***

більше новин не буде: дев’ята тридцять
вечора; отже, до завтра – ша
тихий-претихий світе, дай мені подивитися
в очі твої незмучені
поки мовчить душа

поки завмерли вирви поки замовкли вирії
поки вужі згорнулися
звилися у клубки
буде дано по вірі – але уже по вирі –

добре, коли нема його
й тихо горять свічки

***

хто це кличе тебе
в повний глас, розриваючи греблю
це гаряче шукання стебéл і срібéр –
мов вгризання у землю

чи вгрузання у неї ж, тверду
невідомо чи справді родючу
каже глас – я тебе відведу проведу
понад стежку гадючу

понад гори і прірви і крони дерев
понад все видноколо
щоб вмістити тебе в цей непевний терéн
межи ґрунтом і болем

***

серпик місяця серпик заліза
хоч до рани його приклади
(хтось буття у тобі перерізав
за розхитаним краєм води)

і гойдається у високості
то вогонь то вселенська пітьма
(серпик місяця часточка кості
там де кості у тебе нема)

***

“…Яким нектаром болю процвіте…”
(Юрій Бедрик)

яким нектаром хто болить йому
в садах де траєкторію бджолину
заповідають сну мов саньясину
як першому хто винайшов пітьму

що скаже він яке йому ім’я
дадуть птахи з котрих постали змії
яка мета цієї аритмії
що теж довкруж обвилась мов змія

виходь із часу з тіла ж не виходь
його земля сама шукає землю
котру я від води не відокремлю
на цій планеті псів і насолод

***

спи засинай помри – неглибокій смерті
тільки тебе і бракує – не бог не сонця
перепливає плеса і круговерті
чорні немов від крові песиголовця

падає дощ над морем ллється вода у воду
цівка холодна входить як ніж у масло
боги підземні впустять у несвою господу
поки горить світильник
поки буття пригасло

от ми й на тому світі тільки ж якому тому
він не мінявся зроду наче печаль без ритму –
світить каміння ночі з моря – мов гематому
хтось захотів зцілити –
але не зцілить, видно

***

тихо входиш у спеку мов стовпчик вогню – у ріку
ти цупка мов рослина яка виростає з піску
ти безстрашна мов квіти
тут де висохлі трави планети котра
наче з серця – бинти
смуги лави зриває з ядра
щоб його обудити

все довкола болить озивається болем пора
озивається болем це літо – і шерхла кора
так під пальцями гучно пульсує
назбирай мені синіх дзвіночків уранці – іще
їхні очі не згасли хоч як тобі руки пече
Той Кого ти не згадуєш всує

розливається спека
мов вічність
мов вічний пісок
наче розсип народження поміж зірок і зірок
що в гарячому небі схололи
і немає на тобі ні стигми ні інших слідів
тільки тіло твоє тимчасове іде по воді
несучи із собою глаголи

***

не шукай собі міста – мости його наче хребти
у тобі розпросторяться здиблені і з висоти
будуть литись дощами
щоб вікно твоє звикло що світ називається тьма
й не дивилось назовні – бо зовні нічого нема
а тим паче ночами

що довкола – озера, довкола безмежжя озер
і облога води оживає – і тихо пливе чи повзе
і уже під порогом
тільки кроки твої цього ранку легкі і легкі
заганяєш любов наче скалку під шкіру під шкі-
щоб і місця не стало живого

щоб і мови не стало – обтятоі линви судин
зазираєш у них – але бачиш одну тільки правду води
що готова рвонути
ген у космос кудись до небесних світил і до звізд
що і мертві не гаснуть щоб тільки тримався цей міст
над проваллям осмути

 

33944248_10214770090498423_6431690852627644416_n

Оксана ЛУЦИШИНА – для “Майдану”