***

Хорватський і боснійський письменник Анджелко Вулетич (по-хорватськи: Anđelko Vuletić, по-боснійськи так само, по-герцеґовинськи також) народився шостого лютого 1933 року у селі Трембіля біля міста Требінє, тож навіть ця поетична алітерація його родинних місць вплинула на визначення його літературної долі. Народився він у Боснії та Герцеґовині, у тодішньому Королівстві Югославія. Після закінчення середньої школи на малій батьківщині вивчав літературу в югославській столиці на філологічному факультеті Белградського університету. Після воєнного лихоліття в колишній Югославії на початку 1990-х років живе в хорватській столиці Загребі.

Vuletic

Анджелко Вулетич увійшов в літературу як поет, автор романів і драматург. Відомий він і своїми літературно-критичними та полемічними статтями, перекладами з французької мови.

Анджелко Вулетич видав романи «Гірке сонце» («Gorko sunce», 1958), «Деревина з пекельної брами» («Drvo s paklenih vrata», 1963), «Дев’яте чудо на сході» («Deveto čudo na istoku», 1966), «День арешту Віли Вукас» («Dan hapšenja Vile Vukas», 1980), «Страждання молодого кар’єриста» («Jadi mladog karijerista», 1984), «Чудотворна рослина доктора Енґела» («Čudotvorna biljka doktora Engela», 1989), «Розстріл усташа Броза» («Strijeljanje ustaše Broza», 1998). Анджелко Вулетич також написав один роман для дітей – «Каменяр Тадія Теґоба» («Klesar Tadija Tegoba», 1973), який входить до лектури середніх шкіл у Хорватії.

У доробку Анджелка Вулетича є ціла низка поетичних збірок: «Граматика або вигнання» («Gramatika ili progonstvo», 1961), «Єдина надія» («Jedina nada», 1962), «Сім вічних питань» («Sedam vječnih pitanja», 1965), «Королева шляхів» («Kraljica puteva», 1968, вірші в прозі), «Змії лізуть з того боку світу» («Zmije odlaze s onu stranu svijeta», 1967), «Мандрівник на свою відповідальність» («Putnik na svoju odgovornost», 1985), «Коли буду великим, як мурашка» («Kad budem velik kao mrav», 1977), «Кросворд читання долі» («Križaljka za čitanje sudbine», 1985), «Повторний іспит» («Popravni ispit», 1989), «Бджола і куля» («Pčela i metak», 1995), «Листи небесному грому» («Pisma nebeskom gromu», 1996), «Сараєво, а сонце сходить» («Sarajevo a zalazi sunce», 1996), «Тайна вечеря» («Tajna večera», 1997), «Нитки й мотузки» («Konci i konopci», 2011).

Декілька разів виходили вибрані поетичні твори Анджелка Вулетича: «Поезія» («Poezija», 1971), «Кипарис на батьківщині» («Čempres u zavičaju», 1980), «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1999).

Перу Анджелка Вулетича належить декілька п’єс, зокрема «Андрія Гебранґ» («Andrija Hebrang», 1990) та «Улюбленець партії Бухарін» («Miljenik partije Buharin», 1987).

У своїй поезії Анджелко Вулетич твердо вирішив оспівати підряд всі основні елементи світобудови (воду, вогонь, повітря тощо), відмінки, дієслівні форми та правопис. Його вірші є різновидом автоматичних текстів на задані теми, схематизованою грою прислів’ями та приказками, безсенсовною словогрою, звуковими асоціаціями, позбавленими будь-якого смислу, окрім смислу жесту. Анджелко Вулетич є поетом модерної та вільної версифікації, а на думку З. Глущевича, не він служить версифікації, а вона йому. Поезія Анджелка Вулетича здобула визнання й розголос у світі. Зокрема, французька критика писала, що безсумнівно можна стверджувати, що в особі Анджелка Вулетича маємо великого поета, чия поезія захоплює нас дивним поєднанням дійсності та прагнення безконечності.

На своєму довгому шляху Анджелко Вулетич пройшов модерну поетичну школу, в якій ліричне ставлення до навколишньої дійсності (та й до світу загалом) поглибилося метафізичними мотивами із сильною рефлективністю, базованою на багатій і суґестивній метафориці. Моральні дилеми, які виникли у прірвах між явою та сном, уводять і прозу Анджелка Вулетича в його поетичний світ.

