «Лірика шістьох» («Lirika šestorice») разом з іншими п’ятьма поетами. Перша збірка віршів «Лірика» («Lirika») вийшла в 1931 році. Друга поетична збірка «Сонце над зораними полями» («Sunce nad oranicama», 1933), яку видав власним коштом, була заборонена. Загалом Драгутин Тадіянович написав коло пів тисячі віршів, видав коло тридцяти поетичних книг, підготував декілька видань своїх вибраних і зібраних творів. Найзначнішими його збірками були «Попіл серця» («Pepeo srca», 1936), «Дні дитинства» («Dani djetinjstva», 1937), «Смуток землі» («Tuga zemlje», 1942), «Вірші» («Pjesme», 1951), «Свято жнив» («Blagdan žetve», 1956), «Гість у Вучедолі» («Gost u Vučedolu», 1957), «Срібні сопілки» («Srebrne svirale», 1960), «Каблучка» («Prsten», 1963), «Поезія та проза» («Pjesme i proza», 1969), «Поезія» («Poezija», 1973), «Прив’язаний до землі» («Vezan za zemlju», 1974), «Зібрані вірші» («Sabrane pjesme», 1975), «Мрія» («San», 1976), «Дружба слів» («Prijateljstvo riječi», 1981), «Лампада кохання» («Svjetiljka ljubavi», 1984), «Моє дитинство» («Moje djetinjstvo», 1985), «Хліб насущний» («Kruh svagdanji», 1986), «Море в мені» («More u meni», 1987), «Дім таїн» («Dom tajnovitosti», 1993), «Чаклування» («Čarolije», 1994). «Зібрані твори» («Sabrana djela») у пяти томах виходили двічі: перше видання у 1988 році, друге – у 1995 році.

Увійшовши в літературу в час, коли ще відчувалися відголоски модернізму, експресіонізму, коли виникала т. зв. соціальна література, замість підлаштовування до якогось напрямку, Драгутин Тадіянович визначився з інтимними й особистісними темами. Зважаючи на життєві чинники у їх голому вигляді, він несвідомо – на виражальному та зображальному рівні – наближався до наїву та «віри митця в можливість творення рівноваги зі світом» (Ц. Міланя).

Хоча упродовж сімдесятилітнього віршування Драгутина Тадіяновича не відбулося суттєвих змін, внутрішньопоетичних радикальних зламів з огляду на тематичний вибір, критика схильна його доробок ділити на декілька характерних фаз.

У першій фазі (1920–1935) молодий поет, покинувши рідні краї й переїхавши до Загреба, залишається міфологічно пов’язаним із природою та дитинством рідного села Растуш’є. У віршах «Високі жовті пшениці» («Visoka žuta žita»), «Лілія» («Lelija»), «Жінки під горіхом» («Žene pod orahom»), «Довгої ночі, зимової білої ночі» («Dugo u noć, u zimsku bijelu noć»), «Далеко від мене зорані поля» («Daleko su od mene oranice»), «Хотів би я порвати струни» («Htio bih pokidati žice»), «Якби я був учителькою» («Da sam ja učiteljica»), «Моя бабуся благословляє пшеницю» («Moja baka blagosilje žito») він висвітлює «справжність втраченого дитинства як архетипні цінності» (Ц. Міланя). Втрата зв’язку з рідним краєм показана як втрата контакту зі своїм питомим місцем, тож у його ліриці переважає почуття самотності й відчуженості. Туга за втраченим світом стала ідеальною реконструкцією, яку характеризували проста та ясна мова, стиль нарочитої наївності та спонтанності, а також повернення як ключова тема.

Перехід до нової фази відбувався під знаком все очевиднішого протиставлення урбаністичного й рустикального, європейського та вітчизняного, минулого та майбутнього, тобто пошуку нової опори замість дотогочасної прив’язаності до рідних місць, їх пейзажу та їх дещо наївного романтичного змальовування. Втрата зв’язку з малою батьківщиною, дитинством і зораними полями все чіткіше показана як втрата контакту із сенсом життя, чим поет осягає не лише екзистенційні, а й онтологічні сторони людського життя. Рідне Растуш’є переростає в ідеалізовану та недосяжну картину буколічного та щасливого світу, а автор інтимної хроніки свій новий притулок знаходить всередині стилізованого поетичного тексту.

Після кількарічної мовчанки (19451951), описаної в «Елегії про поета, який довший час не співав» («Elegija o pjesniku koji nije dugo godina pjevao», 1953), наступна фаза творчості Драгутина Тадіяновича стає прецизійнішою та чіткішою, ліричний суб’єкт стає критично дистанційованим, нерідко іронічним та автоіронічним, скептичним і їдким, ненав’язливо медитативним і споглядальним, але й далі не схильним до експериментування. Увага до Славонії та рідного села, які донедавна були центральним поетичним об’єктом, переміщається до нових, перш за все урбаністично-історичних і метапоетично-інтертекстуальних тем і мотивів, зокрема у віршах «Коли мене більше не буде» («Kad me više ne bude»), «На могилі Ґеорґа Тракля» («Na grobu George Trakla»), «Людський вік» («Ljudski vijek»), «Бажаєш написати вірша» («Želiš li napisati pjesmu»), «Розмова з тінню високої гори» («Razgovor sa sjenom visoke planine»), «Тіні Юлія Кловича» («Sjeni Julija Klovića»). У збірці «Дружба слів» (1981) поет пориває з ідеалізованим, буколічним характером своєї поезії, а в збірці «Хліб насущний» (1986) цілком розриває видимі зв’язки з рідним селом.

Але віталізм його першої фази, який проявлявся як усвідомлення унікальності досвіду, і далі діяв. Хоча відомо, що вже все сказано, поет свідомий того, що вірші є наріжним змістом світу.

І останні вірші Драгутина Тадіяновича зберігають сповідально-медитативний тон, численні літературні алюзії, цитати, колажування, наштовхуючи на інтертекстуальні та металітературні спонуки, тоді як тематизування власної позиції поетичного суб’єкта та контексту продовження вірша свідчить про виразну поетичну самосвідомість, як-от у віршах «Море в мені» («More u meni»), «Хмара» («Oblak»), «Людське говоріння» («Ljudsko govorenje»), «Що з моїм віршем у Китаї» («Što li je s mojom pjesmom u Kini»), «Спогад про мого побратима Йосипа Берковича 19051944» («Spomen na moga pobracima Josipa Berkovića 19051944»), «На столі хліб» («Na stolu kruh»), «Все вже сказано» («Sve već rečeno»), «Гроно» («Grozd»), «У тіні понурої крони» («U sjeni mrke krošnje»), «Отченаш Лема Каменя» («Očenaš Lema Kamena»), «На смерть Антуна Шоляна» («U smrt Antuna Šoljana»), «Пісенька святому Влахові в Дубровнику» («Pjesanca svetome Vlahi u Dubrovniku»).

Показовим для поетики Драгутина Тадіяновича є вірш «Про слова» (із присвятою «Єлені на іменини» та зазначенням місця й дати написання «Загреб, Ґая 2-а, 18 липня 1991, неділя»):

Чи є слова, чи справді є слова

На цій Землі, що здатні передати

Терпіння, й болі, і страждання вбогих,

І нашої Вітчизни – в цьому лихолітті?

Нема. Немає слів таких. Існує

Лиш відповідь, як безконечна тиша,

Яку хіба що тільки Бог почує

Із ангелами –

В тій далечі, куди не долітає

Ні думка, ні фантазія людини.

Мої слова так само заслабкі, щоб передати

Забивства, муку і страшну масакру.

Бо слово здатне тільки тішитись, радіти

Від сонця і від нашої любові,

І тільки іноді від щастя

Сплакнути може нишком.

(Переклав Дмитро Павличко).

Хоча деколи вміє засвоїти не лише нові теми, але й форми («глухі сонети», хайку), Драгутин Тадіянович залишається вірним своїй вихідній позиції. Продовжуючи традицію вільного вірша від Янка Полича Камова до Мирослава Крлежі й Антуна Бранка Шимича, він просодію тонічного вірша перемістив до розмовного типу вірша, залишившись прихильником повсякденної мови. Особливу роль у будові вірша присвячує паузам і стилізаторському позиціонуванню прикметників, синтаксичним повторам, повільному темпові та ритму, народному восьмискладовику та десятискладовику, а також дактилічним зачаткам.

Словник Драгутина Тадіяновича простий і добірний, стиль вишуканий і лапідарний, сформований під впливом Біблії, народної пісні, а також творчості Антуна Бранка Шимича, Джакомо Леопарді, Фрідріха Гельдерліна. Це спричинило комунікативність його лірики, яку сучасна поезія майже втратила. Зберігши відкрите ставлення до щоденних екзистенційних питань, до банальних досвіду та ситуацій, цей «цар Мідас, який перетворює на поезію все, до чого торкається» (З. Мрконич) досягає медитативної глибини «винятково інтенсивним ставленням до світу» (Т. Мароєвич).

Названий «живим класиком хорватської поезії» (З. Зима) та «поетом-інститутом» (Т. Мароєвич), Драгутин Тадіянович став нормою чи стандартом для наступних поетичних поколінь. Про популярність його лірики певним чином свідчить постійна зацікавленість його творчістю і фахівців, і широкої читацької публіки, а також численні перевидання його книг.

«Поезія Тадіяновича, – писав Валерій Лавренов, – яскрава і безпосередня. Він нічого не вигадує. Все, про що писав, відбувалось насправді, що й приваблює, має сповідальний характер. Ця сповідь іде від його серця, від його душі. Вона переконлива, щира і відверта… Слова його творів ніби повертають собі свій первісний, справжній вигляд, вони ніби щойно відірвані від магматичного сплаву. Ці слова сяють своїми гострими кристалами, своєю яскравою барвистістю. Вільний вірш, різноманітна метрика, ритм народної говірки – це ті зовнішні риси поезії Тадіяновича, що повертають нам простоту, наївність, чистий подих дитини».

У 1966 році в Белграді була видана книжка віршів «Вечір над містом» («Večer nad gradom», 1966) у македонському перекладі Ацо Шопова та словенському перекладі Івана Мінатті. Книжку віршів Драгутина Тадіяновича «Kanto al mia koro» переклав на есперанто і видав Йосип Велебіт. Поетичні збірки та окремі вірші Драгутина Тадіяновича перекладені на понад два десятки мов.

Драгутин Тадіянович перекладав з німецької твори Йоганна Вольфґанґа Ґете, Фрідріха Гельдерліна, Новаліса, Гайнріха Гайне та інших, з чеської – Вітезслава Незвала (зокрема, поему «Акробат»). Драгутин Тадіянович упорядкував велику кількість вибраних творів хорватських письменників (зокрема, Сільвіє Страхимира Краньчевича, Антуна Ґустава Матоша, Владимира Видрича, Янка Полича Камова, Тіна Уєвича, Івана Ґорана Ковачича та інших).

Окрім поезії, Драгутин Тадіянович писав критично-есеїстичну та біографічну прозу. Для каталогу виставки «Пів століття хорватського мистецтва» («Pola vijeka hrvatske umjetnosti») написав біографії «Малярі та графіки» («Slikari i grafičari»), «Скульптори» («Kipari»), «Архітектори» («Arhitekti»).

Драгутин Тадіянович отримав велику кількість премій, відзнак і нагород, серед них: премія ім. Йована Йовановича-Змая (Zmajeva nagrada) Матиці сербської в Новому Саді за збірку «Каблучка» (1964), грамота відділення Матиці хорватської у Славонському Броді за теплу любов до малої батьківщини (1965), бронзова медаль скульптора Желька Янеша (1966), премія ім. Владимира Назора за життєвий доробок (1968), відзнака «Марко Марулич» Чакавського зібрання (1972), премія ім. Івана Ґорана Ковачича («Goranov vijenac», 1982), відзнака міста Загреба (1985), премія ім. Тіна Уєвича за збірку «Хліб насущний» (1987), відзнака «Добрий ранок, море» («Dobrojutro, more», 2000) за тривалий внесок у хорватську літературу, титул «poeta oliveatus» на фестивалі «Croatia rediviva: Ča, Kaj, Što – baštinski dani» (острів Брач, 2001).

Драгутин Тадіянович став кавалером Ордена заслуг перед народом із золотою зіркою (1976) у Парижі, Ордена Республіки із золотим вінком (1987) у Белграді, Ордена князя Терпимира (1995) у Загребі.

