***

Білоруський письменник Василь Вітка (по-білоруськи: Васіль Вітка; автонім: Тимох Крисько) народився 16 травня 1911 року у селянській сім’ї в селі Євличі на Мінщині (тепер Слуцького району Мінської області). Закінчив Слуцьку профтехшколу (1928), працював слюсарем на Бобруйському деревообробному комбінаті, у заводській багатотиражці (1929–1930), у редакціях газет «Комуніст» («Камуніст», Бобруйськ, 1930–1933), «Ударник» («Ударнік», Жлобин, 1933–1935), «Червона зміна» («Чырвоная змена»,1935–1937 ), «Література і мистецтво» («Літаратура і мастацтва», 1937–1938) і часопису «Полум’я революції» («Полымя рэвалюцыі», 1938–1939).

Vitka

Після початку Другої світової війни взяв участь у поході радянської армії в Західну Білорусь, там став секретарем Білостоцького обласного відділення Спілки письменників Білорусі. Потім працював у редакції газети «Радянська Білорусь» («Савецкая Беларусь»), а з 1942 року – у відділі пропаганди й агітації Центрального комітету Комуністичної партії Білорусі, був редактором масових видань на окупованих нацистами територіях. Співпрацював із сатиричними часописами «Партизанська довбня» («Партызанская дубінка») і «Роздушимо фашистську гадину» («Раздавім фашысцкую гадзіну»). Від часу заснування часопису «Білорусь» («Беларусь», грудень 1944 року) працював його відповідальним секретарем, із 1948 року – заступником головного редактора, а з 1951 року – головним редактором газети «Література і мистецтво». У 1957–1974 роках був головним редактором часопису для дітей «Веселка» («Вясёлка»). У 1974–1987 роках Василь Вітка був членом сценарно-редакційної колегії кіностудії «Білорусьфільм» («Беларусьфільм»). Помер Василь Вітка п’ятого липня 1996 року у столиці Білорусі Мінську.

Друкуватися Василь Вітка почав у 1928 році. Перша поетична збірка «Гартування» («Гартаванне», 1944) вийшла у Москві. Потім з’явилися такі поетичні збірки: «Полудень» («Поўдзень», 1946), «Вірність» («Вернасць», 1953), «Троянда й багнет» («Ружа і штык», 1958), «Повірка» («Паверка», 1961), «Вірші» («Вершы», 1968), «Білоруська колискова» («Беларуская калыханка», 1971), «Проводи літа» («Праводзіны лета», 1972), «Висоти світла» («Вышыні святла», 1977), «Случчина» («Случчына», 1981), «Треті півні» («Трэція пеўні», 1988). Видав Василь Вітка також збірку сатири й гумору «Для дому, для альбому та трішки для епохи» («Для дома, для альбома і трохі для эпохі», 1983).

Для дітей Василь Вітка видав збірки віршів і віршованих казок «Білоччине горе» («Вавёрчына гора», 1948), «Лелече літо» («Буслінае лета», 1958), «Казка про царя Зубра» («Казка пра цара Зубра», 1960), «Дударик» («Дударык», 1964), «Азбука Василька Веселченка» («Азбука Васі Вясёлкіна», 1965), «Казки» («Казкі», 1968, 1976), «Читанка-мальованка» («Чытанка-маляванка», 1971), «Хто допомагає сонцю» («Хто памагае сонцу», 1975), «Ладоньки-ладки» («Ладачкі-ладкі», 1977), «Ми будуємо метро» («Мы будуем метро», 1979), «Мінські балади» («Мінскія балады», 1982), «Казки та квітки» («Казкі і краскі», 1984), «Гості» («Госці», 1984), «Загадка про зернятко» («Загадка пра зярнятка», 1984), «Свято дружби» («Свята дружбы», 1987). Для дітей Василь Вітка видав також збірку оповідань «Зайчик-водолаз» («Зайчык-вадалаз», 1962).

У 1973 році вийшли «Вибрані твори» («Выбраныя творы») Василя Вітки у двох томах, а в 1986 році – вибрані твори для дітей також у двох томах «Дітям» («Дзецям»).