Українською мовою збірку віршів Анджелка Вулетича «Великий, наче мурашка» переклав Леонід Талалай, вийшла вона в Києві в 1997 році.

***

Хорватський письменник Луко Палєтак (по-хорватськи: Luko Paljetak) народився 19 серпня 1943 року у славному далматинському місті Дубровник, в якому закінчив восьмирічну школу, Педагогічне училище та два семестри Педагогічної академії (1962). Потім вирушив да Задара, в якому закінчив у 1968 році філософський факультет місцевого університету (відділення хорватської мови та літератури й англійської мови та літератури). До 1978 року працював асистентом на філософському факультеті Задарського університету, попри те у 1969–1973 роках працював режисером і драматургом у задарському Ляльковому театрі, був редактором часопису «Задарське рев’ю» («Zadarska revija»).

Paljetak

У 1978 році повернувся до рідного міста, в якому досьогочас працює редактором і секретарем редакції часопису «Дубровник» («Dubrovnik»), який видає місцева філія Матиці хорватської. Докторську дисертацію на тему «Літературна творчість Анте Цеттінео» («Književno djelo Ante Cettinea») захистив у 1992 році на філософському факультеті Загребського університету. У 1968 році Луко Палєтак став членом Товариства хорватських письменників та Матиці хорватської, у 1975 році – членом хорватського ПЕН-центру, у 1977 році – членом Спілки хорватських перекладачів, у 1992 році – членом Товариства театральних діячів Хорватії, у 1993 році – членом братства (лицарем) Ордену св. Фортуната, у 1994 році – членом-кореспондентом Хорватської академії наук і мистецтв, а в 1997 році – її дійсним членом, у 1995 році – почесним членом Товариства словенських письменників, у 1997 році – членом Товариства приятелів Дубровницької старовини. Луко Палєтак отримав кілька десятків літературних премій і нагород.

Луко Палєтак видав велику кількість збірок віршів: «Дідько з троянди» («Nečastivi iz ruže», 1968), «Найближчий кінець світу» («Najbliži konac svijeta», 1968), «Фіолетові дощі» («Ljubičaste kiše», 1973), «Гральні кості для старої дами» («Kockice za staru damu», 1975), «Вірші високодостойній і все ж не цілком досконалій пані» («Pjesme mnogo hvaljenoj i ne baš sveusvemu zadovoljavajućoj gospi», 1977), «Божевільний спів у горах» («Ludo pjevanje u planinama», 1978), «Нічне полювання» («Noćni lov», 1981), «Строго конфіденційно» («Strogo pov.», 1983), «Сонети та інші замкнуті форми» («Soneti i druge zatvorene forme», 1983), «Вірші по-дубровницьки» («Pjesni na dubrovačku», 1984, 1990, 1997), «Тварини з Брема та інші вірші» («Životinje iz Brehma i druge pjesme», 1984), «Прихід малих господиньок» («Dolazak malih gospodarica», 1984), «Мушля» («Školjka», 1986), «Заувага про балаканину» («Opaska o cvrkutanju», 1986), «Східний пісок форте» («Sandosten forte», 1987), «Ірис у пляшці» («Perunika u boci», 1987, хайку), «На краю тіла» («Na rubu tijela», 1987, вибрані вірші), «У тумані дрібної синтетики» («U magli sitne sintetike», 1988), «Знижені двері» («Snižena vrata», 1989), «Блазенські вірші» («Klaunske pjesme», 1990), «Співак у жаб’ячому хорі» («Pjevač u žabljem zboru», 1991, хайку), «Руки» («Ruke», 1991), «Вечірня з Овідієм» («Večernja s Ovidijem», 1992), «Інвентар» («Inventar», 1993), «Ангелування» («Anđelovanje», 1993), «Чування» («Bdjenje», 1994), «Швейна машинка під снігом» («Singerica pod snijegom», 1994), «Виставка мінералів» («Izložba minerala», 1996), «Венеція» («Venecija/Venezia», 1997), «Хвиля» («Val», 1997), «Любов» («Ljubav», 1997), «Кохаючи тебе» («Voleći tebe», 1998), «Декілька сторінок» («Nekoliko stranica», 1998), «Теніс-хайку» («Tenis-haiku», 1998, з ілюстраціями автора), «Твій розділ» («Tvoje poglavlje», 1998), «Біла тьма» («Bijela tama», 2000, вибрані вірші), «Терплячі сходи» («Strpljivo stepenište», 2001), «Колінні острови» («Koljenski otoci», 2003), «Все по шість» («Sve po šest», 2003), «Кохати» («Voljeti», 2004, з ілюстраціями автора), «Сонетарний голос» («Sonetarni glas», 2005), «Неважливі вірші» («Pjesme koje nisu važne», 2005, із CD-ромом), «Лаврування» («Lovorenje», 2005, спільно з Мілою Павичевич), «Чорна хроніка» («Crna kronika», 2006), «Перемовини» («Pregovaranja», 2007), «Невидимий прапор» («Nevidljiva zastava», 2008), «Не пишу віршів ніде, лише там, де мене настигнуть» («Ne pišem pjesme nigdje nego tu gdje me stignu», 2011), «Шафа» («Armoire», 2012), «Принагідні сонети» («Nagazni soneti», 2013), «Нові тьми» («Nove tame», 2013) та інші. Характерним для поетики Луко Палєтака є вірш «Мистецтво володіння молотком»:

Ось коробка, з якої один за одним виймаю цвяхи,

і їх забиваю в себе, в нутрі, і вішаю на них прикраси,

картини, краєвиди, органи внутрішні,

і різні нотатки з мого тлінного, а може, вічного

життя (я завжди переплутую часи),

і так я працюю ненастанно, допоки сил стане,

і вистачить цвяхів, тобто доки їх буде досить,

щоб усе бажане створити; як надто сильно інколи вдарю,

шкіру мені цвях пробиває, бувало, потрапляє

сталева колючка і дряпає болісно, але то не страшно,

щоб тільки кров не текла, бо кров лякає людей,

а вони ж вірять, що я обростаю волоссям,

слабкою щетиною, а не цвяхами; а я ж волосся збриваю,

але цвяхи і шерсть однаковим способом забиваю

в себе, в нутрі, як я вже про це сказав, задля різних

потреб, просто звичайним ударом забиваю

в язик, у серце, в нутрі, і то страшенно допомагає

протіканню крові; і так поступово опановую

мистецтво володіння молотком, взагалі

володінням

(Переклав Дмитро Павличко).

Чимало віршів Луко Палєтака покладено на музику, вони стали окрасою дубровницької та загалом хорватської поп-культури; до найвідоміших належать, зокрема, «Я все ж тебе кохаю» («U svakom slučaju te volim») і «На Страдуні» («Na Stradunu»).

Збірка конкретної поезії Луко Палєтака вийшла в Монреалі англійською мовою («Love & Kisses Heart Book», 1979), а збірка віршів вийшла в Мюнстері німецькою мовою («Kein Platz in der Stadt», 2008). Дві двомовні поетичні збірки Луко Палєтака «Утеклі вірші» («Izbjegle pjesme/Ubežne pesmi», 1991, Любляна) і «Sacra» (2004, Загреб) вийшли хорватською та словенською, ще дві хорватською й італійською – «Венеція» (1997, Дубровник) і «Calle dei Ragusei» (2002, Мессіна). А збірка хайку «Перукар хризантем» витримала і двомовне (хорватською й англійською) видання («Frizer za krizanteme/Hairdresser for Chrysanthemums», 2004, Загреб), і тримовне з додатком словенських перекладів (2008, Любляна).