Іван Лучук

Три хорватські поети (Ґустав Крклец, Добріца Цесарич, Драгутин Тадіянович)

***

Хорватський письменник Ґустав Крклец (по-хорватськи: Gustav Krklec) народився 23 червня 1899 року в селі Удбіня поблизу Карловця в центральній Хорватії. Він був першою дитиною в подружжя Крклеців – Авґуста й Герміни (уродженої Веллс). Дитинство провів у Марушевці в Хорватському загір’ї, дитячі враження справили вплив на всю його поетичну творчість. До гімназії ходив у Вараждіні, Загребі та Сушаку. Від ранньої молодості Ґустав був спритним і темпераментним, дух спротиву був визначальним для його характеру. Через участь у протестах проти бана Цувая він змушений був покинути вараждинську гімназію і записатися до загребської. Через погані оцінки знову мусив міняти гімназію, тож поїхав у Сушак. Після матури у 1918 році на початку осені записався до Вищої сільськогосподарської школи (Hochschule für Bodenkultur) у Відні. Після краху австро-угорської монархії повернувся з транспортом боснійських вояків у Загреб, із торбами, повними експресіоністичних часописів і публікацій. Тоді ж записався на філософський факультет Загребського університету, але провчився там лише три семестри.

Ґустав Крклец увійшов у літературу дуже молодим, майже одночасно з Мирославом Крлежею, Іво Андричем, Тіном Уєвичем. У 1918 році в загребському літературному часописі «Літературний південь» («Književni jug»), редактором якого був Іво Андрич, Ґустав Крклец опублікував свого першого вірша «Дорога в ніч» («Put u noć»). Першою поетичною збіркою Ґустава Крклеца стала «Лірика» («Lirika», 1919), книжечка на 54 сторінки, до якої увійшли вірші, друковані в часописах та написані в гімназійні роки. Видавець не надіявся на успіх книжки, автор якої замість гонорару взяв декілька авторських примірників. Але всупереч скепсису видавця наклад збірки був розпроданий через декілька тижнів, тож її довелося додруковувати ще того ж року. Хоча «Лірика» є першою надрукованою збіркою Ґустава Крклеца, він ще раніше підготував до друку збірку під назвою «Живі душі» («Žive duše»), але до друку не дійшло через непорозуміння з белградським видавцем. У 1919 року в серії загребської Югослов’янської драматичної бібліотеки «Сцена» вийшла драма Ґустава Крклеца «Гробниця» («Grobnica»). Цю «рапсодію на три дії» Міський театр у Вараждіні поставив її 4 лютого 1920 року. Дія п’єси відбувається в старій курії Брез’є у північній частині Хорватського загір’я. Спільно з Антуном Бранком Шимичем і Ніком Мілічевичем у 1919 році Ґустав Крклец редагував знаменитий часопис «Напад» («Juriš»). Цього ж року Ґустав Крклец одружився з Персідою Карснієвич, з якою прожив у шлюбі до 1925 року. У 1920 році Ґустав Крклец деякий час жив у Цриквениці, де працював секретарем у дитячому будинку, директором якого тоді був Владимир Назор. Там закінчив «трагікомічну п’єску без претензій» «Останній Пан» («Posljednji Pan»), над якою почав працювати ще гімназистом і яку так і не опублікував. Наступного 1921 року в Загребі вийшов із друку перший і єдиний роман Ґустава Крклеца «Бездомні» («Beskućnici»). Це сентиментальний і романтично поетизований роман, присвячений його «втраченому поколінню», деформованому війною. Того ж року вийшла і його друга поетична збірка «Срібний шлях» («Srebrna cesta»). Як і перша збірка, вона здобула великий успіх. Ці обидві збірки просякнуті імпресіоністичним сприйняттям світу, буянням молодості, відчуттям близькості до природи. У той час, коли воєнні рани ще не загоїлися, а всі людські та моральні цінності були приспані, збірка здобула широкий розголос серед публіки, стала навіть «улюбленицею критики». Тоді Ґустав Крклец жив переважно в Празі, але часто приїжджав на батьківщину.

Від 1922 року Ґустав Крклец жив у Белграді, де вів справді дивне двояке життя. Удень він працював як серйозний і цінний службовець банку, а ночі проводив у богемному середовищі, до якого належали відомі поети Владислав Петкович-Діс, Растко Петрович, Раде Драїнац та інші. У квітні 1923 року Ґустав Крклец здійснив поїздку до Афін, у серпні відвідав у Мостарі вже хворого поета Алексу Шантича. У тому ж році вийшла його наступна збірка «Нові вірші» («Nove pjesme»), в якій ще виразніше проступили і раніше присутні в його поезії екзистенційні пошуки якогось іншого піднебесся, світлішого дня. Ритм його віршів стає жорсткішим, а ліричний вислів зрілішим. На початку 1926 року в Белграді вийшла поетична збірка Ґустава Крклеца «Кохання птахів» («Ljubav ptica», 1926), за яку він отримав першу значну нагороду – премію за мову Сербської академії наук. Завдяки цій премії, він відвідує Париж, де знайомиться з Ернестом Гемінґвеєм, Ісааком Бабелем, Іллею Еренбургом. У травні того ж року відвідав Берлін як член югославської делегації на IV. міжнародному конгресі ПЕН-клубу. Там познайомився з багатьма письменниками. Після закінчення конгресу в товаристві Джона Ґолсуорсі поїхав на запрошення Товариства чехословацьких письменників до Праги, де познайомився з Карелом Чапеком. У 1927 році Ґустав Крклец видав поетичну збірку «Прогулянка в небо» («Izlet u nebo») і здійснив поїздку до Варшави. У 1928–1929 роках часто відвідував вже хворого Іво Войновича, який був його кумом. У 1929 році Ґустав Крклец став працювати редактором у видавництві «Ноліт», пробув на цій посаді до 1933 року. У ці роки друкує свої вірші в багатьох часописах. 4 травня 1932 року у Загребі відбулася премєра «народної опери на три дії» «Підстрижено, скошено…» («Striženo, košeno…») Крешимира Барановича, для якої лібрето написав Ґустав Крклец як «народну розповідь у пяти картинах» (публ. 1947). Того ж 1932 року вийшли зібрані твори Ґустава Крклеца у двох томах, куди увійшла вся його дотогочасна поезія.

У ті роки Ґустав Крклец все більше уваги приділяє перекладацькій роботі. Він переклав прозові твори Людвіґа Ренна («Війна»), Максима Горького («Дитинство»), Ісаака Бабеля («Одеса»), Еріха Кестнера («Еміль і детективи»). У 1933 році взяв участь у конгресі ПЕН-клубу в Дубровнику. В той час його вірші перекладають багатьма мовами: німецькою, французькою, угорською, чеською, румунською, англійською. Водночас сам Ґустав Крклец наче повністю байдужіє до поезії, припиняє писати, про що й сам вказує у тексті «Меч і перо» («Mač i pero»): «Я тоді (десь коло 1936 року) раптом відійшов від літератури і декілька років не написав ні слова». Напередодні Другої світової війни у 1940 році вийшла нова поетична збірка Ґустава Крклеца «Сон під березою» («San pod brezom») двома виданнями. У віршах цієї збірки домінує тема батьківщини і прагнення до досконалості.

Друга світова війна застала Ґустава Крклеца в Белграді, де він пережив бомбардування міста. У вересні 1941 року він переселився в Земун, а 1 жовтня одружився з Міряною Йованович. У цей час він все більше заглиблюється в себе, тяжко переживаючи смутні часи, що відображено у збірках «Дарунки для безіменної» («Darovi za bezimenu», 1942) і «В’язниця часу» («Tamnica vremena», 1944). Спільно із ще п’ятьма поетами (Франо Алфіревич, Саліх Алич, Нікола Шоп, Владо Влаїсавлєвич, Іво Балентович) Ґустав Крклец був автором колективної збірки «Поранена чайка» («Ranjeni galeb», 1942). Після бомбардування Земуна в кінці березня 1944 року Ґустав Крклец переселився в Сланкамен. Під кінець війни відвідав хвору матір у Загребі, але не зміг повернутися у Сланкамен, тож на деякий час залишився у Самоборі, де його й застав кінець війни.

У вересні 1945 році Ґустав Крклец перебрався до Загреба, у лютому 1947 року там у нього народилася дочка Катаріна. Після війни працював у видавця Стефановича, співпрацював із виданням «Керемпух» («Kerempuh») від його першого випуску, писав там під псевдонімами Gavran і Kum Gavran. Потім працював у Видавничому інституті Хорватії та видавництві «Зоря» («Zora») до 1951 року. Як редактор «Зорі», підготував до друку коло 150 книжок, паралельно займаючись і перекладацькою працею. У 1947 році вийшли з друку «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme»), а в 1949 році – книжка «Три поеми» («Tri poeme»), за яку він отримав премію Ради з культури Хорватії. У 1950–1953 роках був редактором часопису «Хорватське коло» («Hrvatsko kolo»), а в 1954 році вийшов на пенсію. У 1951 році Ґустав Крклец став членом Югослов’янської академії наук і мистецтв, того ж року видав збірку «Лірична п’ятирічка» («Lirska petoljetka»). У 1950–1954 роках Ґустав Крклец очолював Матицю хорватську. У 1954 році вийшла збірка літературно-критичних записів Ґустава Крклеца «Особи й пейзажі» («Lica i krajolici», 1954). У 1955 році вийшла збірка віршів «Дзюрчання життя» («Žubor života»), за яку він роком пізніше отримав премію Товариства письменників Хорватії. Спільно зі Славком Єжичем Ґустав Крклец упорядкував «Антологію світової лірики» («Antologija svjetske lirike», 1956). Гумором і спостережливістю відзначаються нотатки Ґустава Крклеца «Листи Мартина Липняка з провінції» («Pisma Martina Lipnjaka iz provincije», 1959). У ті роки Ґустав Крклец написав чимало епіграм, оновивши цей занехаяний в хорватській літературі жанр. У 1960 році вийшла збірка літературно-публіцистичних нотаток «Нічні друзки» («Noćno iverje»), за яку він наступного року отримав Премію міста Загреба. У 1961 році вийшла збірка віршів «Листок на вітрі» («List na vjetru»), тоді ж і нове видання «Вибраних віршів», за яке він отримав премію ім. Йована Йовановича-Змая Матиці сербської. У 1962 році вийшли збірки «Вірші, епіграми й байки» («Pjesme, epigrami i basne») і «Вибрані епіграми» («Izabrani epigrami»). У 1966 році вийшла збірка нотаток «Нові нічні друзки» («Novo noćno iverje»), у 1967 році – поетична збірка «Пташиний спів» («Ptičji pjev»).

У 1969 році Ґустав Крклец отримав найвищу літературну премію Хорватії – ім. Владимира Назора за сукупний доробок. У 1970 році вийшли літературно-критична книжка «Письменники і твори» («Pisci i djela») і поетична збірка «Сон літньої ночі» («San ljetne noći»). Як і в молодості, в ці роки Ґустав Крклец багато подорожував, побував у багатьох країнах. Крім віршів і статей, Ґустав Крклец часто друкував актуальні замітки про світову літературу, за якою слідкував до кінця життя. У 1974 році Ґустав Крклец став головою Товариства письменників Хорватії (обирався на дві каденції), а потім став головою Спілки письменників Югославії. У 1976 році Ґустав Крклец після декількох напружених поїздок захворів, а восени хвороба його прикувала до ліжка. Будучи хворим, Ґустав Крклец ще встиг побачити свої «Вибрані твори» («Odabrana djela», 1977) в шести томах. Помер Ґустав Крклец 30 жовтня 1977 року в Загребі. Поховали Ґустава Крклеца з найвищими почестями на загребському цвинтарі Мирогой.

Вірші є найважливішою частиною літературного доробку Ґустава Крклеца. Багато віршів Ґустава Крклеца стали хрестоматійними. Попри прозору і яскраво виражену життєлюбність, у віршах часто з’являються й мотиви метафізичного смутку. У доробку Ґустава Крклеца дуже багато сонетів. На думку Євгена Пащенка, основними темами поезії Ґустава Крклеца є «людські почуття, рідна природа, місія поета в суспільстві». Як переплітаються людські почуття з описом природи видно хоча б у вірші «Озеро»:

Молоком сріблястим сяють небозводи,

озеро дрімає. Ліс рудий навколо,

пливемо в кохання. Небеса, і води

й береги кружляють. Літо вже схололо.

Невесела осінь. Крізь кущі тернини

пролітають хмари, далеч вечоріє.

Та допоки світять ниті павутини,

слід од наших весел на воді чорніє.

Перед нами простір – синя далина вся,

і ростуть за обрій попелясті тіні;

тиша. Тільки часом звір, що розридався,

крикне та озветься пугач десь в дубині.

Ми також самотні, будучи на волі,

визволені з будня, із ясного мрева,

наче звірі в лісі, наче птиці в полі,

наче ті заснулі галузки й дерева.

Пливемо в кохання крізь краї лісисті,

сутінь затуляє нам дрімливі очі.

Слухаєм, як пісню, дощ в осіннім листі,

дорогий і тихий дощ посеред ночі.

Ні, не з цього світу озеро глибоке,

безкінечне плесо поза рідним гаєм.

Пливемо й проходять незліченні роки,

а куди несуть нас хвилі, ми не знаєм.

(Переклав Дмитро Павличко).

