Під час Букформу 22 вересня відбулася презентація нового твору Аґати Тушинської (вона добре відома авторка біографічних книжок, серед яких – біографії нобеліата Ісака Башевіса Зінґера, Віри Ґран та багатьох інших видатних постатей) у Львові в театрі Курбаса.

42350843_1088325637992521_8690308896830521344_n

Захід відбувався за участи  авторки та перекладачки – дрогобичанки, керівника науково-інформаційного центру імені Ігоря Менька ДДПУ імені Франка віри Меньок.

42390838_1088336731324745_7341022625616887808_o

42395774_1088336701324748_815450608306749440_o

На початку зустрічі модератор, письменник  Олександр Бойченко жартома мовив, що вже не лише про Шульца пишуть, а й про його наречену.
Проте  насправді історія стосунків Бруно та Юзефіни (Юни, як він її називав) допомагає краще зрозуміти й творчість мистця, й побачити його передовсім як живу людину, з усіма його болями, острахами, уподобаннями.

А ще в Тушинської багато що дізнаємось про той,  до певної міри мітичний і містичний міжвоєнний Дрогобич.

В Дрогобичі презентація відбулася двома днями пізніше, 24 вересня, в – це вже традиція міста – в читальній залі бібліотеки імені Чорновола, яка завдяки Галині Михайляк завше радо приймає подібні  заходи. Й зала була заповнена вщерть, адже й герої книги цікавлять багатьох, та й багато важить можливість «на живо» послухати авторку та перекладачку.

IMG_2282

Дрогобицьку зустріч модерував історик, перекладач, публіцист зі Львова Андрій Павлишин, частий гість у Дрогобичі й постійний учасник Дрогобицького Шульцфесту.

IMG_2247

Аґата Тушинська говорила про те, як збирала матеріал для книжки, як зустрічалася  з «археологом Шульца»  Єжи Фіцовським, як збирала свідчення про життя у міжвоєнному Дрогобичі.

Про непрості взаємини між поляками та євреями в той час, про те, як – надто пізно – Юна довідалася про своє єврейське походження.

Й на першій і на другій зустрічі з авторкою та перекладачкою «Нареченої Шульца» було чимало запитань –  про Шульца та стосунки його з Юною, про жінок у його житті,  й  про межу між фікцією та реальними фактами, про міжвоєнний та повоєнний антисемітизм, про самотнє життя героїні в повоєнному Гданську, де була директоркою університетської бібліотеки, про її вірність Шульцу й після розриву, про її самогубство 1991 року…

І, звісно ж, йшлося про саму книгу, котра уже є явищем літературним і в Україні.

Книжка Аґати Тушинської – талановита розповідь  про пристрасне кохання і жахливу смерть, про літературу і мистецтво.

Кохання Великого Бруно та вчительки Дрогобицької гімназії імені Сенкевича, уродженки Бережан  Юзефіни Шелінської тривало всього чотири роки та на все життя залишилося з Юною.

1024px-PrivateGymnasiumDrohobych

Єврейка-вихрестка, вона постійно боролася зі своєю «єврейською тінню». І все ж  це  не врятувало її від юдофобських чисток в комуністичній Польщі…

Вона, як католичка, не могла взяти шлюб з юдеєм Шульцом.

Змиритися з втратою своєї мрії не змогла: вчинила спробу суїциду. Та вижила, але  одна – уже без коханого Бруно.

Друга спроба, вже через дуже багато років, 11 липня 1991 року, була вдалою.

dav

dav

Не припиняла ніколи докоряти собі, що не врятувала свого коханого…

 

«Чого я ще хотіла? І чому того, що мала, що мали ми удвох, мені було замало?

Мабуть, тому, що тепер ми не були, а тільки бували разом. Я у нього, він у мене. То у Дрогобичі, то у Варшаві. Приїздив і виїздив. А головне – між нами подорожували слова. Зблизька він постійно ними заворожував. Але здалека все виглядало інакше. На відстані його слова застигали, наче барокове багатослів’я, у спазматичному екстазі, без людського змісту. Я не знаходила в них надто багато конкретики.

Досі так нічого і  не з’ясувалося. Шльонське марево про реєстрацію, що відтак дає право одружитися таким людям, як ми, тобто католичці з невіруючим, розвіялося, здається, остаточно. Хоча Бруно не хотів цього визнати до кінця. Він навіть поїхав до Катовіц, до свого колишнього учня. Повернувся пригнічений, але переді мною продовжував прикидатися. Я ще перед тим йому говорила, що це якась нісенітниця. Як майже двадцять років після ліквідації кордонів анексованих територій Польщі мають діяти якісь реґіональні закони? Але він не припиняв нести маячню, що, може, у самих Катовіцах ні, там не вдасться, бо влада знає про такі махінації, але от десь трохи далі, скажімо, поблизу Катовіц… У мене опускалися руки.

Кобольд – думала про нього тоді. І це була не лише метафора.

Що це за слово таке, яке він їй сам підказав? Карлик, гном – вона вміла користатися словником. Що коротун, що підступний, невидимий і лукавий, в’їдливий і корисливий, а можливо, й корисний, бо допомагав шахтарям і морякам. Куди їм до них із Бруно? Тож звідки взявся КОБОЛЬД? Вона пригадувала, що він сам себе картав цим словом, підсував його знайомим, щоб ті збиткувалися з нього.

