***

Боснійський і сербський письменник Меша Селімович (по-боснійськи та по-сербськи: Meša Selimović, Меша Селимовић) народився 26 квітня 1910 року у боснійській мусульманській родині в місті Тузла (Боснія та Герцеґовина, Австро-Угорщина). Початкову школу та гімназію закінчив у рідному місті Тузла. У 1930–1934 роках навчався на відділенні сербохорватської мови та югославської літератури філософського факультету Белградського університету. У 1935–1941 роках працював учителем у Громадській школі, а від 1936 року паралельно і молодшим викладачем у Реальній гімназії в Тузлі.

Selimovic

Перші два роки війни провів у рідному місті, де був арештований через звязок із народно-визвольним рухом. У травні 1943 року перейшов на визволену територію, став членом комуністичної партії, членом Агітпропу східної Боснії. Потім став політичним комісаром Тузлянського загону, а в 1944 році перебрався у Белград, де виконував політичні та культурні функції. У 1947 році переїхав до Сараєва, де викладав у Вищій педагогічній школі, потім став доцентом філософського факультету Сараєвського університету, був художнім керівником кіностудії «Босна-фільм», директором Народного театру, головним редактором видавництва «Світло» («Svjetlost»). Меша Селімович обирався головою Спілки письменників Югославії, був членом Академії наук і мистецтв Боснії та Герцеґовини, Сербської академії наук і мистецтв. У 1971 році став почесним доктором Сараєвського університету, вийшов на пенсію та переселився до Белграда, де й помер 11 липня 1982 року.

Меша Селімович безперечно належить до найбільших боснійських письменників. Безперечним є і статус Меші Селімовича як великого письменника рівня європейського класика, головно завдяки двом його історичним романам – «Дервіш і смерть» («Derviš i smrt», 1966) і «Фортеця» («Tvrđava», 1970). Письменник спирається і на середньоєвропейську оповідну традицію, і на загальний струмінь літературного модернізму ХХ ст. Але, наснажений особливим темпераментом і особливою творчою візією, Меша Селімович створив свій власний вислів, який не можливо однозначно зарахувати до жодної школи чи категорії. За оповідними техніками він успадкував і розширив роман особистої сповіді, або ж реалістичні твори потоку свідомості.

Меша Селімович добре розумів, що для виразного показу внутрішньої боротьби є невідповідними техніки нотування коливань свідомості, які знаходимо у Джеймса Джойса чи Германа Броха, адже у їх творах доходить до розчинення свідомості протагоністів, які наче пасивні споглядачі не можуть бути учасниками моральної та метафізичної драми.

Роман Меші Селімовича «Дервіш і смерть», написаний жвавим стилем, у якому перемішані самоаналіз, мудрі висновки про життя і людська драма дервіша Нуруддіна, є реалізацією універсальних цінностей, які привернули увагу закордонних читачів, зокрема і через магнетичний сплав екзистенційної драми та п’янкої резиґнації, які випромінює ісламсько-орієнтальне середовище. Роман не є реалістичним зображенням дервішів або суфізму, ісламського містицизму, а Нуруддінові дилеми стають безглуздими, якщо ми дивимося на них у контексті міцно укоріненої релігійної свідомості. Але це не критика вартостей твору, який і не мав наміру документально та достовірно відтворити містичні захоплення чи суфійський погляд на світ, а в ньому присутнє вдале зображення загальнолюдської дилеми та вписування у боснійсько-мусульманський контекст і визначення універсального в локальному.

Інший великий роман «Фортеця» показує Сараєво після Хотинської битви (вирішальною для перемоги в якій була участь українських козаків на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним) і відрізняється широким діапазоном героїв і великою кількістю ліричних переходів від роману «Дервіш і смерть», чітко зосередженому на образі Нуруддіна. Обидва романи характерні приглушеною емоційністю, сумними роздумами про людську долю, атмосферою, яку важко однозначно описати і яка вібрує між смиренністю у прийнятті долі і бунтом проти нелюдських умов. Два головні романи Меші Селімовича є великими творами зрілого творця, який гармонійно сполучив модерністський дискурс, наративні традиції «оповідної Боснії» й орієнтально-магометанську чуттєвість.

Інші прозові твори Меші Селімовича, за деякими винятками, не сягнули рівня його романів «Дервіш і смерть» і «Фортеця». У його доробку є збірки оповідань «Ображена людина» («Uvrijeđeni čovjek», 1947), «Перший загін» («Prva četa», 1950), «Дівчина з рудим волоссям» («Djevojka crvene kose», 1970), книга оповідань і сценаріїв для кіно «Чужа земля» («Tuđa zemlja», 1957), кіносценарій «Ніч і ранки» («Noć i jutra. Knjiga snimanja», 1958), романи «Тиша» («Tišine», 1961), «Туман і місяць» («Magla i mjesečina», 1965), «Острів» («Ostrvo», 1974), незакінчений роман «Коло» («Krug», опубл. 1983), автобіографічна книжка «Спогади» («Sjećanja», 1976). Вийшли також есеїстичні книжки Меші Селімовича «Есеї та нариси» («Eseji i ogledi», 1966), «За і проти Вука» («Za i protiv Vuka», 1967), «Письменники, роздуми, розмови» («Pisci, mišljenja, razgovori», 1970).

Есеїстика та мемуаристика Меші Селімовича є цікавим чтивом, але вона не сягнула європейського чи світового рівня, як його великі романи. Мабуть, найцікавішою реалістичною книжкою Меші Селімовича є «За і проти Вука», у якій автор веде мову про роль Вука Караджича у реформуванні сербської мови. Цей твір, окрім незаперечної критично-аналітичної цінності, є цікавий і тим, що засвідчив, для сучасників і нащадків, контроверсійне письменникове національне самовизначення. Словом, «За і проти Вука» є книжкою, цілком зануреною у проблематику створення сучасної сербської літературної мови, героями якої є Вук Караджич, його супротивники та прихильники у воєводинських і сербських суспільних колах, у ній ретельно викладені всі етапи їх боротьби. Зразу впадає у вічі, що цей твір опосередковано руйнує міф про «сербсько-хорватську» мову, адже цілком обмежений сербською ситуацією, у той час як про хорватську минулу (ілліризм) і сучасну традицію нема ні слова. Про боснійську творчість народною мовою (література алхаміядо / alhamijado) також нема ані згадки.

Меша Селімович у цьому творі є більше істориком сербської мови, ніж великосербські пропагандисти, які безупинно боряться з хорватськими й іллірськими фантомами, які до поля зору Меші Селімовича навіть не потрапляють. Відкинувши всі національно-політичні зауваження, головна письменникова лінія така: він уважає Караджича безкомпромісним реформатором, який цілком відкинув давню сербську мовну спадщину, нанісши сербській мові удар тим, що все звів до сільської ідіоми та позбавив духовно-інтелектуального словника. Тим не менш, це був необхідний етап, який був виправлений пізнішим розвитком сербської літератури. У книжці «За і проти Вука», як і в пізніших творах, Меша Селімович перейшов на сербську екавську мову, і якщо судити тільки за лінгвістичними критеріями, це виключно сербські витвори (подібна ситуація і з більшою частиною доробку Іво Андрича). Головні романи Меші Селімовича написані мовою, яку найкраще охарактеризувати як боснійську з великою кількістю сербізмів. Чи є та мова настільки сербська, як у, скажімо, Петара Кочича чи Бранка Чопича? Без професійного лінгвістичного аналізу важко дати остаточне визначення, але, ймовірно, найближчою до істини є констатація, що йдеться про боснійську мову з більшою часткою сербізмів, ніж те допускає боснійський стандарт літературної мови.