Василь Вітка є автором пєс «Промінь майбуття» («Прамень будучыні», 1948) та «Щастя поета» («Шчасце паэта», 1951, поставлена у 1952 році), присвяченої Янці Купалі. Василь Вітка написав чимало літературно-критичних і публіцистичних статей на морально-етичні та виховні теми. У 1977 році видав книжку щоденників, нарисів та оповідань «Діти і ми» («Дзеці і мы»), також видав книжки статей «Уроки» («Урокі», 1982) і «Абетка душі» («Азбука душы», 1988).

Василь Вітка був заслуженим діячем культури Білорусі (1970), лауреатом Державної премії Білорусі (1972). Василь Вітка нагороджений дипломом Міжнародного журі з премій ім. Г. К. Андерсена (1978) із занесенням його прізвища до Почесного списку дитячих казкарів.

Білоруською мовою Василь Вітка переклав деякі вірші Максима Рильського, Миколи Бажана, Михайла Стельмаха, Платона Воронька, Валентина Бичка, Марії Пригари та інших. Василь Вітка товаришував із Василем Сухомлинським, переклав його книжку «Блакитні журавлі» (1971).

Українською мовою окремі твори Василя Вітки переклали Максим Рильський, Терень Масенко, Платон Воронько, Богдан Чалий, Валентин Бичко, Марія Познанська, Любов Забашта, Йосип Струцюк та інші (Щастя поета. – Київ, 1953; Доріжка. – Київ,1968; Білоччине горе. – Київ,1970; Пташина школа. – Київ,1975; Мишка. – Київ,1980).

***

Білоруський письменник Янка Бриль (по-білоруськи: Янка Брыль; автонім: Іван Бриль) народився четвертого вересня 1914 року в Одесі в родині робітника-залізничника. У 1922 році Янка разом із батьками повернувся на їхню батьківщину, у село Загір’я, тоді на території Польщі (тепер у Гродненській області Білорусі). У 1931 році закінчив польську семирічну школу, вступив до Новогрудської гімназії, але через матеріальні нестатки був змушений покинути навчання. У 1939 році був призваний до польського війська, служив у морській піхоті.

Bryl

На самому початку Другої світової війни під Ґдинею потрапив до німецького полону, з якого втік у 1941 році, повернувся в Білорусь, де долучився до партизанів. У 1942 році Янка Бриль став звязковим партизанської бригади, а в 1944 році – розвідником. Редагував газету «Стяг свободи» («Сцяг свабоды»). Після війни працював у пресі, був завідувачем відділу в сатирично-гумористичному журналі «Їжак» («Вожык»). Потім працював заступником редактора часописів «Молодість» («Маладосць») і «Полумя» («Полымя»), редактором Державного видавництва Білорусі, був секретарем правління Спілки письменників Білорусі. Янка Бриль був головою Білоруського відділення товариства «СРСР – Канада» (1967–1990), членом Білоруського ПЕН-центру з 1984 року, почесним членом Національної академії наук Білорусі з 1994 року. Помер 25 липня 2006 року у Мінську, похований в Колодищах.

Писати Янка Бриль почав у 14-літньому віці. Із 1938 року публікував вірші та публіцистику у віленському білоруському журналі «Шлях молоді» («Шлях моладзі»). Почалася творча діяльність Янки Бриля з віршів, але особливого успіху авторові вони не принесли. Натомість в ранніх оповіданнях Янки Бриля яскраво виразився його письменницький талант. У 1946 році вийшла друком перша книжка Янки Бриля «Оповідання» («Апавяданні»), куди увійшло декілька оповідань разом із невеликою повістю «У сім’ї» («У сям’і»), присвяченою життю західнобілоруського села. Мистецький літопис письменникових улюблених місць нал Німаном продовжує друга його збірка «Німанські козаки» (Нёманскія казакі», 1947), а також повісті «Сирітський хліб» («Сірочы хлеб»), працю над якою він розпочав ще перед війною, «У Заболотті світає» («У Забалоцці днее», 1950), «На Бистринці» («На Быстранцы», 1955). Вже в перших творах Янка Бриль визначився як оригінальний майстер лірико-психологічної прози, добрий знавець народної мови. Багаторазово перекладалося в різних країнах світу ліричне оповідання Янки Бриля «Галя» (1953), де на тлі життя західнобілоруського села розкрито світ почуттів головної героїні, її глибоку людську драму. Класикою білоруської літератури стало оповідання Янки Бриля «Мати» («Маці», збірка «Напис на зрубі» – «Надпіс на зрубе», 1958). Тема війни відобразилася у збірці оповідань Янки Бриля «Продовження розмови» («Працяг размовы»), за яку автор у 1963 році отримав премію ім. Янки Купали. На початку 1960-х років зявився відомий роман Янки Бриля «Птахи та гнізда» («Птушкі і гнёзды»). Цей один із найбільш автобіографічних творів письменника став принципово новим словом у жанрі роману.