Луко Палєтак видав цілу низку книжок віршів для дітей: «Мишки й кішки перевертом для потішки» («Miševi i mačke naglavačke», перше вид. 1973, наступні – 1975, 1980, 1984, 1986, 1994), «Кондитер-оранґутан» («Slastičar orangutan», 1982), «Тато-льодомат» («Ledomat tata», 1985), «Вагітна лелека» («Roda u drugom stanju», 1988), «Левиці на кавусі» («Lavice na kavici», 1990), «Вибрані вірші для дітей» («Izabrane pjesme za djecu», 1996), «Слон на балконі» («Slon na balkonu», 1998), «Паперовий корабель» («Brod od papira», 2003, з ілюстраціями автора), «Чотири пори року» («Četiri godišnja doba», 2006), «Малий великий світ» («Mali veliki svijet», 2007), «Вірші до картинок» («Pjesme za slike», 2009). Луко Палєтак є автором текстів розмальовок для дітей «Стрибунець Стрибунько» («Skakavac Skočko», 2000), про відомого хорватського моряка, банкіра й мецената Міхо Працата (1522–1607) «Міхо Працат» («Miho Pracat», 2007), про видатного представника хорватської ренесансної літератури Марина Држича (1508–1567) «Марин Држич» («Marin Držić», 2009; вийшла в перекладі французькою мовою, 2010). Луко Палєтак видав прозову книжку для дітей «Оповідки з малої кімнати» («Priče iz male sobe», 1989), збірку драматичних творів для дітей «Духи зі Страхурну» («Duhovi sa Strahurna», 1995), книжку вибраних віршів і прози для дітей «Перевертом» («Naglavačke», 2000). Декілька книжок віршів і прози для дітей вийшло в перекладі словенською мовою.

Луко Палєтак видав книжку ліричної прози «Лірична прогулянка Дубровником» («Jedna lirska šetnja Dubrovnikom», 1993), яка була перекладена італійською мовою («Dubrovnik, scena di un sogno», 1998), прозову збірку «Ґлосарій малої людини» («Pojmovnik malog čovjeka», 2001), збірку коротких оповідань «Ґренландські метелики» («Grenlandski leptiri», 2006), яка була перекладена словенською мовою («Grenlandski metulji», 2009). У доробку Луко Палєтака є два романи: «Прихований сад» («Skroviti vrt», 2004) і «Марин, роман про Држича» («Marin, roman o Držiću», 2011).

Займається Луко Палєтак і драматургією, видав збірку п’єс «Три фарси» («Tri farse», 1982), драму «Після Гамлета» («Poslije Hamleta», 1997), яка була перекладена англійською мовою («Aft er Hamlet», 1999), збірку радіо-драм «Театр у повітрі» («Kazalište u zraku», 2001), драму «Три стрибки ящірки, або Життя Міхо Працата Лопудця…» («Tri skoka gušterice iliti život Miha Pracata Lopuđanina…», 2007).

Вийшло чимало книжок статей, есеїв, студій, оглядів Луко Палєтака: «Бурштинові гральні кості» («Jantarna kocka», 1982), «Огляди давньої й нової хорватської літератури» («Uviđaji iz starije i novije hrvatske književnosti», 1990), «Ляльковий театр з обох боків завіси» («Lutkarsko kazalište s obje strane paravana», 1991), «Картини з виставки» («Slike s izložbe», 1992), «Англійські теми» («Engleske teme», 1997), «Створення Орфея» («Sastavljanje Orfeja», 2005), «Внутрішній край» («Nutarnji rub», 2007), «Зовнішній край» («Vanjski rub», 2007), «Іво Войнович. Лападські сонети» («Ivo Vojnović. Lapadski soneti», 2009).

Луко Палєтак видав низку монографій: «Літературна творчість Анте Цеттінео» («Književno djelo Ante Cettinea», 1995), «Невенка Арбанас» («Nevenka Arbanas», 1997), «Хорватські теми» («Hrvatske teme», 1999), «Іван Ловренчич» («Ivan Lovrenči

», 2001), «Ляльки для театру та душі» («Lutke za kazalište i dušu», 2007), «Любовні вірші Владимира Назора» («Pjesni ljuvene Vladimira Nazora», 2010).

Луко Палєтак упорядкував чотири антології: «Панорама нової канадської поезії» («Panorama novije kanadske poezije», 1972), «Мореплавці. Хорватська поезія про море, моряків і кораблі» («Moreplovi. Hrvatska poezija o moru, pomorcima i brodovima», 1990), «Антологія поезії англійського романтизму» («Antologija pjesništva engleskog romantizma», 1996), «Кола, що розширюються: вибір зі світової лірики ХІХ і ХХ століть» («Krugovi koji se šire: izbor iz svjetske lirike19. i 20. stoljeća», 1997).

