***

Хорватський письменник Ранко Маринкович (по-хорватськи: Ranko Marinković) народився 22 лютого 1913 року на острові Віс (на Адріатиці) в однойменному місті, де й закінчив початкову школу. До гімназії ходив у Спліті й Загребі. У 1931–1935 роках студіював психологію та романські мови на філософському факультеті Загребського університету. Публікувати у періодиці вірші, прозу, есеї та літературно-критичні статті почав ще в студентські роки, а в 1935 році заснував часопис «Дні й люди» («Dani i ljudi»), але вийшло лише два номери. Вже тоді він мусив, через численні чутки й наклепи, публікувати документи, якими доводив свою національну приналежність, віросповідання своїх батьків, навіть був змушений опублікувати документ про своє хрещення. Від 1939 року прозові твори друкував у щойно заснованому Мирославом Крлежею часописі «Печать» («Peat»).

Marinkovic

 У березні 1939 року в Хорватському народному театрі була поставлена ґротескна драма Ранко Маринковича «Альбатрос» («Albatros»), відбулося лише чотири вистави, але пєса не залишилася непоміченою; критика назвала її «молодечим неокрлежіанізмом». Це був початок великого літературного шляху письменника, який подарував хорватській літератури низку важливих книг.

Під час Другої світової війни італійські фашисти арештували Ранко Маринковича у Спліті й інтернували в таборі Феррамонте в Калабрії. Після капітуляції Італії в 1943 році Ранко Маринкович перебрався в Барі, а звідти – в союзницький табір біженців у синайський Ель-Шатт. У 1945 році Ранко Маринкович повернувся на батьківщину, де влаштувався на роботу в Міністерстві освіти Народної республіки Хорватії, потім працював у Державному видавництві Хорватії. У 1946–1950 роках Ранко Маринкович був директором відділу драми Хорватського народного театру в Загребі. У 1951 році Ранко Маринкович став професором Академії театрального мистецтва, на цій посаді працював до пенсії. В Академії викладав драматургію, справив значний вплив на багатьох студентів, для яких був найулюбленішим і найхаризматичнішим викладачем. Від 1948 року Ранко Маринкович був членом Товариства хорватських письменників, від 1983 року – дійсним членом Хорватської академії наук і мистецтв, дві каденції був депутатом від Хорватської демократичної співдружності в Скупщині (міській раді) Загреба. Помер Ранко Маринкович 28 січня 2001 року в Загребі.

Першою виданою книжкою Ранко Маринковича є збірка оповідань «Проза» («Proze», 1948). Центральним образом збірки є інтелектуал, який після численних конфліктів і розчарувань повертається на малу батьківщину, на острів. Тут виявлено фундаментальну позицію літературного світу Ранко Маринковича – повернення на острів і драма, яка відбувається в душі особистості. Збірка «Проза» охоплює оповідання, написані до війни, у них присутні теми, яким письменник залишається вірним протягом усього творчого шляху: середземноморська атмосфера, події в острівному містечку, на ізольованому острові як на сцені людських драм, зацікавлення стосунками між персонажами, ретельний аналіз одержимості та розчарування персонажів; і все це присмачено всюдисущою іронією. Деякі оповідання з цієї збірки, у дещо переробленому вигляді, покладені в основу пізніших прозових збірок Ранко Маринковича: «Ні брат ні сват» («Ni braća ni rođaci», 1949), «Під балконами» («Pod balkonima», 1953), «Приниження Сократа» («Poniženje Sokrata», 1959), «Карнавал та інші оповідання» («Karneval i druge pripovijetke», 1964). Після збірки «Проза» вийшла повість Ранко Маринковича «Око Боже» («Oko Božje», 1949). Літературно-критичні статті, есеї про драму, театр і кіно увійшли до книжки «Жести та гримаси» («Geste i grimase», 1951), яка охоплює тексти в діапазоні від аналізу театральної поетики, театральної критики (тут слід виокремити статтю про Луїджі Піранделло, письменника, чиї позиції поділяв Ранко Маринкович, особливо стосовно концепції гуморизму) до есеїв про кіно (з яких особливою оригінальністю відзначається «Про механіку та поетику фільму» – «O mehanici i poetici filma»).

Найвизначнішою збіркою оповідань Ранко Маринковича є «Руки» («Ruke», 1953), яка витримала понад три десятки перевидань. Цією збіркою Ранко Маринкович здобув загальне визнання та прихильність критики. Близькість до ранньої прози Ранко Маринковича помітна в середземноморській атмосфері та увазі до персонажів, які страждають від нездатності реалізувати власну ідентичність. У цій збірці надруковані оповідання Ранко Маринковича, які вже стали хрестоматійними; до них у першу чергу належить титульне оповідання «Руки» про творчість, в якому знаходить вияв модерністична побудова оповіді та гра з позицією оповідача; а також оповідання «Обійми» («Zagrljaj»), у якому тематизований сам акт писання (проза про писання прози) і проблематизований взаємозв’язок між мистецтвом і реальністю.

Із драматургічних творів найвідомішою стала п’єса Ранко Маринковича «Ґлорія» («Glorija», вперше поставлена в 1955 році, опублікована в 1956 році). Цей «драматичний міракль» витримав найбільшу кількість постановок (понад шістдесят). Це історія про те, як один священик замислив у церкві замість статуї Богородиці, щоб було переконливіше, поставити колишню циркову артистку Ґлорію, черницю Маґдалену, – це символічний осуд будь-якого догматизму й тоталітаризму, вияв неспроможності всіх ідеологій. Перша постановка «Ґлорії», здійснена Бояном Ступицею, стала справжньою сенсацією, адже перевершила всі тодішні хорватські драматичні опуси. У 1970 році була поставлена теледрама «Ґлорія» (сценарій написав сам Ранко Маринкович).

