***

Словенський письменник Франце Бевк (по-словенськи: France Bevk) народився 17 вересня 1890 року в селі Закойца (Словенія, Австро-Угорщина) в сімї ремісника. Його дід Якоб, який був дуже освіченим, змалку прищепив онукові потяг до знань і писання. Вже в 1906 році часопис «Домашній приятель» («Domači prijatelj») опублікував перший твір Франце Бевка – шкіц «Воскресіння» («Vstajenje»). По закінченні середньої школи в 1907 році Франце Бевк спочатку вчився на торговця в Гориці, потім закінчив там педагогічне училище. Разом з іншими студентами випускав літературну газету «Альфа» («Alfa»). Свої вірші надсилав у газету «Зоря» («Zora») та часопис «Домашній приятель». Після матури від 1913 року вчителював у селі Орехек, у 1916 році був скерований у Новаки над Церкном.

Bevk

У 1917 році був призваний до війська, воював у Галичині та Буковині. У листопаді 1918 року повернувся з фронту. Полишивши професію вчителя, у 1919 році став редактором люблянської «Вечірньої газети» («Večerni list»). Коли газета перестала виходити, став редактором культурної рубрики часопису «Словенець» («Slovenec»). Наприкінці 1920 року повернувся в рідні місця, які входили (та й входить тепер) до складу Італії. У 1921–1922 роках редагував видання «Молодь» («Mladina»), займався театральними справами, спробував свої сили в режисурі. У 1923 році став директором Народної бібліотеки в Гориці. У 1920–1930-х роках за патріотичну діяльність його переслідували італійські фашисти, Франце Бевк неодноразово був увязнений. У 1943 році Франце Бевк втік із в’язниці, став одним із керівників народно-визвольної боротьби у Словенському Примор’ї. Очолював Комітет визволення Словенського Примор’я та Трієста. Після Другої світової війни Франце Бевк спершу жив у Трієсті, а потім у Любляні (Словенія, Соціалістична Федеративна Республіка Югославія), де й помер 17 вересня 1970 року.

Літературний доробок Франце Бевка вельми обширний, він включає історичні романи, романи про сучасне життя, новели, селянські повісті, шкіци, драми, молодіжні повісті, вірші, кіносценарії, подорожні нариси та переклади. Хоча основними в доробку Франце Бевка є селянські повісті й історичні романи, найбільшого успіху він досягнув романом «Капелан Мартин Чедермац» («Kaplan Martin Čedermac», 1938), у якому змальована боротьба словенців за свою мову та культуру. У 1920-х роках на творчості Франце Бевка позначився вплив експресіонізму, а в подальші роки вже домінував реалізм.

Франце Бевк видав три поетичні збірки – «Пастушки при багатті й танцях» («Pastirčki pri kresu in plesu», 1920), «Вірші» («Pesmi», 1921), «Сміх крізь сльози» («Smeh skozi solze», 1959).

Проза Франце Бевка призначена як дорослим, так і молоді. Для дорослих він написав такі твори: «Фараон» («Faraon», 1922), «Вживані» («Rablji», 1923), «Мука пані Віри» («Muka gospe Vere», 1925), «Раб демона» («Suženj demona», 1925), «Каїн» («Kajn», 1925), «Смерть перед хатою» («Smrt pred hišo», 1925), «Брат Франциск» («Brat Frančišek», 1926, роман про Франциска Асизького), «Юлій Север» («Julijan Sever», 1926), «Літня ніч» («Kresna noč», 1927), «Хата в потоці» («Hiša v strugi», 1927), «Якец і його кохання» («Jakec in njegova ljubezen», 1927), «Буря» («Vihar», 1928), трилогія «Знаки на небі» («Znamenja na nebu», 19271929), «Вина» («Krivda», 1929), «Мати» («Mati», 1929), «Омани» («V zablodah», 1929), «Людина проти людини» («Človek proti človeku», 1930), «Каменяр Юрій» («Kamnarjev Jurij», 1930), «Панянка Ірма» («Gospodična Irma», 1930), «Мертві повертаються» («Mrtvi se vračajo», 1930), «Вмираючий бог Триглав» («Umirajoči bog Triglav», 1930), «І сонце стало» («In sonce je obstalo», 1931), «Блазень пана Вітерґа» («Burkež gospoda Viterga», 1931), «Сторожові вогні» («Stražni ognji», 1931), «Залізна змія» («Železna kača», 1932), «Великий Томаж» («Veliki Tomaž», 1932), «Крани» («Žerjavi», 1932), «Спадкоємець» («Dedič», 1933), «Ґманя» («Gmajna», 1933), «Важка година» («Huda ura», 1934), «Людина без маски» («Človek brez krinke», 1934), «Бідний злодій» («Ubogi zlodej», 1934–1935), «Самотність» («Samote», 1935), «Срібняки» («Srebrniki», 1936), «Здивовані очі» («Začudene oči», 1936), «Міські вогні горять» («V mestu gorijo luči », 1936), «Право на життя» («Pravica do življenja», 1939), «День ішов на спад» («Dan se je nagibal», 1939), «Садиба» («Domačija», 1939), «Молода нива» («Mlada njiva», 1940), «Люди під Осойником» («Ljudje pod Osojnikom», 1943), «Між двома війнами» («Med dvema vojnama», 1946), «Новели» («Novele», 1947), «Очищення» («Obračun», 1950), «Шлях до свободи» («Pot v svobodo», 1953), «Чужа кров» («Tuja kri», 1954), «Чорна сорочка» («Črna srajca», 1956), «Хибні рахунки» («Krivi računi», 1956), «Іскра під попелом» («Iskra pod pepelom», 1956), «Буревій» («Viharnik», 1957), «Сутінки за ґратами» («Mrak za rešetkami», 1958), «Глухий кут» («Slepa ulica», 1961), «Книга про Тіто» («Knjiga o Titu», 1964).