Проте це визначення не є досконалим через делікатність і переплетення національного та мовного на тих просторах: Антун Ґустав Матош, наприклад, безперечно є хорватським письменником, але його прозовий доробок просто перевантажений сербською ідіомою, яку письменник засвоїв протягом довгого перебування в Сербії. Що більше, твори Матоша мовно більш переобтяжені сербізмами, ніж мова найкращих романів Меші Селімовича. Щось схоже було і з двома сербськими письменниками, Мірком Ковачем і Борою Чосичем, які створили чудові романи, не лише помережані хорватизмами, але й написані літературною хорватською мовою. Все це вказує на те, що однозначні мовні критерії недостатні для письменників подвійної приналежності, до як належить і Меша Селімович.

Доробок Меші Селімовича належить до масиву боснійської літератури, але є й частиною сербської літератури. 3 листопада 1976 року Меша Селімович у листі до Сербської академії наук і мистецтв писав: «Я походжу з мусульманської родини з Боснії, а за національною приналежністю є сербом. Я належу до сербської літератури, а літературу Боснії та Герцеґовини, до якої теж належу, вважаю лише родинним літературним центром, а не окремою літературою сербохорватської мови. Однаково поважаю своє походження і своє визначення, адже я повязаний зі всім тим, що визначило мою особистість і мою роботу. Будь-яку спробу це розділити в будь-яких цілях вважав би порушенням свого основного ґарантованого конституцією права. Отже, я належу до нації та культури Вука Караджича, Сімо Матавуля, Стевана Сремаца, Борисава Станковича, Петара Кочича, Іво Андрича, а свою найглибшу спорідненість із ними не маю потреби доводити. Знали це, зрештою, ті члени редакційної колегії серії “Сербська література у сто книгах”, які є також членами Сербської академії наук і мистецтв разом зі мною у Відділенні мови та літератури: Младен Лесковац, Душан Матич, Воїслав Джурич, Бошко Петрович. Тож невипадково звертаюся з цим листом до Сербської академії наук і мистецтв із чіткою вимогою вважати його повноважним автобіографічним чинником».

Парадокс ситуації Меші Селімовича найкраще виразив Алія Ісакович, який зауважив, що іронією є те, що найбільший сербський роман («Дервіш і смерть») ХХ ст. починається мусульманською молитвою «бісмілла». Меша Селімович залишається письменником парадоксу: боснійсько-мусульманський автор, який через релігійно-цивілізаційну тематику та роздуми про долю мусульман Боснії не міг бути прийнятим у сербський літературний корпус цілковито, тому сприймається там як чужорідне тіло та використовується як засіб політично-національної пропаганди. У боснійській літературі, до якої очевидно належить своїми найвартіснішими творами, він є одним із головних висвітлювачів національної долі, але його щире сербське культурне та національне самовизначення робить його, у більшій частині доробку, важко прийнятним автором. Так чи інак, але Меша Селімович є безперечно одним із найбільших боснійських письменників.

Вийшли «Зібрані твори» («Sabrana djela») Меші Селімовича у семи томах (1970–1972), дев’яти томах (1975–1976), десяти томах (1981–1983).

Меша Селімович був лавреатом багатьох премій; лише в 1967 році отримав три премії – тижневика «НИН» («Недељне информативне новине»), імені Петра Петровича Нєґоша (Njegoševa nagrada), імені Івана Ґорана Ковачича (Goranova nagrada).

У 1988 році в колишній Югославії була встановлена премія ім. Меші Селімовича за найкращий роман року, від 2007 року її вручають за найкращий роман року в Сербії. У Боснії та Герцеґовині від 2002 року вручається боснійсько-герцеґовинська премія ім. Меші Селімовича за найкращий роман року.

Твори Меші Селімовича перекладені багатьма мовами.

Українською мовою роман Меші Селімовича «Фортеця» переклав Іван Ющук (Київ, 1985), роман «Дервіш і смерть» – Катерина Калитко (Трускавець, 2017), а оповідання – Андрій Лисенко («Всесвіт», 1975, № 11; 1983, № 9).

Творчості Меші Селімовича присвячена стаття Алли Татаренко «Трагедія втраченої віри в романі М. Селімовича Дервіш і смерть та Е. Станева Антихрист» (Проблеми слов’янознавства. −Львів, 1993. − Вип. 45).

***

Боснійський письменник Скендер Куленович (Skender Kulenović, Скендер Куленовић) народився другого вересня 1910 року у місті Босанскі Петровац на північному заході Боснії (Боснія і Герцеґовина, Австро-Угорська імперія). У рідному місті закінчив середню школу. Після раптового зубожіння родини через аграрну реформу переїхав у рідне місто матері Травник, де заочно закінчив Єзуїтську гімназію. Вже в третьому класі гімназії видав свою першу книжку – збірку сонетів «Зів’ялі примули» («Ocvale primule», 1927). Потім навчався на юридичному факультеті Загребського університету, який так і не закінчив.

Kulenovic

Співпрацював із багатьма газетами та часописами, а в 1937 році разом із Хасаном Кікичем і Сафетом Крупичем заснував у Загребі мусульманський часопис «Дороговказ» («Putokaz»). У 1941 році вступив до першого партизанського загону в Боснійській Країні. Під час війни Скендер Куленович писав поеми, редагував газети «Боснійський ударник» («Bosanski udarnik»), «Голос» («Glas») і «Визволення» («Oslobođenje»). Зразу після війни став директором драматургічної частини Народного театру в Сараєві. Був редактором видань «Огляд» («Pregled»), «Літературна газета» («Književne novine») і «Нова думка» («Nova misao»). Від 1 травня 1957 року до 31 травня 1970 року працював драматургом у Народному театрі в Мостарі. Потім аж до самої смерті працював на посаді головного редактора белградського видавництва «Просвета». За свої великі літературні заслуги 16 грудня 1965 року був обраний членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв, а 21 березня 1974 року – її дійсним членом. Був одружений із Вєрою Црвенчанин, мав із нею сина Вука. Помер Скендер Куленович 23 січня 1979 року у Белграді (Соціалістична Республіка Сербія, Соціалістична Федеративна Республіка Югославія).

Скендер Куленович писав вірші та поеми, пєси, есеї, літературно-критичні статті, подорожні нотатки, шкіци, оповідання та романи.

Найвідомішим твором Скендера Куленовича є ліро-епічна поема «Стоянка – мати з Княжполя» («Stojanka majka Knežopoljka»), яка була написана у 1942 році, а видана в 1945 році. У ній Скендер Куленович описав жахливу масакру хорватськими усташами сербського мирного населення на Козарі, оспівав матерів, які благословляли своїх синів на захист життя. Перу Скендера Куленовича належать також сатирична поема «Розмова дервішів» («Zbor derviša», 1949), поеми «Жайворонок» («Ševa», 1952) і «Листи Йови Станівука» («Pisma Jove Stanivuka», 1959). Скендер Куленович видав дві однойменні збірки «Сонети» («Soneti», 1968, 1975).

У 1947 році Скендер Куленович написав три комедії «Поділ» («Djelidba»), «Вечеря» («Večera»), «А що тепер?» («A šta sad?»). У драмі «Світло на другому поверсі» («Svjetlo na drugom spratu», 1959) Скендер Куленович ставив морально-етичні та соціальні проблеми.