Найвидатнішим прозовим твором Ранко Маринковича є роман «Циклоп» («Kiklop», 1965), синтез його дотогочасного літературного досвіду. Написаний у модерністичній техніці, розбитий на фрагменти, з частими есеїстичними екскурсами, роман змальовує життя інтелектуально-богемних кіл у Загребі напередодні Другої світової війни. Роман помережаний багатьма цитатами й алюзіями до світової літературної спадщини, у ньому багато символічних і алегоричних елементів. Цей напівавтобіографічний роман повен тонкої іронії та чорного гумору. У 1976 році для сцени роман адаптував Коста Спаїч, а в 1982 році Антун Врдоляк екранізував його, створивши наступного року і телесеріал на його основі. Роман «Циклоп» перекладено на багато мов народів світу.

Роман «Спільне купання» («Zajednička kupka», 1980) близький до драматичного письма Ранко Маринковича, адже написаний як діалог двох персонажів, які у приморському містечку розмовляють на різноманітні теми. Діалоги все частіше стають монологами, з наголошеною маталітературністю та пародіюванням різних літературних жанрів, передусім кримінального роману. Під час громадянської війни Ранко Маринкович опублікував роман «Never more» (1993), у який переніс частину «циклопівської» тематики, а головним персонажем роману є студент, який втікає із Загреба від мобілізації на свою малу батьківщину. Роман написаний також у монологічно-діалогічній техніці, але не сягає рівня «Циклопа». Тоталітаризм і репресії є центральною темою «драматичного водевілю», або ж комедії «Політея, або Інспекторові інтриги» («Politea ili Inspektorove spletke», 1977). У драмі-фарсі «Пустеля» («Pustinja», 1982) Ранко Маринкович знову підняв тему взаємозв’язку між мистецтвом і реальністю. Збірка «Невеселі очі клоуна» («Nevesele oči klauna», 1986) складена з частин, передрукованих із книжки «Жести та гримаси» і доповнених інтерв’ю, в яких автор висвітлює своє ставлення до мистецтва та світу, в якому живе.

Для кіно Ранко Маринкович написав сценарії трьох фільмів: «Гола людина» («Goli čovjek», 1968), «Циклоп» (1982) і «Карнавал, ангел і порох» («Karneval, andjeo i prah», 1990).

Ранко Маринкович отримав премію белградського тижневика «НИН» («Недељне информативне новине») за роман «Циклоп» (1965), щорічну премію ім. Владимира Назора (1965) і премію ім. Владимира Назора за весь літературний доробок (1975), двічі – премію ім. Івана Ґорана Ковачича: за роман «Циклоп» і роман «Never more». Ранко Маринкович став кавалером Великого ордена короля Дмитра Звонимира (1995).

У 1991 році загребська «Вечірня газета» («Večernji list») заснувала премію імені Ранко Маринковича за найкращу й найкоротшу хорватську новелу.

Літературний доробок Ранко Маринковича невеликий за обсягом, проте за художніми вартостями йому належить місце в золотому фонді хорватської літератури другої половини ХХ ст. Поява кожного нового твору Ранко Маринковича була не лише великою літературною, але й культурною подією, навіть і суспільною, адже йому довелося творити в тіні службово фаворизованих авторитетів. Слободан Новак назвав Ранко Маринковича «найбільшим майстром прози, особливо діалогів, яких будь-коли мала хорватська література, і найкращим стилістом сучасної хорватської мови».

Ціле життя Ранко Маринкович писав простим олівцем, а ґумка завжди була поруч. Його називали циніком і Вольтером з острова Віс, а публічно він мав статус найзначнішого хорватського оповідача, драматурга й есеїста ХХ ст. після Мирослава Крлежі.

Українською мовою окремі твори Ранко Маринковича переклала Ольга Мартишева («Руки», «Всесвіт», 2004, № 1/2).

***

Хорватський письменник Анте Стамач (по-хорватськи: Ante Stamać) народився дев’ятого жовтня 1939 року у родині філолога, викладача гімназії на острові Молат у центральній Далмації. Дитинство провів у Дубровнику, Крижевцях, Даруварі та Задарі. До гімназії та середньої музичної школи (головний предмет – скрипка) ходив у Задарі та Загребі, де в 1958 році склав матуру в Першій гімназії. У гімназії його товаришем був пізніший академік, дириґент і композитор Ігор Кулєрич. Вивчав порівняльне літературознавство й англійську мову на філософському факультеті Загребського університету, який закінчив у 1963 році.

STAMA?, Ante

STAMA?, Ante

У 1963–1969 роках студіював музикознавство й історію мистецтва у Любляні, а філософію та германістику – у Відні, де в 1969 року був стипендіатом Фонду Гердера. Ступінь маґістра здобув у 1970 році у Загребі (робота про Тіна Уєвича), а в 1978 році здобув докторський ступінь, захистивши дисертацію про теорію метафори («Метафора у сучасній хорватській поезії»– «Metafora u suvremenom hrvatskom pjesništvu»). Після здобуття диплому працював скрипалем в Опері Хорватського народного театру (Opera Hrvatskoga narodnog kazališta), потім працював музичним редактором Музичного салону Студентського центру (Muzički salon Studentskog centra), засновником якого сам і був.

У 1971 році був обраний науковим асистентом на кафедрі теорії літератури відділення кроатистики філософського факультету Загребського університету. У 1977–1978 роках був стипендіатом Фонду Гумбольдта у тодішньому Західному Берліні та Ґеттінґені. У 1978 році став доцентом, потім надзвичайним професором, а відтак і завідувачем цієї кафедри, замінивши на цьому посту Юре Каштелана. Дійсним університетським професором був обраний у 1989 році. У 1989–1990 роках Анте Стамач працював запрошеним професором в університеті Ольденбурґа. Читав лекції в університетах німецькомовних країн, як університетський викладач і письменник гостював у багатьох країнах, включно із США. Як науковий радник і професор у 2004 році вийшов на пенсію. 17 травня 1990 року був обраний членом-кореспондентом, а 16 травня 2002 року дійсним членом Хорватської академії наук і мистецтв.