Стильові пошуки Янки Бриля породили оригінальне сполучення епічних і лірико-психологічних елементів, напружено-емоційний плин розповіді, який був незвичним для традиційної реалістичної прози тих часів. Унікальною у світовій літературі стала і створена Янкою Брилем спільно з Алєсем Адамовичем і Уладзіміром Колесником документальна повість «Я з вогняного села» («Я з вогненай вёскі», 1975). Це жаскі спогади вцілілих мешканців спалених білоруських сіл, жорстока, невмолима, кривава правда про війну. Особливе місце в доробку Янки Бриля займають повісті «Нижні Байдуни» («Ніжнія Байдуны», 1975) і «Світанок, побачений здаля» («Золак, убачаны здалёк»,1978), твори глибоко національні, в яких яскраво виявилося моральне здоров’я, благородство та природна мудрість білорусів.

Повість «Нижні Байдуни» від першої до останньої сторінки сприймається як своєрідна поетична пісня про близьких авторові людей, його земляків. Властивий для творчості Янки Бриля автобіографізм у цьому творі відчувається з особливою силою. Повість «Світанок, побачений здаля» розповідає про дитинство автора в західнобілоруському селі. Критика відзначає, що цей твір не має собі рівних у білоруській літературі.

Значне місце у творчості Янки Бриля займають ліричні мініатюри, які він почав друкувати з середини 1960-х років і які склали збірки «Жменя сонячних променів» («Жменя сонечных промняў», 1965), «Вітраж» (1972), «Окраєць хліба» («Акраец хлеба», 1977), «Сьогодні й пам’ять» («Сёння і памяць», 1985), «Пишу як живу» («Пішу як жыву», 1994), «Вечірнє» («Вячэрняе», 1994), «Де ваш скарб» («Дзе скарб ваш», 1997), «Стежки, дороги, простір» («Сцежкі, дарогі, прастор», 2001), «Блакитна свічка» («Блакітны зніч», 2004), «Парость» («Парастак», 2006). Мініатюри Янки Бриля ґрунтуються на звичайних конкретних фактах, які письменник не просто відновлює, але й передає свої враження від них, своє глибоке, завжди неповторно-особисте, оригінальне розуміння. Якраз у жанрі ліричної мініатюри Янка Бриль відчував себе найрозкутіше. Мініатюри були своєрідною книгою його життя, ліричною сповіддю визнаного майстра про себе і світ, про найближчих людей, про світлі та сумні трагічні вияви буття.

Янка Бриль був кавалером низки радянських орденів, лауреатом найвищих літературних премій СРСР і Білорусі, народним письменником Білорусі (1981).

Янка Бриль перекладав з української, російської та польської мов. З української мови, зокрема, переклав твори Остапа Вишні, Олександра Довженка, Петра Козланюка, Леоніда Смілянського, Василя Козаченка.

Янка Бриль мав великі зв’язки з українською літературою: у п’ятому томі зібрання його творів вміщено чимало есеїв про українських друзів-письменників.