Мистець поступово затіняв у ньому людину. І звичайні людські бажання.

Вона знала, що у нього не було потреби батьківства. І хоча їй здавалося, що, попри труднощі у школі, він розумів учнів і деяким навіть намагався допомагати (канапки, розмови, щось на кшталт репетиторства), він усе ж не планував мати власних дітей. Ба більше, йому радше не було притаманне почуття ревнощів – звичайних ревнощів до жінки. Чула, що він міг ділитися партнеркою з іншими. Твердив, що не прагне своєї винятковості. Допускав інші стосунки. Заміни, трикутники. Він навіть схвалював таке із незрозумілим мені запалом. Це мені підказувало, що він погодився б на багато чого… Але я не хотіла ні жодних спроб, ні експериментів. Нашим було: я і ти. Колись також було: ти і вони. Чи й справді – було? Чи й справді – колись?

Він не прагнув збудувати сім’ю. Не був готовий до створення власного дому. Відповідальність за рідних здавалася їй іноді лише зручним виправданням його пасивності. Самотній і беззахисний перед чужими і світом, він не шукав навіть найпростіших способів, аби разом упоратися з долею.

Що сталося? Чи це та незалежність, яку він знав і якої так потребував, урешті підштовхнула його до розірвання зв’язку, нехай навіть зшитого найтоншими шовковими нитками?

Виходить – він говорив, що кохає, а водночас постійно запитував себе, чи існують ліки від його “нездатності кохати”. І від самотності. “Чи можна її якось удвох подолати?”– повторював він у багатьох листах. З надією? Чи із сумнівами?

Тож навіщо їм була ця каліграфія? Ці десятки списаних сторінок? У чому суть усього цього? Про що йшлося паничеві з Дрогобича? Про панну з Янова? Про що???!!..

Чого вона хотіла найбільше? Служити, народжувати, оточувати турботою? Усе це, мабуть, називалося коханням, але Бруно, здається, не знав його заповідей. А може, знав, та не всі? Або в інші пори року, в інших ритмах і ритуалах. Бо ж вони змінювалися, слабшали і в Юні або пульсували отруйними кольорами веселки… І знову все переплутувалося в її голові – що можна і за якими правилами, кому і чим вона завинила…

У Дрогобичі я постійно тішила себе надією, що між нами все ще владнається. Що він просто чекає слушної миті, коли зможе поєднатися зі мною. Що, хоча й певні сфери його життя мені недоступні, бо не знаю, як він останнім часом проводив осінні пополудні, куди ходив перед вечерею ані як зустрічав часто описувані ним присмерки, – ми, однак, продовжуємо бути разом, одне для одного.

Іноді я мандрувала стежками його малюнків. Щодалі від нього, тим дужче ставало боляче. Хіба ж я була сліпа? Він же нічого не приховував. Навіть не намагався. На отих своїх малюночках – скоцюрблений, голий, жебрає, наче хробак, милостиню у шльондр, що порозлягалися на ліжку або у фотелі. Що ж, таке, мабуть, більше, ніж один злотий не коштувало. Але хтозна, що вони там ще з ним виробляли? А він з ними? У якісь серйозніші тортури я не вірила, бо й ті бабиська були ліниві, й кавалер ледь живий… Та й тоді я б щось помітила на його сідницях чи вустах. Але оте вилизування ніг брудної шльондри! Це було якесь божевілля, хворий вибрик. Слуга, – бурмотіла я собі, – лакей, нещасний васал. Нікчемна людська подоба, не варта навіть мого дотику. Кожна, яка його хвицне, стане його музою? Це і є ота його магічна винятковість – висолоплювати язика перед першою-ліпшою шльондрою і благати, аби вона його добряче ляснула?

І тут же я намагалася прогнати ці думки, вивернути їх задом наперед. Адже це майстер слова, великий письменник. І художник. Якщо він таке малює, значить, мусить. Чорні панчішки, куцу білизну, оголеність і безсоромну розпусту. Може, такою є ціна цієї величі? А якщо я хочу бути з ним, то це й моя ціна, мій хрест. Та й він обіцяв мені змінитися, стати нормальним, мати здорову сім’ю. Звичайний секс. Чи я й справді вірила, що це можливо? У щось, мабуть, таки вірила. Особливо коли він був зі мною. Коли я не випускала його з обіймів.

Я ще молилася про жар. Перш ніж почала молитися про спокій.” (Агата Тушинська, «Наречена Шульца», переклад віри Меньок, видавництво «Книги 21», 2018).

Довідка:

Аґата Тушинська (народ. 25 травня 1957 року в Варшаві) – польська письменниця, репортерка, історик літератури й театру. Автор понад 20-ти книг. Член Асоціації Польських Письменників, ПЕН-Клубу, Спілки Сценічних Авторів і Композиторів (ZAiKS). Стипендіатка світових університетів і культурно-освітніх фундацій. Відзнаки: Нагорода Польського ПЕН-Клубу, срібна медаль за заслуги в галузі культури “Ґлоріа Артіс», почесна громадянка Лечиці.

IMG_2248

Світлини автора та з архіву “Видавництва 21″