Двічі (1981–1984 і 1991–1992) Анте Стамач був головою Хорватського філологічного товариства (Hrvatsko filološko društvo), дві каденції (від 1995 і 1999 року) був головою Товариства хорватських письменників (Društvo hrvatskih književnika). Був заступником голови Матиці хорватської (Matica hrvatska). У 2010–2014 роках був секретарем Відділення літератури Хорватської академії наук і мистецтв (Razred za književnost Hrvatske akademije znanosti i umjetnosti) і членом президії цієї академії. Був редактором часописів «Причина» («Razlog», 1966–1968), «Телеграма» («Telegram», 1968–1971), «Мистецтво слова» («Umjetnost riječi», від 1981 року і донедавна), «Кроатика» («Croatica», від 1989 року і до закриття часопису в 2001 році). Головним редактором часопису «Республіка» («Republika») Анте Стамач був від 2003 року. Анте Стамач був головою редакційної колегії серії «Століття хорватської літератури» («Stoljeća hrvatske književnosti») Матиці хорватської. Помер Анте Стамач 30 листопада 2016 року в Загребі.

Анте Стамач є автором віршів, есеїв, літературознавчих досліджень. Як представник покоління «причинників» («razlogovci», від назви заснованого в 1961 році часопису «Причина» – «Razlog», навколо якого вони гуртувалися), Анте Стамач культивує філософську поезію. Його віршам властиві згущена метафоричність і пронизлива мисленність, вільний вірш з’являється у різних варіаціях, а деколи заміняється і традиційними поетичними формами, наприклад, сонетом. Перша поетична збірка Анте Стамача «Розсип» («Rasap», 1962) насичена базовими екзистенційними питаннями, спогляданням становища людини у світі, катастрофічними візіями. Подібні проблеми відображені і в наступних поетичних збірках: «Зі світом одне» («Sa svijetom jedno», 1965), «Пора нагадування» («Doba prisjećanja», 1968), «Напрям» («Smjer», 1968), «Дешифрування ваги» («Dešifriranje vage», 1972), «Обвальні порівняння» («Odronske poredbe», 1982), «Трени» («Žalostinke», 1991). А збірка «Чорні діри, темні сонети» («Crne rupe, mračni soneti», 1995) приносить бачення Бога як Спасителя й обновителя розхитаної рівноваги світу. Потім вийшли ще поетичні збірки «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1997), «Дзвінкі мотети» («Zvonki moteti», 2004), «Час, час» («Vrijeme, vrijeme», 2006). Спільно з Томиславом Маріяном Білосничем Анте Стамач видав поетичну монографію «Молат» («Molat», 2006).

Для поетики Анте Стамача характерний вірш «Хоч трошки»:

Не демонструючи й сліду могутнього нещастя,

надривно співає кос, виливається

весняний посвист із гострого дзьоба,

і жовтий, уже небезпечний поклик озерної краси,

в якому тонуть

задивлені й заслухані кличі

власного ока.

Ні, ні, краще обійти іменники

на бетоні, і таким чином насправді

зійдуться голоси і письмена, і знайдуть

спільне своє буття.

Тут нема шибениці,

ні смертних розкошів,

тут може вдалося б

хоч трошки пожити.

(Переклав Дмитро Павличко).

У наукових та есеїстичних творах Анте Стамача використовується методологія структурного дослідження літератури (Роман Якобсон, Ян Мукаржовський, Юрій Лотман) із наближенням до феноменології й екзистенціалізму. Вийшли такі праці в галузі літературознавства: «Уєвич» («Ujević», 1971), «Зображальна та понятійна поезія» («Slikovno i pojmovno pjesništvo», 1977), «Теорія метафори» («Teorija metafore», 1978), «Критика чи теорія?» («Kritika ili teorija?», 1983), «Всюди» («Passim», 1989), «Тема Міхалич» («Tema Mihalić», 1996), «Вразливий опис системи: літературознавчі нариси» («Ranjivi opis sustava: književnoznanstvene rasprave», 1996), «Нариси й есеї про хорватську літературу» («Rasprave i eseji o hrvatskoj književnosti», 1997), «Погляд назад» («Pogled unatrag», 1999), «Тема Каштелан» («Tema Kaštelan», 2003), «Моя точка зору» («Moje motrište», 2005), «Справді, Шолян» («Zapravo, Šoljan», 2005), «Літературно-критичні фрагменти» («Književnoteorijski fragmenti», 2012).

Видав Анте Стамач декілька книжок есеїв: «Огляди» («Ogledi», 1980), «Літературне життя» («Književni život», 1993), «На переході» («Na prijelazu», 1996), «Вартості» («Vrijednosti», 1998).

Переклав Анте Стамач чимало ключових творів з теорії літератури та лінгвістики, зокрема такі: «Структура сучасної лірики: Від Бодлера до середини двадцятого століття» Гуґо Фрідріха, «Основні поняття поетики» Еміля Штайґера, «Пролегомени до теорії мови» Луї Єльмслева, «Маньєризм у літературі» Ґустава Рене Гоке. Переклав Анте Стамач художні твори Йоганна Вольфґанґа Ґете, Фрідріха Ніцше, Райнера Марії Рільке, Гуґо фон Гофмансталя, Бертольта Брехта, Джеймса Джойса. Книжка Анте Стамача «Германіка й англіка» («Germanica & anglica», 2007) зібрала тексти про твори, які він перекладав.

Упорядкував Анте Стамач «Антологію хорватської поезії: Від давнини до наших днів» («Antologija hrvatskoga pjesništva: Od davnina pa do naših dana», 2007). У цій антології представлені хорватські поети від ХІІІ ст. до сучасності. Упорядник здійснив спробу представити багатолику картину презентації індивідуального сприйняття та суспільних процесів на хорватських просторах. Спільно з Іво Санадером Анте Стамач упорядкував збірку воєнної лірики «У цей страшний час» («U ovom strašnom času», 1992), перекладену багатьма мовами.

Анте Стамач став лауреатом нагороди «Добрий ранок, море» («Dobrojutro, more», 2007), премії ім. Тіна Уєвича (2007), премії ім. Антуна Бранка Шимича (2011), отримав Оливковий вінок (Maslinov vijenac (poeta oliveatus), 2012) на фестивалі «Croatia rediviva» на острові Брач.

Українською мовою окремі вірші Анте Стамача переклав Дмитро Павличко ([Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).