У творчому доробку є ще чимало творів, зокрема: збірка оповідань «Відкрита тераса» («Divanhana», 1972), збірка оповідань для дітей «Грімке ядро» («Gromovo đule», 1975), роман «Невидима ріка» («Ponornica», 1977).

Видатні якості мови художніх творів Скендера Куленовича були визнані багатьма літераторами. Наприклад, Радомир Константинович з неприхованим зачудуванням писав про його «виняткове мовне чуття», зазначаючи, що «його знання мови є знанням на межі буття й небуття, на якій, наче під загрозою зникнення, між речами, існуванням і словами зникає різниця, аж деколи здається: тут бути – означає говорити». А Данило Кіш дав таке визначення: «Скендер Куленович був гірником мови… залазив у найглибші шари нашої багатої мови… У своїх поетичних творах, як і в прозових, Скендер вибирав завжди найтвердіше слово, завжди з найглибших мовних шарів, завжди з найтемніших своїх лексичних зон, бо для нього найточнішим було те слово, яке найдовше мирно перебувало в руді переказів, яке було найменш розтраченим, яке найміцніше дзвеніло на його мовному ковадлі». У творах Скендера Куленовича відчувається важкий східний сенсуалізм, як і переконання, що єдине, окрім тесаного з каменю надгробка, що може пережити всі ілюзії, є важке слово рідної мови.

Поему Скендера Куленовича «Стоянка – мати з Княжполя» українською мовою переклав Захар Гончарук (Стоянка – мати з Княжполя // Всесвіт. – 1984. – № 1; Стоянка – мати з Княжполя // Ядран: Збірник. З мов народів Югославії. Київ, 1986).

***

Боснійський письменник Ізет Сарайлич (по-боснійськи, сербськи чи хорватськи: Izet Sarajlić, Изет Сараjлић) народився 16 березня 1930 року в місті Добой у північно-східній Боснії. Мати його народила у 18 років, вийшовши заміж за залізничника, зачарована його уніформою, яка була «символом суспільного статусу», як потім написав в одному з віршів Ізет Сарайлич. Ім’я Ізет успадкував від діда по батькові, урядовця Австро-Угорської монархії. Дитинство його пройшло в місті Требінє у південній Герцеґовині і в Дубровнику на півдні Хорватії. Від 1945 року і до кінця життя жив у Сараєві. Закінчив Сараєвську чоловічу гімназію. Студіював філософію та компаративістику на філософському факультеті Сараєвського університету, де згодом здобув ступінь доктора філософії. Ще у студентські роки зайнявся журналістикою. Перші вірші Ізет Сарайлич опублікував у 1948 році і досить скоро після дебютної поетичної збірки «На зустрічі» («U susretu», 1949) став одним із найпомітніших поетів колишньої Югославії. Відзначався гуманізмом, вільнодумством і критичним ставленням до суспільних негараздів, за що у 1953 році був виключений зі Спілки письменників Югославії.

Від 1958 року працював у літературному часописі «Життя» («Život»), від 1961 року – у великому сараєвському видавництві «Веселин Маслеша» («Veselin Masleša»). Як член Товариства письменників Боснії та Герцеґовини, разом із Хусейном Тахмішичем, Ахметом Хромаджичем, Велимиром Мілошевичем і Владимиром Черкезом, заснував у 1962 році міжнародний літературний фестиваль «Сараєвські дні поезії» («Sarajevski dani poezije»). У 1970 році Ізет Сарайлич був обраний головою Товариства письменників Боснії та Герцеґовини, але обіймав цю посаду лише 17 днів. Потім був виключений з комуністичної партії. У 1998 році Ізет Сарайлич був обраний членом Академії наук і мистецтв Боснії та Герцеґовини. Помер Ізет Сарайлич другого  травня 2002 року в Сараєві.

Опублікував Ізет Сарайлич понад три десятки поетичних збірок, зокрема такі: «Сірі вихідні» («Sivi vikend», 1955), «Хвилину мовчання» («Minutu ćutanja», 1960), «Відданість» («Posveta», 1961), «Транзит» («Tranzit», 1963), «Інтермеццо» («Intermeco», 1965), «Роки, роки» («Godine, godine», 1965), «Однак елегія» («Ipak elegija», 1967), «Набережна Вільсона» («Vilsonovo šetalište», 1969), «Вірші на добраніч» («Stihovi za laku noć», 1971), «Листи» («Pisma», 1974), «Продовження розмови» («Nastavak razgovora», 1977), «Тринадцять книжечок поезії» («Trinaest knjižica poezije», 1978), «Народжені в 23-му, розстріляні в 42-му» («Rođeni dvadeset treće, strijeljani četrdeset druge», 1981), «Хтось дзвонив» («Neko je zvonio», 1982), «Некролог солов’ю» («Nekrolog slavuju», 1987), «Прощання з європейським гуманістичним ідеалізмом» («Oproštaj sa evropskim humanističkim idealizmom», 1989), «Сараєвська воєнна збірка» («Sarajevska ratna zbirka», 1992; п’яте видання 1995), «Книга прощання» («Knjiga oproštaja», 1996; друге видання 1997), «30 лютого» («30. februar», 1998).

Елегійність як найвиразніша риса емоційності Ізета Сарайлича, його сприйняття життя загалом і любов як неминучий лейтмотив є характерними для його поезії. У ледь не кожному його вірші любов досягає повного свого утвердження. Широка відкритість і любов до цілого світу дихають із його віршів. Виразно романтичний, Ізет Сарайлич не створює абстрактного романтичного ідеалу любові. Навпаки, його любов майже завжди є реальною та досяжною, а найчастіше є тим середовищем, у якому йдеться про любов. Тому в більшості його віршів відчувається ідилічна картина любові та родинної гармонії, перенесеної зі щоденного життя, а це його споріднює, наприклад, із Жаком Превером. Виняткової та тривалої популярності його поезія досягнула саме завдяки простоті висловлювання, пройнятого глибокою чутливістю.

Війна, на яку припали дитинство та юність Ізета Сарайлича, визначила його світогляд, одну з основних тем і поетику його творчості. Війна, як символ смерті та зла, і любов, як життєствердний первень, – така антитеза всієї його поезії. Вірш «Народжені в 23-му, розстріляні в 42-му» (1953), який потім дав назву цілій збірці, виразив лейтмотив його поезії, яка є своєрідним ліричним щоденником поета. Вірші Ізета Сарайлича, чи присвячені вони минулому чи сучасності, пронизані болем за померлими ровесниками, які «недожили та недолюбили», і надією на те, що це більше ніколи не повториться. Марними виявилися його надії-сподівання. Це він і сам усвідомлював, заявивши в одному з інтерв’ю (1996): «Великі неприємності та катастрофи на Балканах ідуть від того, що ми намагаючись іти вперед, озираємося назад. Але ми не вчимося на тому гіршому, що нас спіткало, а вперто доводимо кожен свою правоту… Це стосується не лише моєї Боснії, але й Косова, Македонії… Кожен із наших народів був хоча б раз замішаний до кривавого місива».

Ізет Сарайлич входив і в реальний, і в уявний діалог із багатьма світовими поетами, зокрема, у вірші «Гонорари Назима Хікмета»:

Гонорари Назима Хікмета

обчислювалися роками каторги.

За різні книги по-різному –

від п’яти до п’ятнадцяти років.

А ми вимагаємо

своїх десяти відсотків

у видавництві «Просвіта».

І сподіваємося залишитися в історії

як великі поети.

(Переклав Микола Луків).

