***

Білоруський письменник Уладзімір Короткевич (по-білоруськи: Уладзімір Караткевіч) народився 26 листопада 1930 року в місті Орша Вітебської області в сім’ї Семена та Надії (уродженої Гринкевич) Короткевичів. Сім’я відзначалася великою інтеліґентністю, у дитячі роки родинна атмосфера справила значний вплив на майбутнього письменника. Володя в дитинстві не лише любив слухати казки та різні історії, які йому читали старші, але й намагався додумувати розвиток сюжетів, сам дуже рано (у три з половиною роки) навчився читати, став активним відвідувачем дитячої бібліотеки. За спогадами рідних, він у шість років написав свої перші вірші.Короткевич

У дитячі роки різносторонність його таланту виявилася у схильності до малювання, яка збереглася на все життя, і в тому, що він мав абсолютний слух, деякий час займався в музичній школі. У 1938 році Уладзімір Короткевич пішов до школи в Орші. Після закінчення третього класу на початку літа 1941 року приїхав до Москви погостювати у старшої сестри; там його застав початок війни. Він був евакуйований у Рязанську область, потім на Урал. Батьки були евакуйовані в Оренбурґ, куди в серпні 1943 року прибув і Володя. Улітку 1944 року з матір’ю на деякий час переїхав у Київ до свояків. Недовге перебування в Києві залишило глибокий слід у пам’яті Уладзіміра Короткевича, там він зацікавився історією.

Під враженням спогадів про той час пізніше Уладзімір Короткевич написав повість «Листя каштанів» («Лісце каштанаў», 1973). Восени 1944 року сім’я повернулася в Оршу. Від кінця 1946 року Короткевичі стали жити у власному будинку, куди пізніше письменник часто приїздив і працював над своїми творами. Ще одним таким творчим куточком для Уладзіміра Короткевича був дім свояка в Рогачеві, збудований його дідом Василем у 1914 році. Там йому було відведено окрему кімнату, туди він приїздив віднаходити душевну рівновагу, привозив друзів і колег.

У другій половині 1940-х років Уладзімір Короткевич продовжив навчання в школі. Старшокласником Уладзімір Короткевич вже писав новели, оповідання, літературознавчі статті. За його ж свідченням, створив тоді не менше двохсот віршів, але спочатку нікому їх не показував. Учителька К. Гриневич, керівник шкільного літературного гуртка, підтримала юного поета. Його вірші, пригодницька повість «Загадка Нефертіті» («Загадка Неферціці»), а теж власноручні ілюстрації з’явилися в рукописному часописі, що його випускали гуртківці. У 1949 році Уладзімір Короткевич закінчив середню школу і вступив на російське відділення філологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка.

За роки навчання Уладзімір Короткевич виявив себе одним із найздібніших студентів, в коло його читацьких зацікавлень входили твори класиків світової літератури, українських, російських, польських, білоруських авторів. Цікавився він не тільки літературою, але й історією, в першу чергу білоруською. У Києві Уладзімір Короткевич продовжив писати вірші білоруською та російською мовами, спробував писати їх по-українськи і по-польськи. У цей час він задумав великий історичний твір, де планував подати події повстання 1863–1864 років. А влітку 1951 року літератор-початківець створив перший варіант знаменитої повісті «Дике полювання короля Стаха» («Дзікае паляванне караля Стаха») – історичного детективу, дія якого відбувається у 80-х роках ХІХ ст. На батьківщині в оршанській районній газеті в 1951 році були опубліковані два вірші Уладзіміра Короткевича. Влітку 1952 року під враженням від відвідин В’язинки – рідного села Янки Купали – написав нарис «В’язинка», який разом із супровідним листом надіслав дружині Я. Купали Владиславі Францівні. У цей же час він надіслав низку своїх ранніх творів (казки, вірші, оповідання) для оцінки Якубові Коласу.

