***

Чеська письменниця Марія Пуйманова (по-чеськи: Marie Pujmanová; автонім: Марія Геннерова) народилася восьмого червня 1893 року у Празі в родині університетського професора канонічного права Каміла Геннера (1861–1928); її брат, також Каміл Геннер (1895–1967), став відомим неврологом. Коли вдруге вийшла заміж у 1919 році за оперного режисера, теоретика музики, критика та перекладача Фердинанда Пуймана (1889–1961), в літературі виступала під його прізвищем. Мати прозаїка, перекладача та публіциста Петра Пуймана.

Pujmanova_Marie

За станом здоров’я освіту здобувала приватно (навчав її Франтішек Ксавер Шалда; у молодості істотний вплив справила на неї Ружена Свободова, а також її літературне середовище). Від 1912 року жила в Чеських Будейовіцах (шлюб із сином місцевого заможного адвоката та політика Владиславом Заткою не був щасливим, тож через декілька років – після її нервової хвороби – закінчився розлученням). Від 1917 року працювала в журналістиці, літературним і театральним критиком, спочатку в часописах «Липа» («Lípa») та «Плем’я» («Kmen»), від квітня по вересень 1920 року вела рубрику культури у щоденній газеті «Народна політика» («Národní politika»), а після короткого побиту у Брні (де Фердинанд Пуйман став режисером місцевого оперного театру) співпрацювала головно з ліберальною щоденною газетою «Трибуна» («Tribuna»), аж до 1928 року.

Від юності багато подорожувала по Чехії (від 1921 року постійно проводила літо в Потштейні в Орлицьких горах) і за кордоном (Італія, Відень, Альпи, Берлін, Париж, Амстердам, Варшава, Прибалтика). На зламі 1920–1930-х років Марія Пуйманова у своїх поглядах поступово відходила від християнського соціалізму (зі схильністю до містицизму) і у відповідь на важкі наслідки економічної кризи (у 1932 році відвідала страйкуючих робітників у Мостецьку) і під впливом комуністичних інтелектуалів (Бедржіх Вацлавек, Юліус Фучік) і відвідин СРСР (книжка репортажів «Погляд на нову країну» – «Pohled do nové země», 1932) наблизилася до комуністичної ідеології.

У 1930-х роках інтенсивніше займалася громадською діяльністю (читала лекції з жіночої проблематики і про літературу про жінок, підтримувала робітничий рух і виборчу кампанію Комуністичної партії Чехословаччини), стала членом літературної групи «Блок» («Blok») і редакційної колегії часопису «У-Блок» («U-Blok»). У 1938 році стала заступником голови Кола друзів чеської мови (Kruh přátel českého jazyka). У 1946 році вступила до КПЧ, стала членом літературного відділу Чехословацької академії наук і мистецтв. Після 1948 року пропагувала метод соціалістичного реалізму, брала участь у громадському та політичному житті. У 1950-х роках була однією з головних пропагандисток політичних процесів. Наприклад, вимагала найвищого покарання для «зрадників»; відомий її вислів: «Собаці собача смерть!» («Psovi psí smrt!»). Водночас доклала максимальних зусиль, щоб визволити з увязнення свого сина Петра, який намагався із гуртом однодумців утекти закордон. З офіційними делегаціями відвідала декілька разів СРСР, потім Болгарію, Польщу, Англію, Китай, Індію. Від 1956 року страждала від ускладнень запалення легень. Померла Марія Пуйманова 19 травня 1958 року в Празі, похована на вишеградському цвинтарі «Славин» («Slavín»).

Дебютувала в 1910 році прозовими творами, спочатку використовувала псевдонім Ольга Нерська (Olga Nerská). Від кінця 1910-х років публікувала також літературну критику, публіцистику, театральні рецензії, а потім і вірші та подорожні нариси в газетах і часописах «Плем’я», «Липа», «Сцена» («Jeviště»), «Народна політика», «Трибуна» (у 1921 році опублікувала там уривки з незакінченого роману «Подяка» – «Děkování», у 1921–1922 роках – уривки з «Роману шкільної парти» – «Román školní třídy»), «Міст» («Most»; у 1921 році опублікувала там частину «Роману шкільної парти»), «Сучасність» («Přítomnost»), «Народна газета» («Lidové noviny»), «Дебати Авентина» («Rozpravy Aventina»), «Людські права» («Lidská práva»; редагувала в 1930–1934 роках), «Червоне право» («Rudé právo»), «Розмови про книжки» («Hovory o knihách»), «Критичний місячник» («Kritický měsíčník») та інших. Після 1945 року друкувалася у багатьох нових провладних газетах і часописах. Після смерті Марії Пуйманової твори з її рукописної спадщини були опубліковані у 1958 році у виданнях «Гість до дому» («Host do domu»), «Культура» («Kultura») і «Літературна газета» («Literární noviny»), у 1959 і 1963 році – в часописі «Полум’я» («Plamen»).