Українською мовою окремі твори Янки Бриля переклали О. Кундзіч, Д. Головко, Г. Вігурська, Я. Майстренко, В. Козаченко, Г. Кулінич, М. Львович та інші (У Заболотті світає. – Київ, 1953; Оповідання. – Київ, 1954; На Бистринці. – Київ, 1957; На порозі зрілості. – Київ, 1959; Праведники і злодії. – Київ, 1959; Серце комуніста. – Київ, 1960; Птахи і гнізда: Книга однієї молодості. – Київ, 1968; Світанок, побачений здаля. – Київ, 1983).

Коли у травні 1991 року я був у Мінську учасником установчого конгресу Міжнародної асоціації білорусистів, на одне засідання, на якому головував саме Янка Бриль (у приміщенні їхньої Спілки письменників, здається), приперся п’янючий поет Анатоль Сис з «авоською» пива, відкоркував одну пляшку, надпив, а тоді зірвався і скинув чималий бюст Лєніна з тумби (сам був амбал ще той). Реакція була різна. Ригор Бородулін вигукнув: «Сис – гета наш сцяг». Янка Бриль (також кремезної статури) почав Сиса гомонити, обхопивши його тіло руками. Сис, вириваючись із його обіймів, вигукнув йому в обличчя: «Пішіцє сваю прозу».

***

Білоруський поет і перекладач Аркадзь Куляшов (по-білоруськи: Аркадзь Куляшоў) народився шостого лютого 1914 року в родині вчителів у містечку Самотевичі (тепер Костюковицького району Могилівської області). У 1921–1928 роках навчався в самотевицькій семилітній школі. Друкуватися почав у 1926 році: перший вірш «Ти мій брат» («Ты мой брат») зявився у климовицькій окружній газеті «Наш працівник» («Наш працаўнік»). У 1927 році вірші друкувалися в часописі «Червоний сіяч» («Чырвоны сейбіт»).

Kulashov

У 1928 році вступив до Мстиславського педагогічного технікуму. У 1930 році переїхав до Мінська, де продовжив навчання на літературному факультеті Білоруського вищого педагогічного інституту, в якому провчився до весни 1933 року. Входив до Білоруської асоціації пролетарських письменників. У 1934 році був прийнятий до Спілки білоруських письменників, того ж року працював у редакції газети «Червона зміна» («Чырвоная зьмена»).

У 1934–1936 роках працював на Білоруському радіо, літературним консультантом при Спілці білоруських письменників. У 1941–1943 роках був на фронті, працював в армійській газеті «Прапор Рад» («Сьцяг Саветаў»), з 1943 до 1945 рік перебував при Білоруському штабі партизанського руху. Після війни у 1945–1946 роках був редактором газети «Література і мистецтво» («Літаратура і мастацтва»), потім завідувачем сценарного відділу, а з 1958 до 1967 року – головним редактором кіностудії «Беларусьфільм». У 1968 році Аркадзь Куляшов став народним поетом Білорусі. Помер Аркадзь Куляшов 4 лютого 1978 року в санаторії у Нясвіжі, похований у Мінську.

Першу поетичну збірку «Розквіт землі» («Росквіт зямлі», 1930) редактор Міхась Чарот «почистив» від багатьох віршів, це настільки не сподобалося Аркадзю Куляшову, що на своїй фактично другій збірці «По пісню, по сонце» («Па песьню, па сонца!..», 1932) він приписав «Перша книга поезії». Потім вийшла ціла низка поетичних збірок: «Мідний дощ» («Медзі дождж», 1932), «Ми живемо на кордоні» («Мы жывём на граніцы», 1938), «Батьківщині та проводирю» («Радзіме і правадыру», 1938), «У зеленій діброві» («У зялёнай дуброве», 1940), «Добра людина» («Добры чалавек», 1941), «На сотій версті» («На сотай вярсьце», 1945), «Вірші» («Вершы», 1946), «Нова книга» («Новая кніга», 1964), «Сосна та береза» («Сасна і бяроза», 1970), «Моя Бесядь» («Мая Беседзь», 1973), «Швидкість» («Хуткасьць», 1976). Посмертно вийшли такі поетичні збірки Аркадзя Куляшова: «Крила» («Крылы», 1985), «Профілі» («Профілі», 1987), «Монолог» («Маналёг», 1989; вірші та поеми).

