Ось і з Олегом Шерманом, мешканцем сонячного  середземноморського Ашдода трапилася нещодавно приємна та несподівана пригода. Більш ніж два з половиною роки тому (в лютому 2016-го) колишній директор школи, історик в Казахстані, а нині ізраїльський пенсіонер звернувся до редакції нашого видання з проханням допомогти розшукати його друга-дрогобичанина, з яким без малого півсторіччя тому служили в армії в Овручі на Житомирщині.

IMG_1527

Йшлося про добре знаного в нашому місті педагога, музиканта та історика, Мирослава Снятинського. А хто ж не знає на Дрогобиччині та на Сколівщині Мирослава Йосиповича, котрий вже давно є живою леґендою в Дрогобичі?!..


IMG_1531

Я одразу надіслав Олегові контакти його однополчанина, й обидва старі друзі неабияк утішилися, особливо наш краянин, бо навіть не думав, що знайде колись товариша, з яким так багато спільного мав.  Почали вони спілкуватися, тоді – лише віртуально…

Та минув певний час, і наприкінці вже цьогорічного серпня-на початку вересня знову пише мені Олег Юхимович, і у розпачі каже, що знову загубив зв’язок з Мирославом.:

– А я зібрався на води до Трускавця. Й не просто так саме сюди, але в надії нарешті побачитися з армійським другом.

– Нема проблеми жодної – кажу. – Приїдете – телефонуйте, знайдемо пана Снятинського. Побачитесь. Усе буде гаразд.

І ось Олег прилетів. Було це 15 вересня. І одразу зателефонував. Домовилися наступного дня зранку – в неділю – зустрітися біля синагоги: недалеко звідти мешкаємо і я, і Мирослав Снятинський.

Телефоную зранку до Мирослава: – Без пояснень маєш вже бути біля Божниці. У відповідь, без жодного запитання: – Вже йду.

Приходжу. За якісь дві хвилини з’являється здивований Миросько. Кажу, що треба трохи зачекати. Стоїмо говоримо. У той час пропри и нас проходить журналіст Олежик Дьорка. Зупинився. У ту ж мить поруч зупиняється таксівка з неї виходить поважний, мені незнайомий з вигляду пан і прямує в бік Мирослава. Той здивовано щось радісно й здивовано вигукує  і біжить назустріч. Друзі один одного впізнали, хоча й не бачилися… 46 років!..

IMG_1530

– Коли Ти зателефонував і сказав негайно прийти, подумав, що може там щось сталося чи відбуватиметься. А тут така справді гарна несподіванка – каже Снятинський. І всі ми, по знайомстві з Хоральною, вирушаємо на Ринок на каву.

А вже там поринають колишні піхотинці у спогади, я ж дізнаюся чимало цікавого про обох і незнаного про свого давнього друга Мироська Снятинського.

IMG_1541

Призвали Мирослава трохи раніше, а 1972 року познайомився він з Олегом, який потрапив до війська після університету, де, як відомо вчилися п’ять років, а не чотири, як у нашій альма-матер у ті часи. Чим була та армія та служба в ній, тепер уже знає мало не кожен. І, звісно, надто не любили там інтелігентів, тих, хто приходив служити з дипломом. А ще у країні «переможного інтернаціоналізму» надто часто виникали конфлікти на національному ґрунти, нерідко інспіровані саме «керівничкАми» різного штибу. Ну а вже нашим галичанинові та євреєві не солодко попервах приходилося: доводилося давати відсіч і засиллю «дідів», переважно-з Узбекистану, і неадекватному ставленню командирів . Це, хоча й не тільки, й здружило Олега та Мирослава, стали справді побратимами.