Для молоді Франце Бевк видав такі твори: «Злодій» («Tatič», 1917), «Полуниця» («Jagoda», 1930), «Лукец і його шпак» («Lukec in njegov škorec», 1931), «Лукец шукає батька» («Lukec išče očeta», 1932), «Товариші» («Tovariša», 1934), «Пастушки» («Pastirci», 1935), «Тончек» («Tonček», 1948), «Малий повстанець» («Mali upornik», 1951), «Чорні брати» («Črni bratje», 1952), «Розбійник Салладін» («Razbojnik Saladin», 1959), «З іскри пожежа» («Iz iskre požar», 1963), «Учителька Бреда» («Učiteljica Breda», 1963), «Наші тварини» («Naše živali», 1969), «Козеріг» («Kozorog», 1970), «Золота вода» («Zlata voda», 1974).

Ще до Першої світової війни і під час неї Франце Бевк писав вірші, які відзначаються розхитаними ритмами до розмаїтою символікою. Спершу Франце Бевк перебував під сильним впливом Отона Жупанчича, потім наблизився до експресіоністичного способу вираження. Письменницького ремесла вчився у вітчизняних письменників, передусім у Івана Цанкара, а також у зарубіжних, зокрема у французьких і російських реалістів. Публікувався Франце Бевк сливе у всіх словенських газетах і часописах. Події творів Франце Бевка відбуваються у Приморї, його цікавить життя городян і селян рідних країв. У часи, коли італійський фашизм прогнав більшість приморської інтеліґенції в Югославію, Франце Бевк, публікуючи під різними псевдонімами свої твори, підтримував дух місцевих словенців, давав їм духовну поживу. Селянські повісті Франце Бевка є значною мірою власне приморськими. Читачі, сприймаючи їх, усвідомлювали, що землі, відділені після Першої світової війни від Югославії, все ж залишаються словенськими. В історичних романах Франце Бевк досліджував минуле західних околиць словенської етнічної території. Соціальні конфлікти між селянством і шляхтою не ідентифікуються з конфліктами між словенцями та несловенцями, позитивні та негативні риси розподілені між представниками різних націй і станів.

Найвідомішими повістями Франце Бевка із сільського життя є «Вина» та «Люди під Осойником». Архітвором Франце Бевка є роман «Капелан Мартин Чедермац». Щоб уникнути переслідувань італійської поліції, Франце Бевк опублікував його в Любляні під псевдонімом Павле Седмак.

Франце Бевк є двократним лавреатом премії ім. Франце Прешерна – за повість «Тончек» (1948) і за цілокупну творчість (1954).

Перекладав Франце Бевк з німецької, сербської, хорватської, болгарської, чеської, польської та української мов. У 1931 році Франце Бевк переклав оповідання Івана Франка «Панталаха» і видав його зі своєю післямовою.

Твори Франце Бевка перекладені албанською, французькою, хорватською, італійською, угорською, македонською, німецькою, російською, сербською та іншими мовами.

Українською мовою окремі твори Франце Бевка переклали Іван Ющук, Надія Непорожня (Сонечко // Зелен май. – Київ, 1985; Важкий крок. – Київ, 1987).

***

Словенський письменник Антон Інґолич (по-словенськи: Anton Ingolič) народився п’ятого  січня 1907 року. Тож цьогоріч у нього ну дуже вже, зовсім-таки паліндромна дата (111 років від дня народження). Народився він у ремісничо-селянській родині у Сподній-Полскаві ні північному сході Словенії. Початкову школу закінчив у рідному селі, гімназію – в Маріборі. Ще гімназистом зацікавився літературою. У 1927–1928 роках навчався у Парижі в Сорбонні, вивчав там французьку філологію.

