***

день

губами коня

збирає кубики цукру

з долоні майбутнього

 

душа

шматок сирого м’яса

захований ковбоєм на потім

під сідло

 

хмаринка літа

тримає над головою

ласо дощу

 

цокання підков

ховається у годиннику

сповільнюючи ходу

думок

 

вечір

звисає з обрію багряною завісою

театру драми

та комедії

 

час

притримує за вуздечку

пегаса твого натхнення

 

 

***

тепло випорскує з авта

наче з придавленого чиряка

виривається вулкан відчаю

 

калюжа міражу на асфальті

розігрує комедію

віддаляючи горизонт

 

десь дозрівають яблука

спокушаючи мудрість насолодою

падають джонатани

підштовхуючи вчених до відкриттів

але ті їдуть своїми дорогами

крізь розморений серпень

кудись поза межі

 

острів спасіння

земля обітована

гірська прохолода

рай небесний

усе всередині

 

і тільки яблука та міражі

дають надію

на спасіння

від себ

 

***

вечора надтріснута філіжанка

цідить каву сутінків

у обійми безсоння

 

жорсткі жорна вій

перемелюють зерна істини

на муку правди

 

час випече коровай

у печі літа

і викотить на обрій

пересмажене колесо спогадів

 

ми були

ми є

ми будемо

крихтами у долонях всесвіту

який називає себе богом

 

заспівай йому

колисанку

 

 

***

сачком натхнення звізди ловлю щоночі

приколюю їх не як метеликів

і не на листочок у рамці

заплітаю в коси тобі

кохана

 

прокинеться сонце

захоче змести з неба крихти світил

а їх нема

всі у волоссі твоєму

іскряться

 

позбав сонце розчарування

люба

поділися з ним сяйвом любові

а мені хай залишиться

теплий аромат

передранн

 

***

дзень

дзенькає монетою крапля роси

падаючи з листочка у порожнє відро

біля ґанку

 

дзен

достигає під серцем

наче яблуко

під ранішнім променем

 

день

вилуплюється з чорного яйця тиші

і тулиться до руки

тонконогим курчатком

 

дум

ніби бджіл довкола

меду шукають

у квітах сивих

 

***

коли

крила мертвого птаха

крихти чужого хліба

окрушини душ заблудлих

друзки земного раю

звивають оселю в уяві

для днів

що були колись

 

коли

оживає зів’яле листя

і ріки навзнак повертаються

і вода

у воронку джерел

тікає

 

тоді

вивчає коротку молитву слів

закохане літо

 

але пізно вже

бо пісок годинника вогким стає

у шорсткій долоні

пророка осені

 

***

колись перевізники жили в човнах

вони міняли душі на срібло

і у вазонах вирощували кали

 

чорна вода скрапувала з весел

веселково гойдаючи світло

що проривалося з кінця тунелю

 

перевізники вивозили сонце

а ввозили ніч

у життя еквілібристів на промені

 

колись ніч була довгою а життя безкінечним

і ті що торгують снами

не просили за них

плати

 

холодна монета повні

нагадувала люстро

 

а нині

дзеркало пахне сріблом

день відсапує золотом

а перевізники не працюють веслами

і

у їхніх моторних човнах

уже не квітнуть

кали

Василь КУЗАН – для “Майдану”