Слава переможцю

Сонце перемагає маршала на коні,
маршала на графіті, в салюту пекельнім вогні,
роблячи з нього археологічний шар.
Сонце перемагає колір, і сірість теж.
Хто ти, що через двори в цій порі ідеш?
Хто ти, кого не пройняв тепловий удар?

Де вже та школа, де твій останній урок –
та все одно серед вересня – вхід на новий виток.
І біосфінкс на вході спитає: «Не робот?» – і скажеш: «Ні.»
Скаже він: «Так відгадай, щоби це довести,
що то за яблуко, здатне ізнов відрости,
знов закруглити боки на своїм качані?»

42996866_547910222297641_7914643682983149568_n

Що це – ти знаєш, спізнавши заживлення ран,
знаючи, скільки важить, як тонко бринить качан,
як повнота й порожнеча йдуть одне одній на зміну.
Осінь приходить в десятках мінливих подоб,
яблуко наростає й гойдається, щоб
стріти той день, коли ти зрозумієш причину.

 

***

Бо ніколи не вимовиш цих слів:

«Здрастуй, часе!» —

задовго не розлучалися.

І не знаю, чи вимовиш і ці слова:

«Прощавай, часе!»

Вічність скидає шкуру за шкурою

і поволі з’їдає, тягнучи за кінчик хвоста.

Ось тобі червона горобина.

Ось тобі шурхіт листя на полиці під люстром,

на подушках дивана.

Що лишиться від них до наступної осені?

Лишиться світ.

І ти знов пронесеш свій шлунок через цю зиму

з її святами,

душу — через цю весну,

і твій човен полине в літо.

А далі?

А далі — за моряцьким звичаєм

кинь свій вінок

у молочну затоку серпня.

У непрозору затоку,

де живе те, чого не назву.

І лягай,

і тули своє вухо до човнового дна.

Чуєш?

І хоч як би кортіло, намагайся не підспівати.

Слухай цю пісню.

Вплітай у вінки листи, цигарки

і флешки,

виплесни чарку за борт.

І скоро попереду замаячить земля,

шурхітлива і тепла.

Буде мінитись, мов луска,

і скаже:

«Я творю й не питаю, що лишиться потім.

Якщо ти вже тут, будь як я».

***

Горять торфовища. І нюх

Впізнав лише краєчок диму,

Що вже під вікнами твоїми

Туманить світ, гальмує рух,

У двір намацує прохід,

Пірнаючи у темні арки.

«Це на грозу, напевно, парко», –

Міркує за вікном сусід.

Горять торфовища. І ти

Натягнеш ковдру на обличчя,

Щоб, злившись із жаркою ніччю,

Убрід її перебрести –

Та йдеш на дно лякати риб,

Неначе камінь, просто й важко.

Це кожен вдих, немов затяжка,

Тебе спрямовує углиб.

І коло дна відчуєш там:

У пам’яті твердій і темній

Під товщею думок буденних

Горять прадавні болота.

Три сестри

починаєш із чайника з чашки з вікна

з банки з медом із запаху сірки

із вогню сірника з пальника з таргана

що початок потягне до нірки

чи почнеш ізнадвору з воріт з гаражів

чи із руху в траві сутінкових вужів

і виходиш туди де уперше

ставиш слід під таким а не іншим кутом

входиш в землю таким а не іншим кротом

чи пливеш обминаючи верші

електричним вугром а початок уже

ледве пам’ятний оку і духу

тільки нитку тримаєш інстинкт береже

і йому довіряєш як нюху

ти біжиш манівцями поля пустирі

через крайній під’їзд в прохідному дворі

ти виходиш усе ж за законом

до вікна що постійне немов гобелен

де сидять у вінках з незчисленних імен

три сестри – чорна біла й червона

та що в білім говорить тримай кришталі

в них весь світ наче море в краплині

хай в руках твоїх будуть немов у землі

що скарби береже і донині

а червона промовить все викинь із рук

і танцюй бо найкраще у світі це рух

коліщат і вогню запашного

подивися як заздрить піщинці гора

ясени – насінинам що легш від пера

рух пророщує все із нічого

а остання погляне з-під синіх повік

і в очах у глибоких зіницях

ти побачиш усе що триває повік

що тобі уже заново сниться

те що хтось відчував чим вже переболів

той хто голову склав до всіх інших голів

у свій час такий самий по суті

як і твій ілюзорна твоя новизна

бачиш чорну й не чуєш як само вона

каже щезнути і проминути

і впадуть жалюзі й раптом вийде з-за хмар

як заведено місяць восковий

запищить коло вух випадковий комар

що віддасть твою кров кажанові

і вертаєшся знаючи власні сліди

що вже росяні що уже в іскрах слюди

і підошва підошві до рими

і кажан скоро зловить твого комара

й заспіває сестра не впізнати котра

і зачиниться ранок за ними

Ганна ЯНОВСЬКА – для «Майдану»

Від авторки: до першого вірша, який виник наприкінці спеки цього вересня, додаю графіті з маршалом Жуковим на проспекті, який колись носив його ім’я.