***

Білоруський письменник Якуб Колас (автонім: Костянтин Міцкевич) народився на хуторі Акінчиці (тепер у складі міста Стовбці Мінської області) 22 жовтня 1882 року в сім’ї Міхала та Ганни (з Льосиків), які походили з села Мікалаєвщина неподалік від Стовбців. Із тринадцяти дітей, які народилися в сім’ї, вижило тільки дев’ять. Батько служив лісником у князя Радивила, мати була домогосподаркою.

Kolas

Незабаром після народження Костуся (як називали хлопчика вдома) родина перебралася до урочища Ласток, у 1890–1904 роках вони мешкали в лісництві Альбуць неподалік від Мікалаєвщини. У підлітковому віці великий вплив на Косьуся справив батьків брат Антось, який першим привив йому любов до літератури. Хлопець сам вивчив граматику, дві зими він вчився вдома, потім закінчив народне училище в Мікалаєвщині (1892–1894). У 1895–1897 роках готувався до вступу в учительську семінарію, багато читав. У 1898 році вступив за державний рахунок у Нясвіжську учительську семінарію, яку закінчив у 1902 році. Під час навчання писав вірші російською мовою, збирав матеріали з білоруської етнографії, записував усну народну творчість. Згодом почав писати вірші та прозу білоруською мовою.

Після семінарії у 1902–1905 роках молодий учитель працював на Поліссі, робив етнографічні записи, збирав фольклор. На перше десятиліття ХХ ст. припадає початок серйозної літературної творчості Якуба Коласа, жанровий діапазон його творів розширюється, з’являються перші публікації (найперша – надрукований 1 вересня 1906 року у віленській білоруській газеті «Наша доля» вірш, підписаний псевдонімом Якуб Колас, який залишився в нього на все життя; в цій же газеті вперше надруковано його прозовий твір – оповідання «Слабода» («Свобода»), підписаний псевдонімом Дзядзька Карусь). Тоді ж починає співпрацювати з віленською газетою «Наша ніва». У вересні 1908 року Якуб Колас був засуджений на три роки ув’язнення за революційну агітацію; весь термін покарання відбув у мінській тюрмі, де йому вдавалося писати свої твори та переправляти їх на волю. У 1910 році у Вільні вийшла перша збірка віршів Якуба Коласа «Пісні печалі» («Песні жальбы»). Показовим для поетичної творчості Якуба Коласа є вірш «Людські сльози»:

Сльози недолі, людом пролиті,

Вами навколо просякла земля,

Ви поливали мужицькії ниви,

Ви поливали засохлі поля.

Падали градом на сірі стежини,

Гірко мішалися з пилом, з піском,

Потай лилися, відкрито лилися,

Падали долу дощами притьмом.

Сонце сушило, вітри обвівали,

Бачили зорі вас, бачила тьма…

Діти негоди, о сльози людськії!

Ліку нема вам і міри нема.

(Переклав Володимир Лучук).

У серпні 1912 року на хуторі Смольня, біля Мікалаєвщини, відбулася перша зустріч Якуба Коласа з Янкою Купалою, яка започаткувала їхню тісну дружбу. Того ж року у Вільні вийшла збірка Якуба Коласа «Оповідання» («Апавяданні»), у 1913 році в Санкт-Петербурзі з’явилися окремими виданнями оповідання «Дар Німану» («Нёманаў дар») і «Грубе поліно» («Тоўстае палена») та збірка віршованих оповідань «Пропала людина» («Прапаў чалавек»). У червні 1913 року Якуб Колас взяв шлюб із учителькою Марією Каменською, з якою вони прожили разом понад тридцять років, мали трьох синів. У 1914 році у Вільні вийшла збірка оповідань широкого тематичного діапазону «Рідні образи» («Родныя з’явы»).

Під час Першої світової війни Якуб Колас із сім’єю евакуювався в Московську губернію, де його мобілізували на військову службу. Після закінчення Олександрівського військового училища в Москві (1916) служив у запасному полку в Пермі. Влітку 1917 року у званні поручника скерований на Румунський фронт, але за станом здоров’я і як вчитель отримав звільнення від служби й виїхав до Курської губернії, де пробув до 1921 року.

