***

Сербський письменник Владислав Баяц (по-сербськи: Владислав Баjац, Vladislav Bajac) народився другого січня 1954 року у столиці Сербії Белграді. Закінчив філологічний факультет Белградського університету. Попри писання, займається журналістикою, перекладами й видавничою справою. Член Міжнародної літературної академії (Скоп’є, Македонія). Виступив одним із засновників Сербського літературного товариства, є членом його координаційної ради. Був співзасновником Робочого товариства видавців Сербії та Чорногорії, головою дорадчої комісії швейцарської фундації «Pro Helvetia». Тепер працює директором видавництва «Геопоетика» у Белграді. Заступник голови Сербського ПЕН-центру.

Bajac

Владислав Баяц видав дві поетичні збірки «Який шлях веде до людей» («Који пут до људи води», 1972) і «Шлях хайку» («Пут хаику», 1988), збірки оповідань «Європа на плечах бика» («Европа на леђима бика», 1988), «Підкладки для снів: Геопоетичні казки» («Подметачи за снове: Геопоетичке басне», 1988) і «Гастрономадські оповідання» («Гастрономадске приче», 2012), романи «Книга про бамбук» («Књига о бамбусу», 1989, 1992), «Чорна скринька: Утопія про пізнішу дійсність» («Црна кутија: Утопија о накнадној стварности», 1993), «Друїд із Сіндидуна» («Друид из Синдидуна», 1998), «Втеча від біографії: Життя у восьми іменах» («Бекство од биографије: Живот у осам имена», 2001), «Європа-експрес: Роман в оповіданнях» («Европа експрес: Роман у причама», 2003) і «Хамам Балканія» («Хамам Балканија», 2008). «Вибрані твори» Владислава Баяца вийшли в семи томах (2000–2003).

«Європа на плечах бика». Читання прози Владислава Баяца є одночасно і легким, передусім завдяки стилю письма, і важким, адже вимагає обізнаності з історією цивілізації, магією, міфологією, взаємопроникненням культур, а найбільше вимагає вміння унаочнювати фантастику, яка народжується при зміщенні кута зору на дійсність. У цій книжці місцями дії є європейські культурні центри. Але ця книжка є не просто зібранням текстів, у яких розташовані назви міст і люди з різних верств суспільства, а єдиним осмисленим твором, яким автор свідомо підкреслює пов’язаність людських доль, які у своїй сукупності творять долю людства.

«Підкладки для снів». Оповідки (геопоетичні казки) цієї книжки своєю силою перевершують будь-яку сталість символів і характерів, вивершеність будь-якого смислу. В історію сербської літератури ця книжка увійде з двох причин. По-перше, тому що тут відроджена в новому вимірі стара оповідна форма (казка), і по-друге, тому що Владислав Баяц у післямові до неї насправді ословив маніфест геопоетики, заснованої на інтелектуальному номадизмі. Автор запевнив нас, що духовна пригода інтелектуального кочівника може не лише призвести до нових відкриттів літературної форми та нової чуттєвості, але й відкриває нові перспективи духові сучасного людства. Таке запрошення до подорожі крізь простір і загальні ідеї людства сьогодні діє, як бальзам на поранену душу.

«Книга про бамбук». Це виразно зріла проза високої естетичної якості. Оригінальна форма цієї книжки (белетристика, есеїстика, науковий апарат), екзотична сценографія та впевнено розвинута дія відкривають дилеми героя, властиві всім часам і просторам, не виключаючи й нашої актуальної сучасності. Ця книжка є справжньою ліричною сагою Владислава Баяца, вона втілює паноптикум дивовижних казок, десь між «Тисяча й однієї ніччю» та «Алісою в дивосвіті».

«Чорна скринька». Це свідомо самодисциплінована, сухо та застрашуючи написана книжка, в якій реальність наздоганяє уяву й навпаки. Вона вимагає від читача постійної та чіпкої уваги. Вона написана стилем, який своїми короткими реченнями, нанизаними подіями, паралельними дійствами створює надзвичайно сильну напругу.

p113064c1

«Друїд із Сіндидуна». Такі романи є рідкістю й належать до категорії визначних творів, які тяжіючи до всеохопності, відкривають читачеві рівно стільки, скільки він зуміє побачити й відчути, приховуючи від нього сенс, до якого він не готовий і якого він не спроможний відчути. Цей філософський історичний роман відзначається великою модерною майстерністю. Є щось чаруюче серйозне у виплеканому тоні цього твору, у способі, яким він плете павутину мудрості навколо всього, що відбувається в цьому кельтському, друїдському світі. Ця книжка є вилазкою літератури із себе самої, чарівною можливістю відтворити давно зниклі світи з вишуканим почуттям тихої драми їхнього існування, відтворити далеку тінь, яка промовляє до нашого часу.

«Втеча від біографії». Це насправді белетризована біографія серба Джорджа Шагича, який на початку ХХ ст. після поразки Караджорджевичевого повстання через Угорщину та Німеччину прибув до Америки. Там він зробив чудову кар’єру. Роман рясніє розповідями про Шагича (він же Рибар, або ж Фішер). Владислав Баяц із великою оповідною майстерністю описує його участь у мексиканській революції, формування митної служби та Національного банку США. До слова, сам Джордж Шагич входить до списку ста найвідоміших американців.

Роман в оповіданнях «Європа-експрес». Це книжка про самого Владислава Баяца, про нього як письменника, про його співжиття з літературною Європою. Про те, як його життя перетворилося на роман в оповіданнях. Квінтесенційним видається такий пасаж із цього твору: «Коли не озирнуся, бачу, що моє життя драматично поділене на те перед і те після бомбардування Белграда. Це я осягнув декілька місяців після закінчення війни. Якщо деколи необхідно, щоб пройшли дні, або навіть роки, щоб викристалізувалося певне відчуття, так і для його дефініції потрібен певний час. Коли десятого червня 1999 року бомби перестали падати з неба, вистачало відчуття полегші, що ця неприємність вже позаду. Дуже ймовірно, що це був насправді катарсис після десятилітніх воєн, руйнації та нищення – як держави, так і людської індивідуальності».

«Хамам Балканія». Влучну характеристику цього твору дає Алла Татаренко: «Роман сербського письменника Владислава Баяца Хамам Балканія, нагороджений престижною міжнародною літературною премією “Балканіка”, належить до творів, що торкаються складної проблеми тожсамості. Автор дає йому жанровий підзаголовок “роман та інші історії”, що відповідає гібридній природі його тексту. Визначення “роман” стосується власне фікційної частини твору, вміщеної у ХVІ ст., епоху правління султана Сулеймана Кунані, а “інші історії” – оповідей, героями яких є сам автор роману та його знайомі зі світу культури й політики. Історія життя Мехмед-паші Соколлу (сербського хлопця Баїци Соколовича, відведеного в ясир) показана під кутом зору взаємин двох його ідентичностей: “потурченця”, визначного політичного діяча Османської імперії, і ”захисника сербів”, який відновив діяльність Печської патріархії і поставив на її чолі свого рідного брата Макарія. Роман має підкреслено подвоєну структуру, що пов’язано із його темою подвійної ідентичності. У ньому паралельно розгортаються історії двох героїв роману з минулого (великий візир Мехмед-паша та зодчий Синан Юсуф – грек Йосиф) і двох героїв роману з сучасності (автора, письменника В. Б. та його приятеля, турецького письменника Орхана Памука). Розділи роману про Мехмед-пашу (Синан є його співрозмовником і, так би мовити, “другою шалькою терезів” у дискусіях і роздумах) мають назви латинських літер і надруковані латинкою, натомість розділи, що містять спогади і міркування В. Б. (для якого Памук є своєрідним лакмусовим папірцем, можливим другим “я”) мають відповідно назви кириличних літер і надруковані кирилицею. У кульмінаційній, “заповітній” розмові цих героїв “роману” Мехмед-паша розповідає про свою мрію, яку має втілити Синан, – збудувати одночасно мечеть у Стамбулі і караван-сарай у Белграді, адже ці два міста, як доводить письменник, є своєрідними двійниками. Відповідно до цього, автор роману, як архітектор, будує “Хамам Балканію”, чергуючи розділи “фікційні” й “автобіографічні” (називаємо їх так, свідомі умовності такого визначення), далеку історію і сучасність, кирилицю і латиницю як два обличчя однієї ідентичності (серби рівноправно користуються двома графіками)».