Ingolic

Продовжив навчання, студіюючи славістику, в Люблянському університеті, який закінчив у 1931 році. Від 1932 року до нацистської окупації 1941 року працював викладачем словенської мови в гімназії у Птуї на сході Словенії, викладав також французьку мову. Під час Другої світової війни був депортований разом із родиною до Сербії, де провів чотири роки. Після війни знову працював викладачем у птуйській гімназії, згодом у гімназії в Маріборі. У 1955 році переселився до Любляни, де також працював викладачем гімназії. У 1965 році вийшов на пенсію. Антон Інґолич був редактором часопису «Нові горизонти» («Nova obzorja»). У 1976 році став членом-кореспондентом, у 1981 році – дійсним членом Словенської академії наук і мистецтв. Помер Антон Інґолич в Любляні 11 березня 1992 року, похований у Згорній-Полскаві.

Писати Антон Інґолич почав у студентські роки, публікуючи свої твори в різних часописах. Інґолич писав романи, провісті, новели, драми та твори для молоді. У своїй ранній творчості Антон Інґолич був переконаним реалістом, у зрілій творчості використовував також розповідну техніку модерного роману.

Антон Інґолич написав цілу низку романів і повістей: «Молоді літа» («Mlada leta», 1935), «Цибулярі» («Lukarji», 1936), «Громада» («Soseska», 1939), «На сплавах» («Na splavih», 1940), «Матевж Височник» («Matevž Visočnik», 1941), «Виноградний пагорб» («Vinski vrh», 1946), «Шлях до вершини» («Pot po nasipu», 1948), «Страйк» («Stavka», 1951), «Людина на межі» («Človek na meji», 1952), «Загасла долина» («Ugasla dolina», 1956), «Де ви, Ламути?» («Kje ste, Lamutovi?», 1958), «Бачу тебе, Вероніко!» («Vidim te, Veronika!», 1959), «Чорні лабіринти» («Črni labirinti», 1960), «Небо над батьківщиною» («Nebo nad domačijo», 1960), «Очі» («Oči», 1962), «Ластівка над океаном» («Lastovka čez ocean», 1966), «Шумлять рідні ліси» («Šumijo gozdovi domači», 1969), «Перервана освіта» («Pretrgana naveza», 1971), «Робочий день сестри Марії» («Delovni dan sestre Marje», 1980), «Розрив» («Obračun», 1982), «Людино, не гнівайся!» («Človek, ne jezi se!», 1984), «Картини її життя» («Podobe njenega življenja», 1985), «Це трапилося» («Zgodilo se je», 1986), «Родинний фестиваль» («Družinski festival», 1988), «Прощання» («Poslavljanje», 1989), «Так було» («Tako je bilo», 1992).

Видав Антон Інґолич збірки оповідань «Удосвіта» («Pred sončnim vzhodom», 1945), «На зламі» («Na prelomu», 1950) та інші.

Перу Антона Інґолича належать історичні романи «Лікоф-Мейнік» («Likof-Mejnik», 1950), «Знайшлися» («Našli so se», 1952), «Прадіди» («Pradedje», 1975), «Горіли багаття» («Gorele so grmade», 1977).

Антон Інґолич видав низку прозових творів для молоді: «Ударна бригада» («Udarna brigada», 1946), «Хлопчик з двома іменами» («Deček z dvema imenoma», 1955), «Ризикований шлях» («Tvegana pot», 1955), «Таємне товариство ПГЦ» («Tajno društvo PGC», 1958), «Молодість на сходах» («Mladost na stopnicah», 1962), «Одинадцятеро живих» («Enajstorica živih», 1964), «Гімназистка» («Gimnazijka», 1967), «Дівчина з Чикаґо» («Deklica iz Chicaga», 1969), «Історії веселі та сумні» («Zgodbe vesele in žalostne», 1971), «Потоплена галера» («Potopljena galeja», 1973), «Дівчина у сонячному промінні» («Deklica na sončnem žarku», 1976), «Птах без дзьоба» («Ptiček brez kljunčka», 1977), «Зустріч із підводним конем» («Srečanje s podvodnim konjem», 1978), «Я була вигнанкою» («Bila sem izgnanka», 1979), «Історія мого ранку» («Zgodbe mojega jutra», 1979), «Моє письменництво» («Moje pisateljevanje», 1980), «Великий страйк» («Velika stavka», 1980), «Конфіденційно» («Zaupno», 1981), «Неспокій молодика» («Nemir mladostnika», 1982), «Граничні історії» («Rokove zgodbice», 1983), «Дивовижний шлях» («Čudovita pot», 1986), «Роки дозрівання» («Leta dozorevanja», 1987).

У доробку Антона Інґолича є подорожні нотатки «У наших в Америці» («Pri naših v Ameriki», 1964), «Сибірські зустрічі» («Sibirska srečanja», 1966), «Діаманти, риби і самовар» («Diamanti, ribe in samovar», 1974).