Повернувшись на батьківщину, Якуб Колас закінчив розпочаті раніше поеми: художню енциклопедію життя білоруського селянства межі століть «Нова земля» («Новая зямля», 1911–1923) і «Симон-музика» («Сымон-музыка», 1911–1925), в якій висвітлюється роль митця і мистецтва в житті народу та найповніше виявилися естетичні погляди автора. У 1925 році Якуб Колас опублікував п’єсу «Страйкарі» («Забастоўшчыкі»), написав повість «На просторах життя» («На прасторах жыцця», вид. 1926).

Із середини 1920-х років Якуб Колас потрапив у поле зору радянських репресивних служб. У 1925 році на його квартирі було проведено обшук, були проведені допити. У 1930-х роках тиск на Якуба Коласа тільки посилився. Проте у 1926 році Якубові Коласу присвоїли звання народного поета Білорусії, у 1928 році він став академіком Академії наук Білорусії, у 1929 році – членом Президії та віце-президентом Академії. Починаючи з межі 1920–1930-х років, Якуб Колас потрапив у безвихідне становище, цілком залежне від ідеологічних установок, і це негативно вплинуло на його творчість. Він став заручником комуністичної системи, мимовільним пропагандистом соціалістичного реалізму. У 1926 році Якуб Колас розпочав роботу над поемою «На шляхах волі» (про події під час Першої світової війни), над якою працював упродовж десятиліть, але таки не закінчив. Тема драматичних воєнних подій відображена теж у п’єсі «Війна війні» («Вайна вайне», 1927–1931, остання редакція 1938). Подіям громадянської війни присвячена повсть «Трясовина» («Дрыгва», 1933) і створена на її основі п’єса «У пущах Полісся» («У пушчах Палесся», 1937). У ці роки Якуб Колас багато працював у галузі перекладу.

Від 1941 року під час війни Якуб Колас жив у Клязьмі, Ташкенті, Москві. Тоді видав поетичні збірки «Відімстимо» («Адпомсцім», 1942), «Голос землі» («Голас зямлі», 1943), поеми «Суд у лісі» («Суд у лесе», 1942), «Відплата» («Адплата», 1944). У кінці 1944 року Якуб Колас повернувся до Мінська. Після війни, з середини 1940-х років і до кінця життя Якуб Колас працював в Академії наук Білорусії, був активним громадським діячем, турбувався долею білоруської мови.

На початку 1950-х років Якуб Колас брав участь у якості наукового редактора в підготовці першого видання «Російсько-білоруського словника» (1953). У 1954 році закінчив повість «На розстанях» («На ростанях»), в якій описані події 1906–1911 років. Вона стала третьою, останньою (разом із двома попередніми – «У поліській глушині» («У палескай глушы», 1923) і «У глибині Полісся» («У глыбі Палесся», 1926)) частиною однойменної трилогії – одного з перших білоруських романів.

Усе життя Якуб Колас напружено працював, в останнє десятиліття хворів на запалення легенів 26 разів. Помер за своїм робочим столом 13 серпня 1956 року в Мінську.

У 1959 році встановлено літературну премію імені Якуба Коласа (з 1965 року – Державна премія Білорусії ім. Якуба Коласа).

Творчість Якуба Коласа частково переплітається з українською літературою. Якуб Колас присвятив Тарасові Шевченкові вірші «Пам’яті Тараса Шевченка» (1909) і «Боянові-Кобзареві» (1939), статті «Його слово лунає над цілою країною» та «Великий художник слова», дослідження «Шевченко і білоруська поезія». За редакцією Якуба Коласа та Янки Купали у 1939 році вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка білоруською мовою. Якуб Колас переклав низку творів Шевченка (поеми «Гайдамаки», «Сова», «Єретик», «Гамалія», «Марія», «Неофіти», «Невольник», вірші «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине» та інші). Якуб Колас написав статтю про Івана Франка «Співець дружби і братерства народів» (опубл. 1956). Якуб Колас досить часто бував в Україні, підтримував приятельські стосунки з Павлом Тичиною (який присвятив Якубові Коласу статтю «Могутній, прекрасний», 1962) і Максимом Рильським (який написав вірш «Якубу Коласу», 1952). Постаті Якуба Коласа присвячений вірш Володимира Лучука «Початок Якуба Коласа» (1982).