«Гастрономадські оповідання». Оповідання з цієї збірки були написані упродовж кількох років після виходу роману «Хамам Балканія». У них втілено збуджуючий кочовий (номадський) пошук нових досвідів, культур і просторів. Історії в цій книзі відбуваються в Італії, Словаччині, Китаї, Ісландії, Франції, Єгипті, Німеччині, Швеції та в Белграді. Ці розповіді об’єднані в одну цілість спільним кутом зору оповідача, сучасного номада, який у прожитому часі та конкретному просторі осмислює малі та великі істини власної екзистенції. «Гастрономадські оповідання» екзаменують реальність, приносять живі сцени і враження із міст і місць, у які читача закидає ця оповідна авантюра, яка вібрує між автобіографічними розповідями й незвичайними біографіями як зі Сходу, так і з Заходу. У цій книжці їжа відіграє якщо не головну, то принаймні одну з головних ролей. Їжа є вираженням не лише буденності, але й магії, культури, обрядів. Розповідаючи про радість насолоджуватися малими речами, ця книжка є відвертою похвалою інтимності, приватності й особистим захопленням. Автор бачить світ очима допитливого мандрівника, а мандрівник опиняється у світі і дуже близьких, і дуже далеких чудес.

Про визнання літературного доробку Владислава Баяца свідчить чимала кількість нагород. Він двічі отримав премію за свої хоку на світовому конкурсі «The International Itoen Haiku Poetry Contest» (Токіо, Японія, 1991, 1993). Неповний лавреатський список Владислава Баяца такий: премія Фундації Борислава Пекича (1993) за «Чорну скриньку»; премія ім. Стевана Пешича (1996) за «Підкладки для снів»; премія «Золотий Бест-Селер» (1998), премія Шостого квітня (за найкращий роман про Белград, 1999), премія Фундації Бранка Чопича при Сербській академії наук і мистецтва (1999) за «Друїда із Сіндидуна»; премія «Hit Libris» (2001) за «Втечу від біографії»; міжнародна премія «Золотий перстень» (Скоп’є, Македонія, 2004) за «Європа-експрес»; премія ім. Ісидори Секулич (2008), премія ім. Меші Селімовича (2008), премія «Балканіка» (2008) за роман «Хамам Балканія»; премія «Ramonda Serbica» (2012) за сукупний вклад у сербську літературу.

З англійської мови Владислав Баяц переклав понад два десятки творів; найвагомішими виданнями його перекладів є «Поети біт-ґенерації» («Pesnici bit generacije»), «Подорож – путівник по сучасній американській поезії» («Trip – vodič kroz savremenu američku poeziju», у співавторстві з Владимиром Копіцлом), «Дзен-оповідання» («Zen priče»).

Поезія та проза Владислава Баяца перекладена десятками мов (публікації в часописах, антологіях, збірниках), окремі книжки вийшли у Франції, Македонії, Болгарії, Росії. Театральні вистави за текстами Владислава Баяца йдуть у багатьох країнах світу.

Українською мовою окремі оповідання Владислава Баяца переклав Іван Лучук (Підкладки для снів (геопоетичні байки): Чорна вдова; Риби кашляють (при всіх суспільних устроях) // Фрагменти балканської мозаїки: Есеї, проза та драматургія деяких балканців в інтерпретації І. Лучука. – Тернопіль, 2012 [Електронний ресурс]).

***

Сербський письменник Александар Ґаталіца (по-сербськи: Aлександар Гаталица, Aleksandar Gatalica) народився першого лютого 1964 року у столиці Сербії Белграді. Закінчив відділення світової літератури філологічного факультету Белградського університету (1989). Письменник, перекладач із давньогрецької і музичний критик. Як письменник у літературі Александар Ґаталіца заявив про себе у 1993 році і дотепер опублікував понад десяток книжок. Проза Александара Ґаталіци перекладена на понад десять європейських мов. Александар Ґаталіца вперше переклав сербською мовою чотири грецькі драми («Алкестида», «Вакханки» й «Іфігенія в Авліді» Еврипіда, «Едіп у Колоні» Софокла), а також поетичну спадщину тих поетів, чий збережений доробок не був повністю перекладений сербською мовою (Мімнерм, Солон, Сапфо). Як музичний критик писав рецензії для газет «Голос суспільності» («Глас јавности») у 2000–2002 роках і «Вечірні новини» («Вечерње новости») у 2002–2008 роках. Одружений, має одну дитину.

Gatalica

Александар Ґаталіца обіймав чимало посад, виконував різноманітні функції. Він був редактором серії «Європа» (1995–1997), редактором шпальти «Світова література» в газеті «Сьогодні» («Данас») (1999–2002), упорядником мультимедійного CD-рому «Contemporary Serbian Art» (2000), членом Управи Сербського ПЕН-центру (2001–2010), членом Правління Європейського руху Сербії (2001), заступником голови Європейського руху Сербії (2003–2011), редактором «Річника сербської літератури» («Годишњак српске књижевности») Сербського ПЕН-центру (2002–2006), упорядником видання «Хто є хто» («Who’s who») Сербського ПЕН-центру (2005), членом Музичної ради радіо й телебачення Сербії (2005), мистецьким директором Опери й театру «Мадленианум» (2006), редактором додатка «Блиц књига» до газети «Блиц» (2008), редактором новин культури інформаційної програми радіо й телебачення Сербії (2009–2013), керівником Фундації Народної бібліотеки Сербії (2012); від 2013 року обіймає посаду керівника відділу культурних програм і зв’язків із громадськістю Народної бібліотеки Сербії.

Александар Ґаталіца є автором романів «Лінії життя» («Линије живота», 1993), «Вивороти» («Наличја», 1995), «Кінець» («Крај», 2001), «Еврипідова смерть» («Еурипидова смрт», 2002), «Невидимий» («Невидљиви», 2008), «Велика війна» («Велики рат», 2012). За роман «Велика війна» Александар Ґаталіца отримав престижну премію тижневика «НИН» («Недељне информативне новине») за найкращий роман 2012 року. У висновку журі цієї премії сказано, що роман Александара Ґаталіци відрізняється від інших мистецькою ревізією ставлення до Першої світової війни. Прослідковуючи долі сотень славних і анонімних героїв і комбінуючи фантастичне з документальним, Александар Ґаталіца створив переконливу картину переломних подій світової історії. Всупереч локальним і традиційним поглядам на минуле, Александар Ґаталіца використовує історію як живий терен людського досвіду, довгої загибелі та незгасної надії. «Велика війна» починається, коли на стіл доктора Мехмета Ґраха для розтину потрапляють тіла ерцгерцоґа Франца-Фердинанда та його дружини. Основою роману є документ, все решта є чистою белетристикою про час, який його справжні учасники зробили переломним. Самі літературні герої роблять цей роман великим. У романі понад 70 персонажів, від коронованих осіб, воєначальників, фельдмаршалів до кельнерів, атентаторів і шпигунів; дія відбувається від Единбурґа в Шотландії до Одеси в Україні. Поміж реальних історичних особистостей зустрічаються Мата Харі, найвідоміша шпигунка Першої світової війни, фельдмаршал австро-угоської армії фон Бойна (за походженням серб), Ґійом Аполлінер, поет і герой. І вигадані герої наче насправді існували – Ліза Цестюхіна, російська медсестра, Ганс Дітер Віс, найвідоміший донжуан тієї війни, й багато інших. З історичних особистостей найвиразнішим характером є сербський король Петар Перший Караджорджевич. Із вигаданих персонажів слід згадати Мехмеда Їлзида, торговця орієнтальними та європейськими спеціями, який у великій війні втратив усіх своїх п’ятьох помічників, одного за другим. На початку оповіді бачимо, якою подією для кожного героя розпочалася Велика війна.

Вийшли збірки оповідань Александара Ґаталіци «Мімікрії» («Мимикрије», 1996), «Вік» («Век», 1999), «Найкращі оповідання Александра Ґаталіци» («Најлепше приче Александра Гаталице», 2003), «Белград для іноземців» («Београд за странце», 2004), «Діалог з ілюзіями» («Дијалог са опсенама», 2006), «Денник переможених будівничих» («Дненик поражених неимара», 2006).