 ***

Хорватський письменник Павао Павлічич (по-хорватськи: Pavao Pavličić) народився 16 серпня 1946 року в місті Вуковар над Дунаєм на північному сході Хорватії. Середню школу та гімназію закінчив у рідному місті. У 1969 році закінчив філософський факультет Загребського університету, де вивчав порівняльне літературознавство та італійську мову. У 1970 році почав працювати у відділенні порівняльного літературознавства філософського факультету рідного університету, де тепер обіймає посаду професора. У 1974 році захистив докторську дисертацію «Шоста рима в хорватській літературі» («Šesta rima u hrvatskoj književnosti»). 3 грудня 1992 року Павао Павлічич став членом-кореспондентом Хорватської академії наук і мистецтв (сектор літератури), 30 січня 1997 року – її дійсним членом. Павао Павлічич є членом Матиці хорватської (Matica hrvatska) і Товариства хорватських письменників (Društvo hrvatskih književnika).

Pavlicic (1)

У літературі Павао Павлічич дебютував наприкінці 1960-х років новелами та оповіданнями. Він видав такі збірки оповідань: «Човен із води» («Lađa od vode», 1972, 2003), «Чарівні пожежники» («Vilinski vatrogasci», 1975), «Добрий дух Загреба» («Dobri duh Zagreba», 1976, 1996, 1999, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007), «Робóти на даху» («Radovi na krovu», 1984), «Скандал на симпозіумі» («Skandal na simpoziju», 1985), «Як пережити молодість» («Kako preživjeti mladost», 1997), «Отруйний папір» («Otrovni papir», 2001), «Хто це зробив?» («Tko je to učinio?», 2006, вибрані детективні оповідання). Показовим для малої прози Павао Павлічича є оповідання «Добрий дух Загреба». Фабула оповідання така. Головний герой Валентин Кнез займається статистикою. Він не був прихильником криміналістики, але останнім часом це його почало цікавити. Він вивчає злочини в Загребі, класифікує їх за місцем, часом, мотивом, зброєю, соціальним статусом людей. Робить вирізки з газет. Через деякий час помічає, що всі злочини якось повязані між собою і починає їх передбачувати. Злочини мають певний визначений ритм. Починає писати про це книжку «Передбачені злочини». Але десь на початку літа ритм злочинів починає порушуватися. У Загребі відбуваються все страшніші злочини. Це починає бентежити Валентина Кнеза, тож він починає писати нову книжку «Виправлення ритму».

Перу Павао Павлічича належать такі романи: «Блакитна троянда» («Plava ruža», 1977, 2001), «Світильник» («Stroj za maglu», 1978, 1995), «Штучний орел» («Umjetni orao», 1979, 2004), «Вечірній акт» («Večernji akt», 1981, 1982, 1983, 1984, 1990, 1997, 1999), «Вільне падіння» («Slobodni pad», 1982), «Ефір» («Eter», 1983), «Кінець мандату» («Kraj mandata», 1984), «Стальний місяць» («Čelični mjesec», 1985), «Площа свободи» («Trg slobode», 1986), «Чистописання» («Krasopis», 1987), «Ракові діти» («Rakova djeca», 1988, 2001), «Щасливий кінець» («Sretan kraj», 1989), «Коралові двері» («Koraljna vrata», 1990, 1996, 2004), «Діра в небі» («Rupa na nebu», 1992), «Невидимий лист» («Nevidljivo pismo», 1993), «Школа писання» («Škola pisanja», 1994), «Діксиленд» («Diksilend», 1995), «Забуття» («Zaborav», 1996), «Покаяння» («Pokora», 1998), «Квота» («Numerus clausus», 1998), «Неповернення» («Nepovrat», 1999), «Пасьянс» («Pasijans», 2000), «Вірш на прощання» («Pjesma za rastanak», 2000), «Хроніка провінційного театру» («Kronika provincijskog kazališta», 2002), «Сумний багатій» («Tužni bogataš», 2002, 2003, 2004), «Стояча вода» («Mrtva voda», 2003), «Бальзам» («Melem», 2003), «Месник у будинку» («Krvnik u ku

i», 2004), «Комітет щастя» («Odbor za sreću», 2004), «Зміїна серенада» («Zmijska serenada», 2005), «Літературна секція» («Literarna sekcija», 2008), «Крадій кохання» («Kradljivac ljubavi», 2010). Вже в новелістичній фазі Павао Павлічича (третя збірка оповідань «Добрий дух Загреба») відбулися певні зміни в його письмі, які стали його тривкою визначальною рисою: змішування фантастики з елементами, характерними для детективного роману. А саме, в основі більшості романів Павао Павлічича присутня структура загадки (struktura enigme), а фантастичні елементи використовуються для побудови сюжету. Окрім структури загадки та фантастичних елементів, у романах Павао Павлічича використовуються методи, характерні для т. зв. розважальної літератури: динамічна фабула (повна несподіваних поворотів), простий виклад, пласкі персонажі, дії яких зводяться до функцій, передбачених структурою сюжету. Прозові твори Павао Павлічича можна охарактеризувати як постмодерністські.

Літературні та наукові зацікавлення Павао Павлічича переплітаються. Це виявляється в багатьох його романах. Майже всі його головні герої мають стосунок до його наукових зацікавлень. У романі «Коралові двері» філолог вирушає в Ластово переглянути старі рукописи, між якими знаходить дві загублені пісні поеми «Осман» Івана Ґундулича. У романі «Діра в небі» головним героєм є перекладач (сам Павао Павлічич перекладав італійських новелістів солодкого стилю), який відкриває підземні ходи у Верхньому місті, тобто найстарішому районі Загреба. У романі «Квота» оповідь ведеться від імені студента-літературознавця.