Ґустав Крклец написав чимало пройнятих легким гумором віршів для дітей. У 1946 році видав збірки віршів для дітей «Піонери будують» («Pioniri grade») і «Шлях у життя» («Put u život»), а наступного року – «Піонери садять ліс» («Pioniri pošumljavaju»). Ґустав Крклец видав ще чимало книжок для дітей, найвідомішою з яких тоді стала збірка «Телеграфні байки» («Telegrafske basne», 1952). Окрім інших, вийшли ще збірки «Квітки» («Cvijeće», 1952), «Дзвіночок на хвості» («Zvonce o repu», 1954), «Дерев’яний велосипед» («Drveni bicikl», 1964), «Ластівка над містом» («Lastavica nad gradom», 1966), «Мавпа і окуляри» («Majmun i naočale», 1967), яка за наступні десять років витримала сім перевидань і була перекладена багатьма мовами, «Дерев’яні хлопчаки» («Drveni klinci»), «Чорний дрізд» («Crni kos») та інші.

Українською мовою окремі вірші Ґустава Крклеца переклав Дмитро Павличко (Озеро // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).

***

Хорватський поет Добріша Цесарич (по-хорватськи: Dobriša Cesarić) народився 10 січня 1902 року в місті Пожега в родині Джюро Цесарича (1868–1919), інженера лісового господарства, і Марії, уродженої Маркович (1873–1956). Дитинство від 1905 року провів в Осієку, де закінчив середню школу та два нижчі класи гімназії. Ще малою дитиною Добріша багато подорожував із батьками. І всі подорожі його дитинства були кораблем: від Осієка до Земуна, від Рієки до Котора, звідти до Венеції тощо. У ті ранні роки й зародилася його любов до моря, річки та освітлених кораблів. Під час Першої світової війни у 1916 році родина Цесаричів переселилася до Загреба, де Добріша закінчив гімназію, а після матури 1920 року записався на студії до Загребського університету, спершу на право, а потім на філософію. Розгублений у великому місті, він не знав за що йому взятися. Схильність до мистецтва привела його у загребський Хорватський народний театр, де хотів стати театральним режисером. Пропрацював там в архіві два роки (від 1924 до 1926 року) на громадських засадах і кинув ту справу. Від 1929 до 1941 року працював бібліотекарем в Інституті гіґієни та лектором у Школі громадського здоров’я. Після виникнення Незалежної держави Хорватії працював у Міністерстві народної освіти, у Відділі хорватської мови. Після Другої світової війни до виходу на пенсію у 1958 році Добріша Цесарич працював редактором у центральному Видавництві Хорватії (Nakladni zavod Hrvatske), реорганізованому згодом у видавництві «Зоря» («Zora»). Упорядковував і редагував книжкові серії «Слов’янські письменники» («Slavenski pisci»), «Югославські письменники» («Jugoslavenski pisci») і «Сучасні письменники Хорватії» («Suvremeni pisci Hrvatske»). Добріша Цесарич був дійсним членом Югославської академії наук і мистецтв від 1951 році, у 1962–1963 роках був головою Товариства письменників Хорватії. Помер Добріша Цесарич у Загребі 18 грудня 1980 році на 79-му році життя. Довго хворів діабетом, страждав через тяжкі ушкодження печінки. Стоїчно зносив ці страждання, нікого не обтяжуючи своїми проблемами.

Ще коли жив в Осієку, чотирнадцятирічним хлопцем написав свого першого вірша «І я цілую» («I ja ljubim»), який був опублікований у загребській молодіжній газеті «Побратим» («Pobratim») у 1916 році. У вісімнадцятирічному віці віршем «Пробудження лісу» («Buđenje šume») сміливо увійшов у хорватську поезію, через широко відчинені двері, так би мовити. У 1923 році Добріша Цесарич разом із Вєкославом Маєром заснував літературну газету «Озон» («Ozon», вийшло лише перше, пілотне, число). Співпрацював тоді з часописом «Сучасник» («Savremenik»), редакторами якого були Мілан Беґович та Антун Бранко Шимич. Познайомився з Мирославом Крлежею і почав співпрацювати з часописом «Літературна республіка» («Književna republika»), де яскраво виразилися риси його ліричної фізіономії. За свою першу поетичну збірку «Лірика» («Lirika», 1931) він, тоді ще зовсім молодий і відносно невідомий поет, отримав премію Югославської академії наук і мистецтв (1931). Редакції більшості періодичних видань відчинили для нього свої двері. Співпрацював із багатьма газетами та літературними часописами, зокрема, з такими як «Критика» («Kritika»), «Хорватське рев’ю» («Hrvatska revija»). Друкував там і літературно-критичні статті.

Ціле своє життя Добріша Цесарич залишався надзвичайно скромним і затаєним. Його майже неможливо було намовити на інтерв’ю (він зазвичай казав: «Усе, що вас цікавить, є в моїх віршах»). Коли ж деколи його таки вмовляли на інтерв’ю, то міг із журналістом розмовляти «до пізньої ночі», дати йому що забажає, лиш би не пхався до його «інтимної поетичної робітні». Добріша Цесарич був напрочуд акуратним і педантичним. За спогадами приятелів, його помешкання було бездоганно чистим, аскетичним, стерильним, наче операційна палата. Ніде не було розкиданих папірців, газет, книжок на столі, – ніхто б і не подумав, що там мешкає поет. Перед публікою виступав дуже рідко, ще рідше читав свої вірші по радіо. Якщо вже читав свої вірші публічно, то робив це дуже своєрідно, трохи навіть патетично. Коли закінчував читати вірші, то наче пробуджувався з гіпнотичного сну. Все ж був нещасною людиною, багато мовчки страждав, на довірявся нікому, ні друзям, ні своєму «несудженому коханню». Його гриз якийсь таємний біль, походження якого він не знав. Добріша Цесарич почав багато пити. Вирішив покінчити з собою, неодноразово здійснював спроби самогубства. Коли вже справді був на самісінькому краю смерті, а його в останню мить таки врятували, то покінчив із алкоголем. Для прикладу, у 1931 році, під час однієї зі своїх тяжких криз, прийшов до Мирослава Крлежі з наміром залишити йому свої рукописи на посмертне зберігання. Крлежа згадував: «Прийшов до мене о пів на третю вночі, цілком п’яний. Сказав, що йде на міст над Савою, щоб скочити з нього. Я ж його виштовхав із дверей з викриками: “Ах ти ж пияцюро! У яку пору приходиш! Біжи, скачи в Саву зі всіма своїми рукописами!”». Така жорстка реакція Мирослава Крлежі привела Добрішу Цесарича до тями, проте він ще довго не бажав із ним розмовляти.

Лірика Добріші Цесарича близька романтикам і модерністам (досвід сільського та міського пейзажу, ґрадація та контрастність, романтична лексика та метафорика, ритмічність і символічно-алегоричні означення). У віршах із соціальними темами («Морг найубогіших» – «Mrtvačnica najbjednijih», «Вагонники» – «Vagonaši», «Муляри» – «Zidari», «Передмістя» – «Predgrađe») Добріша Цесарич приєднався до напряму т. зв. соціальної літератури між двома світовими війнами. Мотиви міського життя та сірого повсякденного життя міста у нього естетично привабливі, він вкладає в них романтичний зміст, що робить його типовим урбаністичним поетом. Його вірші справляють враження спонтанності, легкості та простоти, але Добріша Цесарич особливу увагу все ж звертав на композицію вірша, вирішуючи її головно за принципом циклічності. Комбінуючи т. зв. високі теми з рисами популярних шансонів і шляґерів («Повернення» – «Povratak», «Балада з передмістя» – «Balada iz predgrađa», «Хронос» – «Kronos»), Добріша Цесарич певним суґестивним чином розмиває межу між звичайним і піднесеним і показує, що повсякденні, банальні речі власне і є доленосними. Лірика Цесарича відображає роздуми людини, світогляд якої ґрунтований на констатації різниці між минущим і вічним, реальним та ідеальним, звичайним і незвичайним, красивим і потворним. Антитеза, як головний художній принцип, пронизує поетичне бачення Цесарича і мотивує його творчий акт, в якому присутній не лише стимул до життя, але і його сенс. Світ і його існування, таким чином, знаходять своє виправдання у Цесарича лише як естетичний феномен. Цим одночасно підкреслюється і недосконалість світу, його контрастний характер, необхідність і фатальність кола (заокруглення), т. зв. вічного повернення, а також домінування песимізму. Багато віршів Добріші Цесарича покладено на музику.

Вийшли такі поетичні книжки Добріші Цесарича: «Врятовані вогні» («Spasena svjetla», 1938), «Вибрані вірші» («Izabrani stihovi», 1942), «Вірші» («Pjesme», 1951), «Освітлений шлях» («Osvijetljeni put», 1953), «Три вірші» («Tri pjesme», 1955), «Голі години» («Goli časovi», 1956), «Не моя весна» («Proljeće koje nije moje», 1957), «Вибрані поезії» («Izabrane pjesme», 1960), «Поезія» («Poezija», 1965), «Мій друже» («Moj prijatelju», 1966), «Водоспад: Вибрані поезії» («Slap: Izabrane pjesme», 1970), «Вогні далини» («Svjetla za daljine», 1975), «Вибрана лірика» («Izabrana lirika», 1975), «Фруктове деревце після дощу» («Voćka poslije kiše», 1978).

У серії «П’ять століть хорватської літератури» (том 113) вийшла книжка Добріші Цесарича «Вірші. Мемуарна проза» («Pjesme. Memoarska proza», 1976).

Посмертно вийшли, зокрема, такі видання творів Добріші Цесарича: «Врятовані вогні» (1985), «Срібні намистини у поетові» («Srebrna zrnca u pjesniku», 1985), «Балада з передміста» («Balada iz predgrađa», 1992), «Повернення» («Povratak», 1995), «Подеколи» («Kadikad», 1997), «Вірші» (2007), «Вибрані твори» («Izabrana djela», 2008; упорядкував Вінко Брешич).

Вірші Добріші Цесарича є вираженням оригінального, власного досвіду, вони виникали не за допомогою певної словесної імітації заздалегідь встановленої стереотипної форми. Його вірші течуть своїм природним плином. І навіть коли вони видаються «склепаними», за ними стоїть певна думка, ідея, вони не є наслідком чи плодом «збігу словесних обставин», а внутрішніми картинними думками, виливом щирих емоцій. Можна сказати, що лірика Добріші Цесарича має ще одну рису, яка виглядає не тільки рідкісною, але й осібною в хорватській поезії ХХ ст. Це випадкові, але дуже переконливі, поетові спроби оживити радість у сфері мистецтва, із якого вона, наче якийсь негідний мотив, давно витиснута. Характерно, що такі ідеї зазвичай зявляються в поетових мотивах вечора та ночі – в антуражі, в якому інші поети творили найтемнішу поезію. Чимало строф Добріші Цесарича із тьмяного міського пейзажу виблискують, наче флуоресцентні квіти (вірші «Сутінки» – «U suton», «Святкування вечора» – «Slavlje večeri»).

Серед великих хорватських поетів Добріша Цесарич, найвірогідніше, є тим, хто написав найменше. Коло півтори сотні віршів, рідко який із них переходить на другу сторінку. Багато «сліз і слів» Цесарича залишилися прихованими від решти людей, тож вірш «Прихований біль» («Sakrivena bol») є віршем про самого себе:

Дехто болю свого не ховає,

Наче рану всім на розгляд відкриває.

Інший десь у глибині хова,

Не виплюскує у сльози і слова.

Ціпить свій тремтливий жах

У куточку згину на устах.

І у ньому терпне, терпне,

І тамує почуття нестерпне.

А душа той біль на дно приймає,

Наче море кинутий у нього камінь.

Хай би як пінилося бурхливо,

Та не вихлюпне його припливом.

(Переклав Іван Лучук).

Лірика Добріші Цесарича, одного з найвизначніших хорватських поетів, «чарівника вірша» («čarobnjak stiha»), зародилася та зростала між двома світовими війнами, розцвіла після другої. Ця лірика зростала тихо й поступово, маючи за собою Сільвіє Страхимира Краньчевича, Антуна Ґустава Матоша, Владимира Видрича, Антуна Бранка Шимича, а її супутниками були поети, що визначали ту епоху: Мирослав Крлежа та Тін Уєвич. Поетові вдалося, маючи таких попередників і в такому товаристві, завоювати своє власне, осібне місце у хорватській поезії.

Із критичних і мемуарних текстів Добріші Цесарича слід згадати хоча б такі: «Про А. Б. Шимича» («O A. B. Šimiću»), «Тридцять років тому» («Prije trideset godina»), «Мої перші спогади про Крлежу» («Prve moje uspomene na Krležu»), «Пам’ять про Ґорана» («Sjećanje na Gorana»), «Моє школярство в Осієку» («Moje osječko đakovanje»).

Перекладав Добріша Цесарич з німецької, російської, італійської, болгарської та словенської мов. Його переклади (властиво, переспіви) увійшли до видань «Книга переспівів» («Knjiga prepjeva», 1951), «Вибрані вірші та переспіви» («Izabrane pjesme i prepjevi», 1975).