Найбільшого розголосу набули перші дві збірки оповідань Александара Ґаталіци. Збірка псевдооповідань «Мімікрії» є чимось схожим на дайджест нагадувань про тих авторів, чий внесок в історію інтертекстуальності неможливо було передбачити. Кожне з семи оповідань приписане іншому авторові, всі вони мають істинну чи хибну схильність до грайливої інтертекстуальності. «Мімікрії» є постмодерністською симуляцією, вони всупереч очікуванням за правилом двократної неґації пропонують можливість нового погляду на таємницю творення.

Збірка «Вік» має підзаголовок «Сто одне оповідання одного століття» («Сто једна прича jедног века»), який має й інше авторське формулювання: «Сто одна розповідь про історію, події, звичаї людей, прагнення та незвичайності ХХ століття» («Сто једна повест о историји, догађајима, обичајима, људима, тежњама и необичностима XX века»). Це прозовий проект, у якому кожне оповідання присвячене одному рокові століття, а простір оповіді охоплює все, в чому ХХ ст. залишило виразний слід. Через героїв цих оповідань проходять усі суспільно-політичні катастрофи ХХ ст., їхні долі – наче трагічні балади того часу, в якому владарюють голод, смерть, неправда, самотність і обман.

Александар Ґаталіца написав пєсу «Шпилька з двома головками» («Чиода са две главе», 2009), поставлену в Белградському драматичному театрі, у 2011 році здійснив драматичну обробку роману Франца Кафки «Процес».

Александар Ґаталіца видав книжки про музику «Чи розмовляєте класично? (музичні есеї 1989–1992)» («Говорите ли класични? (музички есеји 1989–1992)», 1994), «Чорне і біле (біографії піаністів стерео-ери)» («Црно и бело (биографије пијаниста стерео-ере)», 1998), «Рубінштейн проти Горовіца і навпаки» («Рубинштајн против Хоровица и обрнуто», 1999), «Золота ера піанізму» («Златно доба пијанизма», 2002), «Квадратура нот (есеї та рецензії 1997–2004)» («Квадратура нота (есеји и критике 1997–2004)», 2004), «Анекдоти про великих музикантів» («Анегдоте о великим музичарима», 2010).

Александар Ґаталіца видав такі книжки власних перекладів із давньогрецької: «Три грецькі трагедії» («Три грчке трагедије», 1993), куди увійшли «Прометей закутий» Есхіла, «Цар Едіп» Софокла та «Алкеста» Еврипіда, «Мистецька лірика давньої Греції (Поезія Алкея, Сапфо й Анакреонта)» («Уметничка лирика старе Грчке (Поезија Алкеја, Сапфе и Анакреонта)», 1994), «Два ямбописці (Поезія Архілоха та Гіпонакта)» («Двојица јамбичара (Поезија Архилоха и Хипонакта)», 1998), «Еллінська поезія (від Тіртея до Анакреонта)» («Хеленска поезија (од Тиртеја до Анакреонта)», 2003), «Вибрані драми Еврипіда» (2007), «Цар Едіп» і «Едіп у Колоні» Софокла (2011).

Александар Ґаталіца упорядкував видання «Документальний фільм про життя документаліста. Владан Слієпчевич, 1930–1989» («Документарац о животу документаристе (Владан Слијепчевић 1930–1989)», 1997), «Літературний експрес Європа 2000» («Књжевни воз Европа 2000», співупорядники – Віда Огнєнович і Владислав Баяц, 2001), «Книга фантастичного оповідання» («Просветина књига фантастичне приче», видавництво «Просвета», 2004), «Сербські оповідання», видані французькою мовою («Nouvelle prose Serbe», Париж, 2004).

Александар Ґаталіца став лауреатом низки літературних премій. За роман «Лінії життя» отримав премію ім. Мілоша Црнянського (1994) і премію «Giorgio la Pira» (2001), за збірку «Вік» – премію ім. Іво Андрича за найкращу збірку оповідань сербською мовою (1999) і премію «Umberto Saba» (2010) за італійське видання збірки, за п’єсу «Шпилька з двома головками» – премію Товариства драматичних митців (2002), за роман «Невидимий» – премію ім. Стевана Сремаца (2009), за роман «Велика війна» – премію ім. Меші Селімовича (2012).

Українською мовою окремі твори Александара Ґаталіци (із книги «Вік: сто одне оповідання одного століття»: «Одна хвора родина», «Обід», «Автопортрети», «Вдівець і сардини») переклав Іван Лучук.

Іван ЛУЧУК

Додаток

Владислав Баяц

ПІДКЛАДКИ ДЛЯ СНІВ

геопоетичні байки

ЧОРНА ВДОВА

Листоноша знав, що містять телеграми зі штампом Генерального штабу визвольного руху. Тому він неписьменній Халімі тицьнув у руки папір і швидко зник за стінами, що оточували хати у вузенькій вулиці. Халіма залишилася перед дверима і втупилася в літери. Могла лише відчути, що криється у повідомленні, яке не було ні листом, ні не було написане рукою, чий почерк вона впізнавала. Шахідові листи читав їй єдиний письменний мешканець Тігзірта, але й він віднедавна став лише тимчасовим членом сільської сім’ї, то й цього разу вона вчинила, як і багато разів раніше. Наполегливо гукаючи найстаршого сина, нарешті таки зібрала дітей і зачинила всі шість голівок у халупі, яка називалась домом.

Вирушила до вчителевої хати, яка в дощові дні була місцевою школою. Більшість днів у році за шкільний клас слугував затінок однієї пальми на околиці.

Простягнула йому телеграму. Руки ледве її слухались. Коліна її вже зрадили. Вона сіла на землю. Вчителеві вистачило поверхово кинути погляд на повідомлення, щоб підтвердити її злі передчуття.

Вістка про твого Шахіда. Повідомляють, що він, на жаль, постраждав у боротьбі.

Халіма аж зігнулася від болю, але не подала голосу.

Після невеличкої паузи він сказав їй:

Вони певні, що він загинув, хоча тіла його не знайдено.

Лиш тепер Халіма видала крик, довгий і надтріснутий, як сухий очерет.

Йой, хіба він з’явиться перед Аллахом лише душею? Як я поясню дітворі, що він двічі зник? Як поховати батька, якого нема?

Вчитель думав про дещо інше: як би її діти не залишилися голодними, доки їй держава не допоможе. Він знав, скільки мук треба витерпіти, доки їй бюрократія не виділить милостиню. Спробував втішити її другою частиною повідомлення:

Халімо, армія тобі виділить пенсію. Кажуть, щоб ти з’явилася до них у Тізі-Узу і що вони тобі все пояснять.

Їй крутилося в голові. Бачила вчителя ніби крізь зливу. Підвелася, взяла папір і долонями стиснутих у кулаки рук стала бити себе по скронях. І так аж до самої хати.

Діти розплакалися, як тільки її побачили. Діти відчувають, що діється. Наймолодша дівчинка її вчора навіть спитала, чи не хоче вона переселитися в якусь іншу країну, доки не припиниться війна, а потім повернутися у своє село, яке буде вже цілком новим і чистим.

Витримала день. Якось. Ніч ніколи не приходить сама. Так ніби боїться себе. З нею завжди з’являються жахи непевності, безформенні чудовиська, яких бачить лише той, хто їх бачить, повітря якось так аж шкребе, дере і скрипить, а діти сплять. Халіма залишається наодинці зі всіма злами.

Зранку, зовсім невиспана, з рухами, які наче хтось інший їх робив, відвела дітей до сусіда і вирушила з папером в коротку дорогу, яка була далекою. Першу третину піску втоптала своїми кроками, другу замінила копитами верблюда одного купця, а третю дусили колеса міліцейського джипа. Добрі хлопці привезли її, то ціле щастя, перед канцелярію, яка їй була потрібна.

Чиновник намагався бути співчутливим, але швидко втомився. Заповнив їй формуляри заяви на пенсію, намалював їй, як дійти до найближчого фотоательє, в якому б вона сфотографувалася для клопотання.