Українською мовою окремі твори Якуба Коласа переклали В. Щурат, О. Сорока, І. Кулик, А. Панів, М. Рильський, П. Тичина, М. Терещенко, В. Сосюра, П. Дорошко, С. Олійник, Т. Масенко, Г. Вігурська, М. Полотай, О. Ющенко, С. Крижанівський, Б. Степанюк, В. Лучук, Р. Лубківський та інші (Прокурор. – Харків, 1930; Вибрані твори. – Київ, 1951; Війна війні. – Київ,1956; Дід Талаш. – Київ,1971; Думки в дорозі. – Київ,1972; Савось-бешкетник. – Київ,1981; На розстанях. – Київ,1982; [Вірші] // Слов’янська ліра. – Київ,1983; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987).

фото_1991_05_Kolas (1)

Іван Лучук, Володимир Лучук, невідома, Адам Мальдзіс. В гостях у сина Якуба Коласа Данила Костянтиновича, Мінськ, 28 травня 1991 р.

***

Білоруський поет Алєсь Гарун (по-білоруськи: Алесь Гарун; автонім: Олександр Прушинський) народився 11 березня 1887 року у фільварку Новий Двір (нині в межах Мінська) у сім’ї чорнороба. Закінчив міське приходське училище в Мінську (1897), навчався в ремісничому училищі. Від 1902 року теслярував у різних майстернях і на меблевій фабриці в Мінську. У 1904 році став членом партії соціалістів-революціонерів, зайнявся підпільною революційною діяльністю. У 1907 році був арештований, у лютому 1908 року був засуджений Віленською судовою палатою до чотирьох років арешту. Позаяк Алєсь Гарун був неповнолітнім, прокурор опротестував постанову судової палати, тому в липні того ж року арешт був замінений каторгою, а в листопаді каторга була відповідно замінена дев’ятирічним засланням у Сибір. Заслання Алєсь Гарун відбував у Киренському повіті Іркутської губернії, де займався своїм фахом – теслярними роботами. У 1914 році працював на водозливі на річці Лені, від 1915 року – на золотих копальнях у Бодайбо, де його застала Лютнева революція. Там був обраний депутатом Ради Ленського золотопромислового округу. До Мінська Алєсь Гарун повернувся у вересні 1917 року. У 1918 році, під час німецької окупації, редагував газету «Білоруський шлях» («Беларускі шлях»). Коли у 1919 році Мінськ зайняли поляки, Алєсь Гарун став членом Білоруської військової комісії, у серпні очолив тимчасовий Білоруський Національний Комітет, у який входили також члени Ради Білоруської Народної Республіки. Коли після поразки поляків на Березині у липні 1920 року БВК виїхала з Мінська в Вовковиськ, із Алєсем Гаруном сталася фатальна подія. Він разом із іншими членами БВК наївся придбаних у місцевих селян вишень, запивши їх кількома кухлями холодної води. Увечері того ж дня йому стало недобре. Лікар діагностував у Алєся Гаруна дизентерію, тож його найближчим санітарним потягом відправили до Кракова.

Восени 1920 року БВК, яка знаходилася в Лодзі, отримала польський урядовий лист із військового шпиталю, в якому повідомлялося, що Олександр Прушинський помер від дизентерії 28 липня 1920 року і похований у Кракові на військовому Раковицькому цвинтарі. У 1947 році Алєсь Гарун разом з іншими білоруськими літераторами був оголошений радянською владою «зрадником білоруського народу», до 1980-х років його твори не видавалися. Надгробний памятник на його занедбаній могилі було встановлено щойно у вересні 1988 року.