Як науковця, Павао Павлічича цікавлять головно теми давньої хорватської літератури та теорії літератури. Він видав такі літературознавчі книжки: «Дослідження про хорватську барокову літературу» («Rasprave o hrvatskoj baroknoj književnosti», 1978), «Літературна генеалогія» («Književna genologija», 1983), «Вірш у драмі, драма у вірші» («Stih u drami, drama u stihu», 1985), «Сім інтерпретацій» («Sedam interpretacija», 1986), «Поетика маньєризму» («Poetika manirizma», 1988), «Вірш і значення» («Stih i značenje», 1993), «Бароковий вірш у Дубровнику» («Barokni stih u Dubrovniku», 1995), «Студії про “Османа”» («Studije o “Osmanu”», 1996), «Модерна хорватська лірика» («Moderna hrvatska lirika», 1999), «Хорватський драматичний вірш» («Hrvatski dramski stih», 2000), «Барокове пекло: Дослідження хорватської літератури» («Barokni pakao: Rasprave iz hrvatske književnosti», 2003), «Скрита теорія» («Skrivena teorija», 2006), «Малі радості: П’ять сучасних хорватських поетів» («Male radosti: Pet modernih hrvatskih pjesnika», 2007), «Епіка кордону» («Epika granice», 2007), «Мала типологія сучасної хорватської лірики» («Mala tipologija moderne hrvatske lirike», 2008), «П’ятнадцять слів: Дослідження про хорватську літературу» («Petnaest riječi: Rasprave o hrvatskoj književnosti», 2011), «Час у вірші» («Vrijeme u pjesmi», 2011).

Написав Павао Павлічич низку романів для дітей (перші два з яких неодноразово перевидавалися): «Трійця в Тирні» («Trojica u Trnju», 1984, 1987, 1992, 1996, 1999, 2002, 2005, 2009), «Зелений тигр» («Zeleni tigar», 1986, 1990, 2005, 2007, 2009), «Петля» («Petlja», 1988, 2005), «Злодійська колискова» («Lopovska uspavanka», 1992), «Місце в серці» («Mjesto u srcu», 1996, 2000), «Сон, що повторюється» («San koji se ponavlja», 2001), «Дев’ять пам’ятників» («Devet spomenika», 2006), «Квіти на вітрі» («Cvijeće na vjetru», 2007), «Живі іграшки» («Žive igračke», 2009). Надзвичайною популярністю користується первісток Павао Павлічича у романному жанрі для дітей – «Трійця в Тирні». Героями цього пригодницького роману є три хлопці – Хрвоє, Тут і Брацо. Загребський район Дугави, де вони живуть, якраз розбудовується. Вони люблять проводити час біля бараку, який залишився порожнім після будівництва чергових будинків. Хрвоє вирушає (бо його попросив тато Рісто) у Тирнє доглянути за котиком і песиком бабусі, яка відбула у санаторій. Коли Хрвоє вчасно не повернувся, Тут і Брачо вирушили за ним. Із ними відбувається багато карколомних пригод, але все закінчується щасливо.

У доробку Павао Павлічича є ціла низка книжок лірично-мемуарної прози, головно про його рідне місто Вуковар: «Дунай» («Dunav», 1983), «Дунай. P. S. 1991 – вуковарські листівки» («Dunav. P. S. 1991 – vukovarske razglednice», 1992), «Шапудл» («Šapudl», 1995, за назвою вуковарської вулиці), «Хліб і смалець» («Kruh i mast», 1996), «Путівник по Вуковарі» («Vodič po Vukovaru», 1997), «Веселі пригоди діда та бабці» («Vesele zgode djeda i bake», 2000), «Вуковарський альбом» («Vukovarski spomenar», 2007), «Було й минуло: Автобіографічні записи» («Bilo pa prošlo: Autobiografski zapisi», 2011). Книжка «Було й минуло» є найближчою до власне мемуарів: у ній йдеться про драматичні сімдесяті, пору «хорватської весни». Автор пише про ті події через чотири десятиліття, вже у зрілі літа, визнаним письменником, академіком.

Павао Павлічич видав збірки есеїв «Все, що знаю про детективи» («Sve što znam o krimiću», Белград 1990, Загреб 2008), «Свій своєму» («Svoj svome», 1992), «Руколюб» («Rukoljub», 1995, 2001), «Вулиця мене виховала» («Ulica me odgojila», 2004).

У доробку Павао Павлічича є низка збірок, куди увійшли його газетні колонки: «Загребський кордон блю» («Zagrebački odrezak», 1985), «Інвентаризація» («Inventura», 1989), «Прохідна кімната» («Prolazna soba», 1992), «Лексикон марних знань» («Leksikon uzaludnih znanja», 1995), «Загребські площі» («Zagrebački trgovi», 1998).

Павао Павлічич є автором сценаріїв для фільмів «Ритм злочину» («Ritam zločina», 1981), «Злочин у школі» («Zločin u školi», 1982), «Третій ключ» («Treći ključ», 1983), «Мрія про троянду» («San o ruži», 1986), «Засуджений» («Osuđeni», 1987), «Людина, яка любила похорон» («Čovjek koji je volio sprovode», 1989), «Орел» («Orao», 1990), «Вуковар повертається додому» («Vukovar se vraća kući», 1994), «Мандрівка темною півкулею» («Putovanje tamnom polutkom», 1996), «Третя жінка» («Treća žena», 1997).

Павао Павлічич отримав престижну премію тижневика «НИН» («Недељне информативне новине») за роман «Вечірній акт» (1981), двічі – премію ім. Ксавера Шандора Джальського: за роман «Площа свободи» (1986) і за лірично-мемуарну книжку «Шапудл» (1995). Роман «Вечірній акт» був визнаний книжкою року (1981) в Хорватії. Павао Павлічич є чи не найпліднішим і найпродуктивнішим сучасних хорватським письменником.

Книжки Павао Павлічича виходили в перекладі словацькою та чеською мовами.

Українською мовою окремі оповідання Павао Павлічича переклали Марія Василишин, Соломія Вівчар, Іван Лучук ([Оповідання] // Хорватська мозаїка: Сучасна [хорватська] проза. – Харків, 2006; Добрий дух Загреба // Фрагменти балканської мозаїки: Есеї, проза та драматургія деяких балканців в інтерпретації І. Лучука. – Тернопіль, 2012 [Електронний ресурс]).