Видав Ізет Сарайлич книжки поезії та прози «Мандрую та розповідаю» («Putujem i govorim», 1967) і «Святкую» («Slavim», 1988), книжки прози «Портрети товаришів» («Portreti drugova», 1965) і «V. P.» (1999), книжку мемуарної прози «Кого завтра повезе таксі» («Koga će sutra voziti taksisti», 1974; друге видання 1980; третє видання 1998), збірку перекладної поезії з коментарями про авторів «Книга друзів» («Knjiga prijatelja», 1981).

Протягом довгого творчого шляху, серед поперемінних літературних напрямків, Ізет Сарайлич зберіг вірність своїм естетичним, моральним і художнім принципам, свою неповторність і самобутність.

У доробку Ізета Сарайлича є і наукові видання «Філософська та соціологічна бібліографія СРХ 1945–1962 рр.» («Filozofijska i sociologijska bibliografija SRH od 1945–1962», 1966), «Франциск Патрицій» («Franciskus Patricijus», 1968), «Патрицієва критика Аристотеля» («Patricijeva kritika Aristotelesa», 1969), «Патрицієва філософія буття» («Patricijeva filozofija bitka», 1970), «Буття безконечного» («Biće beskonačnog», 1973), «Хрестоматія етичних текстів паристики-схоластики ренесансу» («Hrestomatija etičkih tekstova patristike-skolastike renesanse», 1978), «Похвала філодоксії» («Pohvala filodoksiji», 1978), «Основи марксизму з теорією та практикою соціалістичного самоуправління» («Osnovi marksizma sa teorijom i praksom socijalističkog samoupravljanja», 1980), «Логос у Геракліта» («Logos u Herakleitosa», 1997).

Ізет Сарайлич став лауреатом багатьох літературних премій, зокрема таких: премія 27 червня (1963), (від премії Товариства письменників Боснії та Герцеґовини відмовився у 1964 році), друга премія Спілки єврейських общин Югославії (1971), премія ім. Владислава Петковича-Діса (1982), премія ім. Йована Йовановича-Змая (1984), премія ім. Бранка Мільковича (1987), премія ZAVNOBiH (Zemaljsko antifašističko vijeće narodnog oslobođenja Bosne i Hercegovine) за життєвий доробок (1989), премія «Fund for Free Expression Award U. S.A.» (1989), італійська премія «Mediterranneo» (1997), турецька премія «Erguvan» (1997), премія «Premio Finaleinsieme» (Модена, Італія, 1998), премія ім. Альберто Моравіа (Італія, 2001), премія 6 квітня міста Сараєва (2002). У 2002 році Ізет Сарайлич став почесним громадянином міста Салерно в Італії.

Вірші Ізета Сарайлича перекладені багатьма мовами, виходили окремими виданнями в понад десяти країнах.

Українською мовою окремі вірші Ізета Сарайлича переклали Захар Гончарук, Віль Гримич, Петро Марусик, Микола Луків. Ці переклади були надруковані у журналі «Всесвіт» (1969, № 1; – 1973, № 2; – 1987, № 11) та виданні «Ядран: Збірник. З мов народів Югославії» (Київ, 1986).

***

Боснійський письменник Ненад Величкович (по-боснійськи і по-сербськи: Nenad Veličković, Ненад Величковић) народився другого травня 1962 року у столиці Боснії та Герцеґовини Сараєві. Закінчив Математичну гімназію (1981) і філософський факультет Сараєвського університету (1986). Працює Ненад Величкович викладачем кафедри сербської літератури Відділення літератур народів Боснії та Герцеґовини. Ненад Величкович є також редактором часопису «Vizija», власником Літературної майстерні «Omnibus». Учасник численних літературних фестивалів, конференцій, зустрічей. Живе і працює в рідному місті.

nenad-velickovic-1000x500 (1)

Ненад Величкович видав романи «Двораки» («Konačari», 1995), «Батько моєї доньки» («Otac moje kćeri», 2000, друге змінене видання 2003), «Сахіб: Імпресії з депресії» («Sahib: Impresije iz depresije», 2002), «Сто зміїв» («100 zmajeva», 2007), «Часова петля» («Vremenska petlja», 2011). У доробку Ненада Величковича є також чимало оригінальних, окрім «звичайних» збірок оповідань «Диявол у Сараєві» («Đavo u Sarajevu», 1996) і «Сараєвські гастронавти» («Sarajevski gastronauti», 1999), книжок на стику різних жанрів: словник і збірка есеїв «Сексикон-секспресіонізм» («Sexikon/Sexpresionizam», 1998), збірка фотографій із підписами «Царів водонос і Цар Бумбар» («Carev vodonoša i car Bumbar», 2002), сатиричні вірші, пародії й оповідання «Поезія ремонтизму/Потерпіть ще трохи, недовго вам лишилося» («Poezija remontizma/Izdržite još malo, ne ete još dugo», 2003), прозові колажні збірки «Viva sexico» (2006) і «Діагноз: патріотизм» («Dijagnoza: patriotizam», 2009).

Для театру Ненад Величкович написав п’єси «Царів водонос і Цар Бумбар», «Важелина» («Pedalina») та «Себастіян і Босонога» («Sebastijan i Bosonoga»). Ненад Величкович стоврив цілу низку радіо-драм, зокрема такі: «Silver Cross», «Антиґравітаційна система» («Antigravitacioni sistem»), «Крилатий олень» («Krilati jelen»), «Звуки ранку Йосипа Лебедя» («Zvukovi jutra Josipa Labuda»), «Втеча у вічне місто» («Bekstvo u veni grad»), «Одіссея 1990» («Odiseja 1990»), «Листок із щоденника Теї» («List iz Teinog dnevnika»), «Операція Макрофільм» («Operacija Makrofilm»), «Рукавиці» («Rukavice»), «У водах заливу» («U vodama zaliva»), «Мілена» («Milena»), «3.16», «Себастіян і Босонога», «Хатня рада в епізоді зникаючих жарівок» («Kuni savjet u epizodi nestajuih sijalica»).

Ненад Величкович є автором багатьох сценаріїв, найвідомішими з яких є сценарій гумористичного серіалу «Родина ТзОВ» («Familija d.o.o»), сценарій телевізійної вистави для дітей «Як я поцілував свого носа» («Kako sam poljubio svoj nos»), сценарій телевізійного фільму «Стрічка Мебіуса» («Mebiusova traka»). Ненад Величкович написав також чимало есеїв, літературно-критичних і теоретико-літературних статей.

Спільно з групою колег Ненад Величкович останніми роками невтомно бореться за зміни у шкільній системі, особливо у викладанні мови та літератури. У його докторській дисертації «Ідеологічна інструменталізація літератури у підручниках Боснії та Герцеґовини» («Ideološka instrumentalizacija književnosti u BiH udžbenicima») ця проблематика опрацьована з наукового погляду. У сатиричному ключі ця ж проблематика заторкується у збірці оглядів «Школокривляння: націоналізм у сербських, хорватських і боснійських читанках» («Školokrečina: nacionalizam u srpskim, hrvatskim i bošnjačkim čitankama», 2012), в якій у формі уявних діалогів учня та вчителя розкрито ідеологічні зловживання у викладанні мови та літератури.

Ненад Величкович неодноразово нагороджувався літературними преміями за свої прозові та драматичні твори. Романи Ненада Величковича перекладені італійською, німецькою, словенською, болгарською, угорською, македонською, польською, англійською мовами.