У 1954 році Уладзімір Короткевич закінчив університет. Його дипломна робота «Казка. Легенда. Переказ» викликала неоднозначну реакцію, і лише дякуючи старанням академіка Олександра Білецького він отримав найвищу відзнаку. Але можливості подальшої наукової праці були обмежені, лише пізніше Уладзімір Короткевич отримав змогу вступити до заочної аспірантури. У 1954–1956 роках він працював учителем російської мови та літератури в селі Лісовичі Таращанського району Київської області. У той час молодий літератор написав, як образно висловився він сам, «гори сторінок», але друкуватися ще не думав, лише надіслав деякі свої твори для ознайомлення товаришеві в Мінськ, а той без відома автора заніс їх до редакції літературного часопису «Полумя» («Полымя»).

У липні 1955 року там було опублікований вірш Уладзіміра Короткевича «Машека» («Машэка»), присвячений героєві білоруських легенд. За словами самого автора, ця подія стала переломною, він остаточно переключив увагу на літературну творчість. Восени того ж року Уладзімір Короткевич взяв участь у республіканській нараді молодих літераторів у Мінську, де його вірші отримали високу оцінку. У 1956 році Уладзімір Короткевич повернувся на батьківщину і до 1958 року працював учителем 8-ї середньої школи в Орші.

Тоді ж почав писати кандидатську дисертацію про літературні події народно-визвольного повстання 1863–1864 років, але так і не закінчив її; написав повість-легенду «Мати Вітру» («Маці Ветру», 1956), п’єсу «Млин на Синіх Вирах» («Млын на Сініх Вірах», поставлена на Білоруському телебаченні в 1959 році, вперше опубл. у 1988 році), закінчив повість «У снігах дрімає весна» («У снягах драмае вясна», вперше опубл. у 1988 році) про студентське життя початку 1950-х років. У квітні 1957 року Уладзімір Короткевич став членом Спілки письменників Білорусі. Уладзімір Короткевич завжди з великою відповідальністю ставився до процесу літературної творчості, десь у той час навіть накидав план своєї літературної роботи, де занотував заплановані теми та твори, які мали б складати 78 томів. У 1958 році вийшла перша поетична збірка Уладзіміра Короткевича «Материнська душа» («Матчына душа»). Характерним для поетики Уладзіміра Короткевича є вірш «Безголова Венера»:

Стою біля неї в задумі

І лагідний голос чую:

«Покиньте, мужчини, зброю,

Бо перса мої сумують.

Приходьте до мене з січі,

Із тюрем і страт на світанні.

Немеркнуче тільки на світі

Сумління, братерство, кохання».

І думаю я щохвилини,

За що ти біду спіткала?

За що ти втратила голову?

Яку ти правду сказала?!

(Переклав Володимир Лучук).

У 1958–1962 роках Уладзімір Короткевич навчався в Москві, спершу на Вищих літературних курсах, а з 1960 року – на Вищих сценарних курсах. У цей період з друку вийшла друга його поетична збірка «Вечірні вітрила» («Вячэрнія ветразі», 1960), збірка оповідань і повістей «Блакить і золото дня» («Блакіт і золата дня», 1961), повісті «Циганський король» («Цыганскі кароль») і «Сива легенда» («Сівая легенда», обидві 1961). Тоді ж Уладзімір Короткевич написав свій перший роман «Не можна забути» («Нельга забыць»), який був опублікований у часописі «Полум’я» в 1962 році, захопився кінематографом, активно працював над сценаріями художніх і документальних фільмів.

