«Тату, ти взагалі був в Ізраїлі? – Ні. – Ну ти хочеш поїхати туди? – Ну, так, це було б непогано. – Було б непогано? – Так, непогано. – І чому це було б непогано? – Бо там у мене колекція марок».

18180780_303

 

Це перший діалог в романі про подорож до Ізраїлю батька з сином, які нині живуть в Німеччині на правах «євреїв примирення». Залишена в Ізраїлі колекція марок може бути посиланням на один із провідних сучасних романів, в якому обмірковується єврейство і відповідні практики ідентифікації. Я говорю про «Див. стаття “любов”» Давида Гроссмана. Там хлопчик першого повоєнного покоління намагався прояснити для себе Трагедію, про яку воліли мовчати його батьки, що вижили в Голокості і знайшли притулок в Ізраїлі, збираючи різні дрібнички в повномасштабний приватний музей.

Але може бути й так, що ідеться насправді про колекцію марок авторового тата Леоніда Капітельмана, і (очевидна, зрештою) відсилка до Гроссмана – то такий «внутрішній» злий жарт. Позаяк ту Капітельманову колекцію так і не повернули. Багато років тому друзі старого, яким довірили альбоми, віддали той чужий мотлох за дріб’язок.

У цій книжці батько прямо ні про що не розповідатиме, він нічого не пояснює, але не заперечує трактовок і припущень сина, котрий зрештою нам цю історію і розповість. От так вони і житимуть в просторі роману: збиратимуть втрачені колекції безцінного сміття. Син висуває припущення – батько їх не заперечує, ми слухаємо мовчання одного і судомні спроби другого інтерпретувати це мовчання. Відверті «синовні» книжки про «батьківське» замовчування травми. Генерації змінюють одна одну, а актуальність цієї теми не минає.Так в кінці-кінців і формуються «колекції» – за неочевидних для стороннього ока критеріїв відбору. І всьому, що дратує в батьках, генерація синів знайде своє пояснення: навіть якщо його доведеться щиросердно вигадати.

От тільки роман не про це. Капітельман-молодший сів писати великий серйозний роман про травму врятованих від Голокосту, яку діти успадковують від батьків. А от Капітельман-старший бути героєм такого роману категорично відмовляється. І викручуйся тепер, як знаєш, актуальний німецькомовний авторе єврейсько-молдавського походження.

 

Тато з «Мого незримого батька» (Das Lächel meines unsichtbaren Vaters, 2016) Дмітрія Капітельмана – нереалізований математик, єврей родом із Києва, нині шістдесятилітній власник неприбуткового магазину російський делікатесів у Ляйпцігу. Зауважте, я не вжила слово «український», я написала «із Києва». Бо ні для автора «Батька», ні для всіх його героїв, Київ не є українським. Капітельман часто говорить, що батько втік з України через тутешній моцний антисемітизм, і живучи в Німеччині, вболіває, скажімо, за українські футбольні клуби і любить поєднання блакитного з жовтим. Тільки Київ його – російський, і Україна його – Росія. І мати-молдаванка, чиє прізвище носить Діма (що вберігає від нападок антисемітів), не раз розкаже, як захоплюється Путіним, і що свободу людини треба обмежувати «сильнорукими» режимами. І це в романі, де свобода вибору є головною темою.