Антон Інґолич написав драми «Сироти» («Sirote», 1940) і «Коропи» («Krapi», 1947).

Антон Інґолич написав три автобіографічні книжки, в яких змалював літа своєї молодості: «Історія мого ранку» («Zgodba mojega jutra»), «Бентега юнака» («Nemir mladostnika») і «Літа дозрівання» («Leta dozorevanja»). Натомість в автобіографії «Моє письменництво» («Moje pisateljevanje») Антон Інґолич описав усі етапи свого літературного розвитку.

Тематика творів Антона Інґолича є вельми розмаїтою. У своїх творах Інґолич часто описував довоєнне та повоєнне життя в Штирії. Матеріал для творів Антон Інґолич черпав зі свого життєвого досвіду. Він чи не найширше зі всіх словенських письменників охопив життя словенського народу.

Антон Інґолич двічі став лауреатом премії імені Франце Прешерна – у 1948 році за роман «Шлях до вершини», у 1978 році – за твори для молоді. Також двічі Антон Інґолич став лауреатом премії імені Франа Левстіка – у 1958 році за повість «Таємне товариство ПГЦ», у 1967 році – за роман «Гімназистка».

Антон Інґолич вважається одним із найплідніших словенських письменників. У його літературному доробку можна знайти сливе усі прозаїчні форми, від новел до подорожніх нотаток.

Українською мовою окремі твори Антона Інґолича переклали Віль Гримич, Марина Гримич, Володимир Соботович. Окремими виданнями українською мовою вийшли його романи «На сплавах» (1958) і «Розрив» (1985), а також повість «Таємне товариство ПГЦ» (1973).

***

Словенський письменник Циріл Космач (по-словенськи: Ciril Kosmač) народився 28 вересня 1910 року у Словенському Примор’ї в селі Слап. До школи ходив у Гориці та Толмині, де у 1928 році здав матуру. Навчався у 1928-1929 роках у комерційному училищі в Гориці. У 1930 році прибув до Любляни, де співпрацював з різними організаціями та часописами. У 1938 році вирушив у Париж, де вивчав іспанську, англійську та російську мови, тому багато чужомовних творів зміг читати в оригіналі. Там його застала Друга світова війна. У 1942 році перебрався до Лондона, де працював на радіо BBC, готуючи словенські передачі. У 1944 році повернувся на батьківщину та приєднався до партизанів, став учасником народно-визвольної боротьби.

Kosmac

Після війни був редактором партизанського інформаційного бюлетеня «Словенський доповідач» («Slovenski poročevalec»), звідки його у 1946 році звільнили за звинуваченням у шпигунстві на користь Англії. Далі працював редактором ілюстрованого тижневика «Товариш» («Tovariš»), сценаристом на кіностудії «Триглав-фільм» («Triglav film»), у 1949 році отримав премію ім. Франца Прешерна за сценарій «На своїй землі» («Na svoji zemlji»), написаний на основі оповідання «Тато Орел» («Očka Orel»). Потім із Любляни переселився у Порторож і як вільний письменник присвятив себе літературній творчості та перекладам. У 1961 році став членом Словенської академії наук і мистецтв, у 1965 році отримав премію ім. Отона Жупанчича, у 1968–1972 роках був головою Товариства словенських письменників, у 1972 році був обраний головою Спілки письменників Югославії. Отримав цілу низку літературних нагород; у 1979 році йому присудили премію ім. Франца Прешерна за життєвий доробок, але наступного року він не зміг її отримати, бо помер 28 січня 1980 року у Любляні.

Творчість Циріла Космача зараховують до соціалістичного реалізму. Основною темою його творів є життя рідного йому Словенського Примор’я, процеси суспільного розвитку краю. Передусім Циріл Космач писав малу прозу. Він розповідає про рідний край, про любов до нього, про себе й людей навколо себе, про добрих диваків із великим серцем, про малі щастя та великі нещастя.

Книжковим дебютом Циріла Космача стала збірка з шести новел «Щастя і хліб» («Sreča in kruh», 1946). До збірки увійшли новели «Життя та праця Венця Повшикая» («Življenje in delo Venca Poviškaja»), «Щастя» («Sreča»), «Гусениця» («Gosenica»), «Хліб» («Kruh»), «Цього прекрасного дня» («Tistega lepega dne») та «Людина на землі» («Človek na zemlji»). У новелі «Життя та праця Венця Повшикая» головний герой, дивак, у якого була грижа, закохався в дівчину Зінку, а вона з нього лише глузувала. Врешті він покінчив із собою, лише в цьому знайшовши вихід зі складного становища. У новелі «Щастя» вперше стикаємося з оповідачем у першій особі. У ній розповідається про долю простих людей у рідному краї Циріла Космача, де їм щастя рідко усміхалося. Тему новели «Гусениця» Циріл Космач взяв із тюремного життя. У новелі «Хліб» йдеться про голод, який неможливо погамувати навіть хлібом. Ядром новели «Цього прекрасного дня» є дві події – заміжжя та народження дітей в одній із селянських сімей, навколо яких широко висвітлено політичні відносини та міжособистісні стосунки. У новелі «Людина на землі» показана індивідуальна боротьба селянина за свій шматок землі, мотивом її є любов до землі, туга за нею.