Перекладає Луко Палєтак з англійської, французької, італійської, іспанської та словенської мов. Переклав, зокрема, «Кентерберійські оповідання» Джеффрі Чосера, сонети та «Перікла» Вільяма Шекспіра, «Вірші, видіння, пророцтва» Вільяма Блейка, «Чайльд-Гарольда» Джорджа Байрона, «Португальські сонети» Елізабет Баррет Бравнінґ, «Чорного кота» Едґара По, казки та вірші у прозі Оскара Вайлда, «Улісса» Джеймса Джойса, «Бестіарій» Ґійома Аполлінера, «Малого принца» Антуана де Сент-Екзюпері, «Байки та легенди» Леонардо да Вінчі, «Піноккіо» Карло Коллоді, «Циганський романсеро» Федеріко Ґарсії Лорки, «Двадцять віршів про кохання й одну пісню відчаю» Пабло Неруди, «Зібрані вірші» Франце Прешерна тощо.

Чимало віршів Луко Палєтака перекладено іншими мовами, зокрема й українською (Мистецтво володіння молотком // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).

***

Хорватська письменниця та літературознавець Дубравка Ораїч-Толич (по-хорватськи: Dubravka Oraić-Tolić) народилася першого серпня 1943 року у місті Славонський Брод на лівому березі річки Сава. Студіювала філософію та російську мову і літературу на філософському факультеті Загребського університету (1962–1966) та Віденського університету (1967–1969). Захистила докторську дисертацію на тему «Цитатність. Універсальні типи та історичні моделі» («Citatnost. Univerzalni tipovi i povijesni modeli»). Від 1971 до 1998 року працювала в Інституті літературознавства філософського факультету Загребського університету. У 1997 році отримала звання професора на відділенні слов’янських мов і літератур, а в 2004 році – і на відділенні східнослов’янських мов і літератур філософського факультету Загребського університету. У 2013 році Дубравка Ораїч-Толич отримала премію Хорватської академії наук і мистецтв за найвищі наукові та мистецькі досягнення у Хорватії в галузі літератури – за книжку «Академічне письмо: Стратегія та техніка класичної риторики для сучасних студентів і студенток» («Akademsko pismo: Strategije i tehnike klasične retorike za suvremene studente i studentice»).

Orajic_Tolic

Дубравка Ораїч-Толич опублікувала понад півтора десятка книжок різних жанрів – від поезії до літературознавчої прози й есеїстики. Із поетичного доробку Дубравки Ораїч-Толич найвідомішими є дві поеми: «Крик Америки» («Urlik Amerike», 1981) і «Паліндромний апокаліпсис» («Palindromska apokalipsa», 1993). Друга з цих поем написана порядковими паліндромами. Характерним для поетики Дубравки Ораїч-Толич є тетраптих «Хорватське яйце», ось його перша частина (з епіграфом: Напередодні 500-ї річниці відкриття Колумбом Америки, 1991 р., і в самі роковини (1492–1992)):

Нові держави

Як зорі з мряви

Одразу після краху

Постають

Із праху

В чорному Всесвіті

Тільки Хорватія

Витримує орбіти вперті

Надовкола себе

І надовкола смерті

(Переклав Дмитро Павличко).

Найвідомішими й найрезонанснішими книжками Дубравки Ораїч-Толич є такі: «Пейзаж у творчості А. Ґ. Матоша» («Pejzaž u djelu A. G. Matoša», 1980), «Теорія цитатності» («Teorija citatnosti», 1990), «Література й доля» («Književnost i sudbina», 1995), «Парадигми ХХ століття: Аванґард і постмодернізм» («Paradigme 20. stoljeća: Avangarda i postmoderna», 1996), «Двадцяте століття у ретровізорі» («Dvadeseto stoljeće u retrovizoru», 2000), «Чоловічий модернізм і жіночий постмодернізм: Народження віртуальної культури» («Muška moderna i ženska postmoderna: Rođenje virtualne kulture», 2005).

У 1992 році в Загребі вийшла двомовна (хорватською й англійською) книжка Дубравки Ораїч-Толич «Хорватські воєнні писання 1991/92: Повідомлення, свідоцтва, вірші» («Hrvatsko ratno pismo 1991/92.: Apeli, iskazi, pjesme / Croatian War Writing 1991/92: Appeals, Viewpoints, Poems»). У 1995 році вийшла книжка німецькою мовою «Цитата в літературі та мистецтві: Спроба теорії» («Das Zitat in Literatur und Kunst: Versuch einer Theorie», Відень – Кельн – Ваймар). У 2005 році у США у Портленді вийшла поетична книжка англійською мовою «Крик Америки. Паліндромний апокаліпсис» («American Scream. Palindrome Apocalypse»).