Harun

Писати Алєсь Гарун почав із дитинства. Продовжив займатися творчістю на засланні. Дебютував віршем «Матері-Білорусі» («Маці-Беларусі») в 1907 році в газеті «Наша Нива» («Наша Ніва»). Чимало віршів та оповідань Алєся Гаруна публікувалися в газетах «Білорус» («Беларус») і «Вільна Білорусь» («Вольная Беларусь»), у колективних збірниках і календарях, отримували позитивні відгуки критиків (зокрема, Максима Богдановича та Янки Купали). У ліриці Алєся Гаруна домінують патріотичні та громадянські мотиви. Прикладом може слугувати хоча б такий його вірш:

Хто сказав: «І я з народом»

І з братами йшов пліч-о-пліч

Уперед одним походом

Ген, де вільний видно обрій, –

З тим і я. В усяку пору.

Дайте знати – стану поруч.

Хто ж сказав, а потім зрадив,

Хто ж ішов, а потім кинув,

Хто ж сумліннячко загладив,

В кому навіть сором згинув, –

Начувайсь! Страшного суду

Жди – нещадним свідком буду!

(«Хто сказав: “І я з народом”…»,

переклав Володимир Лучук).

У поезії Алєся Гаруна відчувається водночас вплив і символізму, і народних традицій. У 1914 році у Вільні (Вільнюсі) мала бути видана поетична збірка Алєся Гаруна «Материнський дар» («Матчын дар»), проте через воєнне лихоліття вона з’явилася щойно в 1918 році у Мінську, а була перевидана в 1929 році. У 1920 році вийшла драматургічна збірка Алєся Гаруна «Живі казки» («Жывыя казкі»), куди увійшли три п’єси для дитячого театру: «Хлопчик в лісі» (Хлопчык ў лесе»), «Щасливий червонець» («Шчасьлівы чырвонец») і «Дивний личак, або Не все те порох, що в пороху лежить» («Дзіўны лапаць, або Ня ўсё тое порах, што ў пораху ляжыць»). П’єса «Хлопчик в лісі» була поставлена у Вільні в 1921 році. Окремим виданням у Вільні під псевдонімом «А. Сумны» вийшла поема Алєся Гаруна «Моє Різдво» («Мае Каляды», 1920). Алєсь Гарун також виступав у пресі як публіцист. Прозу друкував переважно під псевдонімом «І. Жывіца».

Вірш Алєся Гаруна «За тисячі верст від батьківського краю…» присвячений Тарасові Шевченкові.

Ще за життя Алєся Гаруна в Україні був опублікований переклад вірша «Перший сніг» («Маяк», 1913, № 30); вірш «Пісня-дзвін» увійшов до книжки «Нова Білорусь» (Харків, 1929). Українською мовою окремі вірші Алєся Гаруна переклали П. Стебницький, П. Голота, В. Лучук та інші.