Диваків знаходимо також у новелі «Смерть безневинного велетня» («Smrt nedolžnega velikana», 1952). Головний герой новели Готійчев Матіц після смерті бабці залишився сам і став об’єктом насмішок. Його взяв під свою опіку Готеєц, захисник сиріт і байстрюків, втовкмачивши в голову правила поведінки на селі. Матіц не був у змозі заробляти на своє виживання, він ходив від хати до хати, щоб його там нагодували, а потім ішов далі, куди йому показували селяни. Та й так і помер, і це було для нього порятунком.

Роман Циріла Космача «Весняний день» («Pomladni dan», 1953) розповідає про людську смерть і народження мистецтва. Тут відбуваються дві паралельні історії. Перша лінія – про дійсне життя письменника Петра Майцена, друга – про Темникаря, якого письменник собі вигадав. Відбувається зближення двох світів – реального й уявного. У романі троє людей переживають важливі періоди у своєму житті: письменник Майцен, власник його квартири Чрнілоґар і селянин Темникар. Долі цих трьох осіб розриваються поміж рішеннями та сумнівами, між мужністю та страхом. Письменник Майцен розривається між творчими поривами та сумнівами у правильності свого покликання. Чрнілоґар коливається між самозвинуваченнями та втечею від власної совісті. Старий Темникар є втіленням мужності, адже він відкидає будь-які сумніви в доцільності своєї мети. Твір побудований на автобіографічній основі. У романі присутні два символи – біла хмарка означає надію, а звук сурми є безкомпромісним голосом людської совісті. У повісті «Балада про сурму та хмаринку» («Balada o trobenti in oblaku», 1956–1957) ці два образи з попереднього роману розвиваються і навіть винесені у назву твору. У 1961 році за повістю був знятий однойменний фільм, а в 1963 році на її основі була створена радіовистава.

Чи не найвідомішою повістю Циріла Космача є «Тантадруй» («Tantadruj», 1959). Це фантастичний і химерний твір, червоною ниткою проходить крізь нього прагнення Тантадруя до смерті. Це історія про ексцентрика, якого супроводжують чотири приблизно такі ж типи. Він хотів померти й пішов до священика розпитувати про смерть. Потім із допомогою своїх супутників знайшов спосіб, як умерти. Але їм у цьому перешкодив священик, відправивши кожного домів. У новелі присутні дві оповідні техніки, від першої і від третьої особи. Оповідач зі співчуттям і розумінням змальовує сільських диваків. В основі новели – народні традиції, про які автор взнав від своєї матері. Тут мова йде про боротьбу за щастя, за гідне життя. У 1995 році за мотивами повісті було знято однойменний фільм. На думку літературознавців, новела «Тантадруй» Циріла Космача є вершиною його творчості.

Циріл Космач знав декілька мов, перекладав прозу та драматургію, переважно з англійської та італійської. Найбільше перекладав для театру та радіо. Твори Циріла Космача перекладені на понад двадцять мов.

Українською мовою окремі твори Циріла Космача переклав Віль Гримич (Балада про сурму та хмаринку: Повість. – Київ, 1970; Смерть безневинного велетня: Оповідання // Всесвіт. – 1975. – № 11; Тантадруй // Сучасна югославська повість. – Київ, 1981; Балада про сурму та хмаринку: Повісті, оповідання. – Київ, 1983).

На четвертому курсі університету я написав курсову роботу про традиції сербського народного епосу в повісті словенського письменника Циріла Космача «Балада про сурму і хмаринку»; ця робота здобула перемогу на загальнофакультетському конкурсі, за що я навіть отримав премію в розмірі місячної стипендії. До попередніх курсових, а також до дипломної роботи я ставився значно ретельніше, ніж до цієї четвертокурсницької, увінчаної лаврами додаткової стипендії. Перебуваючи в пучині юнацького батяризму, я трішки «схалявив». Алла Татаренко, яка щойно закінчила університет (нашу рідну слов’янську кафедру) і вже була аспіранткою, люб’язно дала мені своїх замітки на цю тему, які їй так і не придалися свого часу. Я їх творчо використав, все ж базою залишилися таки ті її замітки. Мені було якось навіть аж незручно, але ж не ділитися премією, яку ми успішно пробухали з кумплями. Все ж зроблене добро, за законом історичної справедливості, повертається сторицею; я й досі вдячний Аллі за ті її замітки. Але це ще не все. У роботі було одне цікаве порівняння, паралелізм, так би мовити. Головний герой повісті водив зі собою корову, аналогом якої вискочив кінь Шарац сербського епічного героя Марка Кралєвича. Та цього мені видалося замало, тож я приплів ще й корову з «Малої землі» вже спочилого тоді генсека Леоніда Брєжнєва. Абсолютно стьобовий паралелізм, у чомусь навіть ризикований. Але того ніхто не вкурив (стьобу, мається на увазі), і я таки отримав єдину за ціле університетське навчання премію.

