О третій  годині ночі 18 серпня 1948 року у лікарні №1 міста  Києва (Лук’янівської тюрми) серце Василя Вишиваного зупинилося. Діагноз: двосторонній туберкульоз легенів у відкритій формі. Тільки 25 грудня 1989 року прокуратура Київського військового округу реабілітувала Вільгельма фон Габсбурґа.

На Лук’янівському цвинтарі десь біля паркану поховано громадянина УНР Василя Вишиваного.
Його ім’я Вільгельм фон Габсбурґ-Льотрінґен – троюрідний племінник цісаря Австро-Угорщини. Мати-італійка навчила Вілюся спілкуватися італійською, згодом виховувався “королевич” в Австрії, німецькою. Освіту він здобував у реальній школі у Відні та у Військовій академії Генерального штабу у Вінер-Нойштадті.

Вчився за власним бажанням, “аби не казали, що я маю старшинський чин тому тільки, що родився великим князем”. І хоч навчання було важким: від шостої години ранку до шостої вечора, – знаходив час для читання, а також навчався ремісництва: столярства та бляхарства. Знавець восьми європейських мов, Вільгельм почав вивчати й українську. По закінченні академії Габсбурґ був призначений до 13-го полку уланів, що складався із українських січових стрільців.

3 вояками Вільгельм фон Габсбурґ спілкувався їхньою рідною мовою. Це, а також гарне людське поводження привернуло стрільців до “королевича”, якому на знак любові вони подарували вишиванку. Архикнязь часто в неї вбирався. Так з’явилося прибране ім’я Василь Вишиваний.

Перше кохання принца – українка, студентка Віденської музичної академії Іванна Марічка Прийма, пізніше навчалася в Парижі, стала відомою співачкою й піаністкою, концертмейстером Львівського оперного театру і викладачем Львівської консерваторії.

27 лютого 1918 року леґіон Українських Січових Стрільців вирушив на допомогу армії УНР. Їхній маршрут: Кам’янець-Подільський, Одеса, Херсон, Олександрівськ.

12 квітня січовики під орудою сотника Василя Вишиваного без бою зайняли село Біленьке, наступного дня повели перший наступ на місто Олександрівськ. Вулицею Дніпровською (нині Лепіка) дійшли до Катеринівського вокзалу і зайняли його однією сотнею. 14 квітня усі сотні куреня повели наступ на місто, але більшовики, які вночі одержали підкріплення, зайняли станцію та відкинули січовиків до Дніпра. Двома кораблями під обстрілом стрільці відпливли до Біленького. За цей час на Хортиці зібралася допомога – елітний Запорізький корпус полковника Петра Болбочана. На залізничній станції чекав загін Марусі Никифорової.
16 квітня Василь Вишиваний звернувся до січового війська своїм віршем:

“До зброї, до зброї, стрільці!
Ви рідну країну спасайте.
Повстаньте, як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!”

Об’єднані війська українців того дня розгромили військо Антонова-Овсієнка й узяли місто. Від цього часу Василь Вишиваний став комендантом Олександрівська. 17 квітня вулиці 13-тисячного Олександрівська були переповнені людьми, які йшли з хоругвами і прапорами на площу Пушкіна, заполонили все навколо Народного дому. Тут відбувся спільний парад і перегляд обох українських частин. Стяги, що увібрали кольори сонця й неба, вперше за квітчали місто. Священики в святкових ризах відслужили молебень. Полковник Болбочан поцілувався з сотником Вишиваним, а січові стрільці та запорожці клялися у вічній згоді в боротьбі за Українську державу. У вітальному слові князь назвав місце зібрання майданом Волі.

Спільним рішенням визволителів та місцевого населення стало перейменування площі Пушкіна на майдан Волі. Тоді, у 1918-му, слово Воля мало первісне значення. Потім радянська влада його доволі ориґінально трактувала: від 1978 року Залізного Фелікса поставили охороняти майдан Волі. Січові стрільці перебували в Олександрівську до восьмого червня. Увесь цей час Василь Вишиваний був начальником гарнізону Олександрівська, мав дружні зв’язки з місцевими українськими організаціями та з Запорізьким корпусом Центральної Ради, який прибув із Криму після розгрому там Червоної Армії. За цей час вони провели чимало лекцій, вистав, концертів у Народному домі. Вояки організували курси українознавства, налагодили видавництво тижневика “Січ” (першої української газети на Запоріжжі).

У селі Цар кут січовики провели великі фестини. На Хортиці на Трійцю стрільці відслужили панахиду, поставили пам’ятний металевий хрест. Перебуваючи в Олександрівську, Василь Вишиваний дізнався про травневу нараду в Одесі, на якій представники УСДРП і УПРП за участю галицького політика О. Назарука та старшини коша УСС Н.Гірняка ухвалили рішення підняти повстання проти гетьмана П. Скоропадського та передати владу в Україні ерцгерцогу В. Ґабсбургу. У нашому місті королевич написав відповідь: “Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Коли буде воля цілого українського народу, щоб я став на чолі його держави, я не відкажуся від цього”.