***

Білоруський письменник Цішка Гартний (по-білоруськи: Цішка Гартны; автонім: Зміцєр Жилунович) народився 23 жовтня 1887 року в містечку Копиль (тепер Мінської області). У 1905 році закінчив двокласну школу в рідному містечку. Працював у чинбарній майстерні. Був учасником революційних подій 1905–1907 років. У пошуках праці об’їхав Білорусь, Україну, Литву. У 1910 і 1911 роках приїжджав у Копиль, де брав участь у роботі місцевої організації РСДРП, у виданні рукописних часописів. У 1912–1913 роках газета «Правда» помістила низку нарисів Цішки Гартного про чинбарів. Був членом культурно-освітнього товариства «Знання». У травні 1913 року почав працювати на заводі «Вулкан» у Петербурзі. У 1914 році перейшов працювати на завод «Айваз». Вів у Петрограді пропагандистську й організаційну роботу серед біженців-білорусів. У 1918 році був головним секретарем, завідувачем видавничого відділу Білоруського національного комісаріату при уряді РСФСР, редактором першої білоруської більшовицької газети «Денниця» («Дзянніца»). Учасник створення Тимчасового революційного уряду Білорусі, автор маніфесту про його проголошення. Від 1 січня до 3 лютого 1919 року був головою Тимчасового робітничо-селянського радянського уряду Білорусі. З березня 1919 року був випусковим редактором і секретарем газети «Красная заря», яка виходила у Харкові, а з червня 1919 року – політпрацівником у штабі 14-ї армії. У 1921 році в Берліні налагодив видання білоруських книжок. Після повернення в Мінськ працював редактором газети «Радянська Білорусь» («Савецкая Беларусь»), став ініціатором створення об’єднання та часопису «Полум’я» («Полымя»), був редактором цього часопису, директором Державного видавництва Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки та Центрального архіву БРСР, завідувачем Головмистецтва та заступником народного комісара БРСР. Входив до Інбелкульту (Інституту білоруської культури) і його президії, у 1928 році обраний академіком Білоруської академії наук. Працював в Інституті історії та завідувачем видавництва БАН. У 1934 році став членом Спілки письменників Білорусі. Арештований 15 листопада 1936 року. Перебуваючи у тюрмі, був оголошений психічно хворим, у зв’язку з чим 7 квітня 1937 року перевезений у Могилівську психіатричну лікарню, де й помер (за офіційною версією від гангрени легень, за іншими відомостями – наклав на себе руки) 11 квітня. Похований на околиці Печерського парку в Могильові.

Hartny

Друкуватися Цішка Гартний почав у 1908 році в газеті «Наша нива» («Наша ніва»). Першу поетичну збірку «Пісні» («Pieśni», 1913) видав латинкою. Цішка Гартний вважається зачинателем робітничої тематики в білоруській літературі. Пізніше вийшли поетичні збірки «Пісні праці й боротьби» («Песні працы і змагання», 1922) і «Торжество» («Урачыстасць», 1925). Активно виступав як прозаїк і драматург. Видав збірки оповідань «Тріски на хвилях» («Трэскі на хвалях», 1924), «Вибрані оповідання» («Выбраныя апавяданні», 1926), «Господар» («Гаспадар», 1930) і «Гомін зірниць» («Гоман зарніц», 1932); збірку оповідань і п’єс «Присади» («Прысады», 1927); збірку оповідань, нарисів і віршів «Наступ на горни» («Наступ на горны», 1932). Цішка Гартний є автором повістей «На новому місці» («На новым месцы», 1930) і «Зелений шум» («Зялёны шум», 1931). Цішка Гартний написав романи «Соки цілини» («Сокі цаліны», ч. I-III, 1922–1930) і «Перегуди» («Перагуды», 1935). Перу Цішки Гартного належать драми «Хвилі життя» («Хвалі жыцця», 1918), «Соціалістка» («Сацыялістка», 1924), «Дві сили» («Дзвё сілы», 1927) та інші. Виступав Цішка Гартний і в літературній критиці, видав збірку статей «Вершини і низини» («Узгоркі і нізіны», 1928), критико-біографічні нариси «Янка Купала – пісняр визволення» («Янка Купала – пясняр вызвалення», 1928) і «Янка Купала в літературній критиці» («Янка Купала ў літаратурнай крытыцы», 1928). У 1929–1932 роках вийшло зібрання творів Цішки Гартного у чотирьох томах.

У 1928 році Цішка Гартний відвідав Україну, у Харкові виступив із доповіддю про білоруську літературу.

Українською мовою окремі твори Цішки Гартного переклали І. Кулик, С. Пилипенко, В. Поліщук, О. Сорока, Ю. Петренко та інші (Червоноармієць. Панкел. Липа. – Харків, 1928; [Твори] // Нова Білорусь. – Харків, 1929; Тріски на хвилях. – Харків, 1930; Господар. – Харків – Київ, 1932; [Вірші] // Білоруська радянська поезія: Антологія: В 2 т. – Київ, 1971. – Т. 1).