А цей уривок я зі шкільних років знаю напам’ять:

“Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика — поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) — годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб’я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало — то як. Але в моїй пам’яті — поки й житиму — буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди — світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі — жити так, аби голуби сідали на плечі.”

 

img0

Олександра МАТВІЙЧУК

Василь СТУС

***

А  скажи  –  Модільяні  був  ідіот?  –
допитувалась  вона,
коли  я  вправними,  як  у  піаніста,  пальцями
вигравав  на  засмаглих  персах.

–  Такий  же  ідіот,  як  і  всі  в  цьому  світі,  –
повчав  я,  обіймаючи
успокоєні  вибухи  її  сідниць.

–  Розумієш,  старий,  я  часто  думаю
про  незвичайність  мистцтва.
Це  зайва  розкіш.

–  Так,  мистецтво  –  то  завше  надмір,  –
відповідав,  виціловуючи  коліна.

–  Але  надмір  лише  й  рятує  нас  від  убогості.
Смертним  полишається  єдине:
бодай  маленький  надмір  –
У  вірі,
у  звичках,
у  смаках,
просто  –  в  примхах.

–  Так,  моя  маленька.  Саме  так.
Ти  як  завжди  говориш  діло,  –
повторював,
клацаючи  зубами  од  пристрасті.

–  А  коли  в  нас  народиться  доня,
ми  кластимем  їй  в  узголів’я  тільки  троянди,  –
охриплим  голосом  проказувала  вона.

–  Так.  В  узголів’ї  і  неодмінно  –
троянди,  –  не  своїм  голосом
я  погоджувався  покірно.

–  Яка  докучлива  муха  –
дзижчить  і  дзичжчить.
Убий  її,  любчику.

***

Наснилося,  з  розлуки  наверзлося,
з  морозу  склякло,  з  туги  –  аж  лящить.
Над  Прип’яттю  світання  зайнялося  –
і  син  біжить,  як  горлом  кров  біжить.
Мов  равлики,  спинаються  намети,
а  мушля  в  безсоромності  цноти
ніяк  не  знайде  барви  для  прикмети
твоїх  надсад,  твоєї  німоти.
І  шклиться  неба  висліпла  полуда  –
тверда  труна  живих,  як  живчик,  барв.
Бреде  зоря  –  сновида  і  приблуда  –
одержаний  задурно  щедрий  дар.
А  човен  побивається  об  здвиги
повсталих  хвиль,  твердих,  немов  стовпці.
…Підтале  чорноводдя  зелен-криги
займається  світанком  на  щоці.

ПАМ’ЯТІ  М.К.  ЗЕРОВА  

Колеса  глухо  стукотять,
мов  хвиля  об  паром,
стрiчай,  товаришу  Хароне,
з  лихом  i  з  добром.
Колеса  б’ють,  колеса  б’ють,
кудись  торують  путь,
уже  й  додому  не  вернуть,
додому  —  не  вернуть.
Колеса  глухо  стукотять,
колеса  стукотять
в  христа,  в  вождя,  в  усiх  божат
i  в  мать  i  в  перемать.
Москва,  гора  Ведмежа,  Кем
i  Попiв-острiв  —  шлях
за  ґратами,  за  вартами,
розбухлий  на  сльозах.
I  знову  Вятка,  Котлас,  Усть  —
Вим.  Далi  —  до  Чиб’ю.
рад-соц-концтаборiв  союз,
котрий  господь  забув.
Диявол  теж  забув.  Тепер
тут  править  iнший  бог:
марксист,  расист  i  людожер
один  —  за  трьох.
Москва  —  Чиб’ю,  Москва  —  Чиб’ю,
печорский  концентрак
споруджує  нову  добу
на  кровi  i  кiстках.