Добріша Цесарич є одним із найвідоміших у світі хорватських поетів, його вірші перекладено не лише слов’янськими мовами, але й англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, угорською, румунською, турецькою, албанською, а також латиною та есперанто.

Добріша Цесарич став лауреатом премії Спілки письменників Югославії (1954), щорічної премії ім. Владимира Назора (1964) і премії ім. Владимира Назора за весь літературний доробок (1968), премії ім. Івана Ґорана Ковачича («Goranov vijenac», 1976).

За статистикою, підсумованою літературознавцями, Добріша Цесарич написав 165 віршів, 127 із них опублікував за життя у 14 самостійних збірках (збірки, де є ще переспіви та мемуарна проза, до уваги не беруться).

У рідному місті поета від 2003 р. відбуваються «Дні Добріші Цесарича», на яких вручають хорватську поетичну премію, яка носить його ім’я.

Додаток-інтермеццо

Добріша Цесарич

Фруктове деревце після дощу

На деревце поглянь після дощу

Фруктове: крапель досхочу,

Стрясає їх, а сонце сяє,

Гілля розкішно розцвітає.

Лиш сонце леда-ледь зайде,

Краса із нього ізійде.

Ізнов воно собі бідненьке

Звичайне деревце маленьке.

(Переклав Іван Лучук).

(10.01.2018, 00.00 – 00.08)

Dobriša Cesarić

Voćka poslije kiše

Gle malu voćku poslije kiše:

Puna je kapi pa ih njiše.

I bliješti suncem obasjana,

Čudesna raskoš njenih grana.

Al nek se sunce malko skrije,

Nestane sve te čarolije.

Ona je opet kao prvo,

Obično, jadno, malo drvo.

***

Хорватський письменник Драгутин Тадіянович (по-хорватськи: Dragutin Tadijanović) народився 4 листопада 1905 року у селі Растуш’є біля Славонського Броду (тоді Австро-Угорщина). Був найстаршою дитиною в родині. Його батьки Емерик (Мірко) Тадіянович (1886–1932) та Маґдалена (Манда), уроджена Кеґлєн (1881–1963), мали шестеро дітей: Карла (хресне ім’я Драгутина), Джюро, Франьку, Антуна, Юрія та Кату. У 1912–1916 роках ходив до Нижчої народної школи в сусідньому селі Подвінь, у 1916–1918 роках – до Вищої народної школи в Славонському Броді. У 1918 році вступив до Реальної гімназії в Славонському Броді; на заняття ходив пішки з рідного села й назад, коло пятнадцяти кілометрів. У третьому класі гімназії, маючи тринадцять років, почав писати вірші. Восени 1920 року оселився в бродському монастирі. 1 березня 1922 року в загребській молодіжній газеті «Омладина» («Omladina») під псевдонімом Марґан Тадеон опублікував вірш «Сумна осінь» («Tužna jesen»); це єдиний надрукований у гімназійні роки його вірш. 24 вересня 1925 року у Славонському Броді отримав атестат зрілості, а 13 жовтня того ж року записався на студії лісництва на господарсько-лісничому факультеті Загребського університету. Згодом Драгутин Тадіянович згадував: «Два з половиною роки не наважувався сказати батькові, що не буду лісівником. Коли нарешті сказав, то додав, що не хочу від нього ніякої допомоги. Той відповів: “І не отримаєш її”. Так від 1928 року ніколи не мав допомоги від батька. Філософію, до якої перейшов, вивчав дванадцять років». У 1928 року перейшов на філософський факультет, де студіював історію південнослов’янських літератур і філософію. 1 вересня того ж року у 8 числі часопису «Письменник» («Književnik»), редактором якого був Мілан Беґович, під псевдонімом Тадеон опублікував вірш «Голубині крила» («Golubinja krila»). 19 квітня 1933 року, у поїзді зі Славонського Броду до Загреба познайомився зі студенткою історії мистецтва Єленою Лєвакович, яка 4 вересня 1939 року стала його дружиною. 29 квітня 1935 року влаштувався коректором у Закладі друку «Народної газети», потім став редактором, працював там до 1940 року. 25 лютого 1937 року отримав диплом філософського факультету Загребського університету; 11 квітня того ж року обраний секретарем Товариства хорватських письменників, цю посаду обіймав до 31 березня 1940 року. У 1939–1945 роках викладав в Академії мистецтв у Загребі. Від 23 червня 1944 року до 6 травня 1945 року обіймав посаду літературного секретаря Загребського бібліографічного видавництва. 4 лютого 1951 року обраний заступником голови Матиці хорватської, обіймав цю посаду до 19 грудня 1954 року. 30 червня 1953 року обраний членом-кореспондентом Югослов’янської академії наук і мистецтв. 28 лютого 1964 року обраний головою Товариства письменників Хорватії, обіймав цю посаду до 19 березня 1965 року. Був упорядником і редактором серії «Твори хорватських письменників» («Djela hrvatskih pisaca») у видавництві «Зоря» («Zora»), серії «Хорватські поети» («Hrvatski pjesnici») у Матиці хорватській. Працював директором Інституту літератури Югослов’янської академії наук і мистецтв до виходу на пенсію в 1973 році. 26 січня 1996 року на засіданні відділення літератури Хорватської академії наук і мистецтв кандидатуру Драгутина Тадіяновича було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури за 1996 рік. 10 січня 1998 року в Загребі вночі швидка допомога привезла Драгутина Тадіяновича в інфекційну лікарню «Др. Фран Міхалєвич», де він лікувався до 11 лютого, коли був відвезений до своєї квартири, де продовжив лікування. Під час лікування написав сорок вісім хайку та дев’ять «Лікарняних елегій» («Bolničke elegije»). 7 листопада 2000 року в Загребі на засіданні Міської скупщини (Gradska skupština) був обраний почесним громадянином міста Загреба (до нього з письменників почесними громадянами Загреба були Іван Мажуранич, Авґуст Шеноа, Еуґен Кумічич, Ксавер Шандор Джальський, Мирослав Крлежа). 27 червня 2007 року Драгутин Тадіянович помер у Загребі на 102 році життя.

Під власним ім’ям-прізвищем Драгутин Тадіянович почав друкуватися з 1930 року у часописах «Хорватський вісник» («Hrvatska revija») і «Письменник», у збірнику «Лірика шістьох» («Lirika šestorice») разом з іншими п’ятьма поетами. Перша збірка віршів «Лірика» («Lirika») вийшла в 1931 році. Друга поетична збірка «Сонце над зораними полями» («Sunce nad oranicama», 1933), яку видав власним коштом, була заборонена. Загалом Драгутин Тадіянович написав коло пів тисячі віршів, видав коло тридцяти поетичних книг, підготував декілька видань своїх вибраних і зібраних творів. Найзначнішими його збірками були «Попіл серця» («Pepeo srca», 1936), «Дні дитинства» («Dani djetinjstva», 1937), «Смуток землі» («Tuga zemlje», 1942), «Вірші» («Pjesme», 1951), «Свято жнив» («Blagdan žetve», 1956), «Гість у Вучедолі» («Gost u Vučedolu», 1957), «Срібні сопілки» («Srebrne svirale», 1960), «Каблучка» («Prsten», 1963), «Поезія та проза» («Pjesme i proza», 1969), «Поезія» («Poezija», 1973), «Прив’язаний до землі» («Vezan za zemlju», 1974), «Зібрані вірші» («Sabrane pjesme», 1975), «Мрія» («San», 1976), «Дружба слів» («Prijateljstvo riječi», 1981), «Лампада кохання» («Svjetiljka ljubavi», 1984), «Моє дитинство» («Moje djetinjstvo», 1985), «Хліб насущний» («Kruh svagdanji», 1986), «Море в мені» («More u meni», 1987), «Дім таїн» («Dom tajnovitosti», 1993), «Чаклування» («Čarolije», 1994). «Зібрані твори» («Sabrana djela») у пяти томах виходили двічі: перше видання у 1988 році, друге – у 1995 році.

Увійшовши в літературу в час, коли ще відчувалися відголоски модернізму, експресіонізму, коли виникала т. зв. соціальна література, замість підлаштовування до якогось напрямку, Драгутин Тадіянович визначився з інтимними й особистісними темами. Зважаючи на життєві чинники у їх голому вигляді, він несвідомо – на виражальному та зображальному рівні – наближався до наїву та «віри митця в можливість творення рівноваги зі світом» (Ц. Міланя).

Хоча упродовж сімдесятилітнього віршування Драгутина Тадіяновича не відбулося суттєвих змін, внутрішньопоетичних радикальних зламів з огляду на тематичний вибір, критика схильна його доробок ділити на декілька характерних фаз.

У першій фазі (1920–1935) молодий поет, покинувши рідні краї й переїхавши до Загреба, залишається міфологічно пов’язаним із природою та дитинством рідного села Растуш’є. У віршах «Високі жовті пшениці» («Visoka žuta žita»), «Лілія» («Lelija»), «Жінки під горіхом» («Žene pod orahom»), «Довгої ночі, зимової білої ночі» («Dugo u noć, u zimsku bijelu noć»), «Далеко від мене зорані поля» («Daleko su od mene oranice»), «Хотів би я порвати струни» («Htio bih pokidati žice»), «Якби я був учителькою» («Da sam ja učiteljica»), «Моя бабуся благословляє пшеницю» («Moja baka blagosilje žito») він висвітлює «справжність втраченого дитинства як архетипні цінності» (Ц. Міланя). Втрата зв’язку з рідним краєм показана як втрата контакту зі своїм питомим місцем, тож у його ліриці переважає почуття самотності й відчуженості. Туга за втраченим світом стала ідеальною реконструкцією, яку характеризували проста та ясна мова, стиль нарочитої наївності та спонтанності, а також повернення як ключова тема.

Перехід до нової фази відбувався під знаком все очевиднішого протиставлення урбаністичного й рустикального, європейського та вітчизняного, минулого та майбутнього, тобто пошуку нової опори замість дотогочасної прив’язаності до рідних місць, їх пейзажу та їх дещо наївного романтичного змальовування. Втрата зв’язку з малою батьківщиною, дитинством і зораними полями все чіткіше показана як втрата контакту із сенсом життя, чим поет осягає не лише екзистенційні, а й онтологічні сторони людського життя. Рідне Растуш’є переростає в ідеалізовану та недосяжну картину буколічного та щасливого світу, а автор інтимної хроніки свій новий притулок знаходить всередині стилізованого поетичного тексту.

Після кількарічної мовчанки (19451951), описаної в «Елегії про поета, який довший час не співав» («Elegija o pjesniku koji nije dugo godina pjevao», 1953), наступна фаза творчості Драгутина Тадіяновича стає прецизійнішою та чіткішою, ліричний суб’єкт стає критично дистанційованим, нерідко іронічним та автоіронічним, скептичним і їдким, ненав’язливо медитативним і споглядальним, але й далі не схильним до експериментування. Увага до Славонії та рідного села, які донедавна були центральним поетичним об’єктом, переміщається до нових, перш за все урбаністично-історичних і метапоетично-інтертекстуальних тем і мотивів, зокрема у віршах «Коли мене більше не буде» («Kad me više ne bude»), «На могилі Ґеорґа Тракля» («Na grobu George Trakla»), «Людський вік» («Ljudski vijek»), «Бажаєш написати вірша» («Želiš li napisati pjesmu»), «Розмова з тінню високої гори» («Razgovor sa sjenom visoke planine»), «Тіні Юлія Кловича» («Sjeni Julija Klovića»). У збірці «Дружба слів» (1981) поет пориває з ідеалізованим, буколічним характером своєї поезії, а в збірці «Хліб насущний» (1986) цілком розриває видимі зв’язки з рідним селом.

Але віталізм його першої фази, який проявлявся як усвідомлення унікальності досвіду, і далі діяв. Хоча відомо, що вже все сказано, поет свідомий того, що вірші є наріжним змістом світу.

І останні вірші Драгутина Тадіяновича зберігають сповідально-медитативний тон, численні літературні алюзії, цитати, колажування, наштовхуючи на інтертекстуальні та металітературні спонуки, тоді як тематизування власної позиції поетичного суб’єкта та контексту продовження вірша свідчить про виразну поетичну самосвідомість, як-от у віршах «Море в мені» («More u meni»), «Хмара» («Oblak»), «Людське говоріння» («Ljudsko govorenje»), «Що з моїм віршем у Китаї» («Što li je s mojom pjesmom u Kini»), «Спогад про мого побратима Йосипа Берковича 19051944» («Spomen na moga pobracima Josipa Berkovića 19051944»), «На столі хліб» («Na stolu kruh»), «Все вже сказано» («Sve već rečeno»), «Гроно» («Grozd»), «У тіні понурої крони» («U sjeni mrke krošnje»), «Отченаш Лема Каменя» («Očenaš Lema Kamena»), «На смерть Антуна Шоляна» («U smrt Antuna Šoljana»), «Пісенька святому Влахові в Дубровнику» («Pjesanca svetome Vlahi u Dubrovniku»).