Додаток

Павао Павлічич

Добрий дух Загреба

Валентин Кнез і сам вже добре не пам’ятав, коли саме й чому почав займатися статистикою, бо йому здавалося, наче це було так давно, що корінь цієї пристрасті мусив сягати аж у дитинство. Запитуючи самого себе про причини такої любові до цієї науки, дійшов висновку, що його до неї насправді привабило його сильне відчуття суспільності, яке, попри той факт, що він був самотньою людиною, було напрочуд могутнім і завжди присутнім. Валентин Кнез постійно відчував потребу виконати свій обов’язок перед суспільством, бажав якомога більше займатися людьми довкола нього і присвячуватися їм, щоб таким чином прожити якомога повніше життя; і йому здавалося, що цього можна досягнути за допомогою статистики, адже вона, з одного боку, займається людьми та їхніми діяннями, а з іншого боку, дає тим людям напрочуд корисні знання та відомості, тим самим допомагаючи їм.

Він також не пригадував, як саме вирішив вести облік злочинів і нещасть, погибелей, убивств, бійок, різанин, втоплень і задушень. Бо він не кохався у криміналістиці, не був поціновувачем детективної літератури; мабуть, і тут вирішальним було те його соціальне відчуття: усі ті явища (грабунки, пожежі, нещасні випадки на виробництві, залізничні катастрофи) виникали напрочуд часто, тому Валентин хотів статистично визначити, скільки їх, де вони найчастіше трапляються, які зазвичай їхні причини, яка їхня частота й інтенсивність, щоб на основі тих досліджень долучитися до викорінення того суспільного зла.

Старанно купував газети зі всіх частин країни, особливо вечірні, які повідомляли найбільше вістей про кримінал, уважно вирізав статті та замітки з судових і криміналістичних рубрик, а на шафі у своїй самітницькій кімнаті тримав багато папок із розсортованими, систематизованими та коментованими газетними вирізками. За всіма подіями він слідкував до самісінького кінця, відав про долі вбивць і втікачів, знав поіменно рецидивістів й амністованих за добру поведінку у в’язниці. Поступово почав займатися виключно злочинами, адже вони йому здавалися особливо згубними для суспільства, а випадкові нещастя закинув.

Звичайно, його робота полягала не лише у збиранні вирізок: на своєму оббитому пакувальним папером столі, на якому стояла лампа зі зеленим абажуром, він зробив низку таблиць, обрахункових колонок і покажчиків. Класифікував злочини за мотивами (ревнощі, пограбування, самооборона, халатність, помста), за соціальним станом (волоцюги, селяни, робітники, службовці, інтеліґенція), за числом жертв (одна, дві, три, більше), за зброєю та знаряддями злочину (револьвер, ніж, арматура, пляшка, кастет, камінь, кулак, отрута, мотузок та інше), за тривалістю слідства, за статтю та віком винуватців, за місцем вчинення злочину, за містами, за республіками та областями. Усе в нього було посортоване, він вважав, що володіє інформацією як мало хто в країні, а також був певен, що все це корисна праця, бо він її виконував творчо, наче вчений. Окрім таблиць, він зробив також карти цілої країни (а також інших країн, наскільки це було можливо), а на них спеціальними лініями сполучив місця, де відбувалися схожі злочини, з однаковою частотою та подібними винуватцями. Назвав їх ізокримами (від грец. isos – “однаковий” та лат. crimen – “злочин”) і по них міг за всім чудово слідкувати.

Між іншим, важливо наголосити на тому, що Валентин особливу увагу приділяв своєму місту, Загребу, яке він спершу дослідив, а тоді вже слідкував за ним щонайприскіпливіше. Знав точно кожен дім, де відбулося вбивство, кожну кімнату, де хтось задихнувся газом, кожну ванну, в якій когось втопили, кожну корчму, де хтось дістав ножа в живіт, кожну галявинку на передмісті, де когось затовкли кілком. Він відвідував усі ті місця й мав цілком точне уявлення про ті події. Любив своє місто, на якому йому найбільше залежало.

Роки наполегливої та самовідданої праці не могли не принести плодів. Звичайно, не у вигляді суспільного визнання чи слави (бо все це ще було його таємницею), лишень у вигляді тихої внутрішньої радості, наче в майстра, який завершує свій витвір. Матеріал, яким володів Валентин Кнез, все розростався і ставав краще та систематичніше опрацьованим. Статистикові являлися все нові й нові ідеї, а сам він все краще став усвідомлювати, яким скарбом володіє.

Звичайно, обрахунки ніколи не є самоціллю: вони завжди тяжіють до якихось ширших, узагальнюючих висновків, що випливають із їхніх досліджень. Статистик злочинів Валентин Кнез не уявляв собі можливого висновку, точніше, він не тяжів до перегляду стосунку злочинів до суспільства загалом. Вважав, що достатньо встановити, ще й як достатньо, які саме злочини стаються, в якому суспільному стані і за яких мотивів, щоб визначити розміри злочинів взагалі, беручи злочин апріорі, ставлячись до нього, як до одного з найбільших суспільних лих.

Тим часом дійшло до того, що результати його праці почали і його самого дивувати. Одного недільного ранку, коли сидів сам у своїй кімнатці над паперами, гортаючи їх поволеньки та поглядаючи на сіру стіну будинку у дворі, помітив одну річ, що привернула його увагу. Він висновки окремих своїх статистичних оглядів, як і витяги окремих випадків, обводив червоними кружечками; а тепер він зауважив, що між тими острівцями чомусь завжди однакова відстань, вони завжди схоже розташовані на білому аркуші. Спершу він відчув лишень задоволення від власної педантичності та прецизійності своєї праці. Аж раптом він спитав себе, чи не існує часом певної взаємозалежності між справжнім плином подій і його графічним зображенням.

Узявся все перевірити. Перш за все спитав себе, чи не прагнув він, бува, у своїй погоні за впорядкованістю підсвідомо тієї правильності. Але ні: він швидко впевнився, що та правильність приходить з іншого боку, що вона зумовлена записаними подіями. Як стій! Наче завмер у задумі. Таж то може мати далекосяжні наслідки! Такі наслідки, яких ніхто, а тим паче він сам, не міг би сподіватися. Це було чимось настільки новим, настільки збудливим, що Валентин Кнез із подвоєною енергією пірнув у роботу.