Не дивіться так, ніби Вас нема, – сказав їй виряджений жевжик з-за громіздкого апарата. Халіма його зовсім не розуміла. Фотограф був люб’язним. Коли він збагнув, де Халіма живе, сказав їй, що знімки зробить відразу. Нехай зона піде прогулятися, а після обіду нехай повернеться. Із-під туги з’явилася цікавість: як то є бачити себе на знимці? Либонь, як у дзеркалі, лише це можеш легше носити зі собою і показувати іншим. Показувати дзеркало якось не випадає. Як тільки то зробиш, у ньому бачитиме себе той, кому його підсунеш, а не буде видно тебе.

Вона не була єдиною, хто дивувався. Жевжик сказав, що мусить наново її сфотографувати, бо те, що він зробив, не вдалося. Халіма здвигнула раменами, сіла на крісло і спробувала не дивитися так, наче її нема. Тепер мусила чекати в ательє. Фотограф одразу ж проявив плівку і почав крутити головою. Знову йому на знімкові з’явилася лише чорна пляма. Халімі сказав, щоб вона не метушилася, і пішов у двір за будинком. Повернувся з двома людьми, які оглянули плівку, щось белькотіли, а тоді двійко цих нових знимкували Халіму багато разів. Халіма була горда з того. Стільки людей біля неї трудиться. Можливо, не так і страшно вмерти. Не знала, як є тому, хто вмре, але смерть через цю увагу ставала зрозумілішою.

Коли вони знову проявили плівку, на всіх знімках з’явилися лише чорні плями. Халіма підійшла до них і поглянула. Простодушно мовила: “Це не я. Як ви гадаєте?” Мало бракувало, щоб вони пирснули від сміху. Завадило їм здивування. Побубоніли ще трохи, а тоді повели Халіму до іншого фотографа. Все повторилося. Лише число здивованих збільшилося. Повели її далі. Тепер її по дорозі годували й намагалися підняти їй настрій. Халіма не противилася. Фотографія їй ох як потрібна, а ще її не має.

Вона була єдиною особою, яку знимкували всі фотографи Тізі-Узу. Їй стало цілком ясно, що з пенсією, наразі, ніц не вийде. Наразі її треба було втішати, а її супутники були втомлені та пригнічені.

Повернулася в село з важкими ногами. Дорога була втричі довшою, ніж при відправленні. Дітвора ледве дала їй приготувати вечерю. Голод за Халімою був сильнішим.

Позаяк дні проходили, з’явився і той справжній голод, який неможливо вгамувати жодною любов’ю. Халіма заламувала руки й думки, щоб якось знайти спосіб прогодувати дітей. Всі запаси харчів були вичерпані. Сусіди, які їй допомагали, не могли багато зробити: і вони заледве зводили кінці з кінцями.

Одного ранку перед її дверима з’явився той фотограф. Отак барвисто вбраний і з усміхом на обличчі, він бентежив і вікна в хатах, а тим паче зморщені погляди. Халімі сказав, що бере її зі собою, щоб її знимкували якісь інші люди. Сусідам для її дітей залишив пригоршню грошей, а її всадив у джип. Жевжик майже в кожному місці, в яке вони приїздили, мав знайомиць, виряджених, як і він. Кожну фотографував і в них залишався через ніч. Халіма вдень знимкувалася у всіх ательє, а там, де їх заставала ніч, залишалася спати в джипі, накрита брезентом. Було їй ясно, що подорож закінчиться лише тоді, коли себе побачить на якійсь із фотографій. Але так не вийшло. Коли об’їздили всі більші міста Кабілії, подорож була закінчена. Зі знімком нічого не вдалося.

За гроші, які їй залишив жевжик, годувала дітей цілий місяць. Десь перед останньою копійкою її знову відвідав листоноша, цього разу він не втік відразу, а зачитав їй повідомлення.

“Просимо Вас прибути до столиці. Наша комісія має підтвердити факти у зв’язку з Вашим фотографуванням. Підпис: Державне наукове товариство”.

До листа було додано гроші на дорогу і дату, встановлену для зустрічі. Халіма підрахувала, як зекономити на дорозі, та й більшу частину грошей залишила дітям. Жевжик їй явно, хоча й непрямо, знову допомагав. Листоноша сказав, що повідомить про це також і вчителя.

Сонце під час подорожі щільніше гріє. Кілометри їй дали можливість узгодити ритм дихання з силою сонця. Якби вона вміла рахувати, знала б, що видих на кожні чотири кроки зменшує зовнішню температуру на два градуси. Коли б удвічі збільшилось число кроків, було б ще свіжіше на два градуси, але тоді мус було б міняти швидкість ходи. А то вже було складніше. Мусила задовільнитися і своїм знанням. Позаяк люди без достатньої освіти думають, що межа знання є на місці, до якого досягає їхнє. То полегшує цілу справу, а не створює дилеми. Сумнів є ворогом примітивності.

Халіма вперше бачила море. Стільки води в одному місці! Та й зелень з усіма можливими барвами квітів. Кольори! Скільки людей, будівель, вулиць, автомобілів! Метушня. Але й плач. Зруйновані будинки. Мало мужчин, а багато вояків. Скільки звуків. Присіла б на якусь огорожу і дивилася. Як було б гарно, якби це все могло існувати на знімках! Щоб вона показала дітям.

Халіма лише за сонцем могла визначити годину. Стрепенулася і побігла за адресою, яку показувала перехожим. У споруді військового командування розгубилася. У кімнаті, на яку їй вказали, чекало на неї з десяток людей: деякі в уніформах, деякі в білих халатах, деякі в міському одязі. Спочатку її знову фотографували і фотографували. І всі над знімками знову крутили головами. Тоді її забрали ті в білих халатах. Години провела в мовчазному терпінні. Оглянули її від голови до п’ят, розмовляли з нею про все, що їй спадало на гадку, розпитували про найбезглуздіші можливі деталі, які вона пам’ятала з дитинства. Лише про її Шахіда нічого не питали.

А що буде з пенсією для моїх дітей? – спитала в прикрашеного орденами офіцера, до якого всі зверталися.

З якою пенсією? – здивовано поглянув на неї. Тоді йому хтось біля нього шепнув йому пару слів на вухо.

Ага! Та дістанеш, якщо так було сказано.

Цей поважний чоловік не знав, що для отримання пенсії їхній крілик мусив мати свою фотографію.

Друга частина, або перша

Сонце йому розпекло голову. У лівій скроні, оберненій до неба, клекотіло. Його рот був повний піску, а правої щоки він не відчував. Розплющив ліве око. Блиск його засліпив. Спробував голову обернути на інший бік. Не вдалося. Лише його думки, з гуркотом, перевернулися.

Шахідів десяток було оточено. Цілий день їх рятувала дюна, за якою вони були тимчасово захищені. Ніч вітром віднесла дюну. Гинули один за другим, ніколи двоє одночасно: щоб смерть довше тривала. Шахід був останнім. Куля мала швидшу спеку, ніж сонячний промінь.

Думка переселилася в око. Ніде нема води. Лише чорна пляма, яка стає павуком. Чорна вдова! Страх. Знову думки відсуваються, перевертаються шкереберть, втікають замість тіла. Павук наближається. Стоїть. Не кусає. Думки повертаються із втечі. Навіщо боятися? Так чи інак на нього чекає смерть.

Я не золота рибка, але можу тобі врятувати життя. Мій укус рятівний, а не смертельний.

Шахід дивиться. Слухає. Не йме віри.

Якщо згодишся на укус, я виселю твою душу, зате тіло твоє оздоровиться. І ще дещо: будеш жити, але більше ніколи не будеш бачити свою сім’ю. Але зможеш про них думати. Від тебе залежатиме, чи буде то для тебе мукою, чи полегшенням.

Думки його були самотні, виголоднілі, висушені. Чи то спраглі, чи то мінливі? Шахід Бадкуф кивнув головою, здалось йому.

Третя частина, друга або перша

Лише за годину ходу від місця, на якому він лежав, ніжилася оаза. Свіжий, без рани від кулі, після себе в піску залишив мертвою чорну вдову. Миттєво згодилася на свою смерть. Шахід це розумів. Він не знав, що таким чином вона врятувала свою душу, переселившись у когось іншого.

Шахід прожив здорові роки в оазі, що пахла прісною водою, м’ясом, овочами, пальмами. Нічого не робив, лише жив. Сам. Це справді була єдина оаза, до якої, доки він там жив, ніхто не прийшов. На корі дерев нотував дні й місяці. Наприкінці чотирнадцятого року Шахід помер від смерті.

