Європейські враження залишмо європейцям, але насправді ми знову самотні в цьому світі, адже мало хто здатен розділити з нами неабияке почуття огиди, замішане на вже звичному стані нашої загроженості між двома солідарними між собою світами – російським і, умовно кажучи, німецько-австрійським. Світами, які раз по раз демонструють решті Європи прояви непозбувної взаємної симпатії та неабиякої спільності інтересів, розглядаючи землі, що опинилися між ними, або як сферу власних зазіхань, або як історичне непорозуміння, або як звичайну перешкоду.

z1501078380a14i1

Й от коли сьогодні чуєш від росіян, що українців і Україну створив “австрійський генштаб”, мимохіть констатуєш: не той тепер “генштаб”. Зрозуміло, що не варто узагальнювати і міряти всіх однією міркою, що “не все так однозначно”, бо є, мовляв, різні політики, однак потенціал розміну принципів на інтереси саме в німецько-австрійській ланці європейської політики був і залишається вельми високим. Зрештою, весілля австрійської міністерки – це такий самий “Північний потік 2”, тільки у площині символічній. Що ж удієш, як співав Кобзон, “помнит Вена, помнят Альпы и Дунай”: після аншлюсу та Другої світової від старої Австрії, на превеликий жаль, не залишилося нічого, крім музеїв з розкішними колекціями Габсбургів.

Невідомо, коли саме відбувся цей алхімічний шлюб. Думаю, максимально узагальнюючи, що після Другої світової певні політичні кола ФРН і Австрії шукали в росіянах (тодішніх Совєтах) альтернативу Америці. Шукали, як уміли, і знаходили, де могли. А могли тільки по гебешно-комуністичній лінії. Іншої лінії при Совєтах бути просто не могло. Вочевидь, причини сьогоднішніх танцювальних па слід шукати саме у 1950-60 роках.

Трохи власної історії. Влітку 2000 року я з доброю сотнею європейських письменників їздив у “Літературному експресі” через усю Європу. Їхали ми з Миколою Рябчуком і Юрієм Андруховичем потягом з Лісабона до Москви, а звідти – до Берліна, де на руїнах Берлінського Муру всі в єдиному пориві єдності проспівали “Оду до радості”. Це забрало майже півтора місяця життя. Вельми захоплива подорож, гідна не одного роману. Зрештою, чимало текстів було написано про це.

На всіх (або через одну) зупинках кожен із нас мав якісь види активності – виступи, концерти, зустрічі з читачами, дискусії про обличчя сучасної Європи й наші спільні перспективи. Звичайно, цей збіса європейський проект не міг відбутися без активної участі російської сторони, представленої Калінінградом, Санкт-Петербургом і Москвою. Берлінські організатори тієї масштабної акції й помислити не могли, що дружню нову Росію з її новим лідером можна якимось чином оминути на нашому шляху. Зрештою, це була їхня ідея та їхні кошти, тому, крім можливостей, вони мали повне моральне право не тільки заїхати тим поїздом аж до Уралу, а й екстатично розчинитися в лісових просторах Західно-Сибірської рівнини. Те, що якраз тоді відбувалася переможна для нового кремлівського хазяїна друга чеченська війна, мало кого з них турбувало.

Перший контакт із російською делегацією відбувся в Мадриді. Активні шукачі російських слідів у далекій Іспанії – “Великие Писатели Земли Русской” Міхаіл Кураєв (не плутати з дияконом РПЦ) і Алєксєй Варламов (не плутати з фотографом, хокеїстом і футболістом) – шукали рекрутів для відвідин місцевого пам’ятника Пушкіну, на що грузинський драматург і прозаїк Георгій Ахвледіані риторично мовив: “Зачем в Мадриде идти к Пушкину? Он что, когда-то был в Мадриде?” Росіяни для походу до Пушкіна знайшли собі, здається, в якості супутників когось із вірмен.

У німецькому ж Дортмунді нас, трьох українських письменників, за старою звичкою, одним гамузом із росіянами та білорусами відправили на зустріч до місцевого осередку Товариства німецько-російської дружби – колишнього Товариства німецько-радянської дружби.

Отже, сидимо ми всі разом, представники “трьох братніх народів”, уперше від Лісабона зібрані в одному приміщенні – без дружніх нам литовців, поляків, словенців та інших грузинів – і німо слухаємо діалоги росіян із німкенею – подругою російського народу. Слухаємо і перезираємось, так само німо запитуючи одне одного: “А якого, взагалі, біса ми тут робимо?” На стінах якісь запилюжені вимпели, кубки, портрети, афіші, наче в якомусь кондовому ДОСААФі, й ідіотська розмова трьох ватників із такою ж ватницею-німкенею.

Розмови… Які були в них розмови? Про духовність, про те, як усе зароджувалось. Як починалась захоплива історія феенерівського ватництва в тилу “мира наживы и чистогана” і про тяглість традиції, яка не переривається десятиліттями. Із серйозними, кондовими пиками міжнаціонального офіціозу. Зі спітніліми від задухи лисинами й червоними носами. Ми спостерігали за мертвим ритуалом давно мертвих для нас людей з такими ж мертвими ідеями.

“Странно, почему не пригласили наших друзей из Армении?” – раптом запитав у порожнечі ВПЗР Алєксєй Варламов.

Нам теж було дивно: “Чому? Чому тут немає вірменів, але чомусь є ми?”

Зрештою, для нас тоді все це було настільки дивним і архаїчним, що найактуальнішою проблемою був пошук шляху до відступу. Багатозначно перезираючись і перешіптуючись між собою, ми чекали моменту, коли можемо звідти вшитися. Хоч, ніде правди діти, бажання “встати і вийти” боролося в нас із апломбом дослідників. Утім перше, врешті-решт, перемогло: ми не дочекалися й середини зустрічі в цій токсичній і задушливій атмосфері й спробували непомітно вийти.

Але не вдалося. ВПЗР Міхаіл Кураєв, помітивши наш тихий відхід, кинув услід нам: “А что, украинским братьям не интересно?” На що Микола Рябчук, який виходив останнім, озирнувся і відповів: “Да нет, наоборот. Это для нас слишком интересно”. А ВПЗР підніс до рота свій диктофон і надиктував чи то для пам’яті, чи то для нащадків, чи то ще для когось невидимого, але надійно присутнього в цьому контексті фразу: “Украинская делегация покинула встречу”.

Білоруси досиділи до кінця. Їм, мабуть, не можна було покидати такі забави без вказівки з центру.

Тож коли я читаю про духовні й світоглядні симфонії росіян із німцями чи австрійцями, то постійно повертається це дурнувате заціпеніння й німе питання: “А якого, взагалі, біса ми тут робимо?”

Андрій БОНДАР, “Zbruć”

20.08.2018