Ідея виявилася напрочуд плідною і щодня здобувала нові підтвердження. Валентин Кнез встановив, що існує не лише чітка статистична частота подібних випадків, але й правильність іхньої з’яви. Вона спершу була трішки неясною, проте проникаючи глибше у суть системи, дослідник більше не міг сумніватися в ній: вона вже була надто очевидною, надто математичною, надто привабливою. Злочини відбувалися наче за попереднім кошторисом і один за одним входили до Кнезової схеми, підтверджуючи систему і зворушуючи її автора.

Картина ставала все яснішою й яснішою. І не лише це: згодом статистик міг точно знати, скільки злочинів відбудеться в Загребі певного місяця, наскільки вони будуть тяжкі й у скількох приблизно випадках винуватця буде схоплено. Про це треба було написати книгу. Відкрив нову папку з назвою ПЕРЕДБАЧЕНІ ЗЛОЧИНИ.

Проте він ще мусив чекати. Він бачив, що не знає ще всього, але знатиме щораз більше. Бо з плином часу (а були то місяці й роки) його передбачення ставали все яснішими та прецизійнішими, були настільки прозорими, що він аж сам себе запитував, чи повірить хоч хтось у них. Власне, тепер він вже міг – на основі статистики – передбачити і де точно трапиться злочин, на якій вулиці, в якому будинку, хто його здійснить, чим і яким способом. Передбачав дітовбивство, підпали, повішення і локалізував їх в окремих частинах міста, визначав їм час і місце, навіть тривалість. Почувався дещо тужливо і трепетно, коли зранку йшов до якоїсь корчми в Дубраві, знаючи, що цього вечора в ній когось уб’ють, передбачаючи число проколів ножем у живіт і під лопатку, число поранень розбитою пляшкою і число ударів стільцем. Зупинявся в задумі перед вікнами якогось будинку у вишуканих, північних дільницях міста, знаючи, що тут цього ж пополудня якийсь чоловік задусить свою дружину. Це було для нього великим випробуванням, було це якесь страхітливе, фаталістичне відчуття безпорадності, ба навіть причетності до того всього, відповідальності, від чого Валентин Кнез ніяк не міг вивільнитися. Не було в нього можливості позбутися цього: знав, що злочинам ніяк не можна перешкодити (не лише тому, що він сам слабкий, але тому, що вони відбуваються невідворотньо), знав, що йому ніхто б не повірив. Тому й далі збирав відомості.

Час проходив, картина все доповнювалася, Валентин Кнез – не лише невмолимо ведений своєю ідеєю, радше підштовхуваний все новими й новими відкриттями – поволі розширював, розробляв і навіть радикалізував свою візію ситуації, свої висновки, що випливали зі статистики. Спершу він це робив боязко, скромно, потерпаючи, щоб не бути надто поспішним і не виглядати перед самим собою претензійним, але нові відкриття (насправді: нові підтвердження його головних думок) підштовхували його йти у висновках все далі, щоб скеровувати й узагальнювати.

Коли він пересвідчився у правильності, у математичній прецизійності здійснення злочинів, його поступово почало турбувати питання про значення тієї правильності, про її роль у житті міста і про її значення для його функціонування. Знову ж таки, Валентина Кнеза не обходило, чим та правильність зумовлена, він радше бажав відкрити, що ж вона сама зумовлює, і він надіявся, що таким чином і її причина виявиться. Запитував себе про роль тієї правильності у функціонуванні міста як механізму. І знову спершу боязко й непевно, а потім все рішучіше, все ясніше відкривав, що вона велетенська, що вона є чимось, без чого – доходив він накінець висновку – життя було немислимим.

Адже, роздумував він – без огляду на те, чи це в нас закледене природою, чи ми здобуваємого його, живучи між людьми – ми на ту правильність постійно підсвідомо розраховуємо, на неї розраховують і суспільні інституції, такі як правосуддя. Правильне й ритмічне здійснення злочинів уможливлює рух світу вперед, встановлює логічний стан речей, сповнює сподівання. Певним чином злочини є можливими лише через деякі, досить великі, проміжки, а їх покарання є ритмічним підкресленням ролі суспільства та її вкорінення в нашу свідомість. Порушення того ритму було б згубним. Бо правильність у здійсненні злочинів є важливою та потрібною, наче схід сонця, наче зміна пір року. Якби того не було, було б скорочене наше перебування на світі, все пішло б шкереберть, навиворіт, так наче б сонце сходило на заході. Ритм злочинів є життєвим ритмом кожного міста й цілого світу.

А наше підсвідоме знання про нього рятує нас, щоб ми не стали жертвами злочинів: страждають ті, хто перестав відчувати той ритм. Він є одним із джерел нашої орієнтації.

Все ж, звичайно, це не означає, що злочинам не треба запобігати. Навпаки, це треба сумлінно здійснювати, і це було тим, до чого так прагнув Валентин Кнез. Важливо лишень, щоб не порушився ритм, точніше, вартувало б установити новий ритм, ритм запобігання злочинам. Треба досягнути ритму нездійснення злочинів, вчасного запобігання їм, приглушення злочинних намірів, розбурхання захисних здібностей у потенційних жертв, освіження зв’язку з підсвідомістю, яка відає про ту правильність. У тому Валентин Кнез бачив порятунок: варто досягнути ритму, який був би людянішим, а заодно легшим і життєвішим, який би уможливив зміну суспільства. Бували миті, коли статистик глибоко сумнівався у здійсненні свого проекту, але у кращі години він вже бачив його здійсненим.

Робота поволі наближалася до кінця, книга все росла, доказовий матеріал був колосальним, і праця вже від весни того року була майже готовою. Наближався час, якого статистик трішечки й боявся, мить, коли проект треба було представити фахівцям, подати його на їхній суд і почати наполягати на його впровадженні.

Але тоді почали відбуватися непередбачені речі. Був початок літа, Валентин гадав, що тепер найзахопливіші вісті приходитимуть з моря. Проте тоді, в червні, він помітив, що злочини стали дещо дивними. Це його збентежило.

