Революція гідності все-таки дала Україні потужний імпульс

Тобто нічого ідеалістичного від самого факту незалежності я не очікував. Я чекав, що буде потім, і в міру моїх слабких сил намагався робити: створював різні громадські організації, працював над формуванням громадянського суспільства, принаймні у своєму секторі. Це єврейські організації і міжнаціональні, все те, що через 27 років незалежності працює, як сто проектів у різних сферах.

І ось зараз, відкриваючи в Чернівецькому університеті Міжнародну конференцію з мови та культури й ідиш, я казав, що на відміну від інших, завжди вважав, що за радянських часів не можна було розвивати те, що хочуть різні народи – культуру, мову, свою правдиву історію. Цього треба досягти незалежністю, і тільки потім кожен народ отримує таку можливість. Так само, як і кожна меншість отримує можливість реалізувати себе саме як етнічну та релігійну. У нашій сфері так і відбувається. Сьогодні багато релігійних національних громад вийшли на небачений раніше рівень – ні за радянських часів, ні перші 15-20 років української незалежності. Тому є протиріччя від самого початку.

Для мене важливим є той шлях, яким іде і розвивається Україна. Він не легкий, не прямий, дуже суперечливий. Крок вперед, два назад. Знову вперед, знову назад.

З урахуванням своїх величезних розмірів і жахливого минулого Україна динамічно розвивається

Проте, я переконаний, що вектор обрано правильний – і він спрямований на цивілізовану частину світу. Інша справа, що на наших ногах висять величезні кайдани – 300 років колоніальної історії, відсутність державного досвіду. Всі ці 300 років у різний час по-різному держава залишалася безініціативною, держави як такої не було. А щоб щось згадувати і відроджувати, потрібно, щоб хоча б одне покоління прожило у своїй країні.

Такої можливості в Україні ніколи не було, а зараз є. Українці вже 27 років живуть у своїй країні. Це означає – що б не трапилося (а я сподіваюся, що нічого поганого), вже буде покоління, якому є, що пригадати. Що воно жило в своїй країні і знає, як її відроджувати, якщо виникнуть якісь проблеми або труднощі.

Інший фактор, який для мене дуже важливий, є те, що українці вперше у своїй історії виявилися в більшості у своїй країні. Вони були великою меншістю в імперії – російській і радянській. Зараз же вони 27 років є більшістю у своїй країні, більш значущого факту щодо розвитку своєї ідентичності важко уявити.

І я це знаю на прикладі Ізраїлю: коли євреї стали більшістю у своїй країні, це дуже потужно почало впливати на формування її позитивного майбутнього. Але Ізраїль – маленька країна, а Україна – велика. До того ж, Ізраїль не обтяжений таким колоніальним досвідом, як Україна. Проте, є багато спільного.

Але особливо мене тішить те, що незважаючи на війну, яку Росія розв’язала проти України, за останні чотири роки я бачу просування реформ – більше, ніж за попередні 20. Можливо, в абсолютному вираженні, це і небагато. Але раніше не було і такого.

Революція гідності все-таки щось дала Україні – і це потужний імпульс. Більше того, ми можемо довго бурчати і лаяти боротьбу з корупцією, але те, що відбувається останні кілька років, останні двадцять років не відбувалося. Якщо чітко подивитися назад і вперед, то ми можемо побачити, що з урахуванням своїх величезних розмірів і жахливого минулого Україна динамічно розвивається.

І ніхто мені не доведе, що можна було рухатися швидше.

Нас чекає важкий довгий шлях до економічної незалежності і військової самостійності, які допоможуть уникнути будь-яких агресій, включно з російською.

Тому не треба слухати популістів, які обіцяють все й одразу. Нічого не буде вже й одразу – буде тільки довго і важко. Але ми ж робимо це не тільки для себе, а й для своїх дітей, онуків і тих меншин, які проживають в Україні та інтегруються в українську політичну націю.

Подивіться на соціологію. Я співчуваю українським націоналістам, але Україна рухається на шляху до української політичної, а не етнічної нації. Сьогодні так вважає приблизно 60 відсотків українців, і тільки 20 відсотків мають іншу думку. Політична нація – це і є те, що відрізняє цивілізований світ від його нецивілізованої частини.

Тому не треба мене лякати радикалами і націоналістами. Я не боюся, тому що бачу – це марґінес нашого суспільства. А мейнстрим – формування нормальної європейської країни. Але дуже нескоро.

З одного боку, нам пощастило, що ми дожили до цього часу. Адже є ті, хто загинув у таборах. Навіть наші батьки не дожили – їхнє життя було набагато важчим від нашого. На їхню долю припали революції, громадянська війна, Голодомор, Голокост, Друга Світова, репресії, чистки тощо. Нам пощастило хоча б тому, що ми дожили і побачили, що в України є просвіт у майбутньому. Шлях, яким вона рухається так, як може.

Тільки важкий і довгий шлях. Він у нас є, і ми ним рухаємося.

Йосиф ЗІСЕЛЬС, правозахисник. голова асоціації єврейських організацій і громад України

Джерело – НВ