Про себе самого Ненад Величкович в іронічному ключі пише, що він є власником кільканадцятилітнього далматинця й видавництва «Омнібус»; якби покинув літературні заняття, то став би столяром або кухарем; є атеїстом і засновником югофутуризму; пише пером і розмовляє по-югославськи – це єдине, на його думку, практичне означення для боснійсько-хорватсько-сербської мови; розуміє, коли до нього звертаються болгарською, словенською, англійською або македонською мовою. На питання одного з журналістів «Чи можна жити завдяки писанню?», відповів: «Так, як і завдяки диханню. Для повноцінного життя його замало, але не міг би без того жити».

Українською мовою окремі твори Ненада Величковича переклали Іван Лучук («Одне життя»), Наталія Хороз («Лицар шведського столу»), вони були опубліковані в альманаху «Потяг 76: Балканський експрес» (Чернівці, 2007). Роман Ненада Величковича «Сагіб. Імпресії з депресії» переклала Катерина Калитко (виданий у Києві 2014 року).

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”

Додаток

Ненад Величкович

ОДНЕ ЖИТТЯ

Деян Болєвич мав тридцять років, гарну дружину, балакучого й допитливого синочка, благоустроєну квартиру на мансарді, добре оплачувану й шановану роботу, веселих друзів, аж враз, ніби в картинку на воді, плюснула туди війна, і все помутніло й викривилося.

Вагітну дружину відіслав із сином до родичів у Чорногорію. У мансарду влучив снаряд, друзі покинули місто, робота та комп’ютери залишилися в селищі, яке захопили серби. Деян не був ні дурнем, ні самолюбом, ні боягузом. Не переймався політикою, не дошукувався свого родоводу, не ходив до церкви, і коли йому раптом, за декілька ночей, змели і найдорожчі спогади, і найліпші плани, він не вагався, яку сторону обрати, а проти якої боротися. Діри в даху позабивав кавалками поламаних меблів, залатав нейлоном і бляхою, і продовжував жити в одній кімнаті, наче глиняний голуб у клітці для канарок. Приходив сюди, під час нечастих затиш між боями, коли пси війни зализували свої рани, щоб трохи відпочити, помовчати, і щоб спалювати листи та фотографії. Розжарене літньою спекою, гарячим асфальтом, палаючими будівлями і тліючими руїнами, повітря в Сараєві мерехтіло й надавало всьому туманних і викривлених обрисів. Та наприкінці літа, з першими прохолодними сутінками, картини стали яснішими, а межі видимими. Місто було поділене на дві частини і зі всіх боків оточене й обложене. Деян вже тоді з усіх сил працював у Службі державної безпеки. На початку літа, радше завдяки його імені, ніж його заслугам, його було переведено з передових ліній у велику споруду в центрі міста. Знову він здобув робочий стіл і комп’ютер на ньому, вазонки з кактусами на підвіконні, календар на стіні над головою і – нових колег. Коли познайомився з Азрою, їй було 23 роки, вона мала диплом вчительки англійської мови та літератури, розмовляла теж по-французьки та по-польськи, і була дочкою багатої та впливової сім’ї. Освічена, гарна, розумна, дотепна, молода, але перш за все була патріоткою. Знала все про боснійських королів, про тесані кам’яні гробівці, про богомилів, про владарювання Беньяміна Каллаї в Боснії та Герцеґовині, і про великосербську геґемонію. І її, і Деяна любов заскочила зненацька і зовсім непідготованих. Її привабила, більш ніж його великі тужливі очі та гарне обличчя й голос, його байдужість стосовно всього: міста, свободи, смерті. Їй було дивно, певним чином це її навіть ображало. Вона багато розпитувала і взнала все про нього: що він уміло поводиться зі зброєю, на позиціях надійний, у боях хоробрий. Слідкувала за ним в атаках і при відступах: не нагинав спини і не відскакував при несподіваних вибухах снарядів, не перебігав через роздоріжжя, та й у самій споруді, в кімнатах чи ресторані не уникав відкритих вікон з видом на небезпечні пагорби. Із двох потертих фотокарток познайомилася з його сім’єю, дружиною і сином, і вирішила йому допомогти виїхати з міста і зустрітися з ними. Деяна забавляла її веселість. Одного дня з’являлася грубо і жирно намальована, з величезними блискучими пластмасовими прикрасами, а вже завтра була зовсім іншою, з тонкими тінями сурми під віями та золотими кульчиками, тьмяними від старості. Привабили його її легкі літні спідниці, квіткові запахи, округлі плечі, незвичні туфлі з вузенькими підошвами, але перш за все безпечність їхнього все частішого спілкування. Він був упевнений у своїй вірності дружині та синові, і дитинці, яка вже, можливо, народилася, та й він не сумнівався, що Азра є коштовністю, яку стережуть могутніші й значніші за нього. Від самого початку знайомства вона здавалася йому недосяжною, він дивився на неї з неприхованим зачудуванням і вивільненою пристрастю, наче на героїню з кіноекрану. Це була небезпечна гра, в якій втрачалося все, а не здобувалося нічого. Її знайомства та зв’язки допомогли влаштувати йому отримання паспорта і внесення у список кандидатів на відпустку. Позаяк його від’їзд ставав все реальнішим, вона робилася все сумнішою. Якось-то вона відвідала його голубник, і в спальні на здутому від сонця та вологи паркеті поселила два вазонки з крихкими стебельцями маріхуани. Деян називав їх коноплями, а вона казала: Марія і Хуана. Потім вони сиділи на підлозі, на матраці, вона курила «мальборо» і кінчиками червоних нігтів збивала крупинки кави з губів. Він продавав речі: меблі, платівки, книжки, дискети, і за ті гроші у французьких леґіонерів купував коньяк і цигарки. Все більше часу вони проводили разом, не розмовляючи про свої відчуття, уникаючи дотиків, і багато й часто сміючись зі всіх і всього навколо себе. Кохання, якого вони ще не мали відваги визнати в собі і тому притісняли й придушували його, виривалося з них тією змовою сміху, надаючи потворній і безнадійній дійсності нового та відмінного сенсу. Мавпували колег, імітували голоси та новини з радіо, передразнювали ходу та міміку перехожих, і сміялися до болю в потилиці і втоми під грудьми. Навіть перші кривляння на їхній рахунок були їм смішними. Вони не признавалися, ні іншим, ні собі, що за їхньою дружбою є щось інше й глибше. Вона була Дочка, він був Чоловік. Чоловік, який посеред першої воєнної зими отримав дозвіл на службове відрядження, а неофіційно й без розголошення мав би зустрітися з сім’єю і більше не повернутися в Сараєво. Його дружина народила донечку. Він був готовий. Носив небагато речей у торбі, лише дещо з того, що не наважувався продати, черевики та диплом. Політ було замовлено на завтрашній ранок. Вона прийшла допомогти йому з пакуванням і випити з ним останню пляшку «Сотні музик». Хоча вона мала дозвіл на пересування в комендантський час, десь ще перед десятою раптом посерйознішала, піднялася і рушила. «Щасливої дороги», – мовила й поцілувала його. Не дозволила йому відповісти, ні обійняти, так само несподівано обернулася і збігла вниз по східцях. Він залишився на самоті зі своєю великою тінню, що тремтіла на стіні, із присмаком її помади на вустах і язиці. Назавтра він не полетів. Азра не з’явилася на роботу. Телефонував їй додому. Йому сказали, що вона хвора. Залишив повідомлення та чекав поки вона дасться чути. Не відповіла. Цілий день провів, пояснюючи як і чому своє місце у службовому відрядженні відступив іншому. Залишився допізна, чекаючи, що телефон задзвонить, і вдаючи, що підправляє вже завершену роботу, гортав вже опрацьовані акти, аж поки не відчув перші ознаки лихоманки. Нашвидкуруч зібрався та поспішив додому. Самотність, у яку зненацька потрапив, квапливо пробираючись крізь вулиці затемненого міста, була холодна, наче безкрая льодяна пустеля.