Значну частину доробку Аркадзя Куляшова становлять поеми: «Амонал» («Аманал», 1933), «Горбун» («Габрун», 1935), «Баранов Василь» («Баранаў Васіль», 1941), «Прапор бригади» («Сьцяг брыгады», 1943), «Пригоди цимбал» («Прыгоды цымбал», 1945), «Прості люди» («Простыя людзі», 1949), «Нове річище» («Новае рэчышча», 1951), «Грізна пуща» («Грозная пушча», 1958), «Далеко від океану» («Далёка ад акіяна», 1972), «Варшавський шлях» («Варшаўскі шлях», 1973, присвячена Олександрові Твардовському), «Хамуціус» (1975, про долю Кастуся Калиновського) та інші.

На окрему увагу заслуговує остання з цих поем, яка стала підсумковим бурхливим сплеском у творчості Куляшова. Поема «Хамуціус» (таким був один із псевдонімів Кастуся Калиновського) присвячена героїчній боротьбі видатного білоруського патріота. У центрі уваги поета – кохання головного героя і Мариськи Ямант, те світле почуття, яке зробило Кастуся міцним, відважним не лише у вязниці, але й перед шибеницею. Поет намагався не тільки відновити героїчні та легендарні сторінки історії своєї батьківщини, але й осягнути всі суперечності свого часу. Він гостро відчував відповідальність не лише перед собою, але й перед усім суспільством, його історією та майбутнім. Поет звернувся до особи Калиновського тому, що еволюція його власного світогляду привела його до висновку, який колись склав пафос усього життя героя поеми – це свобода батьківщини.

Виступав Аркадзь Куляшов і з літературно-критичними статтями (зокрема, і про українську поезію), які друкував у періодиці, але в окрему книжку не зібрав.

Двічі виходили «Вибрані твори» Аркадзя Куляшова («Выбраныя творы», 1947, 1951), вийшли також «Вибрані вірші та поеми» («Выбраныя вершы і паэмы», 1948). Зібрання творів Аркадзя Куляшова у 2 томах виходило двічі – у 1957 і 1964 році, у 4 томах – у 1966–1967 роках, у 5 томах – у 1974–1977 роках.

Твори Аркадзя Куляшова перекладені понад тридцятьма мовами народів світу.

Аркадзь Куляшов виступив співавтором сценаріїв фільмів «Червоне листя» («Чырвонае лісьце», спільно з Алесем Кучером; поставлений у 1958 році), «Перші випробування» («Першыя выпрабаваньні») за трилогією Якуба Коласа «На розстанях» (спільно з Максимом Лужаніним; поставлений у 1960–1961 роках) і «Запамятаємо цей день» («Запомнім гэты дзень», спільно з Максимом Лужаніним; поставлений у 1967 році).

За мотивами поеми Аркадзя Куляшова «Пісня про розвідників» («Песьня аб разведчыках») у 1967 році була знята телеопера «Ранок» («Ранак») на музику білоруського композитора Генріха Ваґнера (1922–2000), саме так – Генріха Ваґнера, народного артиста Білорусі Генріха Матусовича Ваґнера.

У 1979 році Спілка письменників Білорусі встановила літературну премію ім. Аркадзя Куляшова.

Займався Аркадзь Куляшов перекладацькою діяльністю; переклав, зокрема, поему Олександра Пушкіна «Цигани» і його роман у віршах «Євгеній Онєгін» (1949), збірку віршів Кайсина Кулієва «Книга землі» (1974); у 1970 році за переклад «Енеїди» Іван Котляревського, «Пісні про Гайавату» Генрі Лонґфелло, віршів і поем Михайла Лермонтова отримав Державну премію Білорусі імені Янки Купали.