Четвертий розділ, або другий

Вчитель врятував Халіму та дітей від вірної смерті. Попросив вирядженого фотографа, щоб вісті про неї розіслав по цілій країні. Таким чином Халіму відвідувало багато фотографів, навіть з інших країн. Позаяк результат у всіх був однаковий, Халіма мала від них непросихаюче джерело прибутків цілих чотирнадцять наступних років.

У день Шахідової другої смерті, Халімин фотограф із Тізі-Узу якраз для свого колеги з далекого міста Сараєва вже вп’яте проявляв плівку із знятою Халімою, якої нема. Коли він вже її клав поряд з іншими, помітив на ній деякі зміни. Ліктем штурхнув прибульця. Дивилися на чорну пляму, яка перетворювалась на чорну вдову. Сараєвський фотограф швиденько взяв до рук попередню плівку. На обох одночасно з’являлось Халімине обличчя.

Коли ця вість розповсюдилась, всі ті, хто зберіг свої плівки з Халімою без Халіми, впевнилися в її незвичайній справжньості.

Відтоді Шахідову вдову фотографи обсідали, щоб пересвідчитись у новині. Так вона стала найбільш фотографованою невідомою особою на світі. Тепер могла вже то робити й безкоштовно. Вже почала приходити пенсія.

Мораль: Всі (пра)початки є таємничими. Природою скриті або навмисне скриті. У випадку Халіми Бадкуф існують дві версії продовження: Світовий майстер “сфумато”-фотографії Дейвід Гамільтон прославився: а) натхненний її випадком, б) натхненний фотографією вірша “Сюзан” Ленарда Коена.

РИБИ КАШЛЯЮТЬ

(ПРИ ВСІХ СУСПІЛЬНИХ УСТРОЯХ)

Коли згадаю лишень, як то все наївно почалося!

Всі ми були так втішені, коли до нас прибули нові інструменти. Ми чекали на них місяцями, щоб у першу чергу собі довести, що ми знаходимося на шляху пізнання нових уявлень про риб. Тепер ми вже могли вимірювати звуки, до яких ми прислухалися, їхню потужність, та й навіть причини. Властиво, нас вже віддавна зацікавило вельми почастіле й дуже ніжне поскакування певних рибин, яке було схоже на спробу обтрушування з себе чогось неприємного для себе. І як на те, таке завжди траплялося з тим примірником, який незабаром після того гинув, а це нас наштовхнуло на підозру, що йдеться про якусь хворобу.

Інструменти нам показали, що справа полягає в кашлі! Ми були збентежені. А тоді ми штучним шляхом почали їх підштовхувати до хворіб: через різні інтервали і різними дозами ми забруднювали воду. Кожна риба швидко, залежно від рівня забрудненості, починала хворіти. Таким чином ми могли диктувати потужність, щоб не сказати вид, захворювання. Кашель у них був, без огляду на вологе середовище, “сухий”, і обов’язкозо передував смерті.

Позаяк наша праця завжди була на службі людського поступу, тому ми й ці скромні результати подали на розгляд у всі споріднені інституції по цілому світі, а теж вітчизняній громадськості. Колеги нас вітали, в той час як вітчизняна громадськість, либонь що через безграмотність, хоч і не відверто, але дещо знущально коментувала отримані відомості. В найкращому разі, журналісти поміщали їх у тих ні до чого не зобов’язуючих рубричках типу “Цікавинкк зі світу науки”, яким можете, але не мусите йняти віри. Натомість споріднені інститути, лабораторії та університети присилали нам свої результати, не залежно від того, були вони на шляху подібних відкриттів чи ні.

Один із таких звітів я виокремив і доповів про нього нашій спеціалізованій колегії. Він прибув до нас з Інституту еволюційної морфології Російської академії, до того ж неслужбовими, приватними каналами. Колеги нам у супровідній записці пояснювали, що в силу зрозумілих обставин вони не мають можливості офіційно опублікувати результати своїх досліджень, тому просять нас, з огляду на те, що ми є на шляху схожих відкриттів, щоб ми перейняли продовження і перевірку їхніх.

Цей колектив російських учених займався вивченням агресивної поведінки тварин, використовуючи риб в якості, як виявилося, добротних і надійних зразків. Те, що і в них, як і у ссавців, агресивна поведінка пов’язана із впливом певних матерій на мозок, окрім іншого субстанцій адреналіну та норадреналіну, не є якоюсь новиною. Але те, що не було відомо, це те, як і коли ці матерії зростають. Праця тих колег стосувалася безпосередньо цих невідомих моментів. Виявилося, що дослідження констатували справжню деспотську поведінку певних взірців під час дослідів. Ось як вони це робили.

У велику кількість відокремлених скляних посудин помістили по чотири самці риби хеміхроміс і лише спостерігали, що ж буде далі відбуватися. Дуже швидко між ними дійшло до т. зв. розшарування. Кожній групі нав’язався вождь, провідник, або фахово сказано домінант. Цей буквально почав тероризувати своїх побратимів. Помічено й фізіологічні видозміни: він діставав новий колір, тіло його ставало темно-червоне, з плямами. Чи то через підвищений адреналін, чи щоб і візуально відрізнятися від інших, тобто, щоб для всіх відразу бути впізнаваним (і апріорно у функції захисного механізму), чи з обох причин одночасно, що, зрештою, майже все одно. Коли ж захопив цілу територію, позаганявши інших риб у кутки акваріуму, не задовольнився лише тим. Йшов далі. Почав їх ганяти з кута в кут. Коли ж збагнув, що цим не вичерпується якась ще навіть йому неясна мета, почав їх убивати. На тому експеримент припинявся і у всіх риб, в тому фіксованому стані, вимірювався вміст адреналіну в мозку.

Результат, за їхніми словами, вразив колег. Виявилося, що в той момент в диктатора взагалі нема норадреналіну, натомість у підкорених риб його рівень був надзвичайно підвищений. Безліч разів повторений експеримент підтвердив, що мінімум норадреналіну в організмі свідчить про те, що диктатор досягнув найвищої сходинки ієрархії і що практично не має більше чого досягати. З іншого боку, підвищений вміст норадреналіну в притлумлених риб був показником глибокого незадоволення своїм становищем, а також і можливістю кожної миті повстати проти тиранії.

Захоплені цими дослідами, ми продовжили прямо з цього місця. Хтозна-скільки разів ми повторили вже описаний експеримент разом зі спробами його (хтозна чи природного?) продовження. Ми залишили, після першої вбитої рибини, її побратимів в акваріумі, очікуючи їхнього повстання. На жаль, наш ентузіазм вивітрився. Вождь одну за одною вбивав риби, а решта, окрім вже відомих реакцій, навіть не шарпнулись задля своєї евентуальної колективної оборони. Те, що вони нарізно не виявляли спротиву, не викликало здивування. Але те, що їхня кількісна перевага не наштовхувала на думку про можливий успішний захист, промовляло на користь тези, що вожді в таких середовищах вже наперед визначені якоюсь природною селекцією, тобто, що колективні механізми не здатні до своєї самоорганізації. А також, як тільки противники залишаються у розрізненому становищі один стосовно іншого, вождь у свому нестримному захваті перемагає.

Ми були розчаровані. Несправедливість, яка керувала таким плином подій, нас морально пригнічувала. Ми пробували все можливе, чи не вплинемо якось на інший розвиток подій. Безуспішно. Однієї миті я, страшенно лютий, коли один з деспотів, припускаю, торжествував у своїй самотності біля мертвих споріднених душ, отже, я вкинув до посудини одну із субстанцій, які ми використовували для забруднювання води. Переможець з такою швидкістю загинув, хоча й кількість “отрути” була надзвичайно малою, що я був принаймні здивований. І з іншими вождями трапилося те ж саме.