На творчість Марії Пуйманової значний вплив справило її середовище, а також шлях ідеологічного розвитку, який їй довелося пройти. На початках вона писала імпресіоністично забарвлені твори, передовсім під впливом Ружени Свободової. У дебютній книжці «Під крилами» («Pod křídly», 1917) на автобіографічному матеріалі описано дитинство прудкої дівчинки Іренки.

Чарівні образи подано через призму дитячої уяви та відчуттів щасливої й гармонійної пори дитинства в середовищі празької міщанської родини. Почуття тривоги та розчарування, трагічні мотиви та риси соціально-психологічного аналізу з’явилися в незакінченому «Романі шкільної парти», в журнальних спробах психологічних оповідань, у яких розповідалося про воєнні та післявоєнні події. Експресіоністично налаштовані «Оповідання з міського саду» («Povídky z městského sadu», 1920) тематизували особистісні та суспільні суперечності за допомогою натуралістично змальованих сцен та опису внутрішніх конфліктів характерів (із вживанням розмовної мови, іронії, карикатурності). Ця збірка, яка була реакцією на події Першої світової війни, була перероблена і вийшла у 1926 році під назвою «Оповідання з міського саду та інші твори» («Povídky z městského sadu a jiné prózy»).

У психологічному романі Марії Пуйманової «Пацієнтка доктора Геґла» («Pacientka doktora Hegla», 1931) розповідається про життя міської дівчини Карли, яка закохується в одруженого лікаря (який урятував їй життя) і стає його коханкою, вона мусить перебороти презирство власного суспільного класу, вирватися з його пут, розірвати стосунки з родиною, пережити самогубство нареченого, пройти через любовне розчарування, щоб стати врівноваженою самодостатньою жінкою, задоволеною життям матір’ю-одиначкою.

Психологічне спрямування та зусилля до пластичної виразності виявилося на всіх рівнях у найуспішнішому творі Марії Пуйманової – соціально типізованому романі «Люди на роздоріжжі» («Lidé na křižovatce», 1937). Провідну концепція розлогого змалювання сучасного суспільства, зосереджену на образі сина промисловця як носія технічного прогресу, авторка після ознайомлення з теорією соціалістичного реалізму змінила й виставила як конфронтацію декількох поколінь двох родин, пролетарської та підприємницької. Дія роману відбувається в середовищі великого заводу (виробник Казмар – Томаш Батя), на прикладі людських доль прослідковуються зміни в політичному мисленні 20-х років ХХ ст. Це перша і найвдаліша частина романної трилогії, яку в післявоєнні роки продовжила романами «Гра з вогнем» («Hra s ohněm», 1948) і «Життя проти смерті» («Život proti smrti», 1952). Політичний роман «Гра з вогнем» розповідає про події від початку наступу нацизму в Німеччині до окупації Чехії; йдеться в ньому, зокрема, і про суд над Георгієм Димитровим, звинуваченим у підпалі райхстаґу в 1933 році. Роман «Життя проти смерті» розповідає про долі головних героїв двох попередніх романів у кінці війни. У двох завершальних романах трилогії яскраві змалювання контрастів замінилися тезовістю та схематизмом, характери та мова персонажів були позбавлені самобутності.

Новела з родинного життя «Передчуття» («Předtucha», 1942) є своєрідним дослідженням психіки хлопчика та дівчинки (яка переживає перші любовні почуття), які турбуються за батьків після повідомлення про залізничну катастрофу. Тему дитинства і юності Марія Пуйманова опрацювала і в збірці оповідань «Світанок» («Svítání», 1949), до якої увійшло три твори: «За часів пана цісаря» («Za časů císaře pána»), «Чорти б їх побрали» («Čerti s ním šijí») і «Вчора й сьогодні» («Včera a dnes»). В оповіданні «За часів пана цісаря» йдеться про життя дітей за часів Австро-Угорщини, в «Чорти б їх побрали» – за часів першої Чехословацької республіки, у «Вчора й сьогодні» – після 1945 року. До своєї основної теми, конфлікту життя та смерті, звернулася Марія Пуйманова в інтимній психологічній новелі «Сестра Олена» («Sestra Alena», 1958); це коротка розповідь про молоду медсестру, яка закохалася в пацієнта, якому зробили нефректомію, і незважаючи на його поганий стан здоров’я вийшла за нього заміж, проте все це закінчилося трагічно.