Багато перекладав Аркадзь Куляшов з української. Переклав близько півсотні віршів Тараса Шевченка для видання «Кобзаря» білоруською мовою (1938), «Енеїду» Іван Котляревського (1969), книгу віршів Андрія Малишка «Заповітна криниця» (1962), окремі твори Максима Рильського, Миколи Бажана, Миколи Нагнибіди, Тереня Масенка, Іван Виргана та інших. За переклади української поезії Аркадзь Куляшов був нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України (1957), отримав звання заслуженого працівника культури України (1973).

Українською мовою окремі вірші Аркадзя Куляшова переклали Андрій Малишко, Микола Нагнибіда, Петро Дорошко, Олесь Жолдак, Дмитро Павличко, Борис Олійник та інші.

Окремим виданням українською мовою вийшло «Вибране» (Київ, 1970) Аркадзя Куляшова.

***

Білоруський поет Пімен Панченко (по-білоруськи: Пімен Панчанка) народився 23 серпня 1917 року у столиці Естонії місті Ревель (тепер Таллінн), яка на той час входила до складу Російської імперії, як і Білорусь. Його батьки, бідні селяни, у пошуках заробітків виїхали до Прибалтики. Батько був на війні, а мати з двома синами повернулася на батьківщину, де у Бягомлі пройшли його дитячі й ранні юнацькі роки. У 1933 році сім’я переїхала до Бобруйська, Пімен почав працювати на місцевому деревообробному комбінаті, а потім поступив на вчительські курси, після закінчення яких працював у початкових і середніх школах Бобруйського району (1934–1939). Паралельно навчався заочно на філологічному факультету Мінського педагогічного інституту, який закінчив у 1939 році.

Panchenko

Писати Пімен Панченко почав ще в юнацькі роки, вперше опублікував свої вірші в 1934 році («Урожайне» – «Ураджайнае» та «Молоді» – «Моладзі») в альманаху «Ударники» («Ударнікі»). Як поет він почався з лірики, про що свідчать його перші збірки «Впевненість» («Упэўненасць», 1938) і «Вересневі стяги» («Вераснёвыя сцягі», 1940). Поетичної зрілості Пімен Панченко досягнув у віршах, написаних під час війни, які увійшли до збірок «Дорога війни» («Дарога вайны», 1943) і «Далекі станції» («Далёкія станцыі», 1945). З вересня 1939 року до січня 1946 року Пімен Панченко перебував у лавах радянської армії, працював спеціальним кореспондентом в армійських і фронтових газетах. Згодом працював у газеті «За вільну Білорусь» («За свабодную Беларусь») і сатиричному часописі «Партизанський кийок» («Партызанская дубінка»). У 1944 році штаб, де служив Пімен Панченко, перекинули в Іран, де був створений цикл віршів «Іранський щоденник» («Іранскі дзённік»). Воєнна тему супроводжувала Пімена Панченка упродовж цілого його творчого шляху. У 1946 році він демобілізувався, повернувся до Мінська, де почав працювати в сатиричному часописі «Їжак» («Вожык»), потім перейшов у газету «Література й мистецтво» («Літаратура і мастацтва), п’ять років (1953–1958) редагував альманах «Радянська Вітчизна» («Советская Отчизна», тепер «Нёман»). У післявоєнний час та в наступні роки одна за другою виходять поетичні збірки Пімена Панченка: «Вірші» («Вершы», 1948), «Присяга» («Прысяга», 1949), «За щастя, за мир!» («За шчасце, за мір!», 1950), «Широкий світ» («Шырокі свет», 1955), «Книга мандрівок і любові» («Кніга вандраванняў і любові», 1959), «Нью-Йоркські блискавки» («Нью-Ёркскія маланкі», 1960), «Тисяча небосхилів» («Тысяча небасхілаў», 1962).

Із 1966 року Панченко починає працювати секретарем правління Спілки письменників Білорусі. Визначним явищем у культурному житті Білорусі стала збірка віршів «При світлі блискавок» («Пры святле маланак», 1966). Починаючи з цієї збірки, світосприйняття поета стає більш заглибленим, по-філософськи зосередженим, розважним. Від 1972 року Пімен Панченко цілком віддався творчій діяльності. Поетичні збірки Пімена Панченка «Грудень» («Снежань», 1972), «Вибране» («Выбранае», 1975), «Крик сойки» («Крык сойкі», 1976), «Вечірній поїзд» («Вячэрні цягнік», 1977) насичені неспокоєм, роздумами над глобальними проблемами сучасності, над майбуттям людства.