А тоді я експеримент російських колег повторив від самого початку. Коли тиран убив першу жертву, я впорснув таку ж кількість “нечистот” у воду. Ватажок, вже нападаючи, раптово відступив, забився у куток і незабаром здох. Я цього й сподівався. Тепер предметом моєї уваги були інші риби. Цього разу забруднена вода на жодну з них не впливала. Вони продовжували безтурботно плавати по акваріумі. Дослід я повторив декілька разів з тим же результатом. Колеги також спробували, збільшуючи дозу забруднення, але зважаючи на те, щоб зробити це лише тоді, коли риби між собою визначаться з ієрархією, і результати знову були однакові: деспот гинув, а побратими залишалися при житті. Напрошувався висновок. Відсутність норадреналіну в організмі вождя повністю зменшувала захисні субстанції в його тілі, передбачені для реагування проти отрути, і він робився легко виставленою жертвою навіть для незначної кількості “вірусу”. Напроти, підневільні риби через наявність великої кількості норадреналіну мали підкріплену, компактну тілесну оборону. Цей захист набував виняткових розмірів через відсутність зброї для боротьби з агресивним домінантом. Таким чином, в цих умовах риби залишалися нечутливими до забрудненого середовища, в якому, за умов відсутності вождя, реагували вмиранням! Це новостворене зачароване коло допускало масу нових тверджень, від обширу і наслідків яких нас кинуло в дрож. Які тільки висновки не могли робитися з цього – про взаємовідносини живих створінь і середовища, дозування причин і наслідків, нейтралізацію передбачуваних подій, але й ініціювання бажаних!

Чекав на нас багатий сезон вітчизняних і міжнародних наукових семінарів, на яких ми мали що розповісти. І багаті роки праці.

Цілий колектив розпочав другу фазу: кожен знав свою частину роботи в опрацюванні результатів і незабаром ми мали готові наукові студії, розглянуті з різних точок зору, залежно від галузі фаху, яким кожен член команди володів. Проекти ми передали дирекції Інституту, а резюме організаторам більшості симпозіумів з нашого фаху, іншим інститутам, університетам, архівам, бібліотекам, лабораторіям. На реакцію ми чекали декілька місяців. Нічого. Ні від кого. Ні від жодних, гадали ми, суверенно розвинутих демократичних інституцій, щоб не казати – від держави. Лише від Інституту еволюційної морфології Російської академії і то, знову, неслужбовими, приватними каналами. У повідомленні, попри фахове підтвердження виправданості наших висновків, писало:

“Браво! І що робитимете з тим тепер? Нам здається, що будете надалі робити те ж, що й ми: нічого”.

І справді. Ось вже два роки, як ціла наша команда постійно приходить на роботу і не робить нічого. Балакаємо, читаємо, вчимося… Обладнання більше не маємо. Жодного. Права голосу також. Гласності для нас більше не існує. Платню отримуємо регулярно. Слава Богу, ми здорові. Все це видається вам наївним? Спасибі за питання, і нам спасибі.

Мораль: Можливо, можна бути щасливим, коли, як ніколи, нараз, здасться, що Світ це Одна Велика Спільнота.

[2000]

Александар Гаталіца

Gatalica1

ІЗ КНИГИ «ВІК: СТО ОДНЕ ОПОВІДАННЯ ОДНОГО СТОЛІТТЯ»

ОДНА ХВОРА ЛЮДИНА

Остання вечеря родини Ритихів на батьківщині пройшла спокійно. У зачиненому складі їли засолені оселедці з розпарованих тарілок, а скрізь біля столу були порозкидувані гільзи німецьких 120-міліметрових снарядів. Був високосний день 1920 року, і севастопольський порт, переповнений малими пароплавами, загрозливо стрясали детонації з Херсонського мису та Балаклавської бухти. Десь далі, у кримській ущелині, стояли Врангелеві вояки і мертві, як ті пелопонесці, ще й далі чекали наказу. А внизу на морі доки були переповнені. Найдивніша процесія біженців катулялася до порту. Прекрасні автомобілі, які тягнуло по шість коней, цілі комплекти меблів, дами з песиками, офіцери на селянських конях з поглядами самовбивць. Всього було на тій дефіляді…

Александр Сергійович Ритих донедавна був міністром сільського господарства, три роки в столиці керував закупівлею збіжжя, виступив на останньому засіданні четвертої Думи, а тепер їв мовчки, старанно зберігаючи бодай залишки передвоєнного лицемірства і гарних манер. Того ж пополудня, коли він і сам боровся за місце на кораблі, юрба народу на одному із доків притиснула його і майже зіштовхнула у смолясто-чорну воду. Тоді він подумав, як би то було добре покинути світ, якому й так настав кінець, впасти в студене море, бути притягнутим до корпусу якогось корабля і там у загальній тиші втопитися. Він спробував небезпечно нагнутися, довірившись сліпій масі, яка штовхалася і викрикувала, але то йому не вдалося. Він не впав. Юрмище народу в останню мить потягнуло його назад і відкинуло, наче малодушного самовбивцю. За вечерею докоряв собі, що залишився живим і зрадливо годує хирлявий і розчарований організм, виснажений війною та злигоднями.

Десь після півночі сяде зі своїми синами на пароплав російського Товариства пароплавства і торгівлі «Константин», який припливе до Царгороду. На турецькій бруківці, край малих водограїв та сералів, Александр Сергійович Ритих ставитиме старі запитання: «Що робити? Хто винен? Куди далі?» і звучатимуть вони смішно, як малий і неясний відзвук. Гулятиме біля босфорської води, буде надміру обережним, таким нечемно люб’язним і ніколи не дізнається, що ще за столом на складі Путіловських фабрик молодший син Алексєй Александрович намірявся його вбити. Якби він тоді відчув, що син надумав його знищити, то відразу ж там, за трапезою, підставив би свою сиву голову з евтаназійним батьківським благословенням, але він не знав. Син тим часом їв мовчки, відривав шматки засоленого оселедця і думав, як того шанованого царського улюбленця, того колишнього члена Державної ради, який навіть по неділях не вилазив із редингота, вже давно треба було задушити з милосердя. Між порозкидуваними гільзами німецьких снарядів, Алексєй Александрович подумав, що батькові вкоротить віку, що як Едіп підніме руку на батька, скочить через стіл і задушить його, але в останню мить все зірвалося. Було видно, що недавній штабний майор генерала Денікіна в тій хвилі згадав слова Ніколая Фйодорова, які колись давно був прочитав. Дух братерства, – писав Ніколай Фйодоров, – не треба обмежувати людьми, які живуть тепер і тут. Людство творить цілісність, а дух братолюбія повинен поширитися і на мертвих, на «наших батьків». Чи справді посвяченість Фйодорова в оживляння мертвих завадила йому вбити старого Ритиха, того він тепер не знав. Він поперхнувся риб’ячою кісткою, яка застряла йому в горлію Якихось три роки по тому, у мороці напівосвітленого ресторану «Казбек», десь у Парижі, танцюватиме Алексєй Александрович казачок поміж столів і думатиме про цю ніч. Вже буде знати про збоченість демократичного віку. Тонутиме вглиб паризького життя все глибше, зароблятиме 25 франків на день і пошкодує, що того високосного дня 1920 року не вбив батька, бо так вибрав би хоча б пекельне презирство, раз вже життя нема…

Так казатиме собі через три роки, а тепер, наче боягуз, викашлює риб’ячі кості, які його ледь не задушили й не позбавили нових мук у вигнанні. Мати його б’є по плечах, старший брат Ніколай Александрович полишає на волю Божу. Потім знову тиша. Останній обід родини Ритихів триває у спокої. За зачиненими дерев’яними дверима лунає людський гамір і чутно нові грізні вибухи біля Севастополя. Щось завиває здалека від засніженої і вовковидої Кавказької гори. Ніколай Александрович, старший син Александра Сергійовича Ритиха, ковтає крупні шматки, наче чоловік, який вже давно нічого не їв. Колись він був монахом. Приятелював із тишею, зігнутими свічками і молитвою, а цього вечора він просто-напросто голодний. Як малий збитошник, ховає по кишенях різні зібгані банкноти: царські рублі, донські рублі, думські рублі. Накидається на засолені оселедці, які дивно відгонять невідь-чим, і глибоко свідомий у тій хвилі сили зла. Соловйов, зрештою, передбачив, що послідовники Христа будуть зведені до гнаної машини, неспроможної навязати себе іншим. Вся світова сила таким чином перейде в руки Антихриста. Що йому цього високосного дня 1920 року, схованому на складі Путіловських фабрик на севастопольських доках, до того, що Владімір Сергійович Соловйов передбачив об’єднання всіх християн під кінець двадцятого століття і остаточний планетарний тріумф? Ніколай Ритих страхополох і сконає наступного року в Белграді, в російській лікарні для біженців. Метастази, які він тепер відчуває ніби приємний біль, охоплять, наче жорстокі лілії, всі тканини, так що лікарі в санаторії Білого хреста в Топчідері навіть не намагатимуться його лікувати. За білим параваном, що оточуватиме його хрипи, згадає і про ту вечерю, коли він оселедці з консерви їв безвольно, так, як його батько підписував царські укази. Спадуть йому на гадку і ті старі питання, і він теж не знатиме на них відповіді.