Показовим для поетики Драгутина Тадіяновича є вірш «Про слова» (із присвятою «Єлені на іменини» та зазначенням місця й дати написання «Загреб, Ґая 2-а, 18 липня 1991, неділя»):

Чи є слова, чи справді є слова

На цій Землі, що здатні передати

Терпіння, й болі, і страждання вбогих,

І нашої Вітчизни – в цьому лихолітті?

Нема. Немає слів таких. Існує

Лиш відповідь, як безконечна тиша,

Яку хіба що тільки Бог почує

Із ангелами –

В тій далечі, куди не долітає

Ні думка, ні фантазія людини.

Мої слова так само заслабкі, щоб передати

Забивства, муку і страшну масакру.

Бо слово здатне тільки тішитись, радіти

Від сонця і від нашої любові,

І тільки іноді від щастя

Сплакнути може нишком.

(Переклав Дмитро Павличко).

Хоча деколи вміє засвоїти не лише нові теми, але й форми («глухі сонети», хайку), Драгутин Тадіянович залишається вірним своїй вихідній позиції. Продовжуючи традицію вільного вірша від Янка Полича Камова до Мирослава Крлежі й Антуна Бранка Шимича, він просодію тонічного вірша перемістив до розмовного типу вірша, залишившись прихильником повсякденної мови. Особливу роль у будові вірша присвячує паузам і стилізаторському позиціонуванню прикметників, синтаксичним повторам, повільному темпові та ритму, народному восьмискладовику та десятискладовику, а також дактилічним зачаткам.

Словник Драгутина Тадіяновича простий і добірний, стиль вишуканий і лапідарний, сформований під впливом Біблії, народної пісні, а також творчості Антуна Бранка Шимича, Джакомо Леопарді, Фрідріха Гельдерліна. Це спричинило комунікативність його лірики, яку сучасна поезія майже втратила. Зберігши відкрите ставлення до щоденних екзистенційних питань, до банальних досвіду та ситуацій, цей «цар Мідас, який перетворює на поезію все, до чого торкається» (З. Мрконич) досягає медитативної глибини «винятково інтенсивним ставленням до світу» (Т. Мароєвич).

Названий «живим класиком хорватської поезії» (З. Зима) та «поетом-інститутом» (Т. Мароєвич), Драгутин Тадіянович став нормою чи стандартом для наступних поетичних поколінь. Про популярність його лірики певним чином свідчить постійна зацікавленість його творчістю і фахівців, і широкої читацької публіки, а також численні перевидання його книг.

«Поезія Тадіяновича, – писав Валерій Лавренов, – яскрава і безпосередня. Він нічого не вигадує. Все, про що писав, відбувалось насправді, що й приваблює, має сповідальний характер. Ця сповідь іде від його серця, від його душі. Вона переконлива, щира і відверта… Слова його творів ніби повертають собі свій первісний, справжній вигляд, вони ніби щойно відірвані від магматичного сплаву. Ці слова сяють своїми гострими кристалами, своєю яскравою барвистістю. Вільний вірш, різноманітна метрика, ритм народної говірки – це ті зовнішні риси поезії Тадіяновича, що повертають нам простоту, наївність, чистий подих дитини».

У 1966 році в Белграді була видана книжка віршів «Вечір над містом» («Večer nad gradom», 1966) у македонському перекладі Ацо Шопова та словенському перекладі Івана Мінатті. Книжку віршів Драгутина Тадіяновича «Kanto al mia koro» переклав на есперанто і видав Йосип Велебіт. Поетичні збірки та окремі вірші Драгутина Тадіяновича перекладені на понад два десятки мов.

Драгутин Тадіянович перекладав з німецької твори Йоганна Вольфґанґа Ґете, Фрідріха Гельдерліна, Новаліса, Гайнріха Гайне та інших, з чеської – Вітезслава Незвала (зокрема, поему «Акробат»). Драгутин Тадіянович упорядкував велику кількість вибраних творів хорватських письменників (зокрема, Сільвіє Страхимира Краньчевича, Антуна Ґустава Матоша, Владимира Видрича, Янка Полича Камова, Тіна Уєвича, Івана Ґорана Ковачича та інших).

Окрім поезії, Драгутин Тадіянович писав критично-есеїстичну та біографічну прозу. Для каталогу виставки «Пів століття хорватського мистецтва» («Pola vijeka hrvatske umjetnosti») написав біографії «Малярі та графіки» («Slikari i grafičari»), «Скульптори» («Kipari»), «Архітектори» («Arhitekti»).

Драгутин Тадіянович отримав велику кількість премій, відзнак і нагород, серед них: премія ім. Йована Йовановича-Змая (Zmajeva nagrada) Матиці сербської в Новому Саді за збірку «Каблучка» (1964), грамота відділення Матиці хорватської у Славонському Броді за теплу любов до малої батьківщини (1965), бронзова медаль скульптора Желька Янеша (1966), премія ім. Владимира Назора за життєвий доробок (1968), відзнака «Марко Марулич» Чакавського зібрання (1972), премія ім. Івана Ґорана Ковачича («Goranov vijenac», 1982), відзнака міста Загреба (1985), премія ім. Тіна Уєвича за збірку «Хліб насущний» (1987), відзнака «Добрий ранок, море» («Dobrojutro, more», 2000) за тривалий внесок у хорватську літературу, титул «poeta oliveatus» на фестивалі «Croatia rediviva: Ča, Kaj, Što – baštinski dani» (острів Брач, 2001).

Драгутин Тадіянович став кавалером Ордена заслуг перед народом із золотою зіркою (1976) у Парижі, Ордена Республіки із золотим вінком (1987) у Белграді, Ордена князя Терпимира (1995) у Загребі.

Іван Лучук

Три хорватські поети (Ґустав Крклец, Добріца Цесарич, Драгутин Тадіянович)

***

Хорватський письменник Ґустав Крклец (по-хорватськи: Gustav Krklec) народився 23 червня 1899 року в селі Удбіня поблизу Карловця в центральній Хорватії. Він був першою дитиною в подружжя Крклеців – Авґуста й Герміни (уродженої Веллс). Дитинство провів у Марушевці в Хорватському загір’ї, дитячі враження справили вплив на всю його поетичну творчість. До гімназії ходив у Вараждіні, Загребі та Сушаку. Від ранньої молодості Ґустав був спритним і темпераментним, дух спротиву був визначальним для його характеру. Через участь у протестах проти бана Цувая він змушений був покинути вараждинську гімназію і записатися до загребської. Через погані оцінки знову мусив міняти гімназію, тож поїхав у Сушак. Після матури у 1918 році на початку осені записався до Вищої сільськогосподарської школи (Hochschule für Bodenkultur) у Відні. Після краху австро-угорської монархії повернувся з транспортом боснійських вояків у Загреб, із торбами, повними експресіоністичних часописів і публікацій. Тоді ж записався на філософський факультет Загребського університету, але провчився там лише три семестри.

Ґустав Крклец увійшов у літературу дуже молодим, майже одночасно з Мирославом Крлежею, Іво Андричем, Тіном Уєвичем. У 1918 році в загребському літературному часописі «Літературний південь» («Književni jug»), редактором якого був Іво Андрич, Ґустав Крклец опублікував свого першого вірша «Дорога в ніч» («Put u noć»). Першою поетичною збіркою Ґустава Крклеца стала «Лірика» («Lirika», 1919), книжечка на 54 сторінки, до якої увійшли вірші, друковані в часописах та написані в гімназійні роки. Видавець не надіявся на успіх книжки, автор якої замість гонорару взяв декілька авторських примірників. Але всупереч скепсису видавця наклад збірки був розпроданий через декілька тижнів, тож її довелося додруковувати ще того ж року. Хоча «Лірика» є першою надрукованою збіркою Ґустава Крклеца, він ще раніше підготував до друку збірку під назвою «Живі душі» («Žive duše»), але до друку не дійшло через непорозуміння з белградським видавцем. У 1919 року в серії загребської Югослов’янської драматичної бібліотеки «Сцена» вийшла драма Ґустава Крклеца «Гробниця» («Grobnica»). Цю «рапсодію на три дії» Міський театр у Вараждіні поставив її 4 лютого 1920 року. Дія п’єси відбувається в старій курії Брез’є у північній частині Хорватського загір’я. Спільно з Антуном Бранком Шимичем і Ніком Мілічевичем у 1919 році Ґустав Крклец редагував знаменитий часопис «Напад» («Juriš»). Цього ж року Ґустав Крклец одружився з Персідою Карснієвич, з якою прожив у шлюбі до 1925 року. У 1920 році Ґустав Крклец деякий час жив у Цриквениці, де працював секретарем у дитячому будинку, директором якого тоді був Владимир Назор. Там закінчив «трагікомічну п’єску без претензій» «Останній Пан» («Posljednji Pan»), над якою почав працювати ще гімназистом і яку так і не опублікував. Наступного 1921 року в Загребі вийшов із друку перший і єдиний роман Ґустава Крклеца «Бездомні» («Beskućnici»). Це сентиментальний і романтично поетизований роман, присвячений його «втраченому поколінню», деформованому війною. Того ж року вийшла і його друга поетична збірка «Срібний шлях» («Srebrna cesta»). Як і перша збірка, вона здобула великий успіх. Ці обидві збірки просякнуті імпресіоністичним сприйняттям світу, буянням молодості, відчуттям близькості до природи. У той час, коли воєнні рани ще не загоїлися, а всі людські та моральні цінності були приспані, збірка здобула широкий розголос серед публіки, стала навіть «улюбленицею критики». Тоді Ґустав Крклец жив переважно в Празі, але часто приїжджав на батьківщину.

Від 1922 року Ґустав Крклец жив у Белграді, де вів справді дивне двояке життя. Удень він працював як серйозний і цінний службовець банку, а ночі проводив у богемному середовищі, до якого належали відомі поети Владислав Петкович-Діс, Растко Петрович, Раде Драїнац та інші. У квітні 1923 року Ґустав Крклец здійснив поїздку до Афін, у серпні відвідав у Мостарі вже хворого поета Алексу Шантича. У тому ж році вийшла його наступна збірка «Нові вірші» («Nove pjesme»), в якій ще виразніше проступили і раніше присутні в його поезії екзистенційні пошуки якогось іншого піднебесся, світлішого дня. Ритм його віршів стає жорсткішим, а ліричний вислів зрілішим. На початку 1926 року в Белграді вийшла поетична збірка Ґустава Крклеца «Кохання птахів» («Ljubav ptica», 1926), за яку він отримав першу значну нагороду – премію за мову Сербської академії наук. Завдяки цій премії, він відвідує Париж, де знайомиться з Ернестом Гемінґвеєм, Ісааком Бабелем, Іллею Еренбургом. У травні того ж року відвідав Берлін як член югославської делегації на IV. міжнародному конгресі ПЕН-клубу. Там познайомився з багатьма письменниками. Після закінчення конгресу в товаристві Джона Ґолсуорсі поїхав на запрошення Товариства чехословацьких письменників до Праги, де познайомився з Карелом Чапеком. У 1927 році Ґустав Крклец видав поетичну збірку «Прогулянка в небо» («Izlet u nebo») і здійснив поїздку до Варшави. У 1928–1929 роках часто відвідував вже хворого Іво Войновича, який був його кумом. У 1929 році Ґустав Крклец став працювати редактором у видавництві «Ноліт», пробув на цій посаді до 1933 року. У ці роки друкує свої вірші в багатьох часописах. 4 травня 1932 року у Загребі відбулася премєра «народної опери на три дії» «Підстрижено, скошено…» («Striženo, košeno…») Крешимира Барановича, для якої лібрето написав Ґустав Крклец як «народну розповідь у пяти картинах» (публ. 1947). Того ж 1932 року вийшли зібрані твори Ґустава Крклеца у двох томах, куди увійшла вся його дотогочасна поезія.

У ті роки Ґустав Крклец все більше уваги приділяє перекладацькій роботі. Він переклав прозові твори Людвіґа Ренна («Війна»), Максима Горького («Дитинство»), Ісаака Бабеля («Одеса»), Еріха Кестнера («Еміль і детективи»). У 1933 році взяв участь у конгресі ПЕН-клубу в Дубровнику. В той час його вірші перекладають багатьма мовами: німецькою, французькою, угорською, чеською, румунською, англійською. Водночас сам Ґустав Крклец наче повністю байдужіє до поезії, припиняє писати, про що й сам вказує у тексті «Меч і перо» («Mač i pero»): «Я тоді (десь коло 1936 року) раптом відійшов від літератури і декілька років не написав ні слова». Напередодні Другої світової війни у 1940 році вийшла нова поетична збірка Ґустава Крклеца «Сон під березою» («San pod brezom») двома виданнями. У віршах цієї збірки домінує тема батьківщини і прагнення до досконалості.