Дубравка Ораїч-Толич є авторкою понад сотні наукових та есеїстичних праць у хорватських і закордонних виданнях. До найпоказовіших належать такі: «Три кінці століття. До історії магакультури модернізму. Маленька метарозповідь» («Drei Jahrhundertenden. Zur Geschichte der Megakultur der Moderne. Eine kleine Metaerzählung», 1999, «Neohelicon», Будапешт), «Надлюдина і підлюдина» («Sverhčelovek i podčelovek», 1999, «Russian Literature», Амстердам), «Сміття в культурі ХХ століття» («Smeće u kulturi XX. stoljeća», 1999, «Studia Litteraria Polono-Slavica», Варшава), «Кінець реальності? Причинки до проблематики постмодерної есхатології» («Kraj zbilje? Prilog problematici postmoderne eshatologije», 1999, «Republika», Загреб), «Кінець століття. Міф і літературознавчий термін» («Kraj stoljeća. Mit i književnoznanstveni termin», 1999, «Umjetnost riječi», Загреб), «Парадигми візуальності в хорватській прозі ХХ століття» («Парадигмы визуальности в хорватськой позе ХХ века», 1999, «Studia Slavica Savariensia», Сомбатхей), «Аванґард як утопічна культура: Велимир Хлєбніков» («Авангард как утопическая культура: Велимир Хлебников», 2001, «Russian Literature», Амстердам), «Сучасна хорватська проза. Виклик дійсності» («Suvremena hrvatska proza. Izazov zbilje», 2001, «Republika», Загреб), «Чоловічий модернізм і жіночий постмодернізм» («Muška moderna i ženska postmoderna», 2001, «Kolo», Загреб), «Постмодерністська культура та війна» («Post-modernist Culture and the War», 2001, «Perspectives on Modern Central and East European Literature», Лондон), «Хорватська сучасна проза. Виклик дійсності» («Kroatische Gegenwartsprosa. Die Herausforderung der Wirklichkeit», 2001, «Kultur und Wissenschaft als Brücken in Europa», Єна), «Поетика нульової точки» («Poetika nulte točke», 2002, «Književna smotra», Загреб), «Культурні стереотипи і модерна нація» («Kulturni stereotipi i moderna nacija», 2003, «Forum», Загреб), «Хлєбніков і жінка. Про міфопоетичний андрогінізм» («Hljebnikov i žena. O mitopoetskom androginizmu», 2004, «Književna smotra», Загреб), «Віртуальний реалізм – хорватський пост-постмодернізм» («Virtualni realizam – hrvatski post-postmodernizam», 2005, «Zbornik zagrebačke stilističke škole», Загреб).

Дубравка Ораїч-Толич упорядкувала (співупорядник – Іво Франґеш) серію «Критичні портрети хорватських славістів» («Kritički portreti hrvatskih slavista») та «Енциклопедію хорватської літератури» («Enciklopedija hrvatske književnosti»).

Дубравка Ораїч-Толич переклала з російської роман Андрія Бєлого «Петербурґ», поезії Велимира Хлєбнікова, мемуари Валентина Катаєва «Трава забуття».

Українською мовою окремі вірші Дубравки Ораїч-Толич переклав Дмитро Павличко ([Вірші] // Всесвіт. – 1996. – № 8/9; Хорватське яйце // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).

У першій декаді жовтня 2003 року в столиці Хорватії Загребі я був учасником (єдиним від України) 26-тих Загребських літературних розмов. Хорвати, взагалі-то, полюбляють такі хитрі назви для симпозіумів та конференцій, як-от – літературні розмови. Хоча це був таки симпозіум – міжнародна зустріч письменників, яку організувало Товариство хорватських письменників. А темою стали рівні літературної ґлобалізації. Серед майже двох десятків учасників із понад десятка країн був там і я, меду-горілки не пив, зате говорив-балакав. Було на цих розмовах і достатньо гостинних хорватських літераторів, переважно – із Товариства хорватських письменників. У своїй доповіді «Слов’янські назви місяців у глобальному плані» не оминув я і своєї улюбленої паліндромії. А згадка про паліндромію спричинила і моє знайомство з Дубравкою Ораїч-Толич, авторкою єдиної в хорватській літературі паліндромної книжки. За такої нагоди я прийняв її до Планетарної Управи Паліндромії, скориставшись своїм правом Президента ПУП.