***

Коли наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років у Києві готувалася «Українська літературна енциклопедія» (встигло вийти три томи, до літери Н, властиво – до Нечуя-Левицького), мені запропонували на літеру П написати статтю про сербського поета Васка Попу (знаючи, що я саме про нього написав університетську дипломну роботу, – шила в мішку не сховаєш), то до нього «навісили» ще одного «югослава» на літеру П (бо чи то не було бажаючих про нього писати, чи то ще щось), – ним виявився словенський письменник Іван Потрч. Ще щось мені там пропонували написати, але проект, як відомо, загальмував, загруз, а зрештою і луснув. Але три томи таки маємо, хоч і без моїх там статей.

Potrc

Якщо раптом у когось виникає питання стосовно прізвища цього словенського письменника, чому ж воно так «невимовно» звучить? – то одразу відповідаю, що там є ер-складотворчий (приголосний у якості голосного), – тож можемо писати Потрч, а вимовляти Потирч. Ну, так наче «та потирчи ти хоч трішки» чи якось так.

Словенський письменник Іван Потрч (по-словенськи: Ivan Potrč) народився 1 січня 1913 року у селянській родині в селі Штукі поблизу міста Птуй у словенській Гориці (тоді герцоґство Штирія в Австро-Угорській імперії). Його батько мав невеликий млин, але згодом зубожів і став пяницею. У родині було десятеро дітей. У 1926–1934 роках ходив до реальної гімназії в Птуї, де долучився до діяльності комуністів. Декілька місяців перед матурою був виключений із гімназії і ув’язнений за революційну пропаганду в Любляні. Писати Іван Потрч почав ще в сьомому класі гімназії, його оповідання, що увійшли до заснованого гімназистами альманаху, були помічені, і вже в 1933 році в часописі «Люблянський дзвін» («Ljubljanski zvon») було опубліковане його перше оповідання «Копачі» («Kopači»). Вірші друкував у часописах «Література» («Književnost») та «Горизонти» («Obzori») під псевдонімом Юрай Тьош (Juraj Tjoš). Він долучився до літературного руху, відомого під назвою «соціальний реалізм». Тоді були написані його твори «Проклята земля» («Prekleta zemlja», 1936) та «Святий шлюб» («Sveti zakon», 1937), повість «Син» («Sin», 1937). Від 1938 року працював у мариборській газеті «Ранок» («Jutra») журналістом. Після початку війни в 1941 році перейшов на нелегальне становище, працював у Мариборі та Птуї. Був схоплений і поміщений у концентраційний табір у Маутгаузені, звідки навесні 1942 році був випущений. У 1943 році перейшов до партизанів. У 1944 році під псевдонімом Янез Шолар (Janez Šolar) написав оповідання «Зрадник» («Izdajalec»). Після війни продовжує займатися журналістикою, а в 1947 році очолює видавництво «Молодіжна книжка» («Mladinska knjiga»). У 1977 році Іван Потрч став асоційованим, а в 1983 році дійсним членом Словенської академії наук і мистецтв. Його дружиною була письменниця Бранка Юрца (Branka Jurca, 1914–1999). Помер Іван Потрч 12 липня 1993 року в Любляні, столиці Словенії.

Іван Потрч написав романи «На хуторі» («Na kmetih», 1954) та «Смуток» («Tesnoba», 1991). Роман «На хуторі» став чи не найвідомішим твором Потрча. Дія роману розгортається в словенському селі кінця сорокових років ХХ ст., але тогочасна сімейна драма, в якій переплелися ниці інстинкти, жагуче кохання та подружня зрада, ще й сьогодні хвилює читача безкомпромісністю спостережень автора за життям. Роман «На хуторі» – страхітливо натуралістична історія нестандартних стосунків між словенськими селянами. Психологічний роман «На хуторі» є, по суті, сповіддю сільського хлопчини, який рано зіткнувся з життєвими спокусами, опинившись зрештою у вязниці. Молодий Хедл мріє про власну землю та господарство. Якось наче мимохіть він потрапив у зачароване коло порочної моралі, з якого нема змоги вирватися, тож усе закінчилося трагічно не лише для нього, а й для інших персонажів. Головний герой опинився в пастці; спершу він вступає в інтимні стосунки зі старою Топлечкою, потім – з її старшою донькою Ханою, тоді зовсім заплутується в тенетах, розставлених жінками. Хедл мав чисті почуття лише до Туніки, яка була єдиним світлим образом роману.