Друга світова війна застала Ґустава Крклеца в Белграді, де він пережив бомбардування міста. У вересні 1941 року він переселився в Земун, а 1 жовтня одружився з Міряною Йованович. У цей час він все більше заглиблюється в себе, тяжко переживаючи смутні часи, що відображено у збірках «Дарунки для безіменної» («Darovi za bezimenu», 1942) і «В’язниця часу» («Tamnica vremena», 1944). Спільно із ще п’ятьма поетами (Франо Алфіревич, Саліх Алич, Нікола Шоп, Владо Влаїсавлєвич, Іво Балентович) Ґустав Крклец був автором колективної збірки «Поранена чайка» («Ranjeni galeb», 1942). Після бомбардування Земуна в кінці березня 1944 року Ґустав Крклец переселився в Сланкамен. Під кінець війни відвідав хвору матір у Загребі, але не зміг повернутися у Сланкамен, тож на деякий час залишився у Самоборі, де його й застав кінець війни.

У вересні 1945 році Ґустав Крклец перебрався до Загреба, у лютому 1947 року там у нього народилася дочка Катаріна. Після війни працював у видавця Стефановича, співпрацював із виданням «Керемпух» («Kerempuh») від його першого випуску, писав там під псевдонімами Gavran і Kum Gavran. Потім працював у Видавничому інституті Хорватії та видавництві «Зоря» («Zora») до 1951 року. Як редактор «Зорі», підготував до друку коло 150 книжок, паралельно займаючись і перекладацькою працею. У 1947 році вийшли з друку «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme»), а в 1949 році – книжка «Три поеми» («Tri poeme»), за яку він отримав премію Ради з культури Хорватії. У 1950–1953 роках був редактором часопису «Хорватське коло» («Hrvatsko kolo»), а в 1954 році вийшов на пенсію. У 1951 році Ґустав Крклец став членом Югослов’янської академії наук і мистецтв, того ж року видав збірку «Лірична п’ятирічка» («Lirska petoljetka»). У 1950–1954 роках Ґустав Крклец очолював Матицю хорватську. У 1954 році вийшла збірка літературно-критичних записів Ґустава Крклеца «Особи й пейзажі» («Lica i krajolici», 1954). У 1955 році вийшла збірка віршів «Дзюрчання життя» («Žubor života»), за яку він роком пізніше отримав премію Товариства письменників Хорватії. Спільно зі Славком Єжичем Ґустав Крклец упорядкував «Антологію світової лірики» («Antologija svjetske lirike», 1956). Гумором і спостережливістю відзначаються нотатки Ґустава Крклеца «Листи Мартина Липняка з провінції» («Pisma Martina Lipnjaka iz provincije», 1959). У ті роки Ґустав Крклец написав чимало епіграм, оновивши цей занехаяний в хорватській літературі жанр. У 1960 році вийшла збірка літературно-публіцистичних нотаток «Нічні друзки» («Noćno iverje»), за яку він наступного року отримав Премію міста Загреба. У 1961 році вийшла збірка віршів «Листок на вітрі» («List na vjetru»), тоді ж і нове видання «Вибраних віршів», за яке він отримав премію ім. Йована Йовановича-Змая Матиці сербської. У 1962 році вийшли збірки «Вірші, епіграми й байки» («Pjesme, epigrami i basne») і «Вибрані епіграми» («Izabrani epigrami»). У 1966 році вийшла збірка нотаток «Нові нічні друзки» («Novo noćno iverje»), у 1967 році – поетична збірка «Пташиний спів» («Ptičji pjev»).

У 1969 році Ґустав Крклец отримав найвищу літературну премію Хорватії – ім. Владимира Назора за сукупний доробок. У 1970 році вийшли літературно-критична книжка «Письменники і твори» («Pisci i djela») і поетична збірка «Сон літньої ночі» («San ljetne noći»). Як і в молодості, в ці роки Ґустав Крклец багато подорожував, побував у багатьох країнах. Крім віршів і статей, Ґустав Крклец часто друкував актуальні замітки про світову літературу, за якою слідкував до кінця життя. У 1974 році Ґустав Крклец став головою Товариства письменників Хорватії (обирався на дві каденції), а потім став головою Спілки письменників Югославії. У 1976 році Ґустав Крклец після декількох напружених поїздок захворів, а восени хвороба його прикувала до ліжка. Будучи хворим, Ґустав Крклец ще встиг побачити свої «Вибрані твори» («Odabrana djela», 1977) в шести томах. Помер Ґустав Крклец 30 жовтня 1977 року в Загребі. Поховали Ґустава Крклеца з найвищими почестями на загребському цвинтарі Мирогой.

Вірші є найважливішою частиною літературного доробку Ґустава Крклеца. Багато віршів Ґустава Крклеца стали хрестоматійними. Попри прозору і яскраво виражену життєлюбність, у віршах часто з’являються й мотиви метафізичного смутку. У доробку Ґустава Крклеца дуже багато сонетів. На думку Євгена Пащенка, основними темами поезії Ґустава Крклеца є «людські почуття, рідна природа, місія поета в суспільстві». Як переплітаються людські почуття з описом природи видно хоча б у вірші «Озеро»:

Молоком сріблястим сяють небозводи,

озеро дрімає. Ліс рудий навколо,

пливемо в кохання. Небеса, і води

й береги кружляють. Літо вже схололо.

Невесела осінь. Крізь кущі тернини

пролітають хмари, далеч вечоріє.

Та допоки світять ниті павутини,

слід од наших весел на воді чорніє.

Перед нами простір – синя далина вся,

і ростуть за обрій попелясті тіні;

тиша. Тільки часом звір, що розридався,

крикне та озветься пугач десь в дубині.

Ми також самотні, будучи на волі,

визволені з будня, із ясного мрева,

наче звірі в лісі, наче птиці в полі,

наче ті заснулі галузки й дерева.

Пливемо в кохання крізь краї лісисті,

сутінь затуляє нам дрімливі очі.

Слухаєм, як пісню, дощ в осіннім листі,

дорогий і тихий дощ посеред ночі.

Ні, не з цього світу озеро глибоке,

безкінечне плесо поза рідним гаєм.

Пливемо й проходять незліченні роки,

а куди несуть нас хвилі, ми не знаєм.

(Переклав Дмитро Павличко).

Ґустав Крклец написав чимало пройнятих легким гумором віршів для дітей. У 1946 році видав збірки віршів для дітей «Піонери будують» («Pioniri grade») і «Шлях у життя» («Put u život»), а наступного року – «Піонери садять ліс» («Pioniri pošumljavaju»). Ґустав Крклец видав ще чимало книжок для дітей, найвідомішою з яких тоді стала збірка «Телеграфні байки» («Telegrafske basne», 1952). Окрім інших, вийшли ще збірки «Квітки» («Cvijeće», 1952), «Дзвіночок на хвості» («Zvonce o repu», 1954), «Дерев’яний велосипед» («Drveni bicikl», 1964), «Ластівка над містом» («Lastavica nad gradom», 1966), «Мавпа і окуляри» («Majmun i naočale», 1967), яка за наступні десять років витримала сім перевидань і була перекладена багатьма мовами, «Дерев’яні хлопчаки» («Drveni klinci»), «Чорний дрізд» («Crni kos») та інші.

Українською мовою окремі вірші Ґустава Крклеца переклав Дмитро Павличко (Озеро // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).

***

Хорватський поет Добріша Цесарич (по-хорватськи: Dobriša Cesarić) народився десятого січня 1902 року в місті Пожега в родині Джюро Цесарича (1868–1919), інженера лісового господарства, і Марії, уродженої Маркович (1873–1956). Дитинство від 1905 року провів в Осієку, де закінчив середню школу та два нижчі класи гімназії.

Ще малою дитиною Добріша багато подорожував із батьками. І всі подорожі його дитинства були кораблем: від Осієка до Земуна, від Рієки до Котора, звідти до Венеції тощо. У ті ранні роки й зародилася його любов до моря, річки та освітлених кораблів. Під час Першої світової війни у 1916 році родина Цесаричів переселилася до Загреба, де Добріша закінчив гімназію, а після матури 1920 року записався на студії до Загребського університету, спершу на право, а потім на філософію. Розгублений у великому місті, він не знав за що йому взятися. Схильність до мистецтва привела його у загребський Хорватський народний театр, де хотів стати театральним режисером.

Пропрацював там в архіві два роки (від 1924 до 1926 року) на громадських засадах і кинув ту справу. Від 1929 до 1941 року працював бібліотекарем в Інституті гіґієни та лектором у Школі громадського здоров’я. Після виникнення Незалежної держави Хорватії працював у Міністерстві народної освіти, у Відділі хорватської мови. Після Другої світової війни до виходу на пенсію у 1958 році Добріша Цесарич працював редактором у центральному Видавництві Хорватії (Nakladni zavod Hrvatske), реорганізованому згодом у видавництві «Зоря» («Zora»). Упорядковував і редагував книжкові серії «Слов’янські письменники» («Slavenski pisci»), «Югославські письменники» («Jugoslavenski pisci») і «Сучасні письменники Хорватії» («Suvremeni pisci Hrvatske»). Добріша Цесарич був дійсним членом Югославської академії наук і мистецтв від 1951 році, у 1962–1963 роках був головою Товариства письменників Хорватії. Помер Добріша Цесарич у Загребі 18 грудня 1980 році на 79-му році життя. Довго хворів діабетом, страждав через тяжкі ушкодження печінки. Стоїчно зносив ці страждання, нікого не обтяжуючи своїми проблемами.

Ще коли жив в Осієку, чотирнадцятирічним хлопцем написав свого першого вірша «І я цілую» («I ja ljubim»), який був опублікований у загребській молодіжній газеті «Побратим» («Pobratim») у 1916 році. У вісімнадцятирічному віці віршем «Пробудження лісу» («Buđenje šume») сміливо увійшов у хорватську поезію, через широко відчинені двері, так би мовити. У 1923 році Добріша Цесарич разом із Вєкославом Маєром заснував літературну газету «Озон» («Ozon», вийшло лише перше, пілотне, число). Співпрацював тоді з часописом «Сучасник» («Savremenik»), редакторами якого були Мілан Беґович та Антун Бранко Шимич. Познайомився з Мирославом Крлежею і почав співпрацювати з часописом «Літературна республіка» («Književna republika»), де яскраво виразилися риси його ліричної фізіономії. За свою першу поетичну збірку «Лірика» («Lirika», 1931) він, тоді ще зовсім молодий і відносно невідомий поет, отримав премію Югославської академії наук і мистецтв (1931). Редакції більшості періодичних видань відчинили для нього свої двері. Співпрацював із багатьма газетами та літературними часописами, зокрема, з такими як «Критика» («Kritika»), «Хорватське рев’ю» («Hrvatska revija»). Друкував там і літературно-критичні статті.

Ціле своє життя Добріша Цесарич залишався надзвичайно скромним і затаєним. Його майже неможливо було намовити на інтерв’ю (він зазвичай казав: «Усе, що вас цікавить, є в моїх віршах»). Коли ж деколи його таки вмовляли на інтерв’ю, то міг із журналістом розмовляти «до пізньої ночі», дати йому що забажає, лиш би не пхався до його «інтимної поетичної робітні». Добріша Цесарич був напрочуд акуратним і педантичним. За спогадами приятелів, його помешкання було бездоганно чистим, аскетичним, стерильним, наче операційна палата. Ніде не було розкиданих папірців, газет, книжок на столі, – ніхто б і не подумав, що там мешкає поет. Перед публікою виступав дуже рідко, ще рідше читав свої вірші по радіо. Якщо вже читав свої вірші публічно, то робив це дуже своєрідно, трохи навіть патетично. Коли закінчував читати вірші, то наче пробуджувався з гіпнотичного сну. Все ж був нещасною людиною, багато мовчки страждав, на довірявся нікому, ні друзям, ні своєму «несудженому коханню». Його гриз якийсь таємний біль, походження якого він не знав. Добріша Цесарич почав багато пити. Вирішив покінчити з собою, неодноразово здійснював спроби самогубства. Коли вже справді був на самісінькому краю смерті, а його в останню мить таки врятували, то покінчив із алкоголем. Для прикладу, у 1931 році, під час однієї зі своїх тяжких криз, прийшов до Мирослава Крлежі з наміром залишити йому свої рукописи на посмертне зберігання. Крлежа згадував: «Прийшов до мене о пів на третю вночі, цілком п’яний. Сказав, що йде на міст над Савою, щоб скочити з нього. Я ж його виштовхав із дверей з викриками: “Ах ти ж пияцюро! У яку пору приходиш! Біжи, скачи в Саву зі всіма своїми рукописами!”». Така жорстка реакція Мирослава Крлежі привела Добрішу Цесарича до тями, проте він ще довго не бажав із ним розмовляти.