Остання вечеря родини Ритихів на батьківщині пройшла в тиші. Миттєво могло б здатися, ніби хтось бажає щось сказати, але одразу передумує. Лише криві виделки і заіржавілі ложки видзвонюють об тарілки. Їлося засолені оселедці із розпарованих тарілок, а скрізь коло столу були порозкидувані гільзи німецьких 120-міліметрових снарядів.

На високосний 1920 рік.

ОБІД

Коли 1941 року війська німецької 12 армії були на підступах до Белграда, ювелір Карло Ферфера ще тримав телескопічний монокль під кошлатою бровою. До останньої миті не хотів вірити в поразку армії, до якої послав обох синів. Він був щасливий, зрештою, що бомбардування їх не застало в Белграді, бо ювелірна крамниця по вулиці Гарашанина залишилась незачепленою, навіть вітрина не трісла, але родинний будинок на Неімарі було розрушено до основи прямим поданням німецької бомби. Карло вставав рано і йшов у крамницю, а сини звикли спати до полудня. Зараз були б уже мертві…

Але тепер, на щастя, були далеко, можливо, у полоні, а Ферфера й далі сидів у ювелірній крамниці. Серед останніх почув про взяття Ніша, про швидкий злам оборони Крагуєвця. Чистив золото на вітрині крамниці, задурював себе туманними надіями на британську військову потугу і мріяв про спільний сербсько-грецько-англійський фронт у Македонії і Тессалії. У вівторок взнав – теж серед останніх – що німецька армія увійшла в Бітоль і Орхид, і усвідомив, що всьому настав кінець. Ніколи не буде спільного фронту, ні відступу через Албанію, ні нового Солунського фронту. Нарешті й сам відважився на втечу. Браслети і тонкі ланцюжки, закладені перстені та нову колекцію обручок з фамільними гербами поскладав у мішечок і рушив. Задзеленчав дзвіночок над дверима ювелірної крамниці, а старий зупинився. Він, на відміну від інших, не роздумував у цей час, зачиняти двері чи ні. Щось інше йому спало на гадку. На заляпаних і нерозчищених шляхах чи в підозрілих вагонах поїздів, напевно, його чекав той, що його обкраде.

Тому він повернувся до крамниці, як і колись притримав дзвіночок, щоб той не задзеленчав, і сів на своє старе крісло. Лише цього разу не прилаштував знову телескопічний монокль. Був уже вечір і Карло Ферфера був голодний. Вивернув мішечок і з дивним усвідомленням, що його старече життя вже нічого не варте, почав ковтати браслети і тоненькі ланцюжки. Тремтячими руками виймав коштовне і напівкоштовне каміння з каблучок і їв його, наче хтось, хто вже давно не вечеряв. Потім вийшов, навіть не зачинивши дверей. Мусив поспішати. Більше не мав часу. Вдалося йому увіпхатися в нічний швидкий до Ужіце. Ніхто з подорожніх не вірив, що справді добереться до ужицьких гір, ніхто теж не помічав старенького, який згорнувся в клубочок у кутку задушливого фургона. Десь перед північчю, лише декілька годин перед тим, як німецька моторизована бригада «Принц Євген» вмарширувала в місто, поїзд таки прибув до Ужіце. Відразу ж на пероні щастя саме зустріло старого єврея. Терплячи страшні болі у шлунку, з мукою переборюючи потребу в блюванні, зразу біля вагонів він майже зіткнувся з молодшим сином. Частина Еліаху Ферфери була розформована. Синова голова була поцілена кулею, тому зір і слух у нього дещо послабився. Він страшно здивувався, коли почув неясне батькове маячіння про золото, про те, щоб саме він, своїми руками, після смерті мусить розпороти йому живіт. Старий повторяв, що потім нехай знайде брата і з тим багатством втече кудись, кудись… Він подумав, що старий захворів на сипний тиф і відвів його до військової лікарні під шатрами, де Карло Ферфера незабаром випустив дух. Зразу ж після того стало чути скрегіт німецьких танків. Сержант Еліаху Ферфера мав ще якраз стільки часу, щоб у спокої поховати батька.

На звичайний 1941 рік.

АВТОПОРТРЕТИ

Сьогодні йтиме мова про автопортрети Младена Шарбіновича. Намалював він їх сімнадцять і повертався до них протягом цілого життя, ніби до листків зі щоденника. Ще на першому, виконаному 1921 року, під час навчання в школі, помітимо гострі контури, ясно знюансовані й огранені колоратурні поверхні, які маляревому обличчю надають нотки строгої стриманості. Десь тут вже тоді виявлялася тоненька, ледь видима лінія. Починається зразу під кучериком світлого волосся, спускається серединою чола, пересікає зморщечки під очима і закінчується легеньким надрізом знизу щоки. Таке враження, що на першому автопортреті фарба в тих місцях лише незначно потріскала, наче на тонкій давній порцеляні. На наступному портреті вже бачимо впливи Парижа і однієї приватної школи, де маляр Шарбінович проводить молодечі дні від лютого 1925 року до жовтня року 1926. Його вид тепер осяяний, обернений до глядача ненав’язливим напівпрофілем. На цьому портреті нема чітко окреслених темних поверхонь, як на попередньому з 1921 року. Колорит оптимістичний, сезаннівський, із запахами вічного міста; і лінія тут, частково змінивши свій напрямок, але наполеглива, дещо грубша, окреслена з більшим нюансуванням…

Всі міжвоєнні автопортрети дихають густим, оксамитовим експресіоністичним нашаруванням кольорів. Твори «Автопортрет у виноградниках Мушицького», «Автопортрет біля старої вірменської церкви», «Автопортрет з дунайськими відблисками», «Автопортрет з чорною кішкою на колінах» і «Автопортрет на вході до успенського церковного подвір’я» є історією однієї лінії обличчя, яка вже густа і починає застерігати. З цього періоду особливо варто виділити «Автопортрет з Алмаського цвинтаря». На ньому над митцем навис якийсь вологий могильний хрест із вимитого дерева. Заскочений глядач помітить, що половина обличчя Младена Шарбіновича в тіні, тоді як друга на ясному вранішньому світлі. А лінією розмежування знову є той загадковий художників шрам, який звивається серединою блідого чола і губиться вздовж простору м’яких мазків під лівим оком. Вже тоді багато хто почав досліджувати цю надзвичайність на митцевих автопортретах – чиє обличчя насправді не мало шраму – але правдиву відповідь, звідки вона тут, буде дано лише чотири десятиліття пізніше… У той час Растко Петрович писав про вмите обличчя без шрамів, яке зявляється з тінню на обличчі. І багато інших зацікавилося цією незвичайністю Шарбіновичевих автопортретів. На питання, звідки та наполеглива зарубка на його автопортретах, художник тоді відповідав загадково: «Не знаю точно, – говорив він, – знаю лише, що малюю її завжди на тому ж місці. Це, напевно, якась моя межа, вихідна людська точка…»

І малював його. На наступних чотирьох автопортретах, створених до квітневої війни 1941 року, лінія голови художника Младена Шарбіновича більше не ховається. Схожа на тяжкий поріз, небезпечний шрам, подібний до тих після кривавих бійок у кавярнях з розбитими пляшками. На «Автопортреті біля французького балкону на вулиці Мекензі», намальованому якраз перед війною, видно маляра, за яким клубочаться грозові хмари. Спиною він обернутий до блискавок, що низько спалахують над белградськими дахами. Лінія також чудова. На блідому і запалому митцевому обличчі окреслена яскраво-червоним кольором, як ті судини з анатомічних атласів, що вказують на шляхи артерій по людському обличчю. Той рубець на щоці художника Шарбіновича передвіщає, без жодного сумніву, швидку війну, капітуляцію і падіння… Перших німецьких вояків на белградських вулицях художник бачив через той самий французький балкон на вулиці Мекензі. За час окупації малюватиме мало, не лише через те, що музи мовчать, коли розмовляють гармати, але й через те, що він рано приєднується до четницького руху і воює між Стубліном і Ябучєм у загонах майора Звонка Вучковича. З того часу відмітимо лише один рисунок олівцем, зроблений, імовірно, перед розпадом сил Держави Михайловича. На ньому бачимо Младена Шарбіновича змученого, але здається, що не боротьбою, ні не швидкою поразкою державницьких сил, але через ту лінію, що його переслідує і розколює його обличчя.