***

Хорватський письменник Джюро Відмарович (по-хорватськи: Đuro Vidmarović) народився першого квітня 1947 року в селі Пілєніце у Липовлянській общині Сісачко-Масловацької жупанії в Хорватії. Початкову школу та гімназію закінчив у Кутині. Закінчив студії історії та філософії на філософському факультеті Загребського університету (1970). На факультеті соціології та журналістики Люблянського університету здобув ступінь маґістра. Від 1970 року працював шкільним учителем у Кутині, Вараждині та Загребі, а від 1972 року зайнявся літературною діяльністю, а також вивченням історії та літературної спадщини хорватських національних меншин у сусідніх країнах, про що опублікував більше сотні оглядів, статей і досліджень у Хорватії, Словенії, Сербії, Угорщині, Австрії й Ізраїлі.

VidmarovicБалкани

У 1990 році Джюро Відмарович був обраний народним депутатом до Сабору (парламенту) Республіки Хорватії, на цій посаді пробув дві каденції до 1995 року. У 1990–1991 роках Сабор обирав його членом делегації Республіки Хорватії на Вічі республік і автономних країв Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, а потім і головою цієї делегації. Від 1990 року Джюро Відмарович є членом всіх скликань Виконавчої ради Хорватського демократичного союзу (ХДС), у 1992–1994 роках був головою Загребської міської ради ХДС і заступником голови ХДС. У 1995–1999 роках Джюро Відмарович – Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Хорватія в Україні. Після поразки ХДС на парламентських виборах у 2000 році Джюро Відмарович був делегований у Міністерство закордонних справ Республіки Хорватії на місце міністра-радника. Від 2002 року – на пенсії. Живе Джюро Відмарович в Загребі.

Джюро Відмарович є членом Товариства хорватських письменників, автором шести поетичних збірок, п’яти книжок на літературно-історичні теми, семи книжок перекладів (самостійних і в співавторстві). Вийшли, зокрема, такі поетичні збірки Джюро Відмаровича: «Потоки та пагорби» («Bujice i bregovi», 1985), «Печатка з магми» («Pečat od magme», 1988), «Кроки» («Koraci», 1991), «Хор у клітці» («Horus u krletci», 2007). Джюро Відмарович видав збірку літературних відгуків і коментарів «Папороть і лишайник» («Paprat i lišaji», 2007). Перекладає з української, російської та словенської мов.

Літературні та наукові статті публікує в часописах «Марулич» («Marulić»), «Хорватське слово» («Hrvatsko slovo»), «Хорватська північ» («Hrvatski sjever»), «Літературна Рієка» («Književna Rijeka»), «Подравському збірнику» («Podravski zbornik»). Набули розголосу такі статті Джюро Відмаровича: «Подравина у поетичній творчості хорватів в Угорщині» («Podravina u pjesničkom stvaralaštvu Hrvata u NR Mađarskoj», 1981), «Сучасні напрямки в поезії угорських хорватів» («Suvremeni tokovi u pjesništvu madžarskih Hrvata», 1991), «Київські листки і зацікавлення глаголицею в Україні» («Kijevski listići i glagoljaštvo u Ukrajini», 2002), «Маловідомі історичні факти про Російську православну церкву. Розкол 1927 року» («Malo poznate povijesne činjenice o Ruskoj pravoslavnoj crkvi. Raskol godine 1927», 2003), «Із літературної спадщини Божени Лоборець» («Iz književne zaostavštine Božene Loborec», 2005).