Лірика Добріші Цесарича близька романтикам і модерністам (досвід сільського та міського пейзажу, ґрадація та контрастність, романтична лексика та метафорика, ритмічність і символічно-алегоричні означення). У віршах із соціальними темами («Морг найубогіших» – «Mrtvačnica najbjednijih», «Вагонники» – «Vagonaši», «Муляри» – «Zidari», «Передмістя» – «Predgrađe») Добріша Цесарич приєднався до напряму т. зв. соціальної літератури між двома світовими війнами. Мотиви міського життя та сірого повсякденного життя міста у нього естетично привабливі, він вкладає в них романтичний зміст, що робить його типовим урбаністичним поетом. Його вірші справляють враження спонтанності, легкості та простоти, але Добріша Цесарич особливу увагу все ж звертав на композицію вірша, вирішуючи її головно за принципом циклічності. Комбінуючи т. зв. високі теми з рисами популярних шансонів і шляґерів («Повернення» – «Povratak», «Балада з передмістя» – «Balada iz predgrađa», «Хронос» – «Kronos»), Добріша Цесарич певним суґестивним чином розмиває межу між звичайним і піднесеним і показує, що повсякденні, банальні речі власне і є доленосними. Лірика Цесарича відображає роздуми людини, світогляд якої ґрунтований на констатації різниці між минущим і вічним, реальним та ідеальним, звичайним і незвичайним, красивим і потворним. Антитеза, як головний художній принцип, пронизує поетичне бачення Цесарича і мотивує його творчий акт, в якому присутній не лише стимул до життя, але і його сенс. Світ і його існування, таким чином, знаходять своє виправдання у Цесарича лише як естетичний феномен. Цим одночасно підкреслюється і недосконалість світу, його контрастний характер, необхідність і фатальність кола (заокруглення), т. зв. вічного повернення, а також домінування песимізму. Багато віршів Добріші Цесарича покладено на музику.

Вийшли такі поетичні книжки Добріші Цесарича: «Врятовані вогні» («Spasena svjetla», 1938), «Вибрані вірші» («Izabrani stihovi», 1942), «Вірші» («Pjesme», 1951), «Освітлений шлях» («Osvijetljeni put», 1953), «Три вірші» («Tri pjesme», 1955), «Голі години» («Goli časovi», 1956), «Не моя весна» («Proljeće koje nije moje», 1957), «Вибрані поезії» («Izabrane pjesme», 1960), «Поезія» («Poezija», 1965), «Мій друже» («Moj prijatelju», 1966), «Водоспад: Вибрані поезії» («Slap: Izabrane pjesme», 1970), «Вогні далини» («Svjetla za daljine», 1975), «Вибрана лірика» («Izabrana lirika», 1975), «Фруктове деревце після дощу» («Voćka poslije kiše», 1978).

У серії «П’ять століть хорватської літератури» (том 113) вийшла книжка Добріші Цесарича «Вірші. Мемуарна проза» («Pjesme. Memoarska proza», 1976).

Посмертно вийшли, зокрема, такі видання творів Добріші Цесарича: «Врятовані вогні» (1985), «Срібні намистини у поетові» («Srebrna zrnca u pjesniku», 1985), «Балада з передміста» («Balada iz predgrađa», 1992), «Повернення» («Povratak», 1995), «Подеколи» («Kadikad», 1997), «Вірші» (2007), «Вибрані твори» («Izabrana djela», 2008; упорядкував Вінко Брешич).

Вірші Добріші Цесарича є вираженням оригінального, власного досвіду, вони виникали не за допомогою певної словесної імітації заздалегідь встановленої стереотипної форми. Його вірші течуть своїм природним плином. І навіть коли вони видаються «склепаними», за ними стоїть певна думка, ідея, вони не є наслідком чи плодом «збігу словесних обставин», а внутрішніми картинними думками, виливом щирих емоцій. Можна сказати, що лірика Добріші Цесарича має ще одну рису, яка виглядає не тільки рідкісною, але й осібною в хорватській поезії ХХ ст. Це випадкові, але дуже переконливі, поетові спроби оживити радість у сфері мистецтва, із якого вона, наче якийсь негідний мотив, давно витиснута. Характерно, що такі ідеї зазвичай зявляються в поетових мотивах вечора та ночі – в антуражі, в якому інші поети творили найтемнішу поезію. Чимало строф Добріші Цесарича із тьмяного міського пейзажу виблискують, наче флуоресцентні квіти (вірші «Сутінки» – «U suton», «Святкування вечора» – «Slavlje večeri»).

Серед великих хорватських поетів Добріша Цесарич, найвірогідніше, є тим, хто написав найменше. Коло півтори сотні віршів, рідко який із них переходить на другу сторінку. Багато «сліз і слів» Цесарича залишилися прихованими від решти людей, тож вірш «Прихований біль» («Sakrivena bol») є віршем про самого себе:

Дехто болю свого не ховає,

Наче рану всім на розгляд відкриває.

Інший десь у глибині хова,

Не виплюскує у сльози і слова.

Ціпить свій тремтливий жах

У куточку згину на устах.

І у ньому терпне, терпне,

І тамує почуття нестерпне.

А душа той біль на дно приймає,

Наче море кинутий у нього камінь.

Хай би як пінилося бурхливо,

Та не вихлюпне його припливом.

(Переклав Іван Лучук).

Лірика Добріші Цесарича, одного з найвизначніших хорватських поетів, «чарівника вірша» («čarobnjak stiha»), зародилася та зростала між двома світовими війнами, розцвіла після другої. Ця лірика зростала тихо й поступово, маючи за собою Сільвіє Страхимира Краньчевича, Антуна Ґустава Матоша, Владимира Видрича, Антуна Бранка Шимича, а її супутниками були поети, що визначали ту епоху: Мирослав Крлежа та Тін Уєвич. Поетові вдалося, маючи таких попередників і в такому товаристві, завоювати своє власне, осібне місце у хорватській поезії.

Із критичних і мемуарних текстів Добріші Цесарича слід згадати хоча б такі: «Про А. Б. Шимича» («O A. B. Šimiću»), «Тридцять років тому» («Prije trideset godina»), «Мої перші спогади про Крлежу» («Prve moje uspomene na Krležu»), «Пам’ять про Ґорана» («Sjećanje na Gorana»), «Моє школярство в Осієку» («Moje osječko đakovanje»).

Перекладав Добріша Цесарич з німецької, російської, італійської, болгарської та словенської мов. Його переклади (властиво, переспіви) увійшли до видань «Книга переспівів» («Knjiga prepjeva», 1951), «Вибрані вірші та переспіви» («Izabrane pjesme i prepjevi», 1975).

Добріша Цесарич є одним із найвідоміших у світі хорватських поетів, його вірші перекладено не лише слов’янськими мовами, але й англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, угорською, румунською, турецькою, албанською, а також латиною та есперанто.

Добріша Цесарич став лауреатом премії Спілки письменників Югославії (1954), щорічної премії ім. Владимира Назора (1964) і премії ім. Владимира Назора за весь літературний доробок (1968), премії ім. Івана Ґорана Ковачича («Goranov vijenac», 1976).

За статистикою, підсумованою літературознавцями, Добріша Цесарич написав 165 віршів, 127 із них опублікував за життя у 14 самостійних збірках (збірки, де є ще переспіви та мемуарна проза, до уваги не беруться).

У рідному місті поета від 2003 року відбуваються «Дні Добріші Цесарича», на яких вручають хорватську поетичну премію, яка носить його ім’я.

Додаток-інтермеццо

Добріша Цесарич

Фруктове деревце після дощу

На деревце поглянь після дощу

Фруктове: крапель досхочу,

Стрясає їх, а сонце сяє,

Гілля розкішно розцвітає.

Лиш сонце леда-ледь зайде,

Краса із нього ізійде.

Ізнов воно собі бідненьке

Звичайне деревце маленьке.

(Переклав Іван Лучук).

(10.01.2018, 00.00 – 00.08)

Dobriša Cesarić

Voćka poslije kiše

Gle malu voćku poslije kiše:

Puna je kapi pa ih njiše.

I bliješti suncem obasjana,

Čudesna raskoš njenih grana.

Al nek se sunce malko skrije,

Nestane sve te čarolije.

Ona je opet kao prvo,

Obično, jadno, malo drvo.

***

Хорватський письменник Драгутин Тадіянович (по-хорватськи: Dragutin Tadijanović) народився четвертого листопада 1905 року у селі Растуш’є біля Славонського Броду (тоді Австро-Угорщина). Був найстаршою дитиною в родині. Його батьки Емерик (Мірко) Тадіянович (1886–1932) та Маґдалена (Манда), уроджена Кеґлєн (1881–1963), мали шестеро дітей: Карла (хресне ім’я Драгутина), Джюро, Франьку, Антуна, Юрія та Кату. У 1912–1916 роках ходив до Нижчої народної школи в сусідньому селі Подвінь, у 1916–1918 роках – до Вищої народної школи в Славонському Броді. У 1918 році вступив до Реальної гімназії в Славонському Броді; на заняття ходив пішки з рідного села й назад, коло пятнадцяти кілометрів. У третьому класі гімназії, маючи тринадцять років, почав писати вірші. Восени 1920 року оселився в бродському монастирі. 1 березня 1922 року в загребській молодіжній газеті «Омладина» («Omladina») під псевдонімом Марґан Тадеон опублікував вірш «Сумна осінь» («Tužna jesen»); це єдиний надрукований у гімназійні роки його вірш. 24 вересня 1925 року у Славонському Броді отримав атестат зрілості, а 13 жовтня того ж року записався на студії лісництва на господарсько-лісничому факультеті Загребського університету. Згодом Драгутин Тадіянович згадував: «Два з половиною роки не наважувався сказати батькові, що не буду лісівником. Коли нарешті сказав, то додав, що не хочу від нього ніякої допомоги. Той відповів: “І не отримаєш її”. Так від 1928 року ніколи не мав допомоги від батька. Філософію, до якої перейшов, вивчав дванадцять років». У 1928 року перейшов на філософський факультет, де студіював історію південнослов’янських літератур і філософію. 1 вересня того ж року у 8 числі часопису «Письменник» («Književnik»), редактором якого був Мілан Беґович, під псевдонімом Тадеон опублікував вірш «Голубині крила» («Golubinja krila»). 19 квітня 1933 року, у поїзді зі Славонського Броду до Загреба познайомився зі студенткою історії мистецтва Єленою Лєвакович, яка 4 вересня 1939 року стала його дружиною. 29 квітня 1935 року влаштувався коректором у Закладі друку «Народної газети», потім став редактором, працював там до 1940 року. 25 лютого 1937 року отримав диплом філософського факультету Загребського університету; 11 квітня того ж року обраний секретарем Товариства хорватських письменників, цю посаду обіймав до 31 березня 1940 року. У 1939–1945 роках викладав в Академії мистецтв у Загребі. Від 23 червня 1944 року до 6 травня 1945 року обіймав посаду літературного секретаря Загребського бібліографічного видавництва. 4 лютого 1951 року обраний заступником голови Матиці хорватської, обіймав цю посаду до 19 грудня 1954 року. 30 червня 1953 року обраний членом-кореспондентом Югослов’янської академії наук і мистецтв. 28 лютого 1964 року обраний головою Товариства письменників Хорватії, обіймав цю посаду до 19 березня 1965 року. Був упорядником і редактором серії «Твори хорватських письменників» («Djela hrvatskih pisaca») у видавництві «Зоря» («Zora»), серії «Хорватські поети» («Hrvatski pjesnici») у Матиці хорватській. Працював директором Інституту літератури Югослов’янської академії наук і мистецтв до виходу на пенсію в 1973 році. 26 січня 1996 року на засіданні відділення літератури Хорватської академії наук і мистецтв кандидатуру Драгутина Тадіяновича було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури за 1996 рік. 10 січня 1998 року в Загребі вночі швидка допомога привезла Драгутина Тадіяновича в інфекційну лікарню «Др. Фран Міхалєвич», де він лікувався до 11 лютого, коли був відвезений до своєї квартири, де продовжив лікування. Під час лікування написав сорок вісім хайку та дев’ять «Лікарняних елегій» («Bolničke elegije»). 7 листопада 2000 року в Загребі на засіданні Міської скупщини (Gradska skupština) був обраний почесним громадянином міста Загреба (до нього з письменників почесними громадянами Загреба були Іван Мажуранич, Авґуст Шеноа, Еуґен Кумічич, Ксавер Шандор Джальський, Мирослав Крлежа). 27 червня 2007 року Драгутин Тадіянович помер у Загребі на 102 році життя.