Як поетка Марія Пуйманова дебютувала в дусі поезії Вітезслава Незвала та Ярослава Сейферта збіркою похмурої лірики та шкіців зі щоденного, передусім міського життя «Пісенник» («Zpěvník», 1939). У наступній збірці «Материнські вірші» («Verše Mateřské», 1940) домінують мотиви родинних емоційних стосунків, їй властива безпосередня дитяча образність. У поемі «Рафаель і Сателіт» («Rafael a Satelit», 1944) Марія Пуйманова виразила протиріччя жіночої душі, жіночі надії та тривоги; поема скомпонована у вигляді діалогічних медитацій та пісенних пасажів (до епічної поезії вона звернулася потім ще в поемі «Марія Кюрі» – «Marie Curieová», 1957). Після збірки ліричних нотаток про враження від війни та визволення, про долю народу «Радість і печаль» («Radost i žal», 1945) Марія Пуйманова видала декілька прокламаційних та оптимістично налаштованих поетичних збірок: «Освідчення в коханні» («Vyznání lásky», 1949), «Мільйони голубок» («Milióny holubiček», 1950), «Китайська усмішка» («Čínský úsměv», 1954) і «Прага» («Praha», 1954).

Подорожні репортажі та начерки Марії Пуйманової відзначалися зоровими враженнями та поетичними деталями. Окрім книжки репортажів «Погляд на нову країну», Марія Пуйманова видала ще такі збірки репортажів і подорожніх нотаток: «Слов’янський записник» («Slovanský zápisník», 1947), «Записано олівцем» («Zapsáno tužkou», 1957; сюди, окрім іншого, увійшов повність «Погляд на нову країну» і частково «Слов’янський записник») і «Синє Різдво» («Modré Vánoce», 1958).

Марія Пуйманова написала чимало літературно-критичних і популярних статей, найпоказовішими з яких є такі: «Чеські письменники вдовам і сиротам наших вояків» («Čeští spisovatelé vdovám a sirotkům našich vojínů», 1916), «Ф. К. Шалді до п’ятдесятиліття» («F. X. Šaldovi k padesátinám», 1918), «Опитування про смертну кару» («Knižní anketa o trestu smrti», 1923), «Письменниці сьогодні» («Spisovatelky dnes», 1934), «Антологія антифашистських митців» («Antologie protifašistických umělců», 1936), «Зачарований сад» («Čarovná zahrada», 1944), «Тут звучать просто твої вірші» («Tu zazní prostě tvoje poezie», 1958). Посмертно вийшла збірка літературно-критичних статей Марії Пуйманової «Признання та міркування» («Vyznání a úvahy», 1959).

Десятитомник творів Марії Пуйманової вийшов у 1953–1958 роках.

За прозовими творами Марії Пуйманової були записані радіовистави «Казмар – шати – Яфета» («Kazmar – šaty – Jafeta») і «Шляхи Ондржея Урбана» («Cesty Ondřeje Urbana», обидві 1960, сценарист Яромир Птачек), «Пацієнтка доктора Геґла» («Pacientka dr. Hegla», 1975, сценарист Їржіна Вавржінова); зняті художні фільми «Пацієнтка доктора Геґла» (1940, режисер і сценарист Отакар Вавра), «Передчуття» (1947, режисер і сценарист О. Вавра) і «Знайомство сестри Олени» («Známost sestry Aleny», 1973, режисер і сценарист Мирослав Губачек, співсценарист Владимир Бор); здійснені телевізійні інсценізації «Тепер у березні» («Teď v březnu», 1961, режисер Їржі Бєлка, сценарист Я. Птачек) і «Люди на роздоріжжі» (1971, режисер Антонін Дворжак, сценарист Ярослав Кліма).

Твори Марії Пуйманової перекладені багатьма іноземними мовами; українською мовою перекладено декілька її оповідань (На будівництві. Празькі пахощі // Вітчизна. – 1956. – № 5).

***

Чеська поетка та перекладачка Ярмила Урбанкова (по-чеськи: Jarmila Urbánková) народилася 23 лютого 1911 року в селі Горні Вілемовіце біля міста Тржебіч на заході Моравії в родині пастора євангелічної церкви чеських братів. Перші два класи гімназії закінчила в Тржебічі, у 1924 році переїхала в Пржеров, де закінчила гімназію в 1930 році. Студіювала в місті Брно чеську й англійську філологію на філософському факультеті університету ім. Масарика, який закінчила в 1935 році.