Були то зовсім малесенькі відхилення від встановленого ритму, настільки малі, що Валентин Кнез ледве їх помітив: убивство, яке, згідно з передбаченнями, мало бути виконане ножем, було здійснене з револьвера. Статистик вирішив, що його розрахунок був хибним, тому почав перевіряти. Проте розрахунок був справним.

А ще декілька злочинів поквапилися: замість відбутися пополудні, відбулися зранку, замість відбутися зранку, відбулися увечері напередодні того дня, замість відбутися через три дні, відбулися вже сьогодні. Валентин Кнез був вражений і наляканий. Щоправда, обставини злочинів й надалі відповідали передбаченням, злочинці та жертви також, але статистик все одно був серйозно збентеженим. Перевіряв і перевіряв, і завжди доходив висновку, що помилився не він, а у живій тканині міста, у його тілі почали траплятися пересмикування, судоми та нервові тики.

Одного ранку, 14 червня, коли розгорнув газету, мусив прихилитися до стовпа, доки стояв читаючи на черешневій торговиці. На Калиновиці, у новобудові якогось чоловіка вбили жінка та син. Великим кухонним ножем. Валентин Кнез стояв, пришвидшено дихаючи. Він цілком чітко пам’ятав, що це вбивство мало статися лише 28 вересня, щоправда в цій же сім’ї, але не на Калиновиці, а на вулиці Ливадича. Валентин Кнез поволеньки рухався додому, знаючи, що йому немає потреби й заглядати до нотаток. Ритм порушувався. Однак ще залишався варіант, що це всього лиш інцидент; але ті маленькі порушення попередніх днів глибоко бентежили статистика. Варто було трішки почекати.

Наступного ранку, коли розгортав газету, руки йому тряслися. І справді: там, на сторінці з криміналістичною рубрикою була звістка: у садовому ресторані, на вулиці Медулича, розпорядник залу коло десятої вечора у кімнаті охорони вбив свого знайомого, теж працівника сфери послуг, у сварці за якісь гроші. Це взагалі не було передбачене: ні винуватець, ні місце, ні знаряддя; на вулиці Медулича якийсь злочин мав статися лише десь за рік. Валентин Кнез стояв збентежений і злякано озирався навколо себе. Але це ще не все; сталося вбивство в Яруні: у сусідській сварці хтось стріляв, убита подружня пара. Теж непередбачено. Валентин Кнез йшов вулицею поволі, забувши куди вирушив. Сумніву більше не було: ритм був порушений. Статистик роззирався навколо себе, шукаючи на обличчях людей підтвердження тієї думки. Вони наче нічого не передчували. Його сливе охопив страх, що будь-хто може підбігти до нього і всадити йому ножа в груди. Тепер це було можливо.

Тепер було можливо все і всього можна було сподіватися. Життєвий ритм міста був порушений, було відкрито шлях хаосу та кровопролиттю: коли зник природний закон, всього можна було сподіватися, кожної миті могли статися невмотивовані, довільні та нелогічні злочини. У людях порушилося рятівне відчуття ритму, вони були незахищені, невідь-звідки могли наразитися на зло. Тому боялися і тому – Валентин Кнез знав це – незабаром самі почнуть нападати. І злочинів ставатиме все більше. Не наважувався навіть припустити, як виглядатиме Загреб: скрізь крики, кров і розбризканий мозок.

Валентин Кнез зачинився в кімнаті і курив. Був у відчаї і гарячково роздумував. Його не турбувало, що саме викликало цю зміну, що призвело до порушення ритму, він роздумував над тим, чи можна врятувати ритм. Лише коротенько, в першу мить, знову подумав, що розрахунки хибні, і лише хвильку, що хибною є ціла система. Але швиденько мусив це відкинути: радіо в новинах повідомляло про все нові, надзвичайно численні і все жорстокіші злочини. Йому йшлося не про систему, йшлося йому про Загреб. Якщо його не врятує система, ніщо його не врятує. Знову занурився у папери.

Декілька днів сидів зачинений у кімнаті, виходив лише накупити газет, а теж щогодини слухав новини. У тютюновому диму, за опущеними фіранками, у світлі лампи із зеленим абажуром, вносив все нові злочини в систему і визначав їхнє відношення до неї, спосіб і роль їхнього відхилення від правила, встановлював нову систему, складену з нових переступів, визначав її відношення до старої системи, порівнював їхні подібності та відмінності. Це була страшенно напружена робота, але свідомість Валентина Кнеза гарячково працювала, він поспішав усе зрозуміти, бо знав, що йдеться про вирішальні миті.

Розкладав колонки, пробував і так і сяк, складав і знову розгортав таблиці, робив графіки, виготовляв схематичні плани міста і вносив різнокольоровими олівцями нові злочини, розглядав їх почастіння. Писав і писав, креслив. Робив експерименти. Припускав. Придумував вигадані злочини і злочинців, найнеймовірніші можливості. Це тривало декілька днів, він був блідим, очні ямки стали синіми. На світанні 20 червня він розсунув фіранки і глибоко вдихнув повітря.

Наступного ранку руки в нього знову тряслися, коли він розгортав газету. Знайшовши, взявся читати коротку звістку під крупним заголовком УБИВСТВО НА НЕХАЙСЬКІЙ: Уночі коло другої години невідомий злочинець убив насмерть твердимнайімовірніше дерев’яним предметомна Нехайській вулиці 51-літнього Йосипа Язбецащо мешкав на цій вулиціПричина злочину невідомаалеяк нам повідомили представники правоохоронних органівйдеться про бійкуСлідство триває.

Хоча руки йому й далі тряслися, Валентин Кнез почувався спокійно. Пришвидшення ритму було єдиним виходом. Книгу вже не зможе оприлюднити. Та він відчував себе сильним, можливо навіть сильнішим, ніж раніше, бо знав, що виконує свій обов’язок перед суспільством, перед людьми і перед своїм Загребом. Заштовхнувши новий держак для сокири глибше під ліжко, він перевірив місце акції на цей вечір, а тоді на новій папці почав уважно виписувати назву: ВИПРАВЛЕННЯ РИТМУ.

Переклав із хорватської Іван Лучук (2006)

Іван ЛУЧУК — для “Майдану”