Під власним ім’ям-прізвищем Драгутин Тадіянович почав друкуватися з 1930 року у часописах «Хорватський вісник» («Hrvatska revija») і «Письменник», у збірнику «Лірика шістьох» («Lirika šestorice») разом з іншими п’ятьма поетами. Перша збірка віршів «Лірика» («Lirika») вийшла в 1931 році. Друга поетична збірка «Сонце над зораними полями» («Sunce nad oranicama», 1933), яку видав власним коштом, була заборонена. Загалом Драгутин Тадіянович написав коло пів тисячі віршів, видав коло тридцяти поетичних книг, підготував декілька видань своїх вибраних і зібраних творів. Найзначнішими його збірками були «Попіл серця» («Pepeo srca», 1936), «Дні дитинства» («Dani djetinjstva», 1937), «Смуток землі» («Tuga zemlje», 1942), «Вірші» («Pjesme», 1951), «Свято жнив» («Blagdan žetve», 1956), «Гість у Вучедолі» («Gost u Vučedolu», 1957), «Срібні сопілки» («Srebrne svirale», 1960), «Каблучка» («Prsten», 1963), «Поезія та проза» («Pjesme i proza», 1969), «Поезія» («Poezija», 1973), «Прив’язаний до землі» («Vezan za zemlju», 1974), «Зібрані вірші» («Sabrane pjesme», 1975), «Мрія» («San», 1976), «Дружба слів» («Prijateljstvo riječi», 1981), «Лампада кохання» («Svjetiljka ljubavi», 1984), «Моє дитинство» («Moje djetinjstvo», 1985), «Хліб насущний» («Kruh svagdanji», 1986), «Море в мені» («More u meni», 1987), «Дім таїн» («Dom tajnovitosti», 1993), «Чаклування» («Čarolije», 1994). «Зібрані твори» («Sabrana djela») у пяти томах виходили двічі: перше видання у 1988 році, друге – у 1995 році.

Увійшовши в літературу в час, коли ще відчувалися відголоски модернізму, експресіонізму, коли виникала т. зв. соціальна література, замість підлаштовування до якогось напрямку, Драгутин Тадіянович визначився з інтимними й особистісними темами. Зважаючи на життєві чинники у їх голому вигляді, він несвідомо – на виражальному та зображальному рівні – наближався до наїву та «віри митця в можливість творення рівноваги зі світом» (Ц. Міланя).

Хоча упродовж сімдесятилітнього віршування Драгутина Тадіяновича не відбулося суттєвих змін, внутрішньопоетичних радикальних зламів з огляду на тематичний вибір, критика схильна його доробок ділити на декілька характерних фаз.

У першій фазі (1920–1935) молодий поет, покинувши рідні краї й переїхавши до Загреба, залишається міфологічно пов’язаним із природою та дитинством рідного села Растуш’є. У віршах «Високі жовті пшениці» («Visoka žuta žita»), «Лілія» («Lelija»), «Жінки під горіхом» («Žene pod orahom»), «Довгої ночі, зимової білої ночі» («Dugo u noć, u zimsku bijelu noć»), «Далеко від мене зорані поля» («Daleko su od mene oranice»), «Хотів би я порвати струни» («Htio bih pokidati žice»), «Якби я був учителькою» («Da sam ja učiteljica»), «Моя бабуся благословляє пшеницю» («Moja baka blagosilje žito») він висвітлює «справжність втраченого дитинства як архетипні цінності» (Ц. Міланя). Втрата зв’язку з рідним краєм показана як втрата контакту зі своїм питомим місцем, тож у його ліриці переважає почуття самотності й відчуженості. Туга за втраченим світом стала ідеальною реконструкцією, яку характеризували проста та ясна мова, стиль нарочитої наївності та спонтанності, а також повернення як ключова тема.

Перехід до нової фази відбувався під знаком все очевиднішого протиставлення урбаністичного й рустикального, європейського та вітчизняного, минулого та майбутнього, тобто пошуку нової опори замість дотогочасної прив’язаності до рідних місць, їх пейзажу та їх дещо наївного романтичного змальовування. Втрата зв’язку з малою батьківщиною, дитинством і зораними полями все чіткіше показана як втрата контакту із сенсом життя, чим поет осягає не лише екзистенційні, а й онтологічні сторони людського життя. Рідне Растуш’є переростає в ідеалізовану та недосяжну картину буколічного та щасливого світу, а автор інтимної хроніки свій новий притулок знаходить всередині стилізованого поетичного тексту.

Після кількарічної мовчанки (19451951), описаної в «Елегії про поета, який довший час не співав» («Elegija o pjesniku koji nije dugo godina pjevao», 1953), наступна фаза творчості Драгутина Тадіяновича стає прецизійнішою та чіткішою, ліричний суб’єкт стає критично дистанційованим, нерідко іронічним та автоіронічним, скептичним і їдким, ненав’язливо медитативним і споглядальним, але й далі не схильним до експериментування. Увага до Славонії та рідного села, які донедавна були центральним поетичним об’єктом, переміщається до нових, перш за все урбаністично-історичних і метапоетично-інтертекстуальних тем і мотивів, зокрема у віршах «Коли мене більше не буде» («Kad me više ne bude»), «На могилі Ґеорґа Тракля» («Na grobu George Trakla»), «Людський вік» («Ljudski vijek»), «Бажаєш написати вірша» («Želiš li napisati pjesmu»), «Розмова з тінню високої гори» («Razgovor sa sjenom visoke planine»), «Тіні Юлія Кловича» («Sjeni Julija Klovića»). У збірці «Дружба слів» (1981) поет пориває з ідеалізованим, буколічним характером своєї поезії, а в збірці «Хліб насущний» (1986) цілком розриває видимі зв’язки з рідним селом.

Але віталізм його першої фази, який проявлявся як усвідомлення унікальності досвіду, і далі діяв. Хоча відомо, що вже все сказано, поет свідомий того, що вірші є наріжним змістом світу.

І останні вірші Драгутина Тадіяновича зберігають сповідально-медитативний тон, численні літературні алюзії, цитати, колажування, наштовхуючи на інтертекстуальні та металітературні спонуки, тоді як тематизування власної позиції поетичного суб’єкта та контексту продовження вірша свідчить про виразну поетичну самосвідомість, як-от у віршах «Море в мені» («More u meni»), «Хмара» («Oblak»), «Людське говоріння» («Ljudsko govorenje»), «Що з моїм віршем у Китаї» («Što li je s mojom pjesmom u Kini»), «Спогад про мого побратима Йосипа Берковича 19051944» («Spomen na moga pobracima Josipa Berkovića 19051944»), «На столі хліб» («Na stolu kruh»), «Все вже сказано» («Sve već rečeno»), «Гроно» («Grozd»), «У тіні понурої крони» («U sjeni mrke krošnje»), «Отченаш Лема Каменя» («Očenaš Lema Kamena»), «На смерть Антуна Шоляна» («U smrt Antuna Šoljana»), «Пісенька святому Влахові в Дубровнику» («Pjesanca svetome Vlahi u Dubrovniku»).

Показовим для поетики Драгутина Тадіяновича є вірш «Про слова» (із присвятою «Єлені на іменини» та зазначенням місця й дати написання «Загреб, Ґая 2-а, 18 липня 1991, неділя»):

Чи є слова, чи справді є слова

На цій Землі, що здатні передати

Терпіння, й болі, і страждання вбогих,

І нашої Вітчизни – в цьому лихолітті?

Нема. Немає слів таких. Існує

Лиш відповідь, як безконечна тиша,

Яку хіба що тільки Бог почує

Із ангелами –

В тій далечі, куди не долітає

Ні думка, ні фантазія людини.

Мої слова так само заслабкі, щоб передати

Забивства, муку і страшну масакру.

Бо слово здатне тільки тішитись, радіти

Від сонця і від нашої любові,

І тільки іноді від щастя

Сплакнути може нишком.

(Переклав Дмитро Павличко).

Хоча деколи вміє засвоїти не лише нові теми, але й форми («глухі сонети», хайку), Драгутин Тадіянович залишається вірним своїй вихідній позиції. Продовжуючи традицію вільного вірша від Янка Полича Камова до Мирослава Крлежі й Антуна Бранка Шимича, він просодію тонічного вірша перемістив до розмовного типу вірша, залишившись прихильником повсякденної мови. Особливу роль у будові вірша присвячує паузам і стилізаторському позиціонуванню прикметників, синтаксичним повторам, повільному темпові та ритму, народному восьмискладовику та десятискладовику, а також дактилічним зачаткам.

Словник Драгутина Тадіяновича простий і добірний, стиль вишуканий і лапідарний, сформований під впливом Біблії, народної пісні, а також творчості Антуна Бранка Шимича, Джакомо Леопарді, Фрідріха Гельдерліна. Це спричинило комунікативність його лірики, яку сучасна поезія майже втратила. Зберігши відкрите ставлення до щоденних екзистенційних питань, до банальних досвіду та ситуацій, цей «цар Мідас, який перетворює на поезію все, до чого торкається» (З. Мрконич) досягає медитативної глибини «винятково інтенсивним ставленням до світу» (Т. Мароєвич).

Названий «живим класиком хорватської поезії» (З. Зима) та «поетом-інститутом» (Т. Мароєвич), Драгутин Тадіянович став нормою чи стандартом для наступних поетичних поколінь. Про популярність його лірики певним чином свідчить постійна зацікавленість його творчістю і фахівців, і широкої читацької публіки, а також численні перевидання його книг.

«Поезія Тадіяновича, – писав Валерій Лавренов, – яскрава і безпосередня. Він нічого не вигадує. Все, про що писав, відбувалось насправді, що й приваблює, має сповідальний характер. Ця сповідь іде від його серця, від його душі. Вона переконлива, щира і відверта… Слова його творів ніби повертають собі свій первісний, справжній вигляд, вони ніби щойно відірвані від магматичного сплаву. Ці слова сяють своїми гострими кристалами, своєю яскравою барвистістю. Вільний вірш, різноманітна метрика, ритм народної говірки – це ті зовнішні риси поезії Тадіяновича, що повертають нам простоту, наївність, чистий подих дитини».

У 1966 році в Белграді була видана книжка віршів «Вечір над містом» («Večer nad gradom», 1966) у македонському перекладі Ацо Шопова та словенському перекладі Івана Мінатті. Книжку віршів Драгутина Тадіяновича «Kanto al mia koro» переклав на есперанто і видав Йосип Велебіт. Поетичні збірки та окремі вірші Драгутина Тадіяновича перекладені на понад два десятки мов.

Драгутин Тадіянович перекладав з німецької твори Йоганна Вольфґанґа Ґете, Фрідріха Гельдерліна, Новаліса, Гайнріха Гайне та інших, з чеської – Вітезслава Незвала (зокрема, поему «Акробат»). Драгутин Тадіянович упорядкував велику кількість вибраних творів хорватських письменників (зокрема, Сільвіє Страхимира Краньчевича, Антуна Ґустава Матоша, Владимира Видрича, Янка Полича Камова, Тіна Уєвича, Івана Ґорана Ковачича та інших).

Окрім поезії, Драгутин Тадіянович писав критично-есеїстичну та біографічну прозу. Для каталогу виставки «Пів століття хорватського мистецтва» («Pola vijeka hrvatske umjetnosti») написав біографії «Малярі та графіки» («Slikari i grafičari»), «Скульптори» («Kipari»), «Архітектори» («Arhitekti»).

Драгутин Тадіянович отримав велику кількість премій, відзнак і нагород, серед них: премія ім. Йована Йовановича-Змая (Zmajeva nagrada) Матиці сербської в Новому Саді за збірку «Каблучка» (1964), грамота відділення Матиці хорватської у Славонському Броді за теплу любов до малої батьківщини (1965), бронзова медаль скульптора Желька Янеша (1966), премія ім. Владимира Назора за життєвий доробок (1968), відзнака «Марко Марулич» Чакавського зібрання (1972), премія ім. Івана Ґорана Ковачича («Goranov vijenac», 1982), відзнака міста Загреба (1985), премія ім. Тіна Уєвича за збірку «Хліб насущний» (1987), відзнака «Добрий ранок, море» («Dobrojutro, more», 2000) за тривалий внесок у хорватську літературу, титул «poeta oliveatus» на фестивалі «Croatia rediviva: Ča, Kaj, Što – baštinski dani» (острів Брач, 2001).

Драгутин Тадіянович став кавалером Ордена заслуг перед народом із золотою зіркою (1976) у Парижі, Ордена Республіки із золотим вінком (1987) у Белграді, Ордена князя Терпимира (1995) у Загребі.

Українською мовою окремі вірші Драгутина Тадіяновича переклали Григорій Кочур, Дмитро Павличко, Валерій Лавренов ([Вірші] // Кочур Г. Друге відлуння: Переклади. – Київ, 1991; Над могилою друга // Всесвіт. – 1996. – № 8/9; [Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008; [Вірші] // Буковинський журнал. – 2015. – № 4 (98)).

Українською мовою окремі вірші Драгутина Тадіяновича переклали Григорій Кочур, Дмитро Павличко, Валерій Лавренов ([Вірші] // Кочур Г. Друге відлуння: Переклади. – Київ, 1991; Над могилою друга // Всесвіт. – 1996. – № 8/9; [Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008; [Вірші] // Буковинський журнал. – 2015. – № 4 (98)).

Українською мовою окремі вірші Драгутина Тадіяновича переклали Григорій Кочур, Дмитро Павличко, Валерій Лавренов ([Вірші] // Кочур Г. Друге відлуння: Переклади. – Київ, 1991; Над могилою друга // Всесвіт. – 1996. – № 8/9; [Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008; [Вірші] // Буковинський журнал. – 2015. – № 4 (98)).

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”