Від 1962 року Уладзімір Короткевич постійно жив у Мінську, отримавши змогу цілком зосередитися на творчій праці. У 1964 році вперше була опублікована повість «Дике полювання короля Стаха». У 1962–1964 роках був створений роман «Колосся під серпом твоїм» («Каласы пад сярпом тваім», опубл. 1965, окреме вид. 1968) – масштабне полотно про події напередодні повстання 1863–1864 років, у 1962–1964 роках – роман «Христос приземлився в Городні» («Хрыстос прызямліўся ў Гародні», опубл. 1972) про середньовічну Білорусь. Тоді ж були створені й інші історичні твори – п’єса «Кастусь Калиновський» («Кастусь Каліноўскі», 1963, опубл. 1980), повість «Зброя» («Зброя», 1964, опубл. 1981) про повстанців Калиновського, легенда «Лодія Розпачу» («Ладдзя Роспачы», 1964, опубл. 1968) про трагічні обставини війни з Московією в XVII ст., мужність білоруських вояків. У 1969 році вийшла поетична збірка «Моя Іліада» («Мая Іліяда»), у 1970 році – повість «Чозенія» («Чазенія») і «Казки бурштинової країни» («Казкі янтарнай краіны»), присвячені Латвії. Центральне місце у творчості Уладзіміра Короткевича 1960-х років (і творчому доробку загалом) займає роман «Колосся під серпом твоїм», фактично це – перший білоруський історичний роман.

1970-і роки відзначаються новими досягненнями у творчості Уладзіміра Короткевича. Прикметним твором став написаний у 1971 році початково для українського читача нарис про землю Білорусі, її історію, природу та культуру «Земля під білими крилами» («Зямля пад белымі крыламі», виданий білоруською мовою в 1978 році); з легкої руки Уладзіміра Короткевича цей образ закріпився як символічна назва Білорусі.

У 1973 році вийшов фотоальбом «Біловезька пуща» («Белавежская пушча»), а в 1979 році – «Пам’ять землі білоруської» («Памяць зямлі беларускай»), автором тексту яких був Уладзімір Короткевич. У 1974 році вийшла збірка оповідань і повістей «Око тайфуна» («Вока тайфуна»), у 1978 році побачила світ збірка історичних творів «З віків минулих» («З вякоў мінулых»). У 1970-і роки Уладзімір Короткевич не припиняв праці над драматичними творами. Зокрема, у 1973 році зявилася історична пєса «Дзвони Вітебська» («Званы Віцебска», опубл. 1977). У 1982 році була написана й поставлена соціально-історична драма «Колиска чотирьох чарівниць» («Калыска чатырох чараўніц») про дитячі та юнацькі роки Янки Купали. Писав Уладзімір Короткевич і твори для юних читачів, зокрема, у 1975 році вийшла його збірка «Казки» («Казкі»). Широковідомим став гостросюжетний детективно-пригодницький роман «Чорний замок Ольшанський» («Чорны замак Альшанскі»), написаний у 1979 році і виданий окремою книжкою в 1983 році.

Кінець 1970-х – початок 1980-х років став для Уладзіміра Короткевича часом визнання його заслуг. У 1980 році у звязку з 50-літтям був нагороджений орденом Дружби народів, тоді вийшов двотомник його вибраних творів. У 1982 році окремим виданням вийшов роман Уладзіміра Короткевича «Не можна забути», за який йому в 1983 році була присуджена премія ім. Івана Мележа. Помер Уладзімір Короткевич 25 липня 1984 року в Мінську.

Протягом усієї літературної діяльності Уладзімір Короткевич займався документальною публіцистикою та перекладами з інших мов: української, російської, польської, литовської, латиської, словацької, чеської та інших.

Вже після смерті за роман «Чорний замок Ольшанський» Уладзімір Короткевич був удостоєний Державної премії Білорусі ім. Я. Коласа (1984). У 1986 році вийшла підготована ним самим поетична збірка «Був. Є. Буду» («Быў. Ёсць. Буду»). У 1987–1991 роках було здійснене восьмитомне видання творів Уладзіміра Короткевича. Роман Уладзіміра Короткевича «Колосся під серпом твоїм» увійшов до шкільної програми з літератури.

Уладзімір Короткевич є однією з найяскравіших фігур білоруської літератури другої половини ХХ ст. Його твори перекладені на багато мов.

