В Дрогобичі часто й інакше: «Ігорку, та я поспішаю, в мене там…» – «Що, за гробом?…» А що нині?

Днями в того в того Ігорка були іменини (День ангела правильніше), а ще – даруй сам собі – річниця, вже шоста, Ромчика Даума, достойного дрогобичанина, котрий загинув у випадку на дорозі з вини цілковито п’яного львівського водія…

– Ти все одно не адекватний… І випиваєш, і невідомо як заробляєш, так само хто зна, що розповідаєш за наше місто…

– За ваше – жодного слова. За своє? Ще не запізнався з ним… Лише говорю з ним тією мовою, якої воно , місто,прагне… А гостям – лише зрозумілою їм…

Дрогобич, як говорив Гемар, є найдивнішим у Галичині…. Саме тому вар’яти говорили Андруховичу, що Котермака назвати Юрця – блюзнірство.. Та як на мене, в моєму місті був Івасько, Петрусь в гімназії українській викладав, хрестили в костьолі Казя, Ліза була номінована на Оскара…

А ще, так уже скажу, на схилі, не остатечному, літ, що іноді треба не амбіції пхати до переду, а замислитися…

Старий Балкон є теж символом. Чи можна його вкрасти? Чи мовлене усно може бути власністю? Може… В Дрогобичі, хочете чи ні, європейському, так… Про балкон вперше сказав світлої пам’яти видатний архітектор, знавець будівництва в усій Галичині, Кость Присяжний, це навіть зафіксовано на папері в добу не електронну (є такий часопис “Галицька Брама”)…

Та вкрасти можна не лише балкон… Можна, як один парубок, якого, на жаль не за професійною непридатністю звільнили, а просто порадили забратися з ТІЦу, всюди себе видавати за “працівника міськради”, використовувати всюди (на своїм сайтті зокрема) лоґотип ради, подавати себе як фахівця-провідника від імені тієї ж ради , й зрештою в одного найкращих гідів саме вкрасти співпрацю з одним з туроператорів… Головне – забути, що таке моральні засади, вдавати з себе мало не генія, хоча й залишатися дрібним злодюжкою-плагіатором амбітним і непорядним невігласом…

Тому й дивно, коли чую про «тих, хто може все»…

Я не малюю, на кін не виходжу, книжок не пишу та й дифірамбів нікому не співав і не співаю…

Може, й не журналіст – не лише локальний – просто причетний до журналістики й до міста, в якому й нині щораз більше, іноді – аж до смутку, – дивного… Невже в цьому вся сіль?

Мені не байдуже… Лише прикро…