Джюро Відмарович виступив співупорядником (разом із Марією Белошевич і Мією Карагичем) видань «Поезія хорватів в Угорщині» («Poemaro de Kroatoj en Hungario», 1992, мовою есперанто) та «Поезія градищанських хорватів» («Pjesništvo gradišćanskih Hrvata = Poemaro de Burglandaj Kroatoj», 1992, хорватською мовою й есперанто). Питанням культурного життя градищанських хорватів присвячені книжки Джюро Відмаровича «Градищанськохорватські теми» («Gradišćanskohrvatske teme», 1996) і «Градищанськохорватські теми ІІ» («Gradišćanskohrvatske teme II», 1998). У цих книжках Джюро Відмарович звернув особливу увагу на літературу градищанських хорватів, на її представників – починаючи від Мате Мершича Мілорадича (про якого видав і окрему книжку «Хорват у Градищі» – «Hrvat u Gradišću») до Івана Хорвата, чиї вірші видав у власному упорядкуванні. Попри це Джюро Відмарович видав також інші «тематичні» книжки «Теми про хорватів в Угорщині» («Teme o Hrvatima u Mađarskoj»), «Хорватсько-єврейські теми» («Hrvatsko-židovske teme»), «Українсько-хорватські теми» («Ukrajinsko-hrvatske teme»), а також «Хорвати Боки Которської через призму історії» («Hrvati Boke Kotorske kroz povijest»).

Відомі також праці Джюро Відмаровича «Річка і дуб. А. Ґ. Матош як свідок хорватської діаспори. Хорватські поетичні досягнення в Угорщині» («Rijeka i hrast. A. G. Matoš kao svjedok hrvatske dijaspore. Hrvatski pjesnički uzleti u Mađarskoj», 1990), «Історія й духовне оновлення. Патріотизм як складова сучасної поезії хорватів у сусідніх державах» («Povijest i duhovna obnova. Rodoljubivost kao sastavni dio suvremenog pjesništva Hrvata u susjednim državama», 1992), «Хорватське розпорошення: Теми з хорватської діаспори» («Hrvatsko rasuće: Teme iz hrvatske dijaspore», 2009).

Джюро Відмарович написав велику кількість передмов до різноманітних видань, рецензій. Один із критиків сказав, що Джюро Відмарович є живою легендою. Він є наче звичайною, але одночасно і великою людиною, патріотичною, моральною та скромною.

Джюро Відмарович є членом Головної ради Матиці хорватської і Товариства прихильників глаголиці, членом Виконавчої ради Хорватського культурного віча та Хорватського дипломатичного клубу. У 2011 році був головою журі літературної премії ім. Ксавера Шандора Джальського. Кавалер Ордена князя Бранимира.

Джюро Відмарович подарував міській бібліотеці Загреба близько пяти сотень українських книг, організував кілька виставок українських художників у Хорватії, написав розвідки «Чиїм є “Слово о полку Ігревім”?» («Čije je “Slovo o plku Igoreve”?» – «Marulić», 2001, № 2) та «Кому належать Казимир Малевич і Давид Бурлюк?» («Čiji su Kazimir Malevič i David Burljuk?» – «Književna Rijeka», 2002, № 3).

Виступав в Україні з лекціями про хорватську історію, літературу, культуру. Переклав хорватською мовою уривки з житій православних святих, а також зі студій Олексія Стрижака й Ореста Корчинського, тематика яких стосується білих хорватів. Спільно з І. Швачком переклав книжку Івана Дзюби «Кавказ» («Nova Istra», 2003, № 1), з О. Зарічною – твори Володимира Сосюри, Бориса Антоненка-Давидовича, Олеся Гончара, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Євгена Гуцала, Любові Голоти, Іван Лучука та інших.

Українською мовою окремі вірші Джюро Відмаровича переклав Леонід Талалай («Диво першого: Сторінки хорватської поезії», Київ, 2000).

Із Джюро Відмаровичем ми знайомі з 2000 року, коли я був учасником Днів української культури в Хорватії. Він прийшов на мій виступ до Бібліотеки міста Загреба (у якій розташовані і Українська бібліотека), там ми і познайомилися, а згодом і подружилися. Якраз Джюро Відмарович поводив мене Загребом (неодноразово), показавши цікавинки. Бачилися ми з ним у Загребі і в 2003 році на вже згаданих Загребських літературних читаннях. Переклав він хорватською мовою, окрім моїх віршів, ще й уривок із роману «Уліссея», та й доповідь-статтю «Слов’янські назви місяців у глобальному плані». Декілька разів з ним бачилися у Львові, коли він до нас приїздив. Із ним і Орестом Корчинським ми годинами розмовляли про Білу Хорватію та суміжні матерії.

Іван ЛУЧУК