Зразу після того автопортрета, який майже на ходу створений у поспіху і сумятті, послідує крах, арешт і засудження улюбленого Шарбіновичевого генерала. Він сам відступить на чужину і про художника більше нічого не чутно в Белграді й Новому Саді. Багато часу пройшло відтоді, і сьогодні, досліджуючи автопортрети, все ж можемо дещо сказати про життя і трагічний кінець – кінець, про який лінія попереджала, можливо, ще від того огляду 1921 року… В еміграції Младен Шарбінович виявляє таку саму групу крові, таку саму анемічну і меланхолійну рису, як і всі решта політичні біженці. Часто міняє місця перебування і блукає, несвідомо засвоївши погляди гнаного, якого переслідують сили темряви і старих спогадів. Толедо, Сан-Себастіан, Ліссабон, Лондон, Давос і нарешті Париж: остання адреса, авеню Філіпа Августа 92. Митець бере участь у багатьох емігрантських організаціях, але себе й далі називає «людиною із двадцять п’ятої години». Малює в ті роки обтяженим пензлем, частково очищеною, але осушеною палітрою. Три малі полотна, створені між 1948 і 1956 роками, показують всю трагічність стражденного співжиття з однією лінією. «Автопортрет на полуденній спеці в Толедо», «Автопортрет з лондонськими голубами», «Автопортрет біля покинутих корабельних корпусів у давоському порту» підтверджують повернення до молодечої техніки зміни рівномірних охристих поверхонь, лише зарубка не буде тільки справжньою щілинкою, ніби фарба в тому місці незначно надтріснула. Лінія у тих трьох емігрантських автопортретах відкрилася, наче гнійна рана. Шрам безсоромно перетікає вздовж обличчя і здається, що крізь нього видно художникове нутро, хворі думки і всі неясні страхіття.

Десять років після того Младен Шарбінович не малюватиме автопортретів. Останній він розпочне яко свій кінцевий твір в день, коли його вбито. Таємничий відвідувач, без сумніву, підісланий таємними каналами з батьківщини, застане його зненацька при завершенні останнього зображення – обличчя, розчахнутого на дві половини. Люто замахнеться сокирою, наче то не життя, а шкіц для якогось роману, і влучить художникові в обличчя. Обернеться після страшного вбивства і вийде без слів. Французька поліція знайде на авеню Філіпа Августа закривавлене тіло. На обличчі помітить чіткий рубець: починався зразу під кучериком сивого волосся, спускався серединою чола, пересікав зморшки під лівим оком і закінчувався знизу щоки. На мольберті й далі стояло останнє полотно. Модель і образ нарешті були тотожними.

На звичайний 1966 рік.

ВДІВЕЦЬ І САРДИНИ

Саме після закриття Світової виставки в Ліссабоні, в день, коли блискавки спалахували низько над горизонтом, рік і півдня до завершення століття, доктор Альваро став удівцем. Похорон пройшов тихо, над одром небіжчиці не було промови. Доктор Альваро зарікся на мовчанку. Жінчині речі поскладав у великі торби, повитягав з кишень старі записки і сховав нафталін. Потім повернувся до своїх пацієнтів, які страждали від псоріазу, лишая і гонореї. Фахівець зі шкірних та венеричних хворіб, доктор Альфонсіно Альваро мав приймальний кабінет в гарному місці, на Руа Аугуста 38а. Колеги цінували його внесок в науку, пацієнти були йому вдячні за дискретність, а доктор кожного вечора мовчки перебирав жінчин одяг. Деякі комплекти доповнював шовковими блюзками, сукні з ледь помітними плямами носив до хімчистки і отримував квитанції на жінчине ім’я. Останнього дня старого 1999 року купив на площі Педро Куатро консерву грецьких сардин. Писало: TRATA, sardelles se sogileaio, а на денці: вжити до 31 грудня 2000. Того вечора доктор Альваро не зїв пікантних сардинок, наступного теж. У новорічну ніч гуляв крутими вулицями Ліссабона сам. Уникав жебраків і вуличних калік, які часто зверталися до нього по допомогу, уникав трамваїв і потоків брудної води, які дощ гнав у мутну річкову дельту і далі в океан. Гуляв районом Марітімо. У величезному порту боронився старою парасолею від дощу, що залітав йому за комір плаща. Дивився на темні корпуси кораблів. Неосвітлені океанські судна виглядали покинутими, майже зачарованими, посадженими на мілину при кінці одного стражденного століття…

У середині січня того 2000 року він хотів зїсти сардини, але й цього разу відмовився. Наступного дня – а був то, здається, вівторок, звичайний, як і решта, день для доктора – зайшов др. Альфонсіно Альваро у взуттєву крамницю на Руа Ферейра Боржеш і купив пару нових вечірніх лакових мештів. У крамниці взуття стояло багато моделей високого шику. Зблискували чорні й білі мешти, як вигини морської мілини чи могили на кладовищі Да Ажуда… Він вибрав гарний зразок з високими обцасами, зроблений для пань з вузькими стопами. Продавчиню обдурив. Сказав, що хоче зробити несподіванку своїй відсутній наразі дружині. У шафі тепер, попри примарні ряди випрасуваної одежі в пластикових торбах, стояла пара жіночих туфель на високих обцасах і консерва пікантних сардин. Доктор у той завершальний рік століття лікував надзвичайно багато хворих, заражених сифілісом. А от і прийшов новорічний вечір, останній у двадцятому столітті, і ніхто навіть не подумав про кінець світу. Премєр соціалістичного уряду Португалії звертався до нації з найкращими побажаннями в новому тисячолітті. Доки складав на стільці жінчин одяг і десь під низ поставив пару блискучих туфель, куплених на Руа Ферейра Боржеш, доктор Альваро слухав про якихось американців, які летітимуть літаком в напрямку обертання Землі і таким чином новий вік зустрічатимуть цілих вісім годин. Не уявляв, чим би то могло його зацікавити, тому вимкнув телевізор. Була вже майже північ. Двері залишив незамкнені і сів до столу. Увімкнув старовинний грамофон і поставив баладу «Грандола віла морена». Відкрив консерву ароматизованих сардин у соєвій олії, але навіть не думав їх їсти. Сам за столом чекав на дружину, а погляд втупив в овальну металеву тарілку, звідки на нього величезними масними очима мертвотно дивилися пять сардин. Він вважав, що рівно опівночі з мертвих встануть, в першу чергу, ті грецькі рибини і таким чином дадуть знак покійній Марії Альваро. О дванадцятій годині, коли револьверні постріли божевільно відлунювали понад дахами Ліссабону, фахівець від шкірних та венеричних хворіб сидів з широко відкритими очима над сардинами, а музика, яку пускав все голосніше, наполегливо повторювалась. В одну мить йому здалося, що в однієї рибини зблиснуло око, що котрась із мертвих сардин підсунулася і затріпала хвостом, наче сирена – але ні, мабуть, то була омана. Його харч дивився на нього тупо, як і раніше, а доктор думав, що втратить свідомість…

Півгодини по півночі вирішив ті риби в олії з’їсти сам, але в консерви закінчився термін придатності, і він перші два дні нового століття надзвичайно багато блював. Виходив на терасу блідий, з поріділим волоссям і заплаканими очима споглядав нове тисячоліття, яке, бодай у ті перші дні, виглядало так само, як і попереднє: синє, посаджене на мілину найбільш висунутих берегів Європи, порожнє і таке невідоме. Лише третього дня січня вийшов доктор Альфонсіо Альваро на вулицю, і ще не видужалий, без довгих роздумів всі жінчині речі подарував якійсь католицькій благочинній установі. Лише на мить завагався чи не залишити пару лакованих мештів, так ніби то саме вони залишилися після покійної Марії, але враз передумав і залишив також і їх…

На високосний 2000 рік.

[2000]

Пекреклав Іван ЛУЧУК