На вершечку сходів, перед голубником сиділа Азра. Була бліда, без макіяжу, з підпухлими повіками. Тремтіла, замотана у шубу від п’ят до шиї. Кохалися у льодяній кімнаті, в мороці, в тиші. Час від часу відблиски вибухів спалахували на бурульках над вікном. Його телефонний дзвінок, а ще більше його подальше перебування в Сараєві, стурбували її родину. Могли їй вибачити її загравання з наркотиками як перехідну забаганку допитливої школярки, важко але мовчки перенесли її зневагу віри та звичаїв, але зв’язку з одруженим чоловіком, батьком двох дітей, без майна і майбутнього, не могли допустити. Азрі було запропоновано роботу в канцелярії ООН, цікавішу, кориснішу для неї, і незрівнянно краще оплачувану. Доки вона роздумувала чи прийняти цю пропозицію, Деяна було переведено на якусь другорядну поліційну станцію працювати чимось на зразок портьє чи сторожа. Її робочий час на новому місці був удень, а він чергував уночі. Вони продовжували зустрічатися по неділях, у нього, спалювали паркет, сміття та дитячі іграшки, гріли воду, купали одне одного, і довго, обнявшись, без слів і без сміху, пили розчинну каву з малих керамічних вазонків для кактусів. Так прийшла та промайнула весна. На початку червня Деян написав листа дружині. Не брехав, не просив пробачення, не звалював вину на війну. Так вже сталося. Дав листа Азрі, і закордонні журналісти повезли його зі собою в Чорногорію. Тонкого білого конверта Азра торкнулася лише двічі: коли клала його до торби і коли його звідти витягала. Обидва рази мала шалену потребу помити руки та зіскоблити пальці, так ніби тим може скинути і стерти свої відбитки з паперу. Вона вперше усвідомила свою участь у злочині, і можливо саме тому покірно прийняла кару. А можливо, знала, що немає вибору, що все вже вирішено без неї, що найкраще буде схилитися та скоритися, і зберегти Деяна, якщо вже неможливо зберегти їхній зв’язок. До від’їзду їй не вдалося зустрітися з ним, він був на якомусь надзвичайному засіданні, і ніхто не мав повноважень сказати їй на якому і де. То було все, що йому дозволили взнати і що він сам зміг домислити й осягнути. Не знав, ні як вона поїхала, ні в яке місто. Лише – Америка. Він поновив свою заявку на службове відрядження. Відхилено. Спробував влаштуватися на місце водія в Міжнародному червоному хресті. Не вдалося. Набридав нечисленним спільним знайомим, але не взнав про неї нічого нового. У хвилини розпачу, самотній, брудний, запущений, у затемненій мансарді під блискітливими бляшаними латками, написав повідомлення родині, радше щоб покарати себе ще одним приниженням, ніж насправді очікуючи та бажаючи допомоги. Відповідь прийшла швидше, ніж він того сподівався, не залишаючи йому часу на вагання та роздуми. Він сів у білий бронетранспортер із блакитно-жовтим українським прапорцем і перебрався у сербську частину міста. Замість родичів зустріли його офіцери служби безпеки. Хоча вони мали всі дані про нього, все одно вимагали, щоб він безліч разів повторював де був і що робив. Ніби ненароком, залишали перед ним заяви свідків, перебіжників, колишніх сусідів і знайомих. Він говорив, без страху й сорому, нічого не приховуючи і не виправдовуючись, не благаючи та не вибачаючись, і це їх доводило до шаленства. Товкли його й були задоволеними, коли він почав брехати. Йому було незвично чути себе, як він обливає багнюкою людей, з якими ще до вчора ділив страх і нещастя, і питав себе: навіщо він це робить? Його життя було йому огидним. Не мав потреби його таким чином рятувати. А коли в тих своїх блювотинах упізнав помсту, за Азрине умикання, замовк. Декілька разів водили його на розстріл, і якби він не був від усього втомлений та обриджений, було б йому смішно, з якою серйозністю вони те роблять. А згодом десь було вирішено, що заблудла вівця може покинути чистилище, і два поліцаї відпровадили його до казарми. Біля брами на нього чекав стрийко. Родині вдалося виклопотати йому лише три місяці служби в сербському війську, потім буде мати право виїхати до Чорногорії та возз’єднатися з дружиною та дітьми. З казарми він не виходив, не заводив знайомств, він навіть не мав бажання розмовляти, але його терпіли: він згодився їх підміняти на їхні зміни, і віддавав їм свої салати та десерти. Сидів годинами й дивився крізь бійницю бункера, як важкі зимові хмари та вологі сірі тумани ковтають місто, в якому він виріс. Після трьох місяців на брамі його чекав інший стрийко, з документами й автомобілем. Доки їхав вузькими, посипаними галькою, ґрунтовими дорогами й асфальтованими шосе, поперемінно, питав себе, якою ж то буде зустріч, після двох років, з дружиною і сином, і дочкою, якої досі ще ніколи не бачив. Зустріли його на в’їзді в село. Дружина була схудла, з пасмами срібла у волоссі, постаріла від утоми і смутку. Її очі були чорні, великі, блискучі, з темними тінями під довгими віями, і в них не було ні докору, ні ненависті. Вона й далі його любила. Стрийна дивилася на нього совиними очима, і її погляд він відчував на потилиці, наче хрестик снайперського прицілу. Син його не впізнав і ховався за материною спідницею. Дочка спотикалася і вставала, поглядала на нього з пальцем в ротику, і наче міркувала чи то заплакати, чи то засміятися. Він із ними був незґрабним і холодним. Були йому наче чужі діти. Зітхнув, коли стрийна змилувалась і відвела їх до хати. Дружина відразу ж здогадалася, що він ще кохає ту іншу. Сказала йому про те тихо, ніби істину, на яку не варто витрачати слова і час. Не мусив удавати покаяння й сором. Згадав її спротив стосовно від’їзду із Сараєва та їхньої розлуки, її готовність пройти крізь усі можливі страхіття разом. Згадав теж і те, що і її предки жили в Сараєві, а сестра її ще й далі там. Згадав теж свої наполягання схилити її до переїзду в це село на березі мутного озера, на дні голих кам’яних пагорбів.