Дімі з роману на вибір є дві моделі ідентичностей, які він сам прямо так і зве «німецька» і «російська». Відомий розклад: один вибір – раб, два вибори – робот, три вибори – людина. Третій, «шлях людини», герої Капітельмана і шукатимуть в Ізраїлі. І тут теж єралаш: для автора «Батька» бути євреєм без залишку дорівнює бути іудеєм, а ближче до фіналу роману – бути ізраїльтянином. Стомлений холодною Західною Європою батько знаходить в Ізраїлі втрачену Вітчизну. Зрештою, родина мала би переїхати саме в Ізраїль, але в останній момент поміняла рішення і обрала Німеччину. Тому, до речі, і марки батька потрапили не в ту країну. Тепер – на правах туриста і гостя – старий розуміє свою помилку. В Німеччині – всі чужі, тут – всі свої: тепло і затишно (є, звісно, кляті араби, побий їх грім, але це окрема тема). Показово: «Російський ремонт годинників. Російська стоматологія, російська нерухомість – тут майже всі свої, просто диво! Свої – тобто наші». Автор роману чи не в кожному інтерв’ю розповідає, як сильно очікує російського перекладу «Батька» (зрозуміло): «Я також вирішив стати більш російським, ніж німецьким. Я, в принципі, й досі намагаюся це робити».

Є в романі дві сцени, дуже щемливі де-факто і дуже неоднозначні. Дід Діми був рабином, але батько його зовсім не релігійна людина. Так само і молодший Капітельман. Але Діма певен: коли він молитиметься під Стіною Плачу, на нього зійде осяяння і одкровення, він зіллється якщо не з божественними еманаціями, то почує голоси предків бодай. Він довго мучиться і намагається добитися цього ефекту – дарма. Його батько кілька секунд стоїть перед Стіною, щось промовляє пошепки і йде собі далі гуляти розпеченим містом – цілком задоволений і щасливий. Наступного дня Діма вирішує на площі старого міста владнати собі бліц-міцву. Поки «мандрівні» рабини проводять йому видовищну ініціацію, його батько шастає по продуктових лавках, бо має й собі проект оновлення: треба, каже, торгувати в Ляйпцігу кошерним їдлом – золоте дно, каже. Там де Діма шукає прозрінь, їх не буде: питання не в тому, що він чогось до того не бачив, там дійсно нема що бачити. І я не про релігійні екстази говорю, ясно. А про «голоси предків», про відновлення втраченого зв’язку генерацій.

Сам Капітельман-автор наполягає: перша хвиля еміграції (про яку б нову батьківщину не йшлося) формує особливу ідентичність – гібридну, і через те динамічну і напрочуд активну. Ці процеси, на його думку, і має увиразнити «Батько». Конфлікт молодого героя з батьком мав би постати як конфлікт двох систем – закритої і відкритої, здатної розвиватися і ні, мульти- і монокультурної. Таким був задум. Яка смішна книжка, – сказали німецькі критики, – про дебютний роман Капітельмана. Як автор гостро іронізує з проблем еміграції! Шолом-Алейхем, Сол Беллоу, Башевіс Зінгер і Філіп Рот синтезувалися безболісно і заговорили німецькою. Такий тонкий, мовляв, єврейський гумор! Раджу не погодитися з ними, категорично не погодитися.

Совок – зовсім не смішно, тим більше для тих, кому доводиться жити з наслідками такого світогляду і таких життєвих практик щодня. Герої Капітельмана – совок, всі без винятку, з Дімою-протагоністом включно. Це не гібридна, а на диво монолітна ідентичність. А книжка про неї – яка завгодно, але не смішна. І коли автор в кожному інтерв’ю говорить, що з нетерпінням очікує, коли роман нарешті перекладуть російською, то ясно, що він прекрасно усвідомлює, наскільки несмішну книжку написав. І ще: попри форму біографічного роману, «Батько» – роман ідеологічний, жодних ілюзій щодо цього залишатися не повинно. В оригінальній назві роману є слово «посмішка», її випустили в українському перекладі: рідко коли свавілля адаптації буває настільки доречним.   