Початковою назвою роману «Смуток» була «Надія». Згодом назва була змінена на «Смуток і надія». Як писав сам автор: «Смуток, журба, сумніви – це почуття, які постійно супроводжують людство впродовж його історії, але ми належимо до покоління, що не втрачало надії, хоча й журба не покидала нас». Але остаточним варіантом назви став «Смуток».

Іван Потрч написав повісті «Злочин» («Zločin», 1955) і «Зустріч» («Srečanje», 1962). У повісті «Зустріч» розповідається про партизанську боротьбу з гітлерівськими окупантами в Югославії. Складні морально-етичні питання автор розглядає крізь призму характеру простої сільської дівчини, яка мріє стати вчителькою. Її безпосередність і щирість накликала на неї підозри партизанів, розправи вона уникла тільки завдяки заступництву комісара. Як писав Євген Пащенко: «На конкретному випадку з життя сільської дівчини Потрч тонко й ненав’язливо показує абсурдність недовіри до неї. Він обурюється тим, що деякі люди, схильні до інтриг та жорстокості, перебувають на керівних постах, розпоряджаючись долями рядових партизанів. Слова вдови про те, що окремі ідеологи закликають до високих ідеалів, а конкретна людина для них – порожнє місце, відвертий доказ того, що і в партизанському штабі можуть не визнавати своїх помилок, були досить сміливими для того часу, коли писалась повість. Письменник мав на увазі й ситуацію в країні після 1948 року, адже тоді через особисті переконання чимало людей постраждало». Повістю «Зустріч» Іван Потрч виступив проти зневаги до людини, її приниження в умовах тотального терору.

Іван Потрч написав оповідання та новели «Подоба Славка Клавора» («Podoba Slavke Klavora», 1945), «У кур’єрській казармі» («V kurirski karavli», 1946), «Світло на Кайжарі» («Svet na Kajžarju», 1947) та інші.

Іван Потрч видав книжки оповідань і новел «Кочари та інші оповідання» («Kočarji in druge povesti», 1946), «Безжалісне життя» («Nesmiselno življenje», 1965, вибрані новели), «По той бік зорі» («Onkraj zarje», 1966, автобіографічні новели), «Казка про Ванчу» («Pravljica o Vanču», 1973), «Я мав дві любові» («Imel sem ljubi dve», 1976).

Хроніку змін у селянській свідомості відображено у драматичній трилогії Івана Потрча «Крефлове господарство» («Kreflova kmetija», 1947), «Лацко і Крефли» («Lacko in Krefli», 1949) та «Крефли» («Krefli», 1952). У першій драмі «Крефлове господарство» висвітлено конфлікт між головним героєм, студентом Іваном, що відмовився від землі та став робітником, та іншими членами його родини. Для родичів Івана така зміна оточення та способу життя є немислимою. Наступна драма «Лацко і Крефли» присвячена словенським партизанам. «Селянин-мученик» Лацко мав реального прототипа, який у 1941 році підняв повстання і був замучений. Під впливом Лацка відбуваються поступові зміни у свідомості представників родини Крефлів, вони починають вірити у справедливість, стають гуманнішими та добрішими. У третій драмі «Крефли» спостерігається подальша еволюція героїв. Той Іван, який раніше засуджував приватновласницьку мораль, перетворився на політичного скептика, аморальну особу. Старий Юра страждає через те, що віддав свою землю до задруги (щось на кшталт колгоспу), а нові господарі абияк працюють на його «проклятій, але дорогій йому земельці».

У драмі «Прийде біда – залишишся сам» («Na hudi dan si zmerom sam», 1964) розвивається тема милосердя, засуджується душевна черствість. У цьому творі Іван Потрч безутішно констатує, що людина часто у скрутні моменти життя залишається самотньою, при будь-якому суспільному ладі. Чи при капіталізмі, чи при соціалізмі між людьми однаково виникає взаємовідчуження, черствість, недовіра.

Іван Потрч видав книжку для молоді «Два адмірали та інші історії» («Dva admirala in druge zgodbe», 1993).

За словами Євгена Пащенка, «Івану Потрчу притаманна активна життєва позиція, а не пасивне спостерігання дійсності. Він ніколи не приймав нігілізму, цинічного ставлення до людини. Щирістю своїх поглядів, відданістю ідеалам молодості письменник не завжди імпонував літературній критиці, тому його творчість викликала і викликає суперечки, дискусії».

Іван Потрч двічі став лауреатом премії імені Франце Прешерна: за драму «Крефлове господарство» (1947) та за роман «На хуторі» (1955).

Українською мовою окремі твори Івана Потрча переклади Віль Гримич, Іван Ющук, Олександра Сиротюк. Окремим виданням вийшли романи Івана Потрча «На хуторі» та «Зустріч» (під однією обкладинкою) у київському видавництві «Дніпро» у серії «Зарубіжна проза ХХ століття».