Українською мовою окремі повісті та романи Уладзіміра Короткевича переклали К. Скрипченко, О. Лук’янчук, В. Сидоренко, М. Шудря, вірші – В. Лучук, А. Косматенко, О. Лукашенко, М. Львович, С. Литвин, М. Рачук, С. Зінчук, Т. Коломієць, Р. Лубківський та інші ([Вірші] // Білоруська радянська поезія: Антологія: В 2 т. – Київ, 1971. – Т. 2; Чозенія. – Київ, 1972; Чорний замок Ольшанський. Дике полювання короля Стаха. – Київ, 1984; Saxifraga // Вітчизна. – 1986. – № 9; [Вірші] // Сузір’я. – Київ, 1987. – Вип. 26; Жінці з бузком // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987; Христос приземлився в Городні (Євангеліє від Іуди). – Київ, 1988; Тракт невмирущості // Вітчизна. – 1988. – № 7; Твори: В 2 т. – Київ, 1991).

Мушу зізнатися, що білоруську мову я певним чином вивчив ще старшокласником із творів саме Уладзіміра Короткевича, коли прочитав в оригіналі його романи «Хрыстос прызямліўся ў Гародні» та «Каласы пад сярпом тваім».

***

Білоруський письменник Ніл Гілевич (по-білоруськи: Ніл Гілевіч) народився 30 вересня 1931 року у селі Слобода Лагойського району на Мінщині в селянській родині. Перші роки після Другої світової війни працював колгоспним листоношею. У 1951 році він закінчив Мінське педагогічне училище.

Hilevych

У 1956 році закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету (спеціальність: білоруська та російська мови й літератури). Останній рік навчання в університеті сполучав із вчителюванням в одній із мінських шкіл. Закінчив аспірантуру в рідному університеті, захистив кандидатську дисертацію «Поезія “Молодняка”» (1963), у 1960–1986 роках працював на кафедрі білоруської літератури, із 1978 року на посаді професора. У 1958–1963 роках працював літературним консультантом газети «Зірка» («Зьвязда»).

Був редактором альманаху зарубіжної літератури «Перспективи» («Далягляды»). Член Спілки письменників Білорусі з 1954 року, у 1980–1989 роках – перший секретар її правління. У 1989–1997 роках – голова Товариства білоруської мови ім. Франциска Скорини й головний редактор газети-бюлетеня цього товариства «Наше слово» («Наша слова»). У 1985–1995 роках був депутатом Верховної Ради Білорусі, з червня 1990 року – головою постійної комісії ВР Білорусі з освіти, культури та збереження історичної спадщини.

Як народний депутат і член Президії ВР Білорусі виступав проти плану закону про двомовність (про надання російській мові статусу державної), брав участь в опозиційних мітингах. Заслужений діяч науки Білорусі (1980). Народний поет Білорусі (1991). Лауреат Державної премії Білорусі ім. Янки Купали (1980), Міжнародної премії ім. Христо Ботєва (Болгарія, 1986). Отримав медаль Франциска Скорини (1990). Кавалер низки орденів: Кирила і Мефодія І ступеня (Болгарія, 1966), Дружби народів (СРСР, 1981), Трудового Червоного Прапора (СРСР, 1984), Югославської Зірки зі стрічкою (Югославія, 1986), Ярослава Мудрого ІІІ ступеня (Україна, 2006). Помер Ніл Гілевич 29 березня 2016 року в Мінську.

Ніл Гілевич почав друкуватися у 1946 році. Дебютував збіркою віршів «Пісня в дорогу» («Песьня ў дарогу», 1957). Потім вийшли такі поетичні збірки: «Передвесня йде по землі» («Прадвесьне йдзе па зямлі», 1959), «Неспокій» («Неспакой», 1961), «Гостинець» («Бальшак», 1965), «Перегуки» («Перазовы», 1967), «Листя подорожника» («Лісьце трыпутніку», 1968), «А де ж та криниченька» («А дзе ж тая крынічанька», 1972), «Заповітне» («Запаветнае», 1975), «Октави» («Актавы», 1976), «Світлінь» («Святлынь», 1984), «Пов’язь» («Повязь», 1987), «Як дерево корінням» («Як дрэва карэньнем», 1986), «Жито, сосни й валуни» («Жыта, сосны й валуны», 1990), «Талісман» («Талісман», 1994), «На високому вівтарі» («На высокім алтары», 1994), «Вічний мотив» («Вечны матыў», 1994), «…І плями на тобі нема» («…І плямы на табе няма», 2003), «На флейті самоти» («На флейце самоты», 2004). Характерним для поетики Ніла Гілевича є вірш «Пісня в автобусі»:

У автобусі пахне узліссям, суницями, бором.