 

Отже, живе в Ляйпцігу родина Капітельманів-Ромашканів. Років двадцять живуть. Німецької мови батьки майже не знають, прислуговуються для приватних і публічних розмов російською. Бізнес ведуть виключно з російською діаспорою. Обмірковують від’їзд із Німеччини, де стало небезпечно через активність праворадикалів, до Москви (другий варіант «глибокої еміграції»: Нью-Йорк). Діма дратується: батько невидимий, тобто, пасивний, вічно стривожений, депресивний. Діма пам’ятає батька іншим: коли той на місцевій говірці на Бессарабці торгувався з селянами за сало. Тепер батька нічого не радує. Діма робить висновок: це його прибила до землі еміграція. (Природний фактор старіння він на правах сина, переляканого невідворотною смертю батьків, ігнорує. Те, що між спогадами про живчика-батька і нинішніми реаліями тридцять років минуло, до уваги просто не береться). І от саме тоді Діма ладнає їм двом поїздку в Ізраїль, куди першопочатково мала емігрувати родина, і куди виїхали двадцять років тому всі їхні друзі. Молода людина певна: там батько знайде втрачену радість життя.

 

Втім, роман написаний не про батька. Діма припускає, що в родині зберігається якась страшна таємниця, що і понині впливає на всіх перекотиполе-Капітельманів. Він оголошує генеральну тезу: батько не прижився в Ляйпцігу, бо не простив цій країні геноциду євреїв. Хоча тут же себе осмикує: сам батько ніколи такого не говорив. Книжка негучна і в буквально-термінологічному сенсі слова нецікава. В ній немає місця викриттям родинних таємниць, здивуванню, шоку. Батько від Дмітрія нічого не приховує: от таким він насправді і є, «ніяким». Діма чекає: от приїдуть в Ізраїль, і там уже старий забуде свої страхи і чесно повідомить про бабусь-дідусів, що загинули у чорносотинських погромах, про тіток-дядьків, яких закатували у нацистських концтаборах, про братів-сестер, знищених у ГУЛАГу. «Чи він став незримим, бо його єврейське життя в Україні та неонацистській Східній Німеччині занадто багато в ньому стерло?»… Нічого такого. Прикметно: батько відмовляється від відвідин музею Голокосту (дорого і нудно!), замість того вони куплять екскурсію в музей діаспори.

 

Діма змалечку любить мультик про «Короля Лева». Дімі імпонують внутрішній конфлікти нещасного слабкого сина і загадкового сильного батька (Дмітрій іронічно, але занадто часто для іронії зве батька Королем). Дімі гостро бракує серед предків легітимних жертв інституційного антисемітизму. І тоді він сам призначає себе на цю роль. Він стає тим, хто вижив у Катастрофі. Наглядачем і об’єктом спостереження. А читач «Батька» змушений відтак грати роль причетного вуаєриста цій мазохістській фантазії.

 

«Батьки і досі не розуміють, як сильно я страждав у Ґрюнау. Чи не хочуть розуміти, скільки гіркоти, відчаю і ненависті мені потрібно було проковтнути і витримати у дитинстві (…). Я простягся на підлозі, скрутився від болю і завив». Бути жертвою в світі «Батька» – це сакральний стан. Сакральне, це відомо, не включається в систему обміну дарами. Його не можна позичити у батьків чи передати у спадок дітям. Його кожного разу треба винаходити наново. Переїхавши до Німеччини, Капітельмани заселилися в районі з поганою репутацією: там заправляли нацболи і всякі інші скінхеди. Малий Діма паралельно з німецькою мовою опановував мистецтво швидко бігати. Ті самі люди, яки цькували малого, ввічливо віталися у під’їзді з його батьками.     

 

Оригінальні читачі «Батька» кинулися відчайдушно порівнювати його з «Пніним» Володимира Набокова. Зрозуміло, чому – та не зрозуміло, нащо. Перша хвиля еміграції, не спроможна повністю адаптуватися в новому середовищі; сюжет в принципі вгадується. Тільки Капітельман-мол. – не Набоков (мова «Батька» клішована вище припустимих норм), а Капітельман-старш. – не Пнін. І друге наразі важливіше. Нав’язливе переживання ідентичності (сам Дмітрій називає так свій стан, і часто) не гарантує вивільнення, емансипації від приписів щодо того, як ми мусимо переживати ідентичність, тим більше гібридну. Політика вибіркового бачення, яку часто-густо експлуатують автори романів про нащадків Голокосту, у випадку «Батька» результатів не дає. А от вихідна установка зберігається. Капітельман знає: на питання «хто я?» найкращою відповіддю буде питання «ким я не є?». «Я» ми визначаємо через «Іншого», не-я.