У хаті рухалася тихо і зґрабно, працювала сумлінно й безперестанку, з дітьми була усміхнена й весела. Співала їм, розповідала, бавилася з ними. Йому було її шкода, вбачав у ній засудженого, який, примирившись із покаранням, промовляє молитиви перед залізним хрестом на в’язничній стіні. Вона в родичів у селі познаходила й зібрала гроші (і зв’язки) для його поїздки в Белград. Вони й далі гордилися його дипломом і його нагородами, і їм було зрозуміло, що після короткого відпочинку він вирушить до роботи і візьме на себе турботи за жінку й дітей. Відпроваджували його до шосе, стрийна найдовше. Була вбрана так, ніби відпроваджує мерця. Дружина його поцілувала, не перестаючи гризти губу. Дітей, через вітер і мороз, залишили вдома. Приїхав «мерседесом», від’їжджає автобусом. У руці тримав листок паперу, право на якийсь шмат землі, забутий стрийнин посаг, у Славонії. Белград зустрів його сумною усмішкою, наче зачарований палац, у якому скриплять заіржавілі дверні завіси, відлунюють кроки порожніх панцирів і чути дихання прислуги під дзвонами з павутини. Тут він зустрів декількох друзів із Сараєва. Були щасливі, що залишилися живими, і сумні, бо не мають що сказати. Радість при зустрічі рівнялася полегшенню після прощання. Його знання, досвід та рекомендації, після тих двох років, усі вважали застарілими. Він міг вибирати: або з сім’єю переїде до Славонії, або перепродаватиме на белградських вулицях бензин і цигарки. Вибрав те друге, не через добрі зарібки та корисні знайомства, але через зв’язок із Сараєвом. Бензин продавали босняки, а з ними відправлялися та приходили листи. Послав декілька повідомлень, коротких, що він живий-здоровий і що шукає Азрину адресу в Америці. Але ще до того, як могли прийти відповіді, прийняв запрошення на роботу в Москві. Там шукали архітектора, придатного для роботи з комп’ютером, з програмами, які він знав і які там ще не застаріли. Такої нагоди він не міг пропустити. Ні такої причини, щоб відкласти від’їзд за дружиною та дітьми. У Москві швидко дав раду з мовою і ще швидше став прогресувати. Працював з ранку до ночі, спав по декілька годин на зсунутих робочих стільцях. Не відвідав Красної площі, ні Ленінового мавзолею, не бачив золотих бань Василія Блаженного, зате листівки з ними відіслав до Чорногорії. І відповідь отримав. Із Сараєва вісток не було. Аж тут сигнал телефаксу, і папір вимотується з апарата. У першому рядку прочитав своє ім’я, у другому Азрине. Знову була в Сараєві. Шукала його, перш ніж взнала про його втечу і повернення до дружини. Прямо з аеродрому побігла до його мансарди. Двері їй відчинили незнайомі люди, біженці. А коли взнала нарешті правду, декілька днів, доки їй не перешкодили, зупинялася на перехрестях, які всі решта швиденько перебігали, і дивилася на зруйновані будинки поміж крон на сербському боці, з надією, що крізь снайперський приціл дивиться він, настільки поштивий, що спустить курок і звільнить її від болісного ковзання по болоті, з якого Бог, за своїм образом і подобою, створив людей. А тоді її знайшли… Папір зупинився. Десь там, далеко, у якійсь канцелярії в Сараєві, зник струм. Або надійшов хтось, при кому не вільно було користуватися службовими каналами задля налагодження приватних зв’язків. Кінець паперу виліз із апарата, наче висолоплений язик. Деян питав, хто його посилає, і що то значить «…А тоді її знайшли…» Через дві години папір знову посунув. А тоді її знайшли у затемненій кімнаті, з помадою навколо очей, з відрізаними пасмами волосся в руках. Її мати відразу ж повернулася з Америки. Привезла зі собою лікаря, психіатра. Він молодий, і так виглядає, що користується успіхом. Азра це пережила. У кожному старанно зваженому слові крилася мішанина злорадної люб’язності та шаленої ненависті. Деян пальцем витер підпис, ім’я жінчиної сестри, а тоді, рядок за рядком, ціле отруйне повідомлення. Тим самим пальцем провів дві лінії, від вершечка носа вниз через щоки, і продовжив грати в «Тетріс». Гральні кубики провалювалися, наче в пекло, а кількість очок на екрані стрімко та бездумно росла. Наступного дня почав слати повідомлення. Репортери, кореспонденти, російські дипломати, офіцери та службовці ООН, всі, хто вирушав до Сараєва, доставляли його повідомлення. Проходили дні й тижні. Відповіді не було. Почав надіятися, що листи просто не дохолять до неї. Однієї ночі прокинувся, спершу не знаючи де він, на мансарді, в бункері, в бюро, панічно намагаючись не забути сон. Хтось, у тому сні, сказав йому, що вона, яко перекладачка з польської мови, буде в Кракові декілька днів, в складі боснійської делегації, на святкуванні п’ятдесятої річниці визволення Освєнціма. Він підрахував: має два місяці, щоб підготуватися й виробити дозвіл для подорожі, і купити квиток на літак. Жодної миті, в жодному з тих шістдесяти днів, він не засумнівався в тому сні. Він навіть не вважав його сном. Для нього то був голос із його підсвідомості, збиранка багатьох нібито несуттєвих і забутих звісток і даних водночас перетворилась на дійсність. Піднімався до палацу Вавель, тією стороною пагорба, яку було видно, крізь квітучі кущі й огорожі, в легенькому тумані з-над Вісли. Ще було зарано для автобусів і орд туристів, але вже запізно для робітників і школярів. Він був певен, що зустріне її. Не поспішав. Зупинявся перед червоними стінами, порослими плющем, перед залізними брамами у високих сірих мурах, і уявляв, як він, коли озирнеться, помітить її. Потім сидів у кав’ярні, на головній площі, дивився на голубів і групки скаутів у сірих та зелених сорочках, з червоно-білими хусточками. Дивився на молодих дівчат і згадував її обличчя, її очі, мутні від пристрасті, розширені ніздрі, губи, підпухлі й червоні від укусів і поцілунків, її різці, що зблискували, коли вона сміялася. Обідав у старій частині міста, потім гуляв вузькими вуличками і заходив у крамниці з картинами. Зрештою завернув у туристичне бюро і став обдзвонювати готелі. Але в тому, де зупинилася боснійська делегація, вільних номерів не було. На реєстрації йому повідомили, що панянка, у товаристві двох панів, з водієм, поїхала на туристичні оглядини міста, найімовірніше на соляні шахти «Величка». Почав насолоджуватися невідомістю, як мисливець, впевнений у своєму інстинкті.

Шахти якраз зачинялися. Йому запропонували, замість спуску в глибини землі, сувеніри: листівки з фотографіями підземної каплиці, з перилами, сходами, вівтарем і розп’яттям, які шахтарі витесали з солі. Із солі були теж фігурки копачів, святих, тварин і рослин, мінеральні кубки, напівкоштовне каміння, кришталеві прикраси на срібних ланцюжках. У книзі відгуків помітив її автограф. Повернувся в готель. Панянка і панове знову вийшли на місто. Пошукав і знайшов де переночувати, у найближчому готелі, переодягнувся, повернувся, чекав аж до закриття бару, і з першими зернятками страху пішов спати. На реєстрації залишив повідомлення. Зранку довго стояв у душі під струменем гарячої води, і запізно почув телефонний дзвінок. Не встиг підняти слухавки. Одягнувся, з мокрим волоссям скочив у таксі, на звороті свого повідомлення, на реєстрації її готелю, прочитав: «Дзвонила.Тебе нема. Їдемо в Освєнцім, ще до юрмищ. а.» Своє ім’я завжди починала з малої літери. Через дві години він стояв перед залізною брамою з написом, що праця робить вільним. Рушив від останнього павільйону, певен, що йде їй навстріч, розгублено оглядаючи купи окулярів, обстриженого людського волосся, штучних ніг, рук, вилиць. Єдине, перед чим зупинявся та залишався деякий час, був макет внутрішньої обстановки газової камери. Бачив маленьких людей, фігурки з гіпсу, як вони з передсмертним хрипом корчаться і падають, доки сильніші топчуть їх і викарабкуються по них вгору, щоб вдихнути ще бодай ковток чистого повітря. «Циклон Б» був важчим від повітря.