Urbankova

У листопаді того ж року виїхала на п’ять місяців до Лондона, щоб удосконалювати свою англійську. Менш ніж за рік вийшла заміж за Макса Ґаландауера (взяла чоловікове прізвище, тож стала писатися Ґаландауерова – Galandauerová), активного комуністичного діяча «Лівого фронту» в Брно. У 1936 році у них народився син Ян, який у майбутньому став відомим істориком. На початку німецької окупації її чоловіка заарештували, загинув він у концентраційному таборі «Бухенвальд». Спершу Ярмила Урбанкова працювала викладачкою у приватній торговельній школі Йозефи Хлеборадової у Брні, потім жила з перекладацької праці. У 1953 році обійняла посаду головного редактора у Державному видавництві дитячої книги (Státní nakladatelství dětské knihy), у 1955 році стала редактором «Літературної газети» («Literární noviny»), через два роки перейшла на роботу в Чехословацьке радіо (вела передачі «Дзеркало культури» – «Zrcadlo kultury»). Від початку 1960 року займалася виключно літературною працею, стала професійною письменницею (spisovatelka z povolání). Померла Ярмила Урбанкова 13 травня 2000 року в Празі.

Як поетка Ярмила Урбанкова дебютувала у 1927 році, перші свої вірші публікувала в пржеровському часописі «Горизонт» («Obzor») під псевдонімами Юрка Баранакова (Jurka Baranáková) і Марина Крафтова (Marina Kraftová). Публікувала свої вірші у різноманітних періодичних виданнях: «Народна газета» («Lidové noviny»), «Розмисли Авентина» («Rozpravy Aventina»), «Чеське слово» («České slovo»), «Листки мистецтва та критики» («Listy pro umění a kritiku»), «Червоне право» («Rudé právo»), «Нове життя» («Nový život»), «Творчість» («Tvorba»), «Вечірня Прага» («Večerní Praha», тут від початку 1960-х років публікувала також рецензії на поетичні збірки), «Захист народу» («Obrana lidu»), «Власта» («Vlasta»), «Літературний місячник» («Literární měsíčník»).

Книжковим дебютом Ярмили Урбанкової стала поетична збірка «Розбите дзеркало» («Rozbité zrcadlo», 1932). Потім вийшли такі поетичні збірки Ярмили Урбанкової: «Верхня площа» («Horní náměstí», 1934), «Вітряний час» («Větrný čas», 1937), «Соняхи» («Slunečnice», 1942), «Зворушливе сказання» («Cituplná zkazka», 1944), «До ранкового джерела» («K jitřnímu prameni», 1955), «Крапелини» («Krůpěje», 1957), «Співочий птах» («Zpívající pták», 1964), «Під кохальним місяцем» («Pod milostnou lunou», 1968), «Якорі та соломинки» («Kotvy a stébla», 1978). Для поезії Ярмили Урбанкової характерним є поєднання природних вражень із емоційними змінами, гармонізаційні жести, культивування любовної теми. У пізніх збірках Ярмили Урбанкової зустрічаємо з болем змальовані портрети старих жінок у великому місті. Напротивагу мотивам самотності у них виникають дитячі мотиви, виражені любовю до онуків.

Для дітей Ярмила Урбанкова видала збірки віршів «Духмянка» («Vonička», 1943), «Ким я хотів би стати» («Čím bych chtěl být», 1946) і «Де живуть зірятка» («Kde zvířátka bydlí», 1955).

Вийшли такі збірки вибраного Ярмили Урбанкової: «За сонцем голову обертаю» («Po slunci hlavu obracím», 1961), «Дзеркало» («Zrcadlo», 1973), «Відлуння весна» («Ozvěny jar», 1981) і «Всі мої землі» («Všecky moje krajiny», 1986).

Перекладала Ярмила Урбанкова передовсім з англійської, французької, німецької, болгарської та словенської мов. Зосередилася на таких авторах, як Арчибальд Джозеф Кронін, Ґергард Гауптманн, Джон Кітс, Персі Біші Шеллі. Також перекладала Шекспірові сонети. За перекладацьку діяльність Ярмила Урбанкова в 1976 році була удостоєна звання заслуженої мисткині.

У перекладі Ярмили Урбанкової окремими виданнями вийшли книжки поетичних творів Персі Біші Шеллі (1939), Отона Жупанчича (1962; у співавторстві з О. Беркопцем), Пейо Яворова (1964, у співавторстві з Д. Гронковою), Дори Габе (1981).

Переклала Ярмила Урбанкова романи Івліна Во «Повернення у Брайдсхед» (1948), Джеймса Олдріджа «Дипломат» (1951, у співавторстві з Вацлавом Ванчурою), Томаса Вулфа «Про Час і про Ріку» (1961, у співавторстві з В. Вендишем), Арчибальда Джозефа Кроніна «Зорі дивляться вниз» (1970), Шарлотти Бронте «Містечко» (1975).

У порядкувала та переклала Ярмила Урбанкова антологію «Казки та пісні лужицьких сербів» («Pohádky a písně Lužických Srbů», 1959).

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”