Монолог

Яке блаженство думати про Вас!

Крізь шпарку світлом розбивати темінь,

відлуння пальців у солодкім щемі

пускати на вуста у ніжний вальс…

Даруйте за сміливий монолог,

без права на перерву і питання,

тонкої нитки довгого зізнання

і ділення тривожності на двох.

Я не гадала, що все буде так –

два погляди урізнобІч медалі,

ви віддалялися все далі й далі,

а я назустріч вітру і навзнак.

Яке блаженство думати, що Ви

так розпогодилися попри осінь…

Та повернулися спиною, і я досі

читаю нерозбірливі шрифти…

 IMG_0060

*  * *

Зростає рівень осені в крові…

Це стан, який мені не приховати –

присутність грона солоду і м’яти,

а на долонях – прожилки трави.

 

У лунку стрімко котиться горіх –

із ним подібні – пОділом, на зламі

у дво-єдине линемо думками,

які ведем, як лінії доріг.

 

А небо, ніби складене із плям –

чорнильно-синя загадка для ока.

Вона мілкА буває і глибока,

на міру кожен зважується сам.

 

На дотик Осінь – тепла і густа,

вона як мед бурштиновий на клени,

кладе до рук гранатні хризантеми

і два півсонця стиглі на вуста.

 IMG_0030

 

Патогенез

Шукала у натовпі щастя Образа,

Прощення штовхала у бік.

І сонце сідало для неї щоразу,

дощі утрачали свій лік.

Минуле як привид шептало у вуха:

«Усі проти тебе зійшлись.

Нікому не вір і нікого не слухай,

вони пошкодують колись».

Змарнована…. Як же! Найвищого штибу

чекала від інших… Сама ж

обрала найлегшу дорогу і хибну,

узявши уявний вантаж.

Проплакала очі, зневірою стала.

Верталася пусткою в дім.

В горщечку троянда стояла зів’яла ,

І  байдуже, що в золотім.

 

І дощ, і сніг…

Скотився перстень ночі золотавий,

в обіймах пальців ніжиться зоря.

І дощ у шибку – наголос проставив

на змоклі від очікувань слова…

 

Жовтіє скло у місячній оливі –

з вершечка неба скрапує зима…

Як Ваші очі в усмішці щасливі –

тоді і щастя більшого нема.

 

І Як би не згустилися тумани –

у серці буде теплий Оберіг,

і Як би грізно дощ не лихоманив –

назавтра він летітиме як сніг…

 

* * *

Я сьогодні живу без знаків

розділових…

Ось так! Зворот?

Упаду… Посміхнусь:)

Усяко…

Але в межах Твоїх широт

я мандрую Тобою плинно

поза часом очей човни…

А вода прибуває..

Синьо…

Розмиває плечей піски…

 

Інтер’єрне

Відбувся день.

Розлито чорну каву.

На небі гуща.

Тільки пектораль

вдягає місяць

золото-рудаву

і дощ об шибку б’ється,

мов кришталь.

У вазі сонце –

жовті хризантеми,

вони про Вас нагадують мені.

коли погляну,

то зникає темінь

і промені з них ллються

неземні.

Каштани багряніють у пожежах.

У різні боки –

іскри-кожушки.

І карі очі поглядами стежать –

передчуттями

всипані стежки.

Листи читаю,

писані «між іншим»

і, наче чую голос вдалині,

що не погас,

а став іще ніжнішим…

як жовті хризантеми на вікні.

 

Грудневе

Не дай забути, не схолонь,

мій Спогаде, не квапся і не стримуй.

Гарячі сутінки долонь

дають надію пережити зиму.

 

Проходь, не стій біля дверей,

щасливих днів моїх єдиний свідку.

Останню свитку в клоччя рве

Чугайстер-вітер, просіває дрібку

дрібнОго снігу. Сиплеться мука,

а сито все хитається і стука.

 

Все небо у Твоїх руках,

мій Спогаде! Моя солодка муко!

 

 

Фіалка

Як тільки місто завмирає,

гармидер стишує ходу,

і дзвін останнього трамвая

змітає втому на льоту –

люблю вслухатися у тишу

І волю спогадам даю,

то словом лагідним потішу,

а то у сльози розіллю….

І любо з м’ятою і чаєм –

сама підкорююся снам,

коли світанок приміряє –

корону сонця до вікна…

Моя оголена байдужість

безсонням вкрита.

На стіні –

фіалка очі Твої мружить,

бо є не байдуже мені…

 

Сугестивне

Снуються дні.

Напитися досхОчу

і кольором, і світлом –

бракне снів…

Ліхтарики фізалісу тріпочуть

і шурхотом бентежаться в мені.

У листі жолудь –

ковдрою накрився,

щільніше напинаючи каптур –

од вітровію втік і причаївся,

як нотка в лабіринті партитур.

Ще гріє погляд вервиця вербова –

у златі із тонкОго перкалю…

Поволі тане туга вечорова –

теплішає від спогадів….

…л-ю-б-л-ю…

IMG_0107

Феєрія

Йде світанок…

Для рудоволосої

у шафранову шаль заплете

таїну її. Не розголошує,

бо у ній є бажання про, те

щоб ширяти у світі широкому

і вбирати у себе блакить,

наближатись маленькими кроками

до зернини, що в колосі спить

Може, Ти народилася пташкою

у польоті смакуєш життя,

що іти по землі Тобі важко є

затісним видається взуття?

Може станеш навшпиньки і гордою

наче стрілами – вгору і вниз?

Цвіркунець конюшину погойдує і

лоскоче веснянками ніс…

IMG_0215

Наталя МРАКА – для “Майдану”

Світлини Л. Ґольберґа

Редакція щиро дякує Анні Багряній за допомогу в підготовці цієї публікації.