IMG-20181008-WA0000

                                                                                                           Мирослав Снятинський, 1972 рік

А ще досі згадують, як, після того, як тривалий час попрацювали «на бульбі» в Білорусі (найкращою за СССР дармова сила, як відомо, були саме солдати) стали за мірками тієї доби такими заможними, що навіть офіцери позичали в них гроші, хоча й не розуміли, звідки в цих інтелігентів є «каса». А виявилося. Що кмітливі хлопці примудрялися ту викопану ними картопельку… продавати. Й – важко уявити це й повірити у таке – мали вони хісна до 400 рублів совєцьких на місяць.. А були то на той час величезні гроші: ставка доцента у виші тоді становила 320 рублів, «чистими» ж отримував 280…

Отак і посиділи ми у перший день зустрічі при каві… Я заслухався спогадами і жартам обох своїх друзів (тепер уже і з Олегом подружилися), а вони обидва – абиякі оповідачі та ще й мають дивовижне почуття гумору…

Того ж дня відкривав свою виставки графіки відомий мистець Ярослав Данилів. Вирішили разом побувати й там. Коли прийшли, то більшість присутніх одразу зацікавились, хто прийшов з  Мирославом Снятинським. Адже принаймні з «видження» в нас людей знають: місто ж бо «файної акустики», як назвав його «син Яця коваля». А тут – незнаний гість. І коли Миросько розповів сіпур (історію) їхнього знайомства-дружби й те, що вперше саме того дня побачилися за 46 років, дрогобичани були заскочені. Дехто почав навіть фотографуватися з «героями» цієї історії. Першою до свого колишнього вчителя підійшла молода красива дрогобичанка Людмила Княгницька. Відтак з’явилися світлини й з Ігорем Фецяком, й стали до знімки з гостем з Ашдоду автор вернісажу Славко Данилів та його колеги-художники…

IMG_1623

А далі вже всі три тижні перебування в Трускавці майже щодня проводив Олег зі старим другом, а також і  з тими, з ким запізнався вже тут на Дрогобиччині. На деяких зустрічах та застіллях був присутній і автор цих рядків…

Побував автор з Мирославом і на Сколівщині, де у дружини Мирослава Йосиповича залишися родинний дім, погостював в однополчанина й у дрогобицькому помешканні.

Також втішений Олег знайомством з фотомистцем і лікарем зі Стрия Михайлом Іваневим, з яким швидко знайшли спільну мову й здружилися. Настільки, що тепер Олег Шерман думає про те, як світлини галицького майстра світлини презентувати в Ізраїлі…

IMG_1926

Сам же Михайло Іванів каже: – Дякую долі, й друзям, що познайомився з цим інтеліґентним чоловіком, напрочуд цікавим співрозмовником і товариською людиною.

Разом утрьох побували у «Віллі Клюберґа», й тепер уже Олег каже, що наступного разу в Трускавці до інших локалів не вчащатиме…

Три тижні промайнули надто швидко. Олег уже вдома в Ізраїлі, Чекає в гості своїх синів і внуків, яких у нього шестеро. Сини зараз живуть далеко від батьків: один працює в Америці, другий – у Бельгії.

І згадує досить величезною приємністю своє перебування:

– Передовсім страшенно радий, що знайшов свого друга Мирослава (не можу не подякувати вашій редакції за допомогу), що познайомився з його чудовою родиною – дружиною, донькою, внуками, –  й тим, що так багато побачив і довідався, що ще більше зрозумів, чому таку прагнуть українці бути якнайдалі від Москви й усього з нею пов’язаного. А ще неабияк тішуся, що маю тут і нових друзів – Володимира (йдеться про знаного дрогобицького музиканта Володимира Садовського), Михайла, що познайомився з мером Трускавця Андрієм Кульчинським, з директоркою музею Біласа Оленою Білас-Березовою.

Також мушу сказати, що затишні у вас та гостинні кнайпи.

Особливо Олегові припали до душі «Холодний Яр» та «рандеву» де він для друзів влаштував прощальну вечірку…

IMG_20180929_141924

Як сказав якось поет :Якщо люди в мене входять, – не виходять вони ніколи». Так і сталося в житті дрогобичанина та ашдодця. Сорок шість років минуло, та дружба не минула, й сьогодні вже Олег чекає Мирослава у себе на узбережжі моря Середземного.

Сама ж несподівана ця історія вкотре підтверджує слова Цицерона: «Дружба може з’єднувати лише гідних людей»…

Світлини автора

Й, звісно ж, під час прощальної вечірки не могло не бути скрипки Мирослава Снятинського та його “хуліґанств”.