Дата четвертого  вересня – це не лише річниця загибелі українського поета-дисидента, справжнього патріота і правозахисника. Адже саме в цей день понад півсторіччя тому, під час прем’єрного показу картини Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна», Василь Стус виступив із переліком прізвищ політв’язнів комуністичного режиму. Цей виступ докорінно змінив усе подальше життя поета.

Саме відтоді  Василь Стус став «особливо небезпечним» для  радянської комуністичної імперії під назвою СРСР. Стус, разом з іншими правозахисниками, справді підривав комуністичний тоталітарний режим, який лицемірно називався радянською владою. І ця імперія таки впала, вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши військового протистояння з Заходом, зазнала цілковитого  ідеологічного краху.

Після виступу в кінотеатрі Василя виключили з аспірантури, почали чинити прихований опір видавництву його поетичних збірок тощо. 12 січня 1972 року поета вперше заарештували, відтак  засудили до п’яти років ув’язнення та трьох років заслання. «У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «нізащо». Це були активні люди, які звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості – і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки», – згадує правозахисник і дисидент  Семен Ґлузман. Але в тому ж таки 1972році, перебуваючи в камері попереднього ув’язнення Київського КДБ, Василь Стус створює свою четверту книгу — «Час творчості / Dichtenszeit», складену з ориґінальних віршів та перекладів Ґете. Авторські твори цієї збірки стали основою майбутньої книги всього життя Стуса — «Палімпсести».

Поет відбував покарання в таборах Мордовії та Маґаданській області. Вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час «олімпійського набору» до Москви і Києва – суспільство «очищали» від небажаних елементів, у тому числі і від решти дисидентів, які гуртувалися в Гельсінкських групах. Про свою готовність вступити до Української Гельсінської Групи, попри дещо критичне до неї ставлення (у числі її членства були українці і євреї, представники різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціал-демократи, анархісти тощо), Стус неодноразово писав із заслання, починаючи від жовтня 1977 року. Однак його прізвище кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто:

«Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас. 
…Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». (З «таборового зошита», запис 6. // В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. – Том 4. – Львів: Просвіта, 1994. – С. 493).

Від  листопада 1980 року поет відбував покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського району Пермської області. Згодом, в листопаді 1980 року, зі стандартним вироком – десять  років таборів особливого режиму, п’ять років заслання та з «почесним титулом» «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино. Тут його пильнували особливо ретельно. З Уралу поетові вдалося відіслати в листах до дружини лише кілька віршів. Але найбільш жорстко Василя Стуса почали «пресувати» від 1983 року. Протягом 1980— 1985 років Василь Стус написав останню збірку віршів «Птах душі».

Четвертого  вересня 1985 року він не відгукнувся з камери до побратимів-ув’язнених. Серцевий напад чи удар нарами по голові? Відповідь про загибель Василя Стуса знають лише виконавці. Деякі з них невипадково невдовзі  померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони у злочині не зізнаються. Поховали Стуса в безіменній могилі на табірному цвинтарі. Чотири роки опісля, 19 листопада 1989 pоку, прах поета-дисидента був перевезений до Києва і перепохований на Байковому цвинтарі.

Олена МАЗУР

Василь СТУС

***

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!

 

***

— Досить крові,— продекламував кат,
коли ніж, загнаний мені поміж ребер,
стримів у спині.
А я подумав, скулившись весь од болю:
що як він захоче ще й лікувати мене?