Спросоння бабусі з кошами нарікають на путь без пуття,

А сільські учениці, підлітки-дівчатонька, хором

Про кохання співають – невідоме їм почуття.

І тому, що не знають, як серце ятриться від болю,

Так весело співають – мов марш піонерський в строю.

Ще не скоро, либонь, їм зустрітися з піснею тою,

Що співають – не хором, а потайки кожна – свою!

Так колись я і сам підіймався на хвилях ілюзій,

Наче птах в піднебессі високо кружляв, не таю.

Поглядали на мене дорослі з усмішкою, в тузі:

То ж бо ще не твоє, не твоє, любий хлопче, «Люблю»!

Коли прийде твоє – не такою ця пісенька буде.

Розібєшся до крові не раз на шляху кремянім.

Ваша мудрість жорстока, дорослі, досвідчені люди!

І давно я змирився з пророчим присудом тим.

Та коли мимохіть на останню зупинку, одначе,

Мій автобус домчить по дорогах труських життя, –

Я хотів би відчуть, як тріпочеться серце юначе –

Сизокрилою пташкою незнайоме їм почуття.

(Переклав Володимир Лучук).

Ніл Гілевич написав роман у віршах «Рідні діти» («Родныя дзеці», 1985).

У доробку Ніла Гілевича є ціла низка збірок сатири й гумору: «Бубновий валет» («Званковы валет», 1961), «До нових віників» («Да новых венікаў», 1963), «Чи гріх, чи два» («Ці грэх, ці два», 1970), «Як я вчився жити» («Як я вучыўся жыць», 1974), «Русалка на Наричі» («Русалка на Нарачы», 1974), «У добрій згоді» («У добрай згодзе», 1979), «Контора» («Кантора», 1989), «Діалог на ходу» («Дыялёг на хаду», 1990), «Оповідь про Лису гору» («Сказ пра Лысую гару», 2003).

Ніл Гілевич видав низку збірок віршів і поем для дітей: «Прапорець на щоглі» («Сьцяжок на мачце», 1959), «Синя хатка, синя хата» («Сіні домік, сіні дом», 1961), «Зелений острів» («Зялёны востраў», 1963), «Дощ-грибосій» («Дождж-грыбасей», 1966), «Загадки» («Загадкі», 1971), «Коли рано встанеш» («Калі рана ўстанеш», 1984), «Добра людина» («Добры чалавек», 1987), «Мій білий день» («Мой белы дзень», 1992), «Щасливі хвилини» («Шчасьлівыя хвіліны», 2001).

Ніл Гілевич є автором літературознавчих і фольклористичних досліджень «Окрилені революцією (Поезія “Молодняка”)» («Акрыленая рэвалюцыяй» (Паэзія “Маладняка”)», 1962), «Наша рідна пісня» («Наша родная песьня», 1968), «Зтурботою про пісні народу» («З клопатам пра песьні народа», 1970), «Поетика білоруської народної лірики» («Паэтыка беларускае народнае лірыкі», 1975), «Поетика білоруських загадок» («Паэтыка беларускіх загадак», 1976), «Вірна великим заповітам: Сучасна болгарська поезія. 19561976» («Верная вялікім запаветам: Сучасная баўгарская паэзыя. 19561976», 1977), «Усна народна творчість і сучасна лірична поезія східних і південних слов’ян» («Вусная народная творчасьць і сучасная лірычная паэзія ўсходніх і паўднёвых славян», 1978).