Купа голих людських тіл, символ людської боротьби за життя, і символ її марнотності. Пройшов крізь крематорій і на виході побачив її. Була обернута до нього спиною, по той бік подвійного ряду колючого дроту. Так ніби відчула його присутність, озирнулася. Коли впізнала його, посміхнулася, ледь помітно, збентежена, сумна, з сумнівом і страхом. Наблизилась впритул до дроту і однією рукою схопилася за нього. Була то мала, біла рука, з червоними нігтями, з довгими стиснутими пальцями, між якими опинилась колюча стальна сніжинка.

Стояли та дивилися одне на одного. Молодший із двох її супутників, нижчий, у темному одязі, з підстриженою борідкою, покликав її, але вона нічим не показала, що чує його. Тоді він, за її поглядом, повернувся до Деяна. Деян вказав на браму, праця робить вільним, що там її чекатиме. Вона заперечно помахала головою, що не може. Нехай їй подзвонить. Він показав вісім пальців. О тій годині прийде за нею. Кивнула головою. Зрозуміла. Чекатиме його. Потім дозволила молодикові вивести себе. Але згадала щось, знову обернулась і кинула, понад дротами, паперову торбинку. Деян підняв її й розгорнув. Всередині була фігурка, біла лілія, із солі. В її усмішці, на мить, знову зблиснули різці. Цілу зворотню дорогу наспівував, не зважаючи на погляди супутників, нажаханих такою поведінкою в автобусі, що їде з Освєнціма. У своєму номері знову пішов у душ, довше ніж на годину, потім пообідав, повернувся і приліг, але він боявся, щоб не проспати, і вже о сьомій швендяв холом її готелю. В барі, спеціально для нього, знайшли пляшку «Сотні музик». А тоді до нього підійшов її супроводжуючий з Освєнціма, представився та попросив його прогулятися разом. Згодився. Крокували попри трамвайну колію, мовчки. Психіатр багато разів, в собі, повторив і вивчив напам’ять мішанину образ, погроз і прохань, але зараз, зовсім близько від тієї мушлі, захованої в Азрі наче капсула зі смертоносною отрутою, не знав, як почати. Все йому здавалося слабеньким і недостатнім. Знав лише одне: що Азру застав зломлену, наче потоптаний трояндовий кущ. Те, що вона знову зацвіла та п’янить запахом і красою, то його заслуга. Все, що він знав, все, чим він був, і навіть більше від того, він вклав у неї. А тепер з’явився цей волоцюга з жаром божевілля в очах, щоб її зірвати, вселити в петельку на лацкані, а потім викинути, коли зів’яне. Він відчував, що заплутується у своїх думках, наче у клубку холодних, грубих гадюк.

Деян помітив, що вони віддаляються від готелю, і намагався запам’ятати дорогу. Мовчав і він. Вже була за п’ять восьма. Психіатр зупинився і повернувся до нього. Два рази тицьнув йому пальцем в плече: «Я вам цього не дозволю!» Обернувся і тією ж дорогою пішов назад. Деян залишився стояти, збентежений. Не знав, що має робити. Було б по-дурному побігти та перегнати психіатра, ще дурніше було б перейти на інший бік вулиці та побігти наввипередки з ним. Він задихався. Картинка малих білих людей з гіпсу накладалась на її обличчя за двома рядами колючого дроту. Перед ним задзеленчав трамвай. Заскочив у нього, поперед людей з черги, не зважаючи на їхнє галасливе обурення. Дивився крізь вікно, як трамвай переганяє молодика в золотих окулярах і з підстриженою борідкою. З іншого боку вулиці з’явився готель. На сходах стояла вона. Хоча ніщо не може бути таким самим, але все на ній було таким, як тоді, коли вона вперше увійшла в канцелярію та познайомилася з ним. Колір і крій довгої сукні, білий джемпер, туфлі на обцасах.

Трамвай зупинився якихось п’ятдесят метрів далі, двері відчинилися, люди вийшли, зайшли, двері знову зачинилися, трамвай рушив. А він і далі був у ньому. Вуличне освітлення стало сильнішим, рух щільнішим, юрмища більшими. Раптом він злякався свого різкого рішення. Проштовхався до дверей і на наступній зупинці вискочив. Побіг вздовж колії. Трохи далі лінії розходилися, і він не знав, яким із двох напрямків йому рухатися далі. Вибрав один. Хибний. Побіг навпрошки, заблукав серед вузьких неосвітлених вуличок, знову повернувся до головної площі, взяв таксі, знайшов готель, але її вже не було на сходах. Ні в холі. Не було й повідомлення для нього. Чекав цілу ніч, в барі, до закриття, а потім на вулиці перед готелем, до світанку. Думав про свою дружину. І в неї був закоханий, колись давно, і її кохав, занурений у хвилі важкого чорного волосся, і її плечі позначував печатками відтисків своїх зубів. Чи то була тільки пристрасть, а його понесло нею, наче театральну афішу струменями з шлангів прибиральників вулиць.

Увечері повернувся до Москви і наступного дня повідомив про своє повернення в Белград. Співробітників увів у свої проекти та пороздавав їм свої книжки й дискети. Останньою картинкою з Росії, з московського аеропорту, стала та, що була теж титульною сторінкою деяких газет, з обличчями солдатів в болоті Чечні. Вперше тоді, доки літак здіймався в небо, подумав, що велика війна, якої світ так боїться, вже триває, і що більше немає куточка на землі, де від неї можна сховатися й уникнути її. Не мав кому і що сказати в Белграді, і першим поїздом вирушив до Бару. Ще пражило над скелею, коли він вийшов з автобуса й рушив до стрийкової хати. Був певен, що дружину застане в жалобі, за стрийною, але двері були зачинені, а темрява за ними була холодною й тихою. Чув писк і сміх дітей, і згадав про пляж на озері. Дружина прала білизну, в ночвах. Суконку з тонкими бретельками зав’язала у вузол збоку. Діти, голі й засмаглі, плюскалися на мілині та ліпили калачі з болота. Хлопчик побачив його першим і сказав про це мамі. Обернулася. Пасма мокрого волосся прилипли їй до щік і шиї. Обтерла передпліччям брови та губи, і таким чином ніби натягнула на обличчя маску невпевненості та страху. Діти це відчули і притулилися до неї. «Я прийшов до вас», – сказав Деян. До вечері був незґрабний з дітьми й ледве дочекався, доки вони, зачаровані оповідкою з книжки, заснуть у материних обіймах. Він сидів за столом, а вона на краю ліжка, з розплетеними косами, у довгій білій нічній сорочці. Розповідав їй про Москву, про свою роботу, про плани, про стрийнину землю в Славонії. Потім клякнув перед нею, взяв її руки в свої і притулив їх до свого обличчя. Дивився на неї поглядом, повним відчаю, ніби благав її про допомогу, порятунок, життя. «Для того, що ти хотів, потрібні два життя. А в тебе відібрали й те одне», – мовила вона й поклала його голову на свої коліна. Вперше, після трьох років, він міг заплакати.

Перед малою, побіленою вапном хатою, спершись плечима на ящик із каліфорнійськими хробаками, сидить Деян Болєвич. Має тридцять три роки і є радше сивим, ніж чорним. Два чорні кізлики лижуть соляну квітку в його руці. Донечка, син і дружина сміються, коли в морі здичавілої пшениці натрапляють на кущик суниць. Деян дивиться на них. А потім його погляд і думки відриваються й летять, понад тополями й акаціями, вздовж рівнини, на південь, до Сараєва.

Переклав з боснійської Іван Лучук [2000]