У своїх творах Пімен Панченко – щирий патріот Білорусі, невтомний борець за збереження довкілля, за культивування у суспільстві високих моральних ідеалів, викривальник партійної й урядової бюрократії. Далі виходять поетичні збірки «Лірика» («Лірыка», 1980), «Чумацький Шлях» («Млечны Шлях», 1980), «Мовчазна молитва» («Маўклівая малітва», 1981), «Де ночує жайвір» («Дзе начуе жаўранак», 1983), «Синій ранок» («Сіні ранак», 1984), «Лісові хмари» («Лясныя воблакі», 1985).

Друга половина 1980-х – початок 1990-х років були чи не найтяжчими в поетовому житті. Його діймали численні хвороби, він майже не виходив із лікарні. Почалися й матеріальні нестатки. Та найбільше мучив душевний біль. Настав час підводити підсумки, і Пімен Панченко розпочав безкомпромісний суд над самим собою. Важко знайти іншого такого поета, який був здатний взяти всю вину за те безладдя в Білорусі кінця 1980-х років, який так щиро каявся, хоча особисто не був ні в чому винний.

У творчості Пімена Панченка зміцнюється публіцистичність, полемічне спрямування, сатиричний пафос. Вірші громадянського звучання увійшли до збірок «І віра, і вірність, і вічність» («І вера, і вернасць, і вечнасць»,1986), «Гіркий жолудь» («Горкі жолуд», 1988), «Неспокій» («Неспакой», 1988), «Високий берег» («Высокі бераг», 1993). Великий громадський резонанс викликала написана в той час «Поема сорому та гніву» («Паэма сораму і гневу»). Помер Пімен Панченко другого квітня 1995 року в Мінську. Після смерті Пімена Панченка вийшли його книжки «Земля в мене одна» («Зямля ў мяне адна») і «Житній дзвін» («Жытнёвы звон»), в яких зібрані твори різних років.

Вийшло декілька збірок віршів і поем Пімена Панченка: «Гарячі вітри» («Гарачыя вятры», 1947), «Вірші та поема» («Вершы і паэмы», 1952), «Чотири континенти» («Чатыры кантыненты», 1964), «Розмова зі спадкоємцями» («Размова з наследнікамі», 1967), «Прилучення» («Прылучэнне», 1987). Панченко видав також збірку гумору й сатири «Гаряча злива» («Гарачы лівень», 1957).

Багато віршів Пімена Панченка покладено на музику.

Вибрані твори Пімена Панченка вийшли в 1956 році, тричі виходили зібрання творів: у двох томах (1959), у трьох томах (1967–1971), у чотирьох томах (1981–1983).

Пімен Панченко видав книжку літературно-критичних статей «На поетичному небосхилі» («На паэтычным небасхіле», 1977). Переклав білоруською мовою окремі твори Фрідріха Шіллера («Розбійники»), Адама Міцкевича, Яніса Райніса, Тереня Масенка, Богдан Чалого, Миколи Нагнибіди та інших.

Поет і публіцист, критик і перекладач, Пімен Панченко багато зробив для білоруської літератури, проте основне в його творчій спадщині – це його вірші, які були виразниками дум і сподівань епохи, вірші, в яких ніколи не було фальші, але завжди відображалася багата гама людських почуттів.

Пімен Панченко є кавалером низки радянських орденів, лавреатом Літературної премії ім. Янки Купали (1959), Державної премії Білорусі ім. Янки Купали (1967), Державної премії СРСР (1981). У 1973 році Пімен Панченко отримав звання народного поета Білорусі.

Українською мовою окремі вірші Пімена Панченка переклали Терень Масенко, Володимир Лучук, Роман Лубківський.([Вірші] // Слов’янська ліра. – Київ, 1983; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987).

Іван ЛУЧУК — для “Майдану”