Посол Австро-Угорщини в Україні граф Форгач писав, що кожний в Україні дивиться на В. Габсбурґа “як на нашого кандидата до престолу”. Генерал Омелянович-Павленко писав: “Полковник Василь Вишиваний і на Катеринославщині лишив по собі добру згадку і як людина, і як старшина, і як політик.”

Відомо, що командири полків Запорізького корпусу П. Болбочан і В. Петров по-дружньому зустрічаючися в Олександрівську, пропонували архикнязю об’єднати легіон галицьких Січових стрільців із їхніми частинами для здійснення державного перевороту і просили Ґабсбурга очолити новий уряд України. Боячись конкуренції, гетьман П. Скоропадський домігся негайного розформування Запорізького корпусу, а леґіон січових стрільців десятого червня був переведений до міста  Єлізаветград (нині – Кропивницький).

Там ерцгерцог відзначився тим, що не виконував наказів командування про придушення селянських повстань, а захищав селян. Під опікою Габсбурґа перебувала низка повстанських отаманів (Д.Зелений, М.Шинкар, Л.Шевченко – родич Тараса Григоровича). Василь Вишиваний зустрічався з повстанськими отаманами, інформував їх про рух каральних німецьких військ.

У найважчий для України час Вільгельм фон Габсбурґ офіційно відмовився від королівського німбу. “Вірним громадянином Української держави” оголосив себе ерцгерцог сьомого листопада у Чернівцях, вітаючи утворення Національної Ради Буковини. Через два дні Василь Вишиваний переїхав до Львова і там Дмитро Вітовський – військовий міністр ЗУНР – вручив йому грамоту про присвоєння звання полковника війська українського. В УГА це був єдиний вояк із академічною освітою.

Пізніше головний командир галицького корпусу “Українські Січові Стрільці” розділив долю армії УНР. Під іменем Василя Вишиваного Вільгельм Габсбурґ прийняв громадянство УНР. С. Петлюра надав  йому звання полковника. Служив Вишиваний (у вересні-листопаді 1919 року) у Генеральному штабі дорадником Петлюри з особливо важливих доручень, начальником відділу закордонних зв`язків, тому був присутнім на багатьох нарадах і переговорах Петлюри з іноземними місіями.

Щоправда, із Симоном Петлюрою Василь Вишиваний геть зіпсував взаємини. Знаючи, що вождь не терпить заперечень, полковник усе-таки виступив проти союзу УНР із Польщею, ціною передачі їй Галичини. Ерцгерцог писав: “Україна була потрібна Польщі лише доти, доки можна було використовувати українську армію у боротьбі проти більшовиків, й зрештою Польща залишила її напризволяще”. Стався розрив Вишиваного з Головним Отаманом і від’їзд.

Тяжка хвороба (тиф) затримала полковника в посольстві УНР у Бухаресті, де його часто відвідував Дмитро Дорошенко. У своїх спогадах історик відзначав, що Вишиваний говорив гарною українською мовою з галицьким акцентом, був перейнятий українськими симпатіями. Пізніше ерцгерцог напише, що родина Габсбурґів протягом віків кривдила народ України, “тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу й української республіки. Цю службу я виконаю вірно до кінця – все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині”.

На еміґрації його часто бачили в сірій шинелі української армії, прикрашеній небесно-золотою стрічкою. Бував Вишиваний у таборах інтернованих, багатьом допоміг. 1921 року у Відні українською мовою вийшла поетична збірка Василя Вишиваного “Минають дні” з присвятою “борцям, що впали за волю України”. Під його керівництвом 1921 року у Відні було утворено Українське вільно-козацьке товариство. Полковник Вишиваний очолював Генеральну управу, яка видавала тижневик “Соборна Україна”.

Упродовж 1925-1935 роках Василь Вишиваний перебував у Парижі, підтримував зв’язки з полковником Євгеном Коновальцем, Сергієм Шелухіним. У 1938 – 1945 роках полковник брав участь у русі опору: передавав французьким розвідникам інформацію про військову промисловість німців в Австрії, пересування фашистських військ. На початку війни з СРСР до нього звернувся Ріббентроп із пропозицією співпрацювати щодо українських питань, але Вишиваний відмовився, після чого над ним встановили нагляд ґестапо.

Він продовжував займатися власним бізнесом — мав лакофарбовий завод у Відні, одружився, мав двох синів — Піча і Франца.

27 вересня 1947 року у Відні прямо на вулиці було заарештовано Василя Вишиваного та представника ОУН на еміґрації Р. Новосада радянською секретною службою СМЕРШ і перепроваджено до Карлс-Баденської тюрми, де велося попереднє слідство. Наприкінці листопада 1947 відправили до Києва  до Лук’янівської в’язниці. Громадянин УНР, “український буржуазний націоналіст” одержав 25 років ув’язнення, але умови утримання в тюрмі та брак медичного догляду призвели до захворювання Габсбурґа на туберкульоз, від якого він помер 18 серпня 1948 у тюремній лікарні.

Ганна ЧЕРКАСЬКА, Ua Modna

Вірші Василя ВИШИВАНОГО зі зібірки “Минають дні

Минають дні…
Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…Одна по них у нас луна остане
Із тих минулих днів,
Що в серце наше мов весна загляне,
Мов привид майських снів.

Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…

Ніч надходить…
Зоря за горами блідніє,
Снуються долом мрачні смуги,
Надходить ніч — кругом темніє
І линуть сни на крилах туги…Ступає ніч тихоньким кроком,
Щоб квіти, гори — всі заснули,
На небі зорі срібним оком
Мигтять собі. Про нас забули.

Мовчить потік і ліс — ні звуку,
І в пітьмі хвилі все сховаєш:
Надії, мрії та розпуку
Усе, що ти кохаєш…

Чорногора
Сріблом сяє сніг в Карпатах,
А під захід червоніє…
У долині хліб на нивах
Перед жнивом золотіє.Жар на заході сумерку
Гомін праці в день несеться:
Мовчки нічка вже надходить
Пісня пташки ще не рветься.

В яснім світлі місяченька
Черемош внизу сріблиться,
Піп-Іван високий, білий
На сторожі там держиться…

Досвітня заграва на поляні
Високо ген лежить поляна.
Кругом суворий, темний бір;
Лежить забута і незнана,
Куток тихенький серед гір.Як вечір тіни там спускає,
Як присмерк там прислонить все,
То місяць срібним світлом ткає
І серед гиль вінок плете.

І запах квітів, мов кадило,
В гору до неба тихо йде.
У лісі темному світило —
Блищак в повітрі десь гуде…

Мягонький легіт в лісі грає…
І срібний сон поляни тає.
Зоря на сході вже блистить.

І чари ночі мов померли…
Квітки збудились і тремтять.
В очах роса мереже перли,
Що в сонці граються, блистять.

Вмирає ніч; останні тіни
З поляни теж кудись ідуть
І в лісі срібним руном піни
Мов океаном йдуть, пливуть…

На полонині
З далека чую згуки тихі.
Несуться тужно і поволі.
Звучать вони, як рідна пісня,
Якої ще не чув ніколи…З верхів далеких ген несеться
Глибоко в серце заглядає,
Все рідний край у ній я бачу.
Вона весь біль мій проганяє.

Солодко так звучить і мило
В краю Гуцулів, в полонині,
І повна радощів для тебе
Звучить у серці, в батьківщині…

Осінній вітер
Осінній вітер жалісно скиглить.
Журливу вістку він несе
З риданням вітру вістка мчить:
Природа мре! Природа мре!І там і тут,
І по дорозі
Листки падуть,
Мов сльози…

По горах, по яругах — скрізь гуде,
Мов дикий лютий звір.
«Природа мре! Природа мре!» —
Несеться гомін гір…

І там і тут
І по дорозі
Листки падуть,
Мов сльози…

В горах
Ліси шумлять, немов колишуть нас,
Думки летять кудись далеко, ген…
А соловейко тьохка раз-у-раз —
Прощає гарний теплий день.Проміння соняшне цілує полонину,
Зоря розмріяна за горами біліє,
Отарою по небі хмарки линуть,
А вітер в лісі легко шевеліє.

Надходить ніч — і чуда розкриє.
Роса паде і квітоньки цілує,
І соловейко в лісі не вмовкає.
Ніч — чарівниченька задумалась — банує…

Ноктюрн
Далеко ген дрімають шпилі.
Над ними срібні зорі…
І дивний чар нічної хвилі
Розносить сум в просторі..Проснулась туга серед ночі…
І я пристав в дорозі,
Згадав твої вдумливі очі
І сплив мій сум у сльозі.

Далеко ген, падучі зорі
З безкраю поринають;
В безмежному нічному морі
Мов перли сліз зникають…

Рання хвиля
Зіронька рання вже мліє,
Збудились берези, тремтять;
Вітер в листках шевеліє
І хмари кудись-то летять.Квіти пахущі збудились
І личко вмивають своє;
Сяєвом щастя займились,
Бо сонце їм радість дає.

Птахи збудились, співають
І вітер шепоче гей в сні:
«Дні насолоди минають,
Минають і мрії твої!»

Осінь в горах
Осінній вітер в просторах сіє
І жаль по горах ростилає.
Буковий ліс заржавів, червоніє,
І журиться, зітхає і конає…Леґінь стоїть задумався і мріє.
І меркнуть перед ним осінні чари;
А вітер плаче і по дебрах мліє
По небосхилі тужать сірі хмари…

І сум холодний з хмар на гори кане
А син Карпат склонився і ридає…
Бо жаль йому, що вся краса зів’яне,
Що все, чим жив, минається, вмирає.

Надія

(Посвята Гуцулам)

О хмари, що в сторони рідні йдете,
Гуцулів від мене вітайте —
О птиці, що в гори на південь пливете
З вітанням од їх повертайте.В неволі самотній я тужу й сумую,
Далеко народ мій і гори —
І, здатний на ласку судьби, тут нудьгую,
Мій Боже, дай знести це горе.

Я сильно надіюсь, що прийде хвилина,
Весь світ запалає огнями —
І воля народів, щаслива година
Братерство воскресне між нами.