Ніл Гілевич видав такі збірки публіцистики: «У це вірю» («У гэта веру», 1978), «Вдячність і обов’язок» («Удзячнасьць і абавязак», 1982), «Поклик життя й часу» («Покліч жыцьця й часу», 1983), «Гідність, сумлінність, мужність» («Годнасьць, сумленнасьць, мужнасьць», 1988), «Повернення й продовження» («Вяртаньне й працяг», 1990), «Вибір» («Выбар», 1993), «Як не спинити заходу сонця…» («Як не спыніць узыходу сонца…», 1993).

Ніл Гілевич є упорядником і науковим редактором фольклорних збірників «Пісні семи сіл» («Песьні сямі вёсак», 1973), «Пісні народних свят і обрядів» («Песьні народных сьвятаў і абрадаў», 1974), «Ліричні пісні» («Лірычныя песьні», 1976), «Лірика білоруського весілля» («Лірыка беларускага вясельля», 1979), «Народні казки, байки, оповідання й мудрослів’я» («Народныя казкі, байкі, апавяданьні й мудраслоўі», 1983), «Лісом пісня йшла» («Лесам песьня йшла», 2001).

Вийшли «Вибрані твори» Ніла Гілевича у двох томах («Выбраныя творы», 1981), збірка п’єс «Нічліг у лелечому гнізді» («Начлег на бусьлянцы», 1980), повість «Переживши війну» («Перажыўшы вайну», 1988).

Багато працював Ніл Гілевич в галузі художнього перекладу, перекладав майже зі всіх слов’янських мов. Білоруською мовою переклав твори більш ніж чотирьохсот слов’янських письменників. З болгарської переклав твори Христо Ботева, Івана Вазова, Пейо Яворова, Андрея Германова, Івана Давидкова, Димитра Методієва та інших. У перекладі Ніла Гілевича окремими виданнями вийшли книжки лірики Николи Вапцарова (1982), Георгі Джагарова (1984), Христо Радевського (1985), Любомира Левчева (1990), прозові твори Павла Вежинова, Стояна Даскалова, збірник «Болгарські народні пісні» (1961), антологія сучасної болгарської поезії «Від круч балканських» («Ад стром балканскіх», 1965), збірник віршів для дітей «Чарівний ліхтарик» («Чарадзейны ліхтарык», 1968), антологія класичної болгарської поезії «Хай зоріє день!» («Хай зорыць дзень!», 1973, спільно з Алєсем Разановим), антологія одного вірша «Сто років. Сто поетів. Сто пісень» («Сто гадоў. Сто паэтаў. Сто песень», 1978). У перекладі зі словенської вийшла антологія словенської поезії ХІХ–ХХ ст. «Мати моя, Словеніє» («Маці мая, Славенія», 1978), збірка лірики Отона Жупанчича (1985). Перекладав Ніл Гілевич також з української, російської, польської, сербської, хорватської, серболужицької мов. Твори самого Ніла Гілевича перекладені низкою мов.

З української Ніл Гілевич переклав твори Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Тамари Коломієць та інших. Ніл Гілевич написав статті про творчість Траса Шевченка, Павла Тичини, Максима Рильського, Тамари Коломієць, вірш «Біля скульптури Марії Заньковецької в Києві».

Українською мовою окремі вірші Ніла Гілевича переклали Дмитро Павличко, Володимир Лучук, Борис Олійник, Тамара Коломієць, Дмитро Білоус, Віталій Коротич, Роман Лубківський, Станіслав Реп’ях та інші ([Вірші] // Пісні з Білорусі. – Київ, 1957; [Вірші] // Калинові мости. – Київ, 1969; [Вірші] // Білоруська радянська поезія: Антологія: В 2 т. – Київ, 1971. – Т. 2; Загадки // Лучук В. Чарівний глобус. – Львів, 1977; Вибране. – Київ, 1978; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987).

Іван ЛУЧУК — для “Майдану”