***

Словенський письменник Матей Бор (по-словенськи: Matej Bor) народився 14 квітня 1913 року у селі Ґрґар біля Гориці (тоді – Австро-Угорщина). Матей Бор – це його літературний псевдонім, автонім його – Владимир Павшич. Після Першої світової війни його сім’я переїхала в Целє, де він закінчив Першу гімназію. У 1937 році Матей Бор закінчив відділення славістики філологічного факультету університету в Любляні. Під час навчання писав театральні рецензії та есеї, публікував їх у «Люблянському дзвоні», в якому почав друкувати і вірші. Працював журналістом і вчителем у Маріборі.

Bor

У 1941 році приєднався до народно-визвольної боротьби, працював у галузі культури та пропаганди. Вірш Матея Бора «Гей, бригади» («Hej brigade») став неофіційним гімном словенських партизанів. У 1946–1948 роках був директором Люблянського драматичного театру. У 1959–1961 роках був головою Товариства словенських письменників, у 1965–1966 роках – головою Спілки письменників Югославії. У 1962–1966 роках очолював Словенський ПЕН-центр. Від 1965 року був дійсним членом Словенської академії наук і мистецтв, потім членом-кореспондентом Югославської академії наук і мистецтв. Матей Бор став основоположником екологічного руху в Словенії, засновником контроверсійної венедської теорії про походження словенців. Помер Матей Бор 29 вересня 1993 року у Любляні.

Перша поетична збірка Матея Бора «Бурі переборемо» («Previharimo viharje», 1942) була видана підпільно в окупованій Любляні. У цій збірці сам Матей Бор називав себе «придворним поетом Її Величності Революції». Потім Матей Бор видав, зокрема, такі збірки: «Вірші» («Pesmi», 1944), «Плющ над виром» («Bršljan nad jezom», 1951), «Слід наших тіней» («Sled naših senc», 1958), «У літній траві» («V poletni travi», 1963), «Баладні мотиви» («Baladni motivi», 1971), «Серенади мовчанню» («Podoknice tišini», 1983), «Сто мінус одна епіграма» («Sto manj en epigram», 1985). Поема Матея Бора «Йшов подорожній крізь атомний вік» («Šel je popotnik skozi atomski vek») була видана у 1970 році. Для поезії Матея Бора властиві гумористично-сатиричні нотки, це видно хоча б у його юнацькому вірші «Віслюк є віслюк і без вух»:

Віслюк прийшов до перукарні,

підстригтися хотів,

та й вуха, бо вони негарні,

зголити він велів.

На забаганки ці примарні

цирульник відповів:

«Голити їх – потуги марні,

не вуха є ознакою ослів».

(Переклав Іван Лучук).

У поезії Матея Бора присутні наукові теми й мотиви, піднімаються проблеми історії та сучасного життя.

Матей Бор написав дванадцять драм і комедій, зокрема, такі: «Відступники: Драма на три дії» («Raztrganci: Drama v treh dejanjih», 1946), «Важка година: Гра у двох картинах» («Težka ura: Igra v dveh slikah», 1946), «Пан Лисяк» («Gospod Lisjak», 1950), «Повернення Блажонових» («Vrnitev Blažonovih», 1954), «Колеса пітьми» («Kolesa temé», 1954), «Всесвіт в акваріумі» («Vesolje v akvariju», 1955), «Зірки вічні» («Zvezde so večne», 1960), «Білі води: Весела поема з давніх часів» («Bele vode: Vesela pesnitev iz davnih dni», 1971), «Школа ночі» («Šola noči», 1971).

Матей Бор видав низку книжок для молоді, зокрема «Пазли» («Uganke», 1951), «Малюнки й вірші про тварин» («Slike in pesmi o živalih», 1956), «Сорочий суд, або Є, що є» («Sračje sodišče ali je, kar je», 1961), «Вірші для Маня» («Pesmi za Manjo», 1969), «Опудало та птахи» («Ropotalo in ptice», 1985), «Гноми, або Пальчики-пхальчики» («Palčki-pihalčki», 1991). Вірші Матея Бора для дітей увійшли в шкільні підручники.

За сценарієм Матея Бора було знято художній фільм «Весна» («Vesna», 1954). Перекладав Матей Бор переважно п’єси Вільяма Шекспіра, хоча є в його доробку й інші переклади з англійської та німецької мов. У 1980-х роках здійснив спробу перекласти венедські надписи, на основі дослідження словенської мови та її діалектів висунув тезу про венедське походження словенців.

Матей Бор був двократним лауреатом премії ім. Франца Прешерна (1947, 1952).

Українською мовою окремі твори Матея Бора переклали Віль Гримич, Петро Марусик, Іван Лучук. Його вірші та поема були надруковані в журналі «Всесвіт» (1982, № 8).

Іван ЛУЧУК — для “Майдану”