 

І тут настає час для розігрування карти палестино-ізраїльського конфлікту. А в романі, в якому нічого не відбувається, настає час для любовного сюжету.

 

Старий Капітельман – расист: переконаний, але непослідовний. Об’єкт його ненависті – араби. Палестина загрожує існуванню Ізраїлю, існування Ізраїлю гарантує виживання євреїв, ergo, всі араби – вороги, ergo, хороший араб – мертвий араб. «Ми проти них». Саме так тут звучить ксенофобія, тільки у множині: «невизначена солідарність семітів у расизмі» – ще так це називає романіст. Автор «Батька» знаходить насправді дуже очевидний і дуже дієвий спосіб розвінчати ту риторичну множину. Закоханість, от цей спосіб.

 

Діма полюбив Дину (співзвуччя імен невипадкове), дівчину-студентку з Палестини, куди поїхав на пару днів на екскурсію. Є в романі тонкий психологічно момент. Дина здається молодику негарною: занадто нафарбована, занадто товсте обличчя, погана шкіра. Втім, бачачи її недоліки, він не може на неї не дивитися. А значить, це не просто брак сексу, а таки щось велике і справжнє.

 

Молоді люди проводять разом два дні, максимальний їхніх контакт – дотик рук. Вони гуляють містом. Вона все наполягає: Діма має скуштувати місцеві солодощі, але він поспішає повернутися в Ізраїль, де на нього чекає батько. Ага, так, я забула головне: вона не знає, що він – єврей. Побоявся герой-коханець їй це повідомити. Тепер у Діми є ще й офіційно взаємне нещасливе кохання. Він цілком і повністю готовий стати романтичним книжним героєм-страждальцем. І от тут якраз є іронія.

 

Він, котрий протягом роману звинувачував батька у тому, що бути євреєм для старого – значить свідомо позбавитися будь-яких «зримих проявів активності», сам втрачає кілька нагод поцілувати жінку, в яку закоханий. І просто їде від неї, щоб відтак стежити за коханою на сторінках соцмереж.

 

Прямою мовою, а не словами сина, який за нього говорить, батько з «Батька» назве себе євреєм тільки один раз. Його спитають поблизу Стіни Плачу російською: «Чи ти єврей?», він кивне, щось скаже нерозбірливо. Його знову спитають, уже івритом. І він відповість – «Так, я єврей». Відповість німецькою мовою. Діма, повернувшись із цих мандрів, при першій же нагоді подає документи на німецьке громадянство (до того у нього був український паспорт; як таке можливо, до речі?). Отже, подорож завершена. Все незриме стало раптом аж болісно видимим.

 

Ця неглибока за змістами і смислами книжка є змістовною і осмисленою, коли міркує про процеси формування ідентичності, в основі яких – роль жертви. Як надати травмі потужного потенціалу честі та людського достоїнства і перетворити «каліцтво» на позитив? Капітельман підказує: створити групу, яка наглухо замкнеться в переживаннях власної пасивності – це раз; і яка стане глухою та несприйнятливою до досвіду інших жертв (!) – це два. Але то стосується людей, які пережили травму. Як надати травмі статусу ідентичності, якщо обидва компоненти в цьому рівнянні невідомі і при цьому дорівнюють нулю? Як варіант: отримати німецьке громадянство… Смішна книжка, кажуть вони.

29.08.2018

Ганна УЛЮРА, “Zbruć”