Мобільний багрянів від кількости розмов. Я дякувала диво-техніці, що, розмовляючи, не тупцювала на одному місці, перебираючи в руках закрученого шнура, а вільно пересувалася помешканням й збирала себе на роботу.

Випурхнула стрімголов на вулицю і навіть не помітила, як розмова скоротила шлях, і ось уже відкриваю двері кімнати меморіалу, присвяченого воякам УПА.

На другому кінці слухавки голос не змовкав. Точніше – не голос, це був біль і розпач. Не мій фізичний біль, а чужого пораненого молодого вояка. Та що я верзу, якого чужого? Це був біль цілої України, який виливався мені, звичайнісінькій жінці. Тут в нашу розмову ввірвався Василько, нагадуючи, де залишив пакунка, призначеного для воєнного шпиталю. Багато чого я бачила за свої прожиті літа. І при совітах зростала, і незалежність зустрічала. Десь так, як і багато хто з нас. Дитинство моє припало на шістдесяті роки. Роки стрімкого будівництва їхнього «непорушного» союзу. Та, що тут скажеш… Ця доба так тотально двигала комунізм до переду, ставлячи своїх ницих ідолів для прикладу, що духовність ледве шкутильгала з великим острахом за нею. Та й грець з отим клятим совком. Хвала Господу, що розрубав ті несокровенні пута “великого братерства”.

Що найкращого було в моєму житті, то це мої батьки. Вони виховували мене у патріотизмі, пустили в мої жили любов до рідного слова, до великої історію краю, до народних традицій та звичаїв. Надто важливу роль у формуванні мене як особистості зіграла моя матуся. Жінка красива та тендітна, начитана та ерудована. Саме вперше з її вуст я почула Кобзаря, його вона знала напам’ять. Від неї я зрозуміла глибину філософії Сковороди, історію про Розстріляне Відродження і так званий будинок- крематорій, який початково нарекли будинком «Слово».

Про тяжкий, страшний голод і п’єсу «97» Миколи Куліша. Роз’ятрив мою душу переказану нею новелу Хвильового «Я (Романтика)».

Вже тоді я усвідомлювала всю брехливість тодішньої пропаґанди, розуміла, що і як було насправді. Тепер для нас це не новина, а тоді я аж німіла від усього почутого. Мабуть, саме тоді загартовувалася в мені сила національного почуття. Бувало, вечорами матуся заспіває якусь українську пісню та й заплаче, а я за нею… І батько зажурено зітхне,згадавши пережиті роки на каторжних роботах.

Що то був за чоловік. Людина сильна духом,зі щирим та палким серцем і загартованим національним характером. Рідні мої, ви так далеко від мене… Пішли у Вічність з надією, що у ваших дітей буде краща доля. Ото якби зійшли з небес та й поглянули, як кров’ю молодою земля ваша напувається, як шматують її в різні боки, то підняли б увесь небесний двір та клякнули б на коліна, припасти до ніг Всевишнього, благаючи: – “Помилуй нарід український”.

Перебравши пакунок для передачі, з’ясувала, що багато ліків треба буде десь знайти. На мене мовчазно дивились зі світлин вояки УПА. Пригадую, як готувалася ця кімната вічних героїв,присвячена до 75 ліття УПА. Згадався і музей «Тюрма на Стрийській».

43527143_184208739143249_8969698495120277504_n

 

Я ж тоді свято вірила, що це жахіття залишиться тільки в музейних експозиціях і вже в жодному разі не буде цьому продовження. Телефон далі не змовкав. Це, як з’ясувалося, мати пораненого добровольця. І далі біль, сльози, гіркі материнські сльози… Рідна наша земле, скільки ти ще будеш родити з крові пролитої, з полеглого молодого тіла, із пролитих сліз вдів та матерів? На стіні – грамота Верховної Ради України за волонтерську роботу. Звісно, що приємно… Але жодна відзнака не вартує тих жертв, заради яких ми всі об’єдналися. Не для нагород  гуртуємось, не для звітів та подяк ми їдемо на передову і у шпиталі, а заради майбутнього, задля миру, волі, процвітання та незалежности